“Русскій мір” — це імперська політика поділу, ворожнечі, нацьковування народу на народ, це нам чуже, — Орест Малиць

У радянський час були поширеними музеї історії релігії та атеїзму. Так режим намагався підкріплювати свою політику боротьби з вірою, її носіями, політику заперечення Бога. Радянські часи, на щастя, минули, а у Львові діє Музей історії релігії, де збирають, зберігають, вивчають і популяризують релігійну спадщину. Про те, як він змінюється, відповідає на виклики часу, виховує толерантне суспільство говоримо з директором Орестом Мальцем.

— Пане Оресте, Львівський музей історії релігії в Україні є чи не єдиним таким в Україні. У радянський час музеїв атеїзму було достатньо. А скільки зараз є музеїв історії релігії?

— Музеїв історії релігії та атеїзму було багато, а от музей історії релігії в Україні точно один. З усіх, які були, залишився тільки львівський. Наскільки мені відомо, був у Дніпрі, в Івано-Франківську. На пострадянському просторі на сьогодні збереглися подібні музеї в Гомелі в Білорусі й у Санкт-Петербурзі в Росії. Вони пройшли ідентичний з нами шлях трансформації від музею релігії та атеїзму до музеїв релігії.

Якщо говорити про музеї історії релігії та атеїзму, то всі ми знаємо, з якою метою їх створювали. Більшовицька пропаганда важливим моментом вважала заперечення існування Бога. Їхня мета полягала в пропаганді атеїзму, хоча мені здається, що атеїзм не є повним антиподом релігійності, це дещо інше. Але радянська влада взяла його на озброєння й пропагувала.

Наш музей створений 1973-го року, спочатку ― як відділ Львівського історичного музею. У той час до нас передали експонати, які стосувалися сакральної й релігійної тематики. Далі було відокремлення в окремий музей, а в 1990-их у зв’язку з усім відомими процесами цю приставку “і атеїзму” забрали й почалася фактично нова історія цього музею.

— Яку роль виконує Музей історії релігії зараз?

— Основна місія кожного музею ― збирати й безстроково зберігати пам’ятки. Коли говорять про роль музею, то досить часто люди забувають, що основне ― збирання пам’яток і передача їх наступним поколінням.

Також ми як установа культури опрацювали таку місію: розповідати про історію всіх релігій в Україні ― від найдавніших часів до сьогодення. Як релігія виникала, які релігії були, як вони змінювалися та взаємодіяли, які пам’ятки залишилися. Наступна мета ― формування толерантного українського суспільства, яке сприймає факт, що є люди релігійні, а є нерелігійні. Є люди інших релігій, які можуть сповідувати зовсім інші погляди, але ми, як громадяни України, нормально це сприймаємо.

— Зараз у назві музею нема слова “атеїзм”. Але чи є частина експозиції, присвячена атеїзму, зокрема, наприклад, тому, як велася атеїстична пропаганда в радянський час?

— На сьогодні в нас в експозиції такого нема. У радянський час в музеї був відділ з експонатами під назвою “Радянський період” або “Історія радянського будівництва”. Як на мене, це все було з ідеологічної точки зору грамотно, але, з іншого боку, дуже кострубато і притягнуто за вуха. Атеїзм, наприклад, ілюстрували картинами на античні теми, де відбувається експлуатація рабів, де спалюються єретики, копіями радянських космічних супутників. Це зовсім не про те. Справжню історію атеїзму, як на мене, досі ніхто не написав і не опрацював, бо атеїзм є різний. Є заперечення Бога, є безбожництво, є східні релігії, які теж дуже близькі до атеїзму, бо не проповідують існування персоніфікованого божества. Атеїзм у радянському розумінні ― це заперечення Бога, це лише один з видів цього філософського вчення.

