Руська православна церква в Західній Україні

Людина і світ. — 2001. — № 10. — С. 27-38.

Історія

Західноукраїнський регіон — це територія чотирьох історичних земель, остаточно приєднаних до сучасної України лише до середини століття. Найбільшою з них є Галичина (тепер Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), друга за розміром Волинь (Волинська та Рівненська області), а також Буковина (Чернівецька область) і Закарпаття (Закарпатська область). Історія цих земель багата різними подіями, але стосовно до теми нашої розповіді ми зупинимося лише на деяких.

У 1945 р. Сталін остаточно визначив західну межу сьогоднішньої України, приєднавши ці чотири регіони до радянської імперії. У 1946 р. Собор Української греко-католицької церкви (УГКЦ, яка діяла на території Галичини), що проходив під повним контролем держави, оголосив про об’єднання її з Руською православною церквою (РПЦ), у 1949 р. те ж саме зробив Собор Греко-Католицької церкви Закарпаття. Частина духовенства УГКЦ формально визнала владу Московської патріархії, а інші пішли в підпілля. Здавалося, що упродовж наступних 40 років на Західній Україні, порівняно з іншими регіонами країни, у релігійному відношенні все було благополучно: діючі церкви існували майже в кожному великому селі, народу в них було незліченно, у семінаріях училися десятки уродженців Галичини, Волині й Закарпаття.

Вихід наприкінці 80-х з підпілля досить численної УГКЦ, поява й перші успіхи «альтернативної» — Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) стали шоком для духовенства РПЦ. Величезна частина церкви раптом відмовилась підкорятися керівному центру — Москві. В результаті бурхливих подій 1988-1992 pp. РПЦ втратила практично всі свої парафії у Галичині (тепер їх там менше 200 — а було під 3000) й була істотно потіснена (хоча і зберегла чисельне домінування) в інших областях Західного регіонах [1]. За три останні десятиліття це була єдина велика поразка церкви, однак поки що її аналіз усередині РПЦ звичайно зводиться до переказу легенд про агресивних уніатів, які «за долари» і тільки за допомогою ЗМОПу, РУХу й УНА-УНСО «захопили православні храми».

Боротьба за храми

Випадки захоплення храмів Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) її кліриками, парафіянами і прихильниками подаються як найбільш яскрава ілюстрація «антиправославної» або дискримінаційної політики щодо «канонічної церкви».

Якщо судити формально, то більшість наявних у регіоні храмів і будівель, що належали коли-небудь християнським общинам, побудували або греко-католики, або римо-католики. У Російській імперії на Волині храмів будувалося небагато, а при радянській владі й це будівництво зійшло нанівець. Зрозуміло, що численні греко-католики, які починаючи з 1990 р. дістали серйозну підтримку місцевих властей, прагнули повернути собі максимум колишньої церковної власності. Але робилося це не тільки «за правом сили», а й за правом традиції. На побудовані православними культові споруди замахів не було. Так, у Мукачеві місцеві уніати відібрали в єпархії готичний кафедральний собор, але не претендували на єпархіальну резиденцію, що у 20-х pp. при чеській владі була побудована для православного єпископа. У Львові греко-католики та й УАПЦ не претендували на розміщену в центрі міста прекрасну Свято-Георгіївську церкву, зведену в 1916 р. австрійцями для російських військовополонених (зараз у ній розміщено єпархіальну резиденцію). Всупереч пропаганді, що періодично стрясає сторінки російської православної преси, місцеві й центральні судові органи в конфліктних ситуаціях досить часто виносять рішення на користь УПЦ МП. Однак вона найчастіше не може (важко сказати, чи з об’єктивних причин) скористатися плодами цих рішень. [2] У Луцьку, наприклад, єпархія відсудила кафедральний собор, однак дотепер (при досить доброзичливому ставленні обласних властей) не почала активних дій, щоб забрати його (противна сторона, природно, всіляко затягує повернення), побоюючись міфічних «бойовиків» і «рухівців». Архиєпископ дотепер не може забути інцидент 1992 p., коли якісь «старі з колишніх бандерівців», що, на його думку, були прихильниками УПЦ КП, порізали йому руку біля будинку обласної адміністрації.

Під час спілкування з духовенством УПЦ МП, що несе служіння на Західній Україні, складається враження, що стереотипна думка про найгостріше міжконфесійне протистояння в цьому регіоні не зовсім відповідає дійсності. Звичайно в офіційних інтерв’ю московським журналістам єпископи та священики з ходу й охоче розповідають, як вони ненавидять «розкольників», «уніатів» та власті, що їм протегують, а також про свою боротьбу за храми. Але варто поставити уточнююче запитання про те, які ж їхні особисті взаємини з «конкурентами» й місцевими властями, як з’ясовується, що вони не такі вже й погані. Архиепископ Мукачівський: «З місцевим єпископом УГКЦ знайомі, розкланюємося, поздоровляємо один одного зі святами» [3], для архиепископа Івано-Франківського єпархія УГКЦ купила нову резиденцію замість тієї, яку зажадала повернути собі греко-католицька парафія; архиепископу Луцькому обласна адміністрація дала гроші на купівлю нового автомобіля, у Чернівцях єпархії передаються храми тощо. Навіть архиепископ Тернопільський Сергій (Генсицький), що зажив слави твердого «борця з розкольниками», визнає, що серед них «є окремі симпатичні йому люди» [4]. Звичайно, виникають і взаємні претензії, але важко сказати, щоб вони були викликані релігійною нетерпимістю. Скоріше спричиняють їх суто економічні протиріччя або особисті конфлікти [5].

На думку священиків УПЦ МП, основним мотивом відходу їхніх колишніх колег в інші церкви є не зрада вірі, а необхідність, викликана не релігійними, а найчастіше економічними причинами. Тому особистої ворожнечі на ідейному грунті немає, і між священиками різних конфесій зберігаються сімейні й земляцькі зв’язки, хоча в основному члени одного сімейного клану прагнуть перебувати в одній церкві. До речі, з боку духовенства УАПЦ та УПЦ КП, особливо на рівні священиків, також не помітно особливої ворожості до колег з УПЦ МП. Охоче говорять російською мовою, з великим задоволенням згадують роки, проведені у стінах ленінградських, московських і одеських духовних шкіл, просять передавати вітання однокурсникам, що залишилися в юрисдикції Московської патріархії. Не видно в них озлобленості й щодо місцевого духовенства УПЦ МП. Набагато більший гнів, в усякому разі в Галичині, викликають греко-католики, з якими й надалі в багатьох парафіях існує протистояння.

