Блог Юрия Черноморца_image

Блог Юрия Черноморца

Трошки апології УКУ

24.01.2012, 20:12
Чи було помилкою формування Українського Католицького Університету? Чому богослови не зайнялися саморозвитком за прикладом істориків із того ж таки УКУ? Що робити?

Трошки апології УКУ

Стаття о. Михайла Димида символізує новий несподіваний крок в полеміці навколо богослов'я УГКЦ. Цей крок заводить нас в лабіринт чи то пак підземелля освітньої політики однієї конфесії чи Вишу. Все це надзвичайно цікаво, але на екскурсіях проблеми не вирішуються і навіть не ставлять в повноті. Про них лише можна повідомити – в неповноті та частково. І природним є бажання із цього лабіринту чи підземелля трохи піднятися на світ Божий. Щоб поміркувати над проблемою без пристрастей та заплутаних клубків міжособистісних факторів.

Якщо ж ми таки піднімаємося над рівнем людського до чогось науково-безпристрастного, то першим етапом рефлексії звичайно стає задавання собі цілком простих питань та чесна відповідь на них.

Питання перше: Чи було помилкою формування Українського Католицького Університету?

Очевидно, що цей крок не був помилковим.

По-перше, сучасна ситуація вимагає богослов'я, яке було б здатним до університетського діалогу. Тобто такого, яке могло б бути традиційним чи новаторським – це вже на вибір церкви та самого університету. Але відкритим для діалогу. Зрозумілим та цікавим для університетських колег: істориків, філософів, соціологів, журналістів, філологів і т.д. Чи було створене таке богослов'я? Значною мірою – ні, оскільки воно застрягло десь між Флоренським та Флоровським, Булгаковим та Йосифом Сліпим, неотомізмом та бергсоніанством, Другим Ватиканом та Іваном-Павлом II. Все це застрявання в основному стається на рівні несвідомому, люди навіть не помічають де і як вони опинилися. І сучасна форма: глянцевий журнал «Християнин і світ», охайно видані нечисленні книжечки, наукові конференції, екуменічна дружба – не може сама по собі зробити це богослов'я теологією початку третього тисячоліття. Тим не менш, сама задумка: богослов'я в університеті – була правильною. Як і спрямування багатьох людей на навчання в західні університети. Жаль, що не спрямували хоча в десять разів меншої кількості в університет Шевченка чи Могилянку – для придбання місцевої філософської освіти. Як не дивно, це б допомогло позбутися страхів перед місцевим середовищем та прищепило б розуміння вже-не-провінційності власне українського контексту – в філософії, літературі, історії та культурології.

По-друге, зробити теологію важливою та цікавою для університетських колег – це перший крок до того, щоб ця теологія стала цікавою для всього суспільства. Те що сьогодні цікавить сусідню кафедру, завтра цікавить журналістів, післязавтра – суспільство. Принаймні такий хід розповсюдження зацікавленості можливий, і спрацьовує щодо численних сучасних теорій із різних наук. І вже зовсім точно, так це наступний закон: що сьогодні не цікавить сусідню кафедру в університеті, завтра точно не зацікавить ні журналістів, ні суспільство, ні політиків, ні діячів культури.

Отже, богослов'я в університеті – це був крок сам по собі правильний і провокаційний в хорошому значенні цього слова.

Питання друге: Чому богослови не зайнялися саморозвитком за прикладом істориків із того ж таки УКУ?

Богослов'я не є настільки позитивістською дисципліною, як історія чи філософія. Богослов'я має занадто розвинуту систему аксіом (http://russ.ru/pole/Teologiya-kak-nauka), або як звично говорять самі богослови – авторитетних джерел богословських істин. Богослов'я не лише поставлене в певні межі Писанням, Переданням та Вчительством Церкви. Богослов'я отримує від церкви інтерпретацію і Писання, і Передання, і Вчительства Церкви. Або отримує від Церкви свободу мати власні інтерпретації.

Тому богослов'я розвивається або завдяки турботі помісної церкви, або завдяки наявності розвинутих богословських шкіл. Отже, хтось має взяти на себе відповідальність – або керівники Церкви, або теологічні лідери.

Ясно, що богослов'я не може розвиватися, якщо ніхто не бере на себе відповідальності. А саме свідомого лідерства і не вистачає богослов’ю в УКУ. Апологія застою та марні сподівання на майбутнє богослов'я, яке впаде із неба – це вже щось, але зовсім не зародок богословської школи. Бачення місії богослов'я УКУ в освіті – це вже щось, але не початок богослов'я помісної церкви.

Було б дивним, якби богослов'я помісної церкви виникло в незалежній Україні за рахунок зарубіжних грантів. І чого б вартувало таке богослов'я? Це ми вже знаємо із прикладу безпринципності сучасних екуменічних богословів, для яких вже не існує понять «єресь» чи «помилкова теорія».