Зрозуміло, у наших фондах збереглося дуже багато пам’яток, пов’язаних з радянськими часами. Це пропагандистські матеріали, наприклад, плакати. Досить таки цікаві з художньої точки зору. Вони затребувані, люди цікавляться, ми навіть за кордон частину з них возимо. Є в нас матеріали, які пов’язані з історією Церков у радянський час, як-от архівні документи правоохоронних органів про переслідування, матеріали слідчих і судових справ, фотографії, свідчення про людей, які діяли в підпіллі (греко-католиків, протестантів, юдеїв). Це також атеїстична історія: ставлення світської секулярної радянської держави, яка заперечувала й поборювала релігію, до релігійних течій. Молодому поколінню тяжко уявити, як було в 1970-1980-их роках, а в 1940-их, коли до релігії не просто ставилися нейтрально, її нищили, ― й поготів. Це є, ми такі речі зберігаємо, демонструємо, публікуємо.

— Чи є зацікавлення серед дослідників представити, як радянська влада намагалася знищити будь-яке релігійне життя?

— Дослідники є. Щоб я сказав, що це масове зацікавлення, то ні. Періодично до нас звертаються науковці. Переважно українські. Принаймні за час своєї роботи в музеї я не зустрічав закордонних дослідників, які б цікавилися атеїзмом, його пам’ятками. Українці пишуть статті. Переважно мова йде про репресивні історії, релігійних дисидентів. Не можу сказати, що в нас ці пам’ятки представлені дуже широко. Те, що до нас потрапляло з Історичного музею, чи якісь особисті архіви, речі, що передавали колишні релігійні дисиденти, ― це є. Можливо, тому, що в нас фрагментарні речі, дослідники частіше звертаються до архівів.

— Зараз перед нами проблема декомунізації. Можна забути про те минуле, а можна вивчати. На що потрібно робити акцент, якщо говоримо про радянське минуле, атеїстичну пропаганду, боротьбу з релігіями? Що для нас є важливо зараз?

— На мою думку, насамперед треба донести ставлення радянського режиму до людей релігій, тим більше ― до священнослужителів. Це нетерпимість, репресивне система. Радянська держава мала монополію на ідеологію й нею не ділилася. Сучасна Росія ніби й допускає існування релігій, ніби й толерує, але, з іншого боку, ця нетерпимість досі є, прослідковується ідеологічна спадкоємність.

Росія розпочала імперіалістичну війну. Частина її суспільства сповідує релігію. Ми бачимо патріарха Кіріла, який захищає ту ідеологію, заохочує до війни. Ми бачимо мусульманських лідерів, які або мовчать, або підтримують політику свого вождя. Те саме було й у радянські часи. Коли Йосіфу Сталіну стало дуже кепсько й вирішили відродити Московську Церкву фактично з нуля, то створили її як підрозділ НКВД. Ця Церква потім освячувала всю його діяльність.

Тому нам треба говорити про нетерпимість у ставленні, про релігійне насильство, знищення ворогів, ув’язнення, ліквідацію храмів, роботу з дітьми й молодим поколінням, репресії, проповідування атеїстичного світогляду, порушення прав людини. Ми повинні говорити про те, що демократична Україна від цього відійшла. У нас є толерантне ставлення до людей різних релігій і людей, які не сповідують жодної. Багато громадян Україні постраждали від радянського режиму. Це той спадок, який передається нам у живій історії через розповіді батьків, дідусів і бабусь.

Окрім цього, ми повинні досліджувати “русскій мір”. Він так само виходить з радянської політики. Теперішня політика Росії ― це суміш тоталітарного суспільства з нашаруванням старої імперськості.

— Вже минув рік повномасштабної війни. Що було зроблено в музеї у цьому контексті?

— Ми збираємо пам’ятки та їх зберігаємо безтерміново. Наше завдання ― врятувати все те, що вдалося зібрати нашим попередникам. У перші дні війни повністю демонтували експозицію: ікони, графіку, документи, які були виставлені, сховали у фондосховищі в підземеллі. На сьогодні можемо представити тільки дещо з пам’яток. Поза тим ми почали вивчати тему сучасної війни та релігії. Провели семінар, присвячений “русскому міру” та його впливу на розвиток подій, організовували різні часові виставки.