Відсутність взаємної ненависті між священиками конкуруючих православних церков підтверджує велике число переходів і повернень архиєреїв (зі священиками ці випадки настільки часті, що рахунок їм давно не ведеться). П’ятеро нинішніх архиєреїв РПЦ у різний час побували в «розкольницьких» церквах. Однак усе ж значна частина духовенства ставиться до «перебіжчиків» підозріло, бачачи в них людей «ненадійних».
До того ж повернення архиєреїв і священиків в УПЦ МП зовсім не означає повернення колишніх їхніх парафій. Скоріше навпаки, «генерали» й «офіцери» залишаються без «армії», що завзято не бажає повертатися в «московську» або «руську» церкву.

Регіональні особливості православ’я

Багатовіковий вплив унії на Західній Україні дуже сильно позначився на традиціях церковного служіння, породивши дуже специфічний «галицький обряд», що сполучає в собі православні й католицькі традиції богослужіння. В часи СРСР навіть уродженцям цих місць, що закінчили Ленінградську, Московську або Одеську семінарії, доводилося тайкома, звичайно впродовж двох-трьох місяців переучуватися у літніх священиків, щоб не бути в перший же день вигнаними з храму активними парафіянами — хоронителями народних традицій.

Таким чином, з одного боку священик, який дотримується місцевих звичаїв, як правило користується величезною підтримкою парафіян, а також інших жителів села, не знає нужди й може займати тверду позицію у стосунках з церковним начальством; з іншого боку — він багато в чому залежний від парафіяльної ради. Рада ця, у свою чергу, не автономна, а зазнає впливу авторитетних селян.

Наприкінці 80-х з’ясувалося, що при такій схемі цілком зайвою стає вся церковна ієрархія вище рівня благочинного. Якщо останній ще якоюсь мірою потрібен священикам для представницьких цілей при зносинах з районним начальством, то єпископ, за великим рахунком, необхідний два рази в житті — при рукопокладенні в диякони, а згодом у священики. Для селян же питання канонічності-неканонічності їхнього батюшки, те, що теоретично повинен установлювати єпископ, абсолютно не важливе. Не надто важлива навіть його конфесійна приналежність. Як вирішить парафія — таким він і буде: греко-католицьким, автокефальним, «філаретівським». Головне, щоб служив як заведено.

Простота сільських звичаїв з початком вільних виборів перейшла й до місцевої влади. Оскільки духовенство вже кілька десятиліть не було виразником політичних настроїв, то нова політична влада визнала для себе за можливе покерувати ним на власний розсуд. Причому що нижчий був рівень влади, то грубіший тиск. Найбільш відверто зміна конфесійної приналежності проводилася на рівні сіл або маленьких містечок, де реєстрація парафії змінювалася рішенням голови колгоспу.

Священикам, які трохи більше розумілися на конфесійних відмінностях, було, звичайно, не однаково, куди їм доведеться переходити, але більшість з них не встояла. Лякала перспектива опинитися з багатодітною сім’єю на вулиці, втратити стабільний шматок. Правда, далеко не завжди для адміністративна управлінська система православних віруючих розладилася настільки, що зараз змусити її працювати не в силах жодна конфесія. Найяскравіший приклад цього навів архиєпископ Тернопільський і Кременецький Сергій (Генсицький): «Про кількість парафій я зараз можу говорити з недостатнім ступенем упевненості. У нас навіть є благочиння, яке не можу зрозуміти до кого належить. Його очолює благочинний, що і в нас благочинний, він же благочинний в автокефалістів і він же священик сусідньої Каменець-Подільської єпархії нашої УПЦ» [6].

У кожній частині регіону обстановка склалася по-різному — в повній відповідності з історичними традиціями. У Галичині священики найбільшою мірою зазнали на собі тиск парафіян, які бажали на хвилі національної революції відринути від себе все «московське». Найбільшого впливу тут набула відроджена Греко-Католицька церква (УГКЦ), на друге місце вийшла спочатку Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), а потім Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). УПЦ МП, як сказано вище, має в регіоні менше 200 парафій, з яких більше половини — у Кременецькому та Шумському районах Тернопільської області, що належали колись до Волині й волею властей приєднані до Галичини.

На Волині ситуація виявилася загалом більш стабільною. Майже два століття православ’я цілком витравили пам’ять про греко-католицтво, і тому основним конкурентом для УПЦ МП стала УАПЦ, а після її об’єднання з «філаретівцями» — УПЦ КП [7]. Волинь у даний час, за твердженням священиків цього регіону, є найбільш проблемним регіоном для УПЦ МП. Бувши 20 років у складі Польської православної церкви, українські православні парафії практикували богослужіння українською мовою [8]. У політичному плані населення регіону настроєне також дуже «антимосковськи» й рівень підтримки радикальних національних рухів тут був ненабагато нижче галицького. Тому духовенство чотирьох волинських єпархій зазнає досить сильного тиску з боку парафіян, особливо в західних (суміжних з Галичиною) та центральних районах. Вони не хочуть ходити в «московську» церкву, тому вже зараз на табличках в усіх храмах присутні лише слова «Українська православна церква» без нагадування про Московську патріархію. Під час служби у значній частині храмів Патріарх Алексій згадується без його титулу «Московський», а то й не поминається зовсім [9]. Більш того, священики, які належать до Московської патріархії, ризикують давати своїм парафіянам обіцянки про швидку прийдешню автокефалію (тобто повну самостійність) УПЦ і тим самим сильно випробовують їхнє терпіння. Але докладніше про це ми розповімо нижче.

У Чернівецькій області ситуація схожа на волинську тим, що тутешнє православне в основній своїй масі населення не надто симпатизує Москві. Однак є й істотні розходження. По-перше, якщо на православних Волині якоюсь мірою впливала католицька Польща, то Буковина перебувала поблизу або у складі православної Румунії. До 1945 р. Буковина окормлялася єпископами Румунської православної церкви, та й нині майже третина парафіян єпархії складають молдавани. У молдавських парафіях служба правиться румунською мовою [10]. Відсутність автокефальних й уніатських традицій і наявність «румунсько-молдавської» противаги істотно пом’якшують ситуацію в Чернівецькій єпархії порівняно з Волинню. І хоча число парафій УПЦ КП в області досить велике, керівництву єпархії обстановка не здається кризовою.