Було б дивним, якби оригінальна богословська школа, що прославила б Україну, виникла б за рахунок грантів. Чи ж то менеджерам із Кельна чи Лондона видно як можна розвинути українське богослов'я як певні школи чи традиції – якщо то із величезним трудом напомацки починає тільки розумітися самими богословами в Україні?

Отже, богослов'я – не історія і не перекладацька справа. Не філософія і не соціологія. Тут грантами ділу не зарадиш. Спочатку потрібно створити велосипеди і команду, а потім знайти на неї гранти. І тут самі богослови не можуть створити без Церкви ані богослов'я помісної церкви, а не богословських шкіл.

За самою своєю природою богослов'я – це один із церковних послухів, одне із покликань християн в церкві. За вченням ап. Павла (Перше послання до Корінтян) всі особисті покликання християн дані на загальну користь Церкви. Покликання до богослов'я – особисте, але церковне.

І тут проходить величезна різниця між звичайним науковцем та богословом. Адже історик чи філософ, філолог чи соціолог, навіть будучи в конфесійному закладі освіти, є науковцями, мають наукове, а не церковне покликання.

Богослов же більше схожий на священика, ніж на науковця. Христос був Священиком, Вчителем та Царем. Єпископ є священиком та вчителем. І як звичайний священик звершує літургію лише за благословення священичого уряду єпископа, так і богослов може бути богословом лише благословенням єпископа-вчителя.

А отже, і відповідальність богослова як за процес, так і за результати – це справа не така проста, як то маємо у випадку історика чи філолога.

Богослов'я – справа занадто відповідальна. І тому не дивно, коли вона не розвивається. Навпаки, чудом Божим, звершеним церквою та окремими покликаними людьми є розвиток богослов'я.

Питання третє: Що робити?

Видається, що провести справжню конференцію богословів – разом із керівництвом Церкви, із ректорами, із представниками всіх богословів УГКЦ. Із можливістю висловитися всім. Із пошуками позитиву в майбутньому, а не помилок в минулому. Або продовжити публічну дискусію в більш конструктивному руслі, наприклад за допомогою книг чи тематичних збірок статей. Здається, що формат окремих публікацій в ЗМІ себе вичерпав і вже не приносить звільнення для нового. А лише наносить рани, і перетворює українське богослов'я в суцільний лазарет із пораненими та ображеними.

Тому треба вийти на бачення майбутнього виходячи із простих відповідей на прості питання:

1. Чи потрібне УГКЦ для власного існування богослов'я помісної церкви?

2. Чи потрібні УГКЦ богословські школи? Якщо так – то якими можуть бути межі їх свободи?

3. Чи потрібне УГКЦ лідерство в українському богослов'ї?

4. Чи потрібне УГКЦ власне екуменічне богослов'я?

5. Чи потрібний УГКЦ богословський голос в сучасних світоглядних дискусіях в Україні та світі?

На всі ці питання у богословів УГКЦ існує маса інтуїцій, але мало відрефлексованих концептуальних бачень. Між тим час для загальної орієнтації на місцевості пройшов, пора приймати рішення що і як робити.

Якщо робити взагалі. Адже можна задовольнятися повторами.

Догматика і патристика може повторювати неопатристику Флоровського чи Зізіуласа.

Літургіка може переспівувати Шмемана і Тафта.

Біоетика – повторювати західні підручники.

Соціальне вчення – актуалізовувати бачення попереднього папи.

І так далі, і тому подібне. Повторення – це теж вибір. Але за нього доведеться нести відповідальність. Перед історією, церквою та народом.

Якби УГКЦ була церквою виключно православної традиції, то вибір богослов'я повторення нікого б не здивував.

Але оскільки УГКЦ – це все-таки Українська Греко-Католицька Церква, то можна було б надіятися і на більш відповідальний вибір майбутнього.

Відкрита дискусія богословського товариства разом із керівництвом церкви та університету не лише відповідала б духові церковної соборності, але і духові університету як вільного дискурсу наук з приводу всіх актуальних проблем суспільства.

Наостанок хочу відразу попросити пробачення у тих греко-католиків, які вважають що я «лізу не в свою справу». Один із наслідків існування богослов'я в університеті, а церкви в сучасному суспільстві – прозорість. Очевидно, що за таких умов очікувати від людей моделей поведінки характерних для патріархального суспільства – просто нерозумно. Відкрите обговорення проблем, готовність до критики та дискусій, розуміння необхідності наукових критеріїв в розвитку університетських дисциплін – все це прості істини. Історики УКУ не загороджуються стінами від модерного дискурсу українських істориків. І саме тому – вони впливові, шановані, корисні для Церкви. Приклад колег, плідність їх участі в модерному науковому дискурсі із його принциповою відкритістю та поліфонічністю, мав би надихати богословів УКУ на відсутність страху перед власним буттям в Університеті та Україні, в сучасності та майбутньому.

Последние новости

Вчера
23 сентября