Самодостатня громада, або як повернути в стрій соціально вразливих людей

10 жовтня Львівська Освітня Фундація, благодійна організація із майже двома десятками соціальних проєктів по всій Україні, офіційно стала Українською Освітньою Платформою. А насправді ця структура давно не була суто львівською, бо вже понад 10 років працює по всій Україні. Її керівниця їздить країною, щоб знайти… ні, не жертводавців, а тих, хто потребує допомоги. При чому допомоги не матеріальної, а передусім ідей, знань та стратегій, які потрібні громадам, щоб стати самодостатніми та такими, на яких інші захочуть бути схожими. Мар’яна Кащак розповідає, що означає бути добрим соціальним працівником.

— Коли в соціальних працівників найбільш інтенсивний період — так званий “сезон”?

— Грудень, січень і Великдень — в цей період у людей більше мотивації робити щось хороше, тому і більше активності. Але це невиправдано, тому що дуже ситуативно. Саме тому ми зробили так багато різних програм, щоб всі зрозуміли, що людям потрібно жити і їсти, бути в громаді 24/7, 12 місяців в році, а не сезонно.

Ми в Українській Освітній Платформі (УОП) завжди намагаємося усі програми починати з вересня. Для мене 1 вересня — як 1 січня — початок нового, навіть настрій піднесений. Зараз у нас буде багато програм: "Соціальна інновація громади", "Школа відповідального служіння", навчання неурядових організацій для підсилення роботи з дітьми в складних життєвих обставинах, 4 табори БУРу, також ми починаємо програму з психологами.

Три аспекти служіння

— Які складові містить правильне, мудре соціальне служіння?

— В парадигмі лідерства однією з характеристик лідера є не просто коефіцієнт корисної дії. Зараз говорять про лідерство як служіння. Робота з командою — це не просто керувати людьми і виконувати певні функції — подавати завдання, моніторити, оцінювати, контролювати, надихати, це трохи більше – коли ти своїм прикладом, мотивацією, власною життєвою історією показуєш, як можна робити. Соціальне служіння – це коли ти 24/7 можеш нормально жити в громаді і взаємодіяти з нею.

Якби у нас були сильні зв’язки в громаді, де кожна інституція правильно би працювала з іншою інституцією, і люди знали про проблеми, потреби інших людей та взаємодіяли, — дуже багато чого можна було би просто уникнути. Ще один момент служіння — це взаємодопомога. В кожному треба побачити людину і бути готовим підтримати її та допомогти. Якщо би громада працювала правильно, то нас, соціальних працівників, не треба би було.

Окрім того, соціальне служіння — це наука. Соціальне служіння — це не просто творити добро. Його треба робити правильно. Від того, як ти щось робиш чи не робиш, — залежить благополуччя, а іноді навіть — життя людей.

Церква як першоджерело соціального служіння

— Коли виникла потреба в соціальному служінні? Хто чи що було першим об’єктом такого служіння?

— Соціальне служіння завжди було при Церкві. Всі перші сиротинці, перші лічниці, перші університети були при церквах і монастирях. Соціальне служіння було відповідальністю Церкви, але теж і громади. Не було великих інтернатів, сиротинців — це з’явилося після І Світової війни. Коли в громаді, селі, повіті вмирали батьки, відповідальним за їхню дитину ставав голова громади, родичі чи пан. Вони безпосередньо опікувалися сиротою. Не було інших інституцій.

Це нормально, коли в громаді є такий зв’язок — десь з’являється прогалина, дірочка, її одразу залатають власними силами. Лише коли з’явилися ситуації, в яких громада перестала справлятися сама, виникли соціальні інституції. У соціальній роботі постійно відбуваються зміни.