Ще більш стабільною й визначеною є ситуація в Закарпатській області. Закарпаття, надійно відділене горами від решти України, неприязно ставиться до сусідньої Галичини, й тому всі ініціативи, що йдуть звідти, намагається ігнорувати. Навіть місцеві греко-католики заявляють про бажання спілкуватися з Ватиканом навпрост, а не через Львівську митрополію УГКЦ. На думку духовенства регіону (а там зараз є дві єпархії УПЦ МП — Мукачівска та Хустська), розмежування між місцевими православними і греко-католиками в основному закінчилося до 1994 p., і тепер обстановка спокійна. УПЦ КП та УАПЦ, в силу свого галицького походження, в області впливу не мають.

Дискусія навколо автокефалії

Друге за важливістю, крім міжцерковного тертя, питання, що хвилює духовенство РПЦ у цьому регіоні, — автокефалія. На думку значної частини священиків, а також деяких архиєреїв, єдиний спосіб задовольнити антимосковськи настроєну паству й тим самим підірвати основу існування «неканонічних» конкурентів — це законне надання УПЦ МП повної самостійності.

Центр сучасного «автокефалістського» руху всередині УПЦ МП знаходиться у Волинській області. Звідти виходять ініціативи по збору підписів під текстами відповідних петицій в інших єпархіях. Ідеологом цього руху є ректор Волинської духовної семінарії, один з найстаріших і найшанованіших священиків регіону, митрофорний протоієрей Петро Влодек. На його думку, якщо найближчим часом УПЦ не одержить автокефалію, то УПЦ КП та УАПЦ «захоплять» усю центральну Україну аж до Дніпра. Позицію Петра Влодека підтримують і правлячі архиєреї двох єпархій, розміщених на території області, — Луцької і Володимиро-Волинської. Архиепископ Луцький Нифонт (Солодуха) вважає, що тільки законна автокефальна церква зможе об’єднати всі православні парафії України й забезпечити церковну дисципліну.

Волинських священиків, які висувають подібні вимоги, можна зрозуміти. Вже 10 років вони живуть з відчуттям наближення катастрофи для православ’я України й бояться повторення галицького сценарію в масштабах усієї держави.

Духовенство УПЦ МП у Галичині й на Волині безумовно знаходиться у скрутному становищі й почуває себе забутим церковними властями Києва й Москви. За останні роки жоден постійний член Священного Синоду РПЦ, крім предстоятеля УПЦ, не відвідав регіон, щоб хоча б підбадьорити віруючих. Матеріальної допомоги, яка могла б активізувати роботу якщо не парафії, то хоча б єпархіальних управлінь і семінарій, не видно.

Незважаючи на популярність автокефалістських ідей на Волині та в Галичині (там їх підтримує приблизно дві третини священиків), в інших місцях регіону вони поширені набагато менше. У Закарпатті їх сприймають узагалі відверто вороже, оскільки самостійна УПЦ, та ще об’єднана з УПЦ КП й УАПЦ, на думку місцевого духовенства, перебуватиме під сильним впливом вихідців з Галичини, що призведе до безсумнівної дискримінації закарпатців.

Іншим противником автокефалістських ідей є єпископат більшості єпархій регіону. Крім волинських архиєреїв, усі інші єпископи налаштовані до автокефалії різко негативно. Це є віддзеркаленням ситуації, особливо характерної для західноукраїнського регіону, а саме явного протистояння білого й чорного духовенства — парафіяльних священиків і ченців.

Фінанасовий аспект: священники проти єпископів

Одним з наслідків унії на Волині й у Галичині стало те, що віруючі цих земель досить байдуже ставляться до інституту православного чернецтва, не сприймаючи такі характерні для Росії чи Румунії його елементи, як старчество або великі монастирі [11]. В усьому густонаселеному краї, де в кожному селі можна знайти храм, а то й два, є лише один великий чоловічий православний монастир — Почаївська лавра, що знаходиться в Кременецькому районі Тернопільської області. Та й то насельники там в основному з-поза меж Галичини, а основний потік прочан — з Молдови, Білорусі та Центральної України (що, звичайно, не виключає екскурсантів з прилеглих областей — але саме екскурсантів). У Чернівецькій і Закарпатській областях справа з монастирями значно краща, але всі вони місцевого значення й істотно на ситуацію в регіоні не впливають.

Не надто високий авторитет чернецтва найсерйознішим чином позначається на взаєминах білого парафіяльного духовенства й єпископату. Ченці, особливо ті, хто жив раніше у Троїце-Сергієвій лаврі, вважають себе носіями чистої віри, що відкидає у стінах церкви етнічну ідентичність. Насправді це, звичайно, не зовсім так. Скоріше можна говорити про те, що чернець, який за паспортом вважається українцем, у процесі навчання у стінах російських монастирів піддається дуже сильній русифікації — як відносно мови, так і ціннісних орієнтацій, навіть не помічаючи цього. Зате це відразу зауважують парафіяльні священики, якими чернець, ставши єпископом, приїжджає керувати.

Помічають священики й інші якості єпископів. Один із секретарів єпархіальних управлінь у неофіційній бесіді висловив досить чітко сформульований список претензій, коли б не сказати програму, з яким, очевидно, погодяться чимало священиків цього регіону: «За які заслуги призначають єпископами молодих архимандритів? Який вони мають досвід у роботі з людьми? Чому вони весь час затикають нам рот? Чому говорять, що всі «голуби» полетіли з Данилова монастиря і приземлилися в Київській лаврі? [12] Невдовзі настане час (у суспільстві він уже настав, а в церкві ще ні), коли священики будуть позивати в суді єпископа за заборону в сані або перевод без його згоди на іншу парафію». Таким чином, претензії стосуються і сфери церковно-адміністративного управління, і морального рівня священнослужителів, і громадянських прав священиків — на висловлення власної думки та на дотримання трудового законодавства.