Але треба врахувати, що ми відійшли від схеми пропагандистського музею. Якщо раніше в нас було ідеологічне спрямування й першим ділом було приймати людей, розповідати їм про атеїзм, то зараз по-іншому. Ми досліджуємо культуру, історію. Залишаються вічні теми, про які не варто забувати в ході війни. Війна війною, але ми повинні говорити про різні теми. історія, музей повинні жити.

— Знаю, що на початку повномасштабної війни ви звернулися до представників інших музеїв з пропозицією допомогти їм врятувати те, що в них є. Чи був відголос?

— Відголос був, можливо, не такий активний, як би нам, як професіоналам, хотілося. Багато директорів музеїв усе-таки сподівалися на те, що не буде загострення, що ми марно “розхитуємо човен”. На жаль, наші слова справдилися й багато музеїв опинилися в критичній ситуації.

14 лютого 2022-го року ми від імені Західно-Української спілки музеїв зробили заяву про те, що готові попри власні проблеми, тісні фондосховища, відсутність транспорту та засобів для пакування прийняти пам’ятки інших музеїв. У тій ситуації ми вважали, що краще сховати майно в невідповідних умовах, ніж залишити його під ракетними ударами. Багато директорів зі сходу телефонували й питали, чи ми можемо їх прийняти. Частина з цих людей зараз в окупації.

Були хвилювання, багато хто не знав, як діяти, якщо почнеться повномасштабна війна, бо перевезення експонатів ― дуже складний процес. Відбувається вторгнення й людина думає про те, як врятувати своє життя, своїх рідних. А музей залишається на директора та головного зберігача. Важко в ситуації, коли над головою літають ракети, зібрати колектив, заспокоїти людей і домовитися, що треба зробити свою професійну роботу: десь взяти скрині, описати експонати, запакувати їх, знайти транспорт, який готовий це все вивозити, дістати дозвіл від влади. Це дуже складно, бо влада в тих умовах також зайнята іншими речами, які несуть більшу загрозу, ніж проблеми музею, ― національну. І в результаті сталося так, що той, хто зумів ці завдання вирішити, той і евакуювався. Зрозуміло, що не йдеться про повну евакуацію, бо музеї є різні: є й такі, що мають сотні тисяч пам’яток.

— Як ще війна вплинула на музеї? Можливо, навіть були якісь позитиви за цей час?

— Позитивів дуже мало. Перший момент ― міжнародна спільнота відгукнулася на наші проблеми дуже швидко. Насамперед зрозуміли нашу ситуацію сусіди-поляки, потім ― німці, потім музейники з інших країн підключилися, почали вже з березня давати гуманітарну допомогу. До нас поїхали пакувальні матеріали, вогнегасники, металеві скрині, протипожежні коци. Після того почали їхати генератори.

Нехай у такий спосіб, але Україна ще більше відкрилася для світу. Люди, які, скажімо, у Швейцарії все життя займалися збереженням пам’яток по цілому світу, на територіях, де є воєнні загрози, раптом відкрили для себе Україну, яка багатюща цінними музейними експонатами і якій треба допомагати.

Другий позитивний момент ― те, що нарешті багато музейників звернули увагу на процес оцифрування фондів. Ця тема давно обговорювана, але завжди це робилося як? Ми не маємо програми, сканерів, грошей, фотоапаратів. І це все так відкладалося. Великі музеї, які мали доступ до всього, зробили багато ще до війни. Зараз це вже одне з головним завдань музейників під час війни. Усі прекрасно розуміють, що треба шукати фотоапарати, сканери, оцифровувати все, думати, як це все представляти у віртуальному просторі. Фактично, війна підштовхнула нас до вирішення такого важливого завдання.