Певний час вважали, що дітей з інвалідністю треба вивезти далеко-далеко і закрити, щоб суспільство їх не бачило, потім — пішов прорив в інклюзію. Наприклад, у Фастові при церкві заснували майстерню крафтового печива “Коржик”, де працюють люди з інвалідністю, синдромом Дауна. Також Лярш і Карітас працюють з такою молоддю. Вони показують, що, маючи інвалідність, можна соціалізуватися і працювати. Тут, як і в кожній науці, певна практика робить прорив.

— Який досвід Церкви варто перейняти іншим організаціям?

— Я маю дуже гарний досвід, коли я ще була малою, у нас, як в кожній громаді, були самотні люди, люди похилого віку, які не були бідними, але не мали родини, і ми, діти, молодь, ходили до них і розмовляли з ними. Ми могли одну і ту ж історію слухати багато разів. На Великдень ми робили їм обід. Церква це досі робить, але точково. Системно ця практика не поширилася так, як це сталося з таборуванням, опікою сімей в складних життєвих обставинах, поїздками в інтернати. Зараз є територіальні центри, самотнім людям приносять продукти, але живого спілкування, відчуття приналежності до спільноти, мені здається, в них немає.

Ідеального соціального підприємництва не існує

— Який прибуток може приносити соціальне підприємництво Церкви?

— Церква немає справжнього соціального підприємництва. Тут є або проєкт, який має фінансову частину, або бізнес, який має соціальну частину. Це — дві тотально різні речі і їх потрібно розрізняти. Наприклад, якщо це робота молоді з інвалідністю і вони собі намистом, магнітами чи картинками заробляють гроші на якусь частинку свого проєкту, то це є проєкт з фінансовою частиною. Якщо ж це поставлений бізнес, але він частину грошей скеровує на благодійні справи, то це бізнес з соціальною складовою. Питання: що ми хочемо зробити — заробити гроші чи соціалізувати цільову групу через певний вид діяльності? Можливо, в ідеалі, це і вдасться поєднати, але то буде щось неймовірне.

Колись до мене прийшов один священник, який хотів робити і продавати книдлі. В нього була класна ідей, бо ж всі роблять вареники, а тут книдлі. І ми почали розмовляти: а хто ті книдлі має робити? А яку проблему ми вирішуємо? Це було задумано для людей похилого віку на парафії. І така праця мала дати їм відчуття спільнотності і потрібності. Тоді священник каже: «Я зрозумів, що буду не книдлі робити, а з бабцями працювати». Книдлі — це був інструмент для створення спільнотності для бабусь.

Не неси мені книжку, а почитай зі мною

— Як інтегрувати малозабезпечені сім'ї в середовище звичних родин?

— Тут допоможе система взаємопідтримки в громаді. Перше, що ми можемо зробити, — це не осуджувати. Часто громада сама починає засуджувати і відкидає такі родини на маргінес: “ти не бався з тими дітьми”, “не підходь до них”. Тож у сім’ї, яка має одну проблему, через ось такий тиск і зневагу з’являються й інші труднощі. У мене була така ситуація, прийшли батьки і питають: “А чому в цьому таборі будуть ті діти?” Я їм відповіла: “То можете свою дитину забрати з цього табору”. Ми не повинні ізолювати малозабезпечені родини. Наша ціль — підтримувати з ними зв’язок.

А друга річ — діяти за принципом “не неси мені книжку, а почитай зі мною”. Наприклад, не можна просто віддавати їм багато свого одягу. Це мусить бути підкріплене ще якоюсь діяльністю. Коли я була малою, в нашому селі була сім’я з 9 дітьми. Саме тоді в мене почалася цікавість до цього феномену — складні життєві обставини. Ми бавилися з тими дітьми і завжди віддавали їм свій старий одяг. Вони його носили, а коли він ставав брудним, викидали в річку, вони ніколи не прали. Тато з мамою в цій сім’ї багато випивали. І що мені було дивно, коли сусіди запрошували батьків чи поорати, чи картоплю викопати, чи щось інше зробити, за цю роботу їм давали пляшку. Я не могла того зрозуміти — ви бачите, що в людей проблема з алкоголем і багато дітей, то дайте їм макаронів, картоплі. До кінця 2002 року всі їхні діти вмерли, а це село за 5 км від Львова. Там не було спільнотності.