Взаємні претензії єпископату й духовенства прибирають різних форм і відрізняються ступенем гостроти [13]. Найбільше поширена відкрита опозиція, що виражається у відмові парафій сплачувати єпархіальний податок і брати товари з єпархіального складу. Самі єпископи воліють не артикулювати цю ситуацію, але загалом і не приховують її. Пояснення: або «парафії бідні, пенсії маленькі» (Закарпаття), або більш реалістичні — «парафіяльні ради [грошей] не дають, а ми тиснути на них не можемо — підуть у розкол» (Луцьк). Іноді брак коштів у єпархіальних управлінь викликає локальні війни. Так, у листопаді 1998 р. змушений був подати прохання про відставку через хворобу єпископ Хустський і Виноградівський Мефодій (Петровци). Він посварився із секретарем єпархіального управління, який одночасно був настоятелем кафедрального собору, з приводу того, куди повинні йти деякі одержувані єпархією гроші — на будівництво єпархіальної резиденції (на чому наполягав архиєрей) чи на кафедральний собор (як хотів секретар). Частина священиків підтримала секретаря, компромат на єпископа вилився на сторінки місцевої преси, й у нього стався нервовий зрив, що привело до відставки.
Інший приклад взаємонерозуміння — розбіжності навколо автокефального питання. Деякі архиєреї в інтерв’ю з жаром запевняють, що «в їхніх єпархіях питання вирішене — жодної підтримки, а неофіційні бесіди зі священиками переконують скоріше у зворотному.

Архиєреї

Православне життя в окремих єпархіях залежить усе ж таки не тільки від регіональних особливостей. Жорстка система адміністративного управління в РПЦ робить єпархіального архиєрея відповідальним практично за всі аспекти церковного життя на підвідомчій йому території. Тому на розвиток і зберігання православ’я на території єпархії дуже впливають особисті якості та здоров’я правлячого єпископа.

З десятьох архиєреїв УПЦ МП, що правлять у західноукраїнському регіоні, особливої уваги заслуговують троє. Найголовнішим за посадою є архиєпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій (Березовський). Як постійний член Священного Синоду УПЦ, він формально представляє регіон у київських церковних структурах. 54-літній архиєпископ Онуфрій — розумна й вольова людина, з демонстративно твердою промосковською орієнтацією. Майже 20 років, проведених у Троїце-Сергієвій лаврі на малопомітних сторонньому оку, але ключових посадах, видають людину, спокушену в тонкощах церковної політики, а величезна й «міцна» єпархія забезпечує добрий тил. Однак очевидно, що клопоти по благоустрою єпархії, за відсутності чітко відлагодженого апарату єпархіального управління, «з’їдають» увесь наявний в архиєрея час, і тому його вплив на загальноцерковні справи менший, ніж могло б бути. З другого боку, подібна «нейтральність» і «приземленість» у сполученні з високою посадою й московськими зв’язками роблять його в майбутньому одним з найбільш імовірних кандидатів на зайняття митрополичої резиденції у Києві.

Другим за посадами і впливом архиереєм регіону є 47-літній архиепископ Львівський і Галицький Августин (Маркевич). Він — майже повна протилежність архиєпископу Онуфрію. Це колишній целібатний протоієрей, пострижений тільки перед єпископською хіротонією, людина жвава, відкрита й товариська. Будучи хіротонисан у 1992 р. на другу за важливістю в УПЦ МП Львівську кафедру, він не одержав до свого титулу жодного «матеріального посагу». Вся його єпархія зараз складається з 45 парафій, в деяких з них він навіть не може з’явитися через антимосковські настрої. Відсутність справи на місці він сповна компенсує за рахунок роботи в якості загальноцерковного функціонера, виконуючи обов’язки відповідального за зв’язки УПЦ з міністерствами оборони та внутрішніх справ України, голови Синодальної богословської комісії УПЦ, духівника «Союзу православних братств України й будучи членом ще кількох комісій і комітетів. В єпархії є все необхідне як для красивого звіту (від реально діючого братства й хорошої газети до сайту в Інтернеті), так і для скарг на «тяжкий стан форпосту православ’я».

Третім помітним архиєреєм регіону є 51-літній архиепископ Луцький і Волинський Нифонт (Солодуха). Він визнаний і послідовний покровитель досить потужного в цьому регіоні автокефалістського руху й, за багатьма свідченнями, єдиний архиерей, який відверто говорить про автокефалію на церковних зборах різного рівня, у тому числі й на архиєрейських соборах УПЦ МП. При цьому він, будучи керівником великої єпархії, зробив її цілком незалежною від Києва як у кадрових, так і фінансових питаннях. Навіть єпархіальна газета видається не за рахунок єпархіального бюджету, а на умовах самооплатності.

З інших архиєреїв регіону заслуговують уваги досить авторитетний архиєпископ Тернопільський Сергій (Генсицький), стиль поводження якого найбільшою мірою відповідає уявленню про доброго й розумного ченця, а також молодий і дуже енергійний єпископ Хустський Агапіт (Бевцик).

Серед архимандритів, рекомендованих єпархіями на єпископську хіротонію, особливо цікаві Мелетій (Єгоренко) — відомий далеко за межами регіону секретар Чернівецької єпархії і Феодор (Мамасуєв) — духівник Мукачівської єпархії. Обидва архимандрити є представниками молодого покоління випускників МДА, що мають не тільки десятилітній досвід адміністративної роботи, а й коло серйозних наукових інтересів.

Місія: ЗМІ й система освіти

Духовенство УПЦ МП на Західній Україні існує в умовах жорсткої конкуренції як з боку альтернативних православних церков, так і з боку іновірних. Священики УПЦ МП мусять щодня доводити принадність і правильність (канонічність) саме їхньої церкви як через звичайні пропагандистські механізми — церковні ЗМІ, так і безпосередньо у спілкуванні з паствою (проповіді, катехизація).

Зі ЗМІ ситуація більш-менш визначена. Радіостанцій в УПЦ МП немає. Виступи в місцевому теле- та радіоефірі єпархіям треба оплачувати, — епоха, коли на хвилі релігійного ентузіазму керівництво компаній надавало час безкоштовно, минула. До того ж рейтинг такого роду передач стабільно низький. У світських газетах зараз стали вимагати гроші навіть за публікацію статей священиків. Звичайно, така ситуація є всього лише констатацією того факту, що в духовенства відсутні будь-які навики роботи зі ЗМІ.