Поза тим багато наших колег почали виїжджати за кордон. Раніше люди їздили на стажування, навчання, довідувалися щось цікаве, привозили якісь досвіди. Зараз дуже багато музейників, які тимчасово працюють за кордоном. Порівнюють, змінюють погляд на українські музеї. Якщо раніше був стереотип, що на Заході музеї класно працюють, то зараз люди приїжджають і кажуть, що часом у нас це все менш забюрократизоване, у нас працівники більш відповідально ставляться до своєї роботи. Західні спеціалісти дуже фахові, але поза робочим днем людина припиняє виконувати свої функції, пов’язані з музеєм. Наші люди можуть працювати в позаробочий час, вихідний, на голому ентузіазмі. Як директор, розумію, що не завжди це добре. Але так воно є.

— Можливо, в них акцент на ефективність, а в нас на щось інше?

— Там акцент ставлять на якість роботи. Вона відповідно оплачується, є потрібні інтелектуальні, матеріальні, технічні ресурси. У нас брак ресурсів покривається професіоналізмом і відданістю людей своїй справі. Зрештою, то є в нашому житті не тільки в музеї. Там, де бракує фінансів, люди роблять своїми вміннями, зусиллями, знайомствами. Так воно є.

— До речі, у Польщі, про яку часто згадуємо, є державний фонд, недоторканний навіть на час війни, з якого фінансується у великій кількості збереження національної історичної спадщини. Можливо, в Україні добре було б мати такий фонд?

— Наскільки я знаю, у Польщі є кілька фондів, у них там цілий Інститут збереження національної спадщини, Інститут полоніки, який займається збереженнями спадщини закордоном. Така політика працює там уже друге десятиліття. Поляки багато чого оцифрували, займаються відновленням пам’яток, які відносять до польської спадщини, починаючи від тих, що на території Латинської Америки, закінчуючи тими, що в Індії. Нам до того дуже далеко. У нас через кілька років після Революції Гідності лише почали створюватися Інститут книги, Український культурний фонд, які виділяють гроші на проєкти в Україні та закордоном. Як на мене, це позитивно. Але конкретно музейного фонду в нас немає. Чи зараз це вартує робити? Думаю, що треба починати говорити про це, але ресурси зараз потрібні для того, щоб врятувати людей. В Україні багато загиблих, поранених, багато тих, хто втратив усе. Ми, музейники, якось з Божою поміччю, власними зусиллями й з допомогою благодійників собі раду дамо. То вже завдання на майбутнє.

— Незважаючи на війну, у вас в музеї тривають ремонтні роботи. Що ви хочете отримати наприкінці? Що в музеї має змінитися?

— І у світі, і в Україні дуже мало музеїв, які мають спеціально збудовані приміщення. 99% музеїв ― у пристосованих приміщеннях, як-от світські будівлі, палаци, монастирі. У нашому випадку ― це частина колишнього Домініканського монастиря. 1945-го року звідси радянська влада виселила монахів, потім тут було поліграфічне училище, з 1973-го ― музей. Він також займав ще церкву Пресвятої Євхаристії. Пам’ятаю свої дитячі враження: експозиція в храмі ― це трохи дико. Дякувати Богу, храм передали Церкві.

Від радянського часу в приміщенні музею мало що змінилося. Наше завдання зараз ― повністю змінити експозицію, а для того треба наші приміщення реставрувати, бо цього ніколи не робили. Час минув, новий відвідувач хоче іншого, ідеологія музею змінилася. Недостатньо просто повісити експонати й зосередити їх тематично: релігія Давнього Світу, юдаїзм, християнство, православ’я, історія Греко-Католицької чи Римо-Католицької Церков. Для істориків це цікаво. Але наша місія ― виховувати людей толерантними до різних релігій, тому хочемо пояснити їм, що таке релігія взагалі. Це не просто сукупність вірувань в Бога. Фактично релігія ― це спосіб людини від найдавніших часів пояснити світ, наблизити його до себе, впорядкувати його, виробити моральні норми поведінки. Релігія десь до часів Просвітництва виконувала роль і освіти, і культури, і мистецтва, і науки. Куди не глянь в історії ― всюди монахи щось досліджують! Монахами були Копернік, Ньютон, Кирило і Мефодій, Нестор-літописець. На нові землі йде монах-проповідник, місіонер, який описує ту землю, видає свої подорожні нотатки перед тим, як туди підуть купці з караванами.

У Львові були і домініканці, і францискани, і єзуїти. Це був колосальний центр освіти, культури й усе це було пов’язане з діяльністю Церкви: римо-католицької, православної і унійної, вірменської, юдеїв. Наш музей має показати все те позитивне, що релігія дала людині. В основі кожної релігії, яка була представлена у Львові, лежало Слово, священні тексти, і в них є, як правило, налаштування на любов до ближнього, слова про те, що є добро й зло, є боротьба між ними, є моральні норми. Ми хочемо побудувати експозицію таким чином, що першим залом був зал Слова. Там мають бути представлені священні тексти: Біблія, Коран, Тора, інші тексти. Людина приходить і починає розуміти, що в основі релігії ― любов. До Бога, до ближнього. А далі ми вже розповімо, як виникала релігія на території України, які релігії прийшли до нас, як наші предки сповідували ці релігії, про обряди, книгодрукування, мистецтво, історію. Хочемо об’єднати в тій експозиції історію української Церкви без поділу на православних чи католиків, показати тяглість християнської традиції на українських землях від Володимирового Хрещення до сьогодення. Так, у нас були різні періоди, коли українці вели релігійні війни. Але тяглість Володимирового хрещення визнають всі й це нас об’єднує. Релігія була потужним стимулом для розвитку культури українців, євреїв, поляків, вірмен, кримських татар, інших національностей.

— Вже є зроблена зала Київської Церкви. Там і православ’я, і католицизм.

— Так. Хотілося б рухати цю справу швидше, в інших умовах ми б максимум за п’ять років цю експозицію побудували. Але виходимо з того, що є. Ми живемо в цьому суспільстві. Треба будувати дороги, школи тощо. Беремо участь в різних державних програмах. 2018-го року ми відреставрували підземелля, потім включилися в програму “Велике будівництво”. У великому виставковому залі (колишній трапезній отців-домініканців) підключили ще польських партнерів. Міністерство культури Польщі через Інститут полоніки вже два роки проводить там реставрацію. Такими пазлами йдемо до мети.

У результаті хочемо мати відреставроване приміщення, створити нову експозицію, де мають бути відреставровані пам’ятки, інтерактивні екрани з піктограмами, з різними роликами, які показують обряди, гаївки, вертеп, віншування тощо. Це має бути сучасний музей, зручний для відвідувача, місце, де люди здобувають нові знання й розуміють, що релігія лежить в основі сучасної української культури. Різної культури, при чому. Адже люди різних визнань взаємодіяли, цікавилися один одним, святкували разом свої релігійні свята.

Вертаючись до такого актуального питання, як святкування Різдва. Я, наприклад, пам`ятаю своїх предків, які розказували, як то колись було: римо-католики святкували в один день, греко-католики ― в інший. Але на тому ґрунті не було конфліктів. Поляки йдуть до костелу ― наші люди не працюють, шанують своїх сусідів, родичів. Так само римо-католики не працювали, коли в українських храмах били дзвони. Цей досвід у нас є. А от ідеологія насильства, “русскій мір”, який йде зі сходу, тут ніколи не сприймалися. Це імперська політика поділу, ворожнечі, нацьковування народу на народ, це нам чуже. Наші діти повинні розуміти, що людина релігійна ― це людина освічена, культурна й толерантна.