Що я помітила: по селах, де є потужний, активний священник, особливо в Західній Україні, можна робити вплив на людей закликом “сьогодні ми робимо це, а завтра інше” — і це людей згуртовує. В тому селі такого заклику не було.

Найкраща допомога — не фізична, а просто спілкуватися, допомога з працевлаштуванням.

Дуже часто малозабезпеченим, а особливо одиноким матерям, потрібно, щоб дитина десь була після школи. Через те, що дитині немає де бути, батьки не можуть влаштуватися на нормальну роботу. Якщо при Церкві є простір, де дитина може провести цей час, це вирішує дуже багато проблем сім’ї.

Діти, про яких потрібно подбати. Три рівні профілактики

— Чому діти, які мають батьків, вчителів, наставників, котрі про них дбають, є ще й особливим об'єктом соціального служіння?

— Сьогодні настільки змішалися проблеми, що за рівнем забезпечення ми не можемо трактувати, чи ця сім’я є в складних життєвих обставинах, чи ні. Нині дитина може ходити з останнім айфоном, бути ідеально одягненою, але в хаті може бути насилля, хтось із алко-, наркозалежністю, несприятливе середовище.

На противагу — малозабезпечені — це не обов’язково люди в складних життєвих обставинах (СЖО). Можна жити скромно, але мати цінності, чистоту в хаті. Так само сім’ї, де є дитина з інвалідністю — це не СЖО.

Ще одна проблема в Західній Україні — європейські сироти. Вони виросли без батьків, але з грошима. А зараз у них самих вже є діти, які йдуть в садочок, в перший клас. І ось ці люди мають достатньо грошей, але вони є в складних життєвих обставинах. У них є проблеми із налагодженням стосунків. Соціалізація — це прийняття цінностей суспільства. Люди копіюють поведінку інших людей. Уявіть, що немає з кого копіювати. Тоді дитина набирає елементи поведінки з чужих людей і складає їх, не знаючи правильно це чи ні, апробовано чи ні.

Навіть якщо ми виокремили цільову аудиторію, не можна окремо працювати лише з тими людьми. Цим ми одразу робимо гетто. До прикладу, хочуть створити “Соціальний центр для кризових сімей” і уже в самій назві обзивають сім’ї. Якщо би в мене була проблема, скажімо, дитина мене не слухала, я б не пішла в “Соціальний центр для кризових сімей”. А мені ж потрібен їхній психолог.

— Як в таких ситуаціях допомогти сім’ї?

— В такій ситуації, коли кордони розмиті, потрібно звертатися до науки. В соціальній сфері є три рівні профілактики.

Первинна профілактика — це, коли кожна сім’я, яка створюється, має ланцюжок, в яку інституцію може звернутися. Почали зустрічатися — пішли на науки, одружилися — пішли на підготовку до вагітності, народилася дитина — допомагають фахівці з ГВ, далі консультації для діток від року до трьох, потім від трьох до п’яти років, садочок, школа, гуртки, група продовженого дня і так до старості.

В садку і в школі є психологи, які виявляють різні проблеми. Зараз є багато поведінкових розладів, порівнюючи з ситуацією, що була 10 років тому, зараз можна швидше встановити діагноз, швидше скерувати на корекцію. Багато дітей мають затримку мовленнєвого розвитку, що спричиняє багато проблем. Тож є більший попит на логопедів. Не можна казати: “Він хлопчик, він до 5 років розговориться”. Потрібно працювати з різними затримками розвитку і що швидше почати, то краще. Тому треба робити просвітницькі заходи, лекції для батьків, бо вони іноді не знають, що таке може бути, і не звертатися до лікарів. Це первинний рівень профілактики, коли ми пояснюємо, що таке може бути.

От хто раніше знав про булінг? А тепер завдяки просвітницькій кампанії діти запам’ятали, що це. Те ж стосується сексуального насилля. “Центр гідності дитини” при УКУ вчить дітей, чому не можна, щоб до них торкалися. Також батькам треба пояснювати, що існують кризи — трьох, семи, десяти років, щоб вони розуміли, чому раптом дитина починає істерити.

Вторинний рівень профілактики — це коли з сім’єю щось відбувається. Наприклад, тато чи мама мають проблеми з алкоголем чи наркотиками, дитина народилася з інвалідністю, а батьки не знають, що робити, сталися складні життєві обставини і сім’я потребує супроводу. Це клуб анонімних алкоголіків, раннє втручання, корекційні заняття для дітей із затримкою мовлення. Це той момент, коли треба швиденько приклеїти пластир, щоб рана загоїлася і не треба було накладати шви. Якщо це все добре зробити, сім’я дуже швидко повертається в стрій. Дуже часто тут люди просять допомогу сімейного психолога. Також на другому рівні починає працювати фахівець соціальної роботи. Послуги на цьому рівні ділять Церква і суспільство.

Третій рівень — це коли немає батьківського потенціалу. Тоді дітей вилучають і створюють альтернативні форми опіки — прийомна сім’я, дитячі будинки сімейного типу.

На тих трьох рівнях зав’язані усі проєкти Української Освітньої Платформи.

— В УОП є понад 15 проєктів. За якими критеріями фундація обирає напрямки роботи?

— Я прийшла в тоді ще Львівську Освітню Фундацію (ЛОФ) в 2010 році, коли фундації вже було 10 років. Це була організація, яка дуже довгий час була при УКУ і мала один проєкт — бібліотеку імені Василя Петраха в Добротворі. Мені треба було придумувати напрямки роботи. Спочатку ми адміністрували фонд Ginger з дуже сильними християнськими цінностями, який займається підтримкою сиріт і напівсиріт.

Коли в нас формувалися відділи, перший почав працювати над темою державної деінституціоналізації, але взяв цінності Ginger, а другий обрав своїм напрямком соціальне служіння Церкви на основі цього ж Ginger. В 2014 році, коли звільнили Краматорськ, виник «Будуємо Україну Разом» (БУР). Хлопці поїхали на Схід, почали відбудовувати будинки, допомагати сім’ям. І так в нас зараз є 3 великі програми — “Будуємо Україну Разом”, “Громада для сім’ї” та “Лідерство і служіння”.

На першу програму ми отримали 13 заявок, з них — 8 від священників. Для порівняння цього року у нас 270 заявок з цілої України. А тоді це було персональне передавання досвіду:

— Ти таке класне відкрив. А як?
— З ЛОФом.

Ми сідали в машину, їздили по єпархіях і робили презентації. В 2013—2014 році фейсбук ще так не працював, ми проводили живі зустрічі. Я роздавала роздруківки з інформацією. Люди самі говорили, що їм потрібно. Треба їздити і досліджувати, з офісу ти ніколи не дізнаєшся, що треба робити. Коли ми починали проєкт “Соціальні інновації в громадах”, ми провели опитування серед священників, з якими ми вже працювали, і вони самі написали, що їм треба — менеджмент, волонтерський менеджмент, фандрейзинг. Дуже багато запитів на стратегії.

Так само БУР зараз робить. Ніхто лише тік током, інстаграмом і фейсбуком не збирає волонтерів. Вони їздять по училищах, університетах, роблять презентації.

Дражливе питання грошей

— Звідки берете кошти на усі ці соціальні проєкти?

— У нас є сталі партнери — це католицькі і протестантські донори, американський уряд, а також є багато маленьких донорів. З українських — це міністерство молоді і спорту.

— Як в Україні ставляться до жертовності?

— В нас кожен бізнес думає, що він зробить краще, ніж інші, тому вони створюють власні фонди. Зараз дуже гарно почав працювати родинний фонд Zagoriy Foundation. Вони творять культуру благодійності українських меценатів. Думаю, після них багато багатих родин створять свої фонди.

— Як формувати культуру жертовності?

— Це можна зробити лише прозорістю. Якщо подавати фінансові звіти, мати нормальні канали комунікації, вийти з «бульбашки» неурядової організації (НУО), децентралізовуватися, йти в громади. Є три важливі речі — канали комунікації, прозорість і практичність. От, до прикладу, філософія нашого проєкту “Добрий сусід”: візьми пакет і піди до свого сусіда, подивися, як він працює і занеси йому їсти. Місія УОП — йти в поля.

— Як сфера соціального служіння задіює волонтерів?

— Останні 2 роки, особливо в Церквах, волонтери — це люди віку 45+. Я вважаю, що це прекрасно. Діти вже виросли, тобі не треба нікуди бігти. В нас колись був слоган: “Guiding youth to action” (скеровуй молодь до дій), а потім ми слово youth (молодь) забрали, бо є багато людей, які вже не належать до молоді, але вони діють. В середньостатистичні громаді, щоб проєкт працював, має бути 2-3 людей на зарплаті, а решта — волонтери. В нашому проєкті БУР є 30 працівників, які все координують, і 1500 волонтерів по Україні. Бажано, щоб тут були не просто наймані працівники, а люди з різних сегментів — зі сторони держави, представники бізнесу.

Я вважаю, що тільки в тій країні, де прямопропорційно сильно стоять три сегменти — бізнес, держава і НУО, буде стабільність. НУО — це третій сектор економіки і він стає інноватором або моніторингом і оцінкою.

— Яка різниця між соціальним служінням і комунізмом?

— В комунізмі про людей турбувалися інституції — це була соціальна утопія. Але через те, що все було зав’язане на інституціях, а люди були тільки гвинтиками, то коли порозпадалися інституції, найбільше постраждали ці гвинтики. А в нас, у сфері соціального служіння, люди самі творять інституції, потрібні їхній громаді. Коли ми в УОП починаємо працювати з громадою, на початку ми робимо аналіз їхніх потреб.

Відверто про себе

— Який Ваш улюблений проєкт УОП?

— Я дуже люблю програми зі священниками. Я починала ці програми, коли ще була проектним менеджером і бачила від них таку теплу віддачу. Дуже люблю цю цільову групу, вони мені рідні.

— Яке Ваше найбільше професійне досягнення?

— Я жодного дня не була в декреті.

— А найбільше особисте досягнення?

— Мені подобається бути директором фундації, я дуже любила попереднього керівника, він був моїм наставником, але амбіційно я розуміла, що я хочу займатися цією організацією, що це моє.

Мені на роботі подарували футболку з написом “Wife. Mom. Boss” (Дружина. Мама, Керівник) і я в тій парадигмі живу вже десь 5 років і себе дуже комфортно в цьому почуваю. Для мене це важливо.

Я маю вже стільки, що я не прошу в Бога нічого. Я лягаю і дякую. Мені добре жити з тим, що я маю — в 32 роки я директор великої фундації, викладачка УКУ, мама двох дітей, десять років в шлюбі.

— Кому хочете передати свій досвід?

— Всім. Я зрозуміла, що з тими маленькими талантами, які до мене приходять, треба дуже багато говорити. Звісно, треба розмовляти про менеджмент людьми, цілепокладання, але передусім, я розумію, що потрібно дуже багато говорити про власний досвід. Мені потрібно передати усе те, що в мене в голові, увесь бекграунд нашої організації, яка так стрімко розвивається. Я викладаю в університеті, бо я хочу щоб випускники приходили на роботу мотивовані та запалені, зрештою, мені у фундації потрібні нові соціальні педагоги.