Ті матеріали, які світські газети погоджуються публікувати тільки за гроші, щедро друкуються в єпархіальній пресі. Сухі, великі й нудні статті (найчастіше запозичені з російських православних газет і журналів) виходять раз на місяць на дешевому жовтуватому папері; читають їх тільки постійні відвідувачі храмів. Найцікавішою газетою регіону є львівська «Світло Православ’я». Найбільш масовою — луцька «Дзвони Волині», тираж якої коливається від 9 до 14 тисяч (що виводить її у десятку найбільш тиражних єпархіальних газет РПЦ). В чотирьох із семи областей — Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській і Чернівецькій регулярні єпархіальні газети взагалі не виходять. У Закарпатті ці функції частково взяла на себе газета «Християнська родина», яку тиражем у 4 тис. примірників видає в Ужгороді лідер Товариства «подкарпатських русинів» протоієрей Димитрій Сидір [14]. Зрозуміло, що вихід або невихід подібних газет залежить виключно від інціативності правлячого архиєрея. Знайти інші причини, які б пояснювали, чому Львівська єпархія з сорока парафіями газету випускає, а Тернопільська зі ста двадцятьма — ні, важко. Інший шлях збереження (зміцнення) впливу церкви — робота священиків на парафіях. Звичайно, важко оцінювати ефективність їхньої проповідницької діяльності, — такі дослідження, навіть проведені за допомогою спеціальних методик, будуть грішити суб’єктивізмом. Однак у приватних бесідах самі священики не раз скаржилися, що вони не в силах «переговорити сектантів», у яких «кожна бабуся — проповідник». Водночас переважній частині пастви вистачає недільної проповіді, проголошеної рідною мовою, і більшої активності від священика вона не очікує. Деяке уявлення про місіонерський потенціал священика дає наявність або відсутність у нього в парафії недільної школи. Безумовно, православні недільні школи не схожі на протестантські й католицькі. У середньому в них навчається близько 50 дітей, що опановують річний курс, складений батюшкою або поодинокими православними ентузіастами на основі власних уявлень про «душекорисне читання». Жодні методологічні розробки з викладання в таких школах, навіть якщо вони й існують у Києві, до провінції не доходять. Спеціальної літератури також немає, однак почасти ця нестача заповнюється практично обов’язковою дитячою сторінкою в єпархіальній газеті.

У більшості єпархій мені вагалися назвати кількість недільних шкіл при парафіях, не кажучи вже про число дітей і дорослих, що навчаються в них. У 1997 р. на Волині єпископи віддали наказ про утворення недільних шкіл в усіх парафіях (їх відкрили при кожній другій), але через 2 роки з’ясувалося, що невідомо, скільки з них реально працює. В інших єпархіях цій проблемі архиєреї не приділяють і такої уваги. Опитані секретарі єпархіальних управлінь зійшлися на тому, що кілька років тому школи існували приблизно в кожній третій парафії, але тепер їх число значно зменшилося. На скільки — невідомо. Однак у кожній єпархії знайдеться 3 — рідше 5 зразкових і досить багатолюдних шкіл, що їх завжди готові продемонструвати гостям. Звичайно такі школи діють при кафедральних соборах, єпархіальних училищах, а також можуть виявитися де-небудь на периферії біля активного священика, видаленого найчастіше за свою діяльність з єпархіального центру.

Робота духовенства в соціальних закладах (в’язницях, лікарнях, школах, військових частинах) як правило є долею нечисленного активу, сконцентрованого навколо єпархіального управління. Звичайно це служіння є навантаженням до інших, основних обов’язків. Наприклад, настоятель або ключар кафедрального собору, він же секретар єпархіального управління, може виявитися й відповідальним за зв’язок з армією та правоохоронними органами. Як і в ситуації з недільними школами, на периферії єпархії знайдуться й інші діяльні священики, що окормляють казенні будинки, але таких можна перелічити по пальцях однієї руки.

Другим джерелом залучення віруючих до церкви могли б стати православні братства і сестринства. Та поки що в усьому регіоні реально діє лише одне, але порівняно велике братство у Львові — Петропавлівське. В інших єпархіях клірики підозріло ставляться до такої діяльності, та й миряни, мабуть, не бачать у ній особливої користі. Досить активний на початку 90-х рух мирян звівся до того, що найбільш дієздатну частину «братчиків» рукоположили у священики або направили в монастирі.

Мережа середніх православних навчальних закладів у регіоні знаходиться в порівняно непоганому стані. Парафії, що організовувалися в кінці 80-х — на початку 90-х pp., потребували великої кількості священиків. Єпархіальні управління створювали короткострокові навчальні заклади (пастирські й регентські курси та духовні училища), частину яких згодом було перетворено на повноцінні семінарії з чотирирічним строком навчання. Нині в регіоні діють дві семінарії — Волинська (Луцьк, 200 учнів) і Почаївська (273 учні), трирічне Межирічське духовно-пастирське училище в Рівненській єпархії, два духовних училища — в Хустській і Рівненській єпархіях, а також богословсько-регентський клас у Кременці Тернопільської єпархії.

Як видно з наведених вище цифр, училища та семінарії ці невеликі й навіть мають чітку тенденцію до скорочення числа учнів. Межирічське училище, наприклад, у 1998 р. взагалі припинило набір — там доучуються 2 і 3 курси, Волинська семінарія в 1999 р. скоротила набір на чверть. Причиною скорочення прийому є не відсутність бажаючих стати священиками — таких як і перше багато, конкурс не менше чотирьох осіб на місце, а відсутність гарантованого розподілу на парафії після закінчення. Сільські батюшки твердо тримаються позиції одна парафія — один священик і навіть відмовляються від дияконів, стверджуючи, що «парафія стількох не прогодує». І хоча в більшості випадків це не так, — про що свідчить досвід існування в однім селі двох і більше общин різних конфесій або різної юрисдикції, — єпархії бояться «тиснути», навіть у тих випадках, коли необхідність другого священика очевидна. Не маючи можливості гарантувати подальше працевлаштування, єпархії не хочуть нести додаткові витрати на навчання зайвих семінаристів, які, залишившись без роботи, цілком можуть «влаштуватися» до ворогів — УПЦ КП і УАПЦ.

Рівень пропонованої семінаріями та училищами освіти традиційно не надто високий, але цілком достатній для служіння на парафії. Однак попри всю зовнішню схожість семінарського побуту й методик викладання різниця, в усякому разі між семінаріями, є, і вона дуже істотна. Якщо Волинська семінарія створена україномовним білим духовенством для підготовки парафіяльних священиків (причому саме для Волині — галичан туди не беруть [15]) і є оплотом автокефалістського руху, то Почаївська, навпаки, стверджує промосковську орієнтацію своїх учнів. Розміщена вона в п’ятдесяти метрах від Почаївської лаври, викладають у ній переважно ченці, частина учнів — теж ченці. Викладання деяких предметів ведеться російською мовою, нею ж семінарія та Лавра випускають газету. Ректор семінарії — 40-літній архимандрит Нафанаїл (Крикота) до 1997 р. викладав в Одеській семінарії, де 1992 р. брав участь у вигнанні з єпархії архиепископа Лазаря (Швеця, нині митрополита Сімферопольського і Кримського), що заявив про підтримку утворюваної тоді автокефальної церкви Філарета (Денисенка).

Монастирі

Головним монастирем регіону, безумовно, є Почаївська лавра — одна з чотирьох лавр РПЦ. Величезний комплекс, що залучає багато прочан й екскурсантів, є бастіоном УПЦ МП на Західній Україні. «Покров пресвятої Богородиці», як говорить архиепископ Тернопільський Сергій (Генсицький), тобто прихильність до канонічного православ’я московського зразка поширюється й на два околишніх райони — Кременецький і Шумський. Втрата Почаєва з його святинями означала б для РПЦ остаточну втрату Галичини, ослаблення авторитету на Волині та прилеглого Поділля. Така погроза була дуже ймовірна в 1989-1992 pp., коли на монастир претендували спочатку активісти УГКЦ, а потім УАПЦ та «філаретівці». У 1992 р. в УПЦ КП пішов намісник Лаври – єпископ Почаївський Яків (Панчук), а в УАПЦ — благочинний [16] архимандрит Петро (Петрусь). Однак Лавра загалом залишилася вірна Московській патріархії.

Причини — дуже сильнее «обрусіння» ченців і велика частка східних українців і неукраїнців серед насельників [17]. Як говорилося вище, уродженці Галичини й Волині в ченці йшли досить неохоче й тому Лавра, що користується великою популярністю в Білорусі та Молдові, значною мірою формувалася за рахунок жителів цих республік.

Тим часом внутрішня ситуація в Лаврі нестабільна. У 1988-1998 pp. там змінилося п’ять намісників [18]. Далеко не всі вони покинули її стіни з власної волі. Зі зміною намісників змінювалася й середня ланка духовенства монастиря — благочинні, економи, ключарі, ректори семінарій. Нинішнє керівництво монастиря обіймає свої посади з 1997-1998 pp. В основному це досить молоді ченці зі східних областей України, що користуються в побуті російською мовою й підтримують добрі стосунки з базованими в Одесі внутрішньоцерковними проімперськими монархічними групами.

Книжкові кіоски Почаївської лаври — єдине відоме автору місце в західноукраїнському регіоні, де у продажу переважає література російською мовою, у тому числі й та, що викриває «ритуальні вбивства» та «число звіра». Основна маса насельників — люди середнього віку, літніх ченців, які в основному виконують функції сповідників, — одиниці.

Основна проблема монастиря — брак місця для братії. У наявних келіях можуть розміститися не більше 150 насельників і 30 «трудників». Будувати нові корпуси в межах комплексу не можна — пам’ятка архітектури. Тому всіх потенційних кандидатів у ченці відсилають у лаврський скит, що знаходиться в трьох кілометрах від Почаєва. За 1998-1999 pp. кількість насельників скиту збільшилась з 20 до 50 чоловік і продовжує зростати.

Іншою проблемою є інтенсивні ремонтні та реставраційні роботи, які забирають у монастиря багато сил і коштів. Однак ці вкладення, мабуть, окупляться сторицею. Монастир щодня відвідують від ЗО до 70 автобусів прочан й екскурсантів, на свята же сюди приїжджають до 5-6 тисяч чоловік.

Проблеми, які стоять перед Почаївською лаврою, не характерні для інших монастирів регіону. Найбільше їх припадає на дві області — Закарпатську й Чернівецьку [19]. В основному це маленькі обителі з 5-25 насельниками або насельницями. Вони відновлені на місці довоєнних православних монастирів і скитів, причому найчастіше в них повернулися ченці, вигнані при закритті в 50-60-і pp. Переважна їх більшість — старі й немічні люди, тому для підтримки монастирського господарства потрібна молодь або люди середнього віку, котрих, однак, гостро бракує. Ті, хто бажав піти в монастир і не мав можливості зробити це в роки радянської влади, реалізували свою мрію на початку 90-х. Їх кількість була достатньою, щоб чернецтво в регіоні пережило деяке піднесення. Крім того, суб’єкти господарської діяльності мали на своїх рахунках непотрібні їм «безготівкові» гроші, які охоче жертвували на відбудову храмів і монастирів. Останніми роками число бажаючих піти в монастир знову зменшилося — тобто прийшло у відповідність з межами соціальної ніші, а вже тих, хто прагне «спасіння» в маловідомих гірських монастирях, узагалі залишилися одиниці.

Втім, подібні монастирі можуть існувати досить довго. Місцеве населення готове годувати ченців і допомагати їм у господарській діяльності, а священики — служити в монастирських храмах. Отож поки в монастирях будуть жити хоча б по троє-четверо насельників, закриття їм не загрожує. Але говорячи про існування в регіоні майже трьох десятків монастирів УПЦ МП, ми повинні розуміти, що переважна їх більшість являє собою не такі «бастіони православ’я», як Почаїв, а набагато скромніші структури, чий вплив (якщо він є) простягається не далі околиці найближчого села.

Перспективи

Які ж перспективи РПЦ на Західній Україні? Чи здатна вона «утриматися» там або, можливо, навіть «утримати регіон»?

Галичина для РПЦ втрачена безповоротно. Спроби Москви тиснути на Рим, щоб той впливав на обстановку в Галичині, безрезультатні, оскільки Ватикан має надто напружені стосунки з УГКЦ, щоб змушувати її робити або не робити щось стосовно іншої конфесії. Тим більше, що розколоте керівництво УГКЦ не здатне ані проводити єдину політику, ані контролювати парафії й організації мирян [20]. Головна причина в тім, що в Галичині попросту немає бажаючих ходити в церкви, підпорядковані Москві. Одиничні священики, які часом приховують від парафіян, що вони підкоряються «російському» єпископу, без конкретної моральної і фінансової підтримки втрачають будь-які стимули ототожнювати себе з цією церквою. А слово «канонічність», затаскане в перебігу пропагандистських боїв, зараз на західній, та й, мабуть, на всій іншій Україні є скоріше синонімом слова «російський», ніж слова «законний». Отож дуже вірогідно, що років через 15 на всю Галичину (за винятком району Почаївської лаври) залишиться 5-7 парафій УПЦ МП, куди ходитимуть рештки російськомовного населення.

Щодо Волині та Чернівецької області по-різному, але постає питання про «утримання». Чесно кажучи, не завжди зрозуміло, що мають на увазі священики, які вимовляють це слово, та єпископи. Якщо говорити про збереження ситуації 70-80-х pp., коли кожному віруючому було зрозуміло, що парафія підпорядковується Патріарху, який сидить у Москві, то таке становище очевидно вже не повернеться, в усякому разі доти, доки існуватиме самостійна Українська держава. Те ж саме з «впливом» УПЦ МП на місцеві власті, громадськість та інші конфесії.

Період її «ексклюзивного» становища безповоротно минув. Організаційні структури РПЦ, тобто єпархії, слабко підпорядковані Києву, і парафії, слабко підпорядковані їм, очевидно, існуватимуть, оскільки всі спроби створення канонічної автокефальної української митрополії означають вірогідність (і досить велику) розростання серйозних автокефалістських настроїв на всю правобережну Україну. Але що це буде за існування? Що це буде за церква? Церква парафіян, від яких будуть якщо не приховувати, то замовчувати главу церкви (через відмову від поминання Патріарха Алексія II). Священиків, які «триматимуть» під своїм контролем два-три храми і з’являтимуться в єпархії раз на 5 років, не сплачуючи при цьому податків. Єпископів, що проводитимуть політику, продиктовану не постановами Синоду, а виключно власними міркуваннями (а також супутніми їм фобіями та комплексами).

З усього регіону лише в Закарпатті РПЦ може почувати себе досить впевнено й має довгострокові перспективи. Нечисленне населення краю боїться галицького (а в широкому розумінні й загальноукраїнського) впливу, а тому дуже чітко ставить прикордонні маркери. І чим більше у Львові, Луцьку й Києві буде в моді автокефальність, тим міцніше в Хусті й Мукачеві триматимуться за свою «руськість» і шукатимуть захисту та заступництва в Москві.

Джерела

Матеріали, що лягли в основу цієї статті, зібрані автором у 1998-1999 pp. під час чотирьох поїздок на Україну, де йому вдалося побувати в усіх областях її західного регіону й проінтерв’ювати вісьмох (з десяти) архиєреїв УПЦ МП, які окормляють західноукраїнські парафії, а також опитати близько двадцяти священиків цих єпархій. Інші погляди на проблему міжконфесійних відносин у регіоні висловлювали єпископи, священики й активісти УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, а також деякі українські релігієзнавці, з якими автор зустрічався 1999 р. у Києві та Львові (у Києві разом з С. Тимофеєвою). Деяку поживу для роздумів дали й автори матеріалів про ситуацію на Україні, які публікувалися в 1996-1999 pp. у московській православній пресі (газети «Радонеж», «Русский вестник», журнал «Москва»).

Інтерв’ю автора з деякими архиєреями УПЦ МП були опубліковані 1998 р. у газеті «Русская мысль» (Париж) [21]. В опублікованій там же статті «Деякі аспекти релігійної ситуації на Україні» [22] автор викладає свій погляд на характер міжконфесійних відносин в Україні загалом.

Російською мовою статтю опубліковано в альманасі « Диа-Логос» — 2001, який видається за участю журналу «Людина і світ».

Примітки

1 На серпень 1999 р. у регіоні існували наступні єпархії УПЦ МП (кількість парафій — за станом на 1998-1999 р.): у Галичині — Львівська і Галицька (архиєпископ Августин (Маркевич), 45 парафій), Тернопільська і Кременецька (архиєпископ Сергій (Генсицький), 126 парафій), Івано-Франківська і Коломийська (архиєпископ Миколай (Грох), близько 20 парафій); на Волині — Луцька і Волинська (архиєпископ Нифонт (Солодуха), 266 парафій), Володимиро-Волинська і Ковельська (обидві у Волинській області, єпископ Симеон (Шостацький), 205 парафій), Рівненська і Острозька (архиєпископ Варфоломій (Ващук), 300 парафій — до виділення Сарненської єпархії), Сарненська і Поліська (обидві в Рівненській області, єпископ Анатолій (Гладкий); у Закарпатській області — Мукачівська і Ужгородська (архиєпископ Євфимій (Шутак), помер 19.01.2000, 282 парафії); Хустська і Виноградівська (єпископ Агапіт (Бевцик), 199 парафій); у Чернівецькій області — Чернівецька і Буковинська (архиєпископ Онуфрій (Березовський), постійний член Священного Синоду УПЦ, 363 парафії).
2 Іноді має місце очевидна юридична неграмотність або відверта зневага до закону. Наприклад, за словами архиєпископа Івано-Франківського Миколая, «у нас склалася непроста ситуація навколо нашого «кафедрального собору» на вул. Пушкіна, 6, що розміщається у приміщенні дитячого саду. Відносно недавно з’ясувалося, що ми колись одержали його в оренду всього на три роки і ще 1993 р. цей строк закінчився. Відтоді з попуску настоятеля храму — протоієрея Михайла Шувара ми володіли храмом невідомо на яких підставах. Без договору оренди. Ситуація загострилася, коли податкові органи зацікавилися кіоском, що він тримав при цьому храмі. Там він торгував літературою, іконами, свічками і всіляким посудом, але ніякої бухгалтерії не велося й ні мені, ні державі протоієрей не звітував. Отож жертвуючи ним заради собору, я видав указ, яким забороняв його у служінні на території міста Івано-Франківська. Він вирішив на мене образитися, знайшов собі прихильників, почав писати листи в газету «Русь православная», що я, мовляв, є гонителем «ревнителів православ’я». (Інтерв’ю автора з архиєпископом Івано-Франківським і Коломийським Миколаєм (Грохом). Івано-Франківськ, 16.06.1998).
3 Інтерв’ю автора з архиєпископом Євфимієм (Шутаком). Мукачеве, 4.08.1999.
4 Інтерв’ю автора з архиєпископом Тернопільським і Кременецьким Сергієм (Генсицьким). Тернопіль, 16.05.1998.
5 Найчастіше вони описуються в цілком гоголівських інтонаціях: «Були в нас (з Луцьким митрополитом УПЦ КП Яковом (Панчуком. — М. М.) взаємини чисто людські — коли нас обладміністрація викликала на якісь наради, віталися як людина з людиною — подавали руки. Але в 1997 р. Яків послав 40 своїх студентів з цеглинами й камінням у село Уляни Рожищенського району, де я мав провести збори з віруючими, які збунтувалися й перейшли в КП. Ті студенти мене в село попросту не пустили. І мене це, чесно кажучи, заїло. Я подзвонив в обласну адміністрацію і сказав: «Відтепер я припиняю всякі стосунки з Яковом. Я приходити до вас буду, але до нього підходити не буду. Підійде він до мене – я піднімуся, подам руку. Не підійде — ніколи». Мене настільки це образило, що я навіть подзвонив йому і хотів сказати: «Навіщо ж Ви студентів своїх посилаєте по-розбійницьки захоплювати мій храм?» А він мені відразу: «Ах ти московський жид. Проклятий ти і твій московський Алексій!» Я йому: «Пане Якове, ваші слова та на вашу голову, амінь!» Після цього ми зустрічаємося, отут недавно і президент приїжджав, але я з католицьким єпископом Маркіяном вітався і з греко-католицьким отцем Романом, але до Якова не підходив. Це триває в нас три роки, я з ним не лаюся, але за свої парафії я на смерть буду стояти». (Інтерв’ю автора з архиєпископом Луцьким і Волинським Нифонтом (Солодухою). Луцьк, 29.07.1999.)
6 Інтерв’ю з єпископом Тернопільським і Кременецьким Сергієм (Генсицьким).
7 У Волинській області на 1999 р.: УПЦ МП — 471 парафія, УПЦ КП — 195, УАПЦ — 13, УГКЦ — 10, РКЦ — 25.
8 3 250 парафій Луцької і Волинської єпархії у 60 (Горохівський, Рожищенський, Луцький і Локачинський райони, що примикають до Галичини) служба повністю ведеться українською мовою (а не церковнослов’янською з українським акцентом, як це заведено у правобережній частині парафій УПЦ). (Інтерв’ю з архиєпископом Нифонтом (Солодухою).
9 І священики і єпископи, виправдовуючись, говорять, що ще в 1990 р. Патріарх Алексій II (Редигер) під час приїзду в Почаїв дозволив їм не поминати його ім’я, якщо обстановка не дозволяє це робити.
10 В єпархії близько 100 молдавських (румунських) парафій, майже 100 священиків-молдаван, є молдавські монастирі.
11 Греко-католицьке чернецтво, для якого в Галичині характерне існування невеликих, але соціально активних общин, що входять у різні ордени, користується куди більшою повагою.
12 Мається на увазі сексуальна орієнтація ченців.
13 «Протоієрей Михайло Шувар тут був декілька років секретарем єпархії й очевидно почувався у праві творити багато чого. Коли до нас в єпархію з відрядження в Канаду повернувся і був призначений указом Блаженнійшого новий секретар єпархіального управління протоієрей Дмитро Садовяк, то Шувар у моїй присутності влаштував йому скандал: «Навіщо ти сюди приїхав. Я отут все відстояв». Той як приїхав, так і виїхав. Шувар узагалі хотів, щоб було єпархіальне управління, але не було єпископа. Тоді б він підпорядковувався якій-небудь сусідній єпархії і почував себе тут хазяїном. А оскільки я тут усидів — почалися з ним конфлікти. Я думаю, що з боку митрофорного протоієрея, кандидата богослов’я, іменувати правлячого архиєрея «козликом», а тих, хто з ним спілкується, «козлищами», не дуже правильно. Я проти нього не маю нічого: служити — служить. Але що він затіває й чого він хоче, я не знаю». (Інтерв’ю з архиєпископом Івано-Франківським Миколаєм (Грохом).
14 Крім перелічених вище регіональних газет, єпархії УПЦ МП видають: у Володимиро-Волинськой єпархії газету «Волынь православная» (тираж 2000), у Рівненській єпархії у 1997 р. — газету «Благовест» (чи видається зараз і який тираж — автору не відомо). У Тернопільській єпархії раз на рік виходить великодній випуск «Тернопилье Православное», там же в Почаївській лаврі видається «Почаевский листок», але його періодичність і тираж не відомі.
15 «У семінарію з Галичини не беремо. Один раз узяли — на особисте прохання архиерея — і той пішов в уніати. Не беремо і священиків родом з Галичини, які хочуть переїхати на Волинь, — ненадійні. У мене таких залишилося на парафіях десятеро або п’ятнадцятеро — самий ненадійний народ». (Інтерв’ю з архиєпископом Луцьким і Волинським Нифонтом (Солодухою).
16 Благочинний монастиря контролює поведінку священиків і підтримує дисципліну. За значенням — друга особа в монастирі після намісника.
17 До числа більш суб’єктивних чинників можна віднести і такий: «Ми тоді тримали (у Почаєві. — М. М.) за гроші спеціальну групу бойовиків, чоловік 30 молодих, добре навчених — можливо, це нас і врятувало. На тій стороні про неї дізналися й боялися до нас сунутися. Бойовики підпорядковувалися особисто мені й серед них був старший, котрому давалися директиви і з кого був попит. Ми навіть посилали бойовиків у Львів і Тернопіль на виручку у складних ситуаціях». (Інтерв’ю автора з архиєпископом Чернівецьким і Буковинським Онуфрієм (Березовським). Чернівці, 15.05.1998).
18 У 1988-1990 pp. — архимандрит Онуфрій (Березовський), у 1990-1992 — єпископ Яків (Панчук), у 1992-1996 pp. — єпископ Феодор (Гаюн), у 1996 р. — архимандрит Єфрем (Кицай), відхилений братією, з 1996 р. — архимандрит Володимир (Мороз). Для порівняння — у Троїце-Сергієвій лаврі намісник служить з 1988 р.
19 Мукачівська єпархія — 5 (1 чоловічий, 4 жіночих), Хустська єпархія — 11 (відповідно 6 і 5), Чернівецька — 9 (5 і 4). У Закарпатті чисельно переважає жіноче чернецтво, на Буковині — чоловіче (88 чоловіків, 33 жінки).
20 Докладніше див,: Митрохин Н. Внутренние проблемы Греко-католической церкви // Российско-украинский бюллетень (Москва). — 2000. — №6-7. — С. 81-86.
21 РМ, 1998. №4230 (єпископ Івано-Франківський), №4234 (єпископ Львівський) і №4237 (єпископ Тернопільський).
22 РМ, 1999. №4276-4277.