• Головна
  • Моніторинг
  • Саїд Ісмагілов, водій-стрілець екіпажу парамедиків “Хоттабич”: Коли везу поранених степом, молюся, щоб Аллах зробив наш екіпаж невидимим...

Саїд Ісмагілов, водій-стрілець екіпажу парамедиків “Хоттабич”: Коли везу поранених степом, молюся, щоб Аллах зробив наш екіпаж невидимим

18 серпня, 08:30
Саїд Ісмагілов - фото 1
Саїд Ісмагілов
Джерело фото: Руслан Канюка

Джерело: Укрінформ

“Вгризаючись окопами і бліндажами в українську землю, під цілодобовими обстрілами, наша армія не дає просунутися вбивцям, мародерам і ґвалтівникам, що їдуть за вашими пральними машинками і ноутбуками, за вашими дружинами і дітьми, за нашим українським зерном і назвами наших міст. Коли ви п’єте вранішню каву, помоліться за тих, завдяки кому у вас є ця кава, вода у крані, світло та електричний струм, інтернет і мобільний зв’язок. Бо тут всього цього немає”.

Із Фейсбука водія парамедиків Саїда Ісмагілова, колишнього імама, українського вченого-ісламознавця

Я знаю дуже багато про обличчя українського християнства. Але перебування на фронті Саїда Ісмагілова, вченого, одного з найпомітніших духовних лідерів українських мусульман, дає нам неймовірний портрет представника українського ісламу. Картини війни, які він описує на своєму Фейсбуці, це надзвичайний медичний, воєнний та духовний досвід. Чи то коли два “наддорогих” та важливих медики у годину відпочинку рятують з-під завалів кішку, аби привезти і поселити на Позняках, коли майже приймають пологи у дружини священника з прифронтової зони та спиняють кровотечу пораненому на самому нулі.

Ми зустрілися із Саїдом Ісмагіловим під час його нетривалого перебування у Києві після п’ятничної молитви, в кафе біля мечеті на Шулявці.

24 ЛЮТОГО НА МІСЦЕ ЗБОРУ ТЕРОБОРОНИ У БУЧІ ТАК НІХТО І НЕ ПРИЙШОВ

- Саїд-бей, така надзвичайна ваша життєва траєкторія - від імама до водія-парамедика. Як так сталося?

- Водієм парамедиків я став випадково. Я був абсолютно впевнений, що війна розпочнеться в лютому, тому я з грудня тренувався у Бучансько-Ірпінському батальйоні територіальної оборони. Зі своїх власних інсайдерських джерел, від мусульман, які втекли з росії, знав, що там триває вкрай потужна підготовка до справжньої війни. Вони попереджали, що ця війна точно відбудеться. Є такі ознаки, що не можна сплутати. Тобто якщо розгортаються мобільні шпиталі, якщо в прикордонні райони заводять таку техніку, що на навчаннях не використовується. Розташування російських військ від білорусі і аж до Криму оцим великим полуколом, а ще у Придністров`ї є анклав, давало розуміння, що буде не просто війна на Донбасі. Один з наших командирів по підготовці в територіальній обороні (на жаль, він загинув у березні) казав нам, що війна розпочнеться після закінчення зимової Олімпіади в Китаї. І тому у нас час ікс був після 20 лютого, командири нашої територіальної оборони, де я тренувався з грудня, повідомляли, що на другу половину лютого ми маємо бути абсолютно готові до будь-яких сценаріїв.

Нам прописувався алгоритм дій, що ми мали робити, куди вивезти родину, що мати у наплічнику, де ми маємо збиратися, куди висуватися. І тому я організаційно і психологічно був абсолютно готовий до того, що війна розпочнеться після 20 лютого.

Але все відбулося зовсім не так, як я очікував. Вранці 24 лютого всі ми прокинулися від вибухів, а на Гостомельське летовище висадився російський десант, а я сам живу в Бучі, і це дуже близько, над нами літали російські гвинтокрили… Війна вже почалася. І вона почалася майже в Києві, від Бучі до Києва - 20 км. Тільки-но о четвертій ранку ми почули вибули, я одразу встав і поїхав до найближчої заправки, щоб повністю залити пальне в бак автівки і в усі каністри. Було зрозуміло, що тільки-но почнеться паніка, всі скупчаться біля заправок, будуть великі корки, черги, - так все, врешті, і сталося, тому я встиг без усілякої черги на початку 5-ї ранку заправити повністю автівку, забрав родину, вивіз їх далеко в сільську місцевість, того ж дня повернувся до Бучі. Ми зустрілися ввечері біля нашої точки збору батальйону територіальної оборони. Туди так ніхто з командирів і не прийшов, не очолив, нікуди не спрямував, ми чекали до пізньої ночі, потім зібралися знову зранку, а згодом ми побачили, що російська бронетанкова колона з боку Гостомеля вже заходить у Бучу.

- Вона була на ваших очах?

- Так, ми її бачили з автівки, ми сіли і поїхали до Бучанського військкомату, де взагалі був треш і паніка, я зрозумів, що там очікувати нічого, все, що міг зібрати, покидав у автівку і поїхав на Київ. Були страшенні корки, вже підірвали міст на Романівці в Ірпіні і єдиний можливий виїзд був або через Стоянку, або через Капітанівку.

У Києві ми, по-перше, започаткували волонтерський центр, а по-друге, я шукав, в яку територіальну оборону маю вступити у столиці, оскільки Бучанська тероборона на той момент не зорганізувалася. Буча була дуже швидко окупована.

І я вступив у тероборону Святошинського району і у нас є знайомі парамедики з «AСАП Хоттабич», з якими ми знайомі ще з війни 2014 року. Вони вивозили поранених на Донбасі, а тепер два екіпажі, з якими ми й досі працюємо, почали вивозити поранених і цивільних з Романівки (біля підірваного мосту) на Київ, на пункт прийому біженців. І оскільки людей було так багато, що автівок не вистачало, вони запропонували, аби ми до них долучилися просто на евакуацію людей. Ми запитали в нашому батальйоні тероборони, чи можна нам виконувати це завдання. Там відповіли: якщо ви не боїтеся, бо Романівка - це реально зона війни, постійно під обстрілами, то давайте, виконуйте. Так ми приєдналися до «AСАП Хоттабич» і почали вивозити людей із Романівки. Брали біля підірваного мосту поранених, хворих, лежачих, просто людей з дітьми, які тікали з того напрямку, а там люди бігли з Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Вони сюди добиралися усіма правдами й неправдами, а потім біля мосту ми зустрічали їх. Під обстрілами на Романівці ми ефективно працювали. А потім, коли москалі втекли з Київщини і вже Буча була звільнена, я повернувся до свого дому, який пограбували. Вікон не було, дверей не було, а стіни - цілі. Ми з піною монтажною поставили двері, а потім я знову поїхав на Київ.

Згодом ми отримали пропозицію разом з нашими парамедиками їхати на Донбас. «Хоттабич» співпрацює з батальйоном “Госпітальєри”, очолюваним Яною Зінкевич, вони займаються вивезенням поранених, наданням домедичної допомоги, евакуацією. Вони й запропонували нам висунутися на Лисичанськ разом.

Ми узгодили це питання з батальйоном тероборони, нас командирували до 57-ї бригади, яка обороняла саме цей рубіж, і 5 квітня ми були вже у Лисичанську. І відтоді почали там виконувати евакуаційні завдання, я працював з парамедиком на автівці Джип Гранд Черокі. Ми евакуйовували від лінії бою на стабпункт поранених, де їх стабілізували, і вже інші екіпажі на реанімобілях вивозили на шпиталі. Ми евакуйовували з Гірського, Борівського, Сєвєродонецька, з Тошківки переважно бійців, але іноді доводилося вивозити і цивільних, дітей, жінок, стареньких, поранених людей, бо цивільні також страждали від обстрілів.

Першу ротацію ми відбули в Лисичанську, але вивозили з околиць до Лисичанського шпиталю, а потім ми повернулися десь у середині травня до Києва, пройшли курси парамедиків. Ці курси потрібні для того, щоб уміти надати швидку допомогу, якщо, наприклад, поруч більше нікого немає і принаймні самому собі надати, як турнікет поставити, як затампонувати поранення, можливо, ще іншу допомогу, але я переважно працював як водій у зв`язці з парамедиком.

Доводилося щось допомагати парамедику, але я переважно виконував завдання водія-стрільця, який має відповідальність довезти парамедика і поранених з точки збору і до стабпункту. Зазвичай це дуже небезпечний відрізок, фактично із самого передка, з червоної лінії, з лінії зіткнення нам підносили пораненого, ми його мали довезти живим. І доки я за кермом, то відповідаю за всіх, хто знаходиться в автівці, і в разі чого я, озброєний, маю приймати бій, якщо, скажімо, нас почали обстрілювати. Це найризикованіший маршрут, але, на диво, я до цього дуже спокійно ставився, якогось такого страху не було, багато разів потрапляли під обстріли, дякувати Богу, живі, в автівку попадали, були різні ситуації, але ми не втратили жодної людини, яку вивозили, тобто усіх до стабпункту довозили живими.

Я НІКОЛИ НЕ ЗАПИТУЮ: «ГОСПОДИ, ЧОМУ?», Я ТОЧНО ЗНАЮ ЧОМУ

- Я читала про це, що у вас ніхто не помер за весну та літо. Ви, напевно, молилися в дорозі?

- Обов`язково.

- А що саме читали?

- Я в екіпажі був єдиним мусульманином, переважно арабською мовою читають різні молитви по сунні пророка Мухаммеда, наприклад, пророк Мухаммед читав іноді такі молитви, щоб вороги їх не побачили, аби вороги не змогли завдати шкоди, аби вороги злякалися, аби вороги проігнорували… От коли ти їдеш і розумієш, що ти серед чистого поля і в тебе можна стріляти чим завгодно, а тут поле, Донбас, ти їдеш 120-140 по цій прострілюваній дорозі, тут парамедик, тут двоє-троє поранених лежить у автівці, кричать, стогнуть, хтось без ноги, були з простріленими головами, шиями, коли парамедик руками затискав сонну артерію, - всього було. І ти маєш їх довезти, на тобі відповідальність, бо якщо почнуть обстрілювати автівку, це моя відповідальність. Тому, звісно, всі молилися, а я молився мусульманськими молитвами.

- Хоч ви і склали повноваження, але колишніх імамів не буває?

- У нас в ісламі немає феномену священства. Якщо у християнстві священник - це пожиттєво, рукопокладання відбувається, то в ісламі імам - це посада, на яку вибирають людину, і вона може як її посісти, так її покинути. Феномена священства не існує, тому коли я склав повноваження муфтія у березні, перш ніж їхати на війну, на фронт, то я вже не вважаюся ані муфтієм, ані імамом.

- О’кей, ви віруюча людина, ви заходите в Бучу. А як ви відповідали собі на запитання «Господи, чому?», коли ви зрозуміли, які звірства робили з містянами.

- А я ніколи не запитую: «Господи, чому?», я точно знаю чому.

- Чому?

- Тому що ми всі маємо в цьому житті проходити певні випробування, а іноді ми отримуємо покарання за те, що ми робили гріхи, були недосконалими. Тому коли щось відбувається, я ніколи не запитую: “Боже, чому?”. Я розумію, що або це для мене випробування, або ми маємо покарання власне чи колективне, бо в ісламі є феномен, наприклад, і колективного покарання, коли люди недостатньо серйозно ставляться до певних питань, допускають певні проблеми, то Господь може покарати все населення цілого міста, цілу місцевість, цілу країну. І до речі, і у християнській Біблії, і у мусульманському Корані описується як Господь карав цілі міста, приміром, за їхню гріховність. Тому, я думаю, що, з одного боку, ми розплачуємося за те, що ми недостатньо прагнули незалежності, національної свідомості, недостатньо готові були захищати свою країну. А з іншого боку, це велике випробування для того, щоб ми стали нарешті нормальною, повноцінною державою, повноцінною політичною нацією. Після цієї війни уже будь-яка людина, котра казатиме, що ми з москалями один народ, просто отримає ляпаса, причому дуже жорстко.

- Скажіть, були випадки на вашій дорозі, коли ви точно знали, що оце Бог проніс ваш екіпаж через це поле на руках?

- Декілька разів було. Знаєте, зараз покажу вам навіть це фото, ми вивозили з Тошківки пораненого чоловіка, молодого, 25 років йому було, і в нього було дуже тяжке поранення в ногу і в статеві органи. Йому було страшенно боляче, він кричав. І коли ми від’їхали, у нас лопнуло оце заднє колесо посеред поля. В автівці лежить поранена людина, якій дуже боляче, замінити колесо неможливо, ніхто не приїде нас звідти витягувати, немає можливості, запаски немає. Що залишається? Стояти на місці не можна, на місці посеред поля тебе розстріляють рано чи пізно, потрібно їхати. І от з тріснутим колесом ми проїхали понад десять кілометрів до лисичанського шпиталю. Це було дуже стресово, оскільки їхали повільно, швидше не можна було.

Інша стресова ситуація була, коли в липні ми вивозили з-під Сіверська, буквально з лінії фронту забирали, поранених, їх було дуже багато того дня. Нас мало бути три екіпажі, які мали під’їжджати і забирати поранених. Ми курсували між стабпунктом та лінією фронту, і в цей час дві автівки вийшли з ладу, одна зламалася, у іншої були пробиті колеса. І вони просто передають по рації, що все, вони не можуть далі їхати, їм потрібно замінити автівку на іншу. І наш екіпаж залишається один-єдиний на купу поранених. Ми носимося туди-сюди, і постійно тривають артилерійські обстріли, ліворуч, праворуч вибухає. Була дуже нервова, страшна ситуація, і ми розуміємо, що, окрім нас, за цими пораненими ніхто більше не приїде, інші дві автівки вийшли з ладу.

І знаєте, коли оце відчуття, що ти єдиний, хто може приїхати і врятувати їх, і вся відповідальність перед Богом і перед людьми на тобі, це дуже стресово. Там поранені хлопці, наші захисники, а ти єдиний, хто залишився на колесах, це капець було. І ми всіх вивезли.

Якось вночі потрапив під обстріл, коли вивозив на Краматорськ поранених. Повертаюся назад і під Бахмутом нас починають жорстоко крити САУшки, це самохідні артилерійські установки. Прилітає звідусіль, я кидаю автівку, вискакую і з дороги падаю в кювет, лежу, чекаю, коли закінчиться обстріл. І по асфальту просто дзвенять уламки - «дзинь, дзинь, дзинь», летять уламки, словом, просто поруч, над тобою. І ти думаєш, Боже, щоб не потрапило в мене, і друге питання, а якщо зараз підіб’ють автівку, як я далі буду звідси вилазити, якщо автівка далі не поїде?.. Ну, там полежав на землі, була перерва в обстрілах, я вскочив, сів у машину, завелася, поїхала, виїхав із зони обстрілу і потім вже зрозумів, що одне колесо пробите, уламок у колесо отакий величезний влучив збоку і отака діромаха була, от. Але доїхали до стабпункту.

Порожній був, без пасажирів.

Саїд Ісмагілов, водій-стрілець екіпажу парамедиків “Хоттабич”: Коли везу поранених степом, молюся, щоб Аллах зробив наш екіпаж невидимим - фото 97954

- Про назву екіпажу. “Хоттабич” у багатьох людей - це аналогія з російською казкою, але ж прототип цього джина був ще у «Казках Шахерезади»?

- Взагалі ця назва з’явилася ще в 2014 році, цю парамедичну службу організував Ілля Джонович Лисенко, він взагалі не мусульманин, просто йому через таку велику бороду дали позивний «Хоттабич».

- Ясно.

- Йому дали позивний Хоттабич, а коли він організував цю медичну евакуаційну службу, він так її і назвав « АСАП Хоттабич».

Не я вигадав цю назву.

- Скажіть, чи спостерігається зростання атеїзму чи ні?

- Ні, я навпаки бачу зростання віри.

2014-го, влітку, один мій знайомий виходив з Іловайського оточення. І він каже, ми виїжджали на БТРі і молилися усі, навіть ті, хто раніше казав, що в Бога не вірує. Людина, яка перебуває на війні у стані великого стресу, починає шукати для себе в чомусь вихід з цього стану. На жаль, деякі вдаються до алкоголізму, таке буває іноді, деякі люди панікують, а більш стійкі, звертаються до Бога. До мене часто приходили і запитували, як іслам розуміє ті чи інші питання, мусульмани приходили просто поговорити. Я не дуже хотів показувати, що раніше був муфтієм, що я був військовим капеланом, але може в мене на обличчі це написано (посміхається), не знаю… І мені доводилося іноді цілими годинами відповідати, розповідати, їх заспокоювати, мотивувати. А це люди, які казали, що от ми самі у жодну церкву не ходимо, ми не молимося, але от нам цікаво, скажи нам що і як робити…

- А у вас немає дискомфорту від того, що ви залишили капеланське служіння?

- Капеланське служіння важливе, але є інші капелани, які виконують ці обов’язки. На момент, коли розпочалася війна, у країні була невизначеність, було вкрай важко. І що має робити справжній чоловік за таких умов? Ну, знаєте, іслам чесно каже, що не кожен чоловік може бути воїном, здатен бути воїном.

Я водій у парамедиків, але у мене є зброя. Я водій-стрілець, я маю відповідати за усіх і приймати бій, якщо потрібно. В ісламі дозволяється, сам Пророк Мухаммед зі зброєю воював на війні, тому немає феномену, що імам або муфтій не може брати зброю. Може. І навіть потрібно. Але іслам чесно каже про те, що не кожен чоловік може бути воїном. В часи Пророка Мухаммеда ті, які могли бути воїнами, вони билися на війні, а ті, які не могли, вони допомагали, вони були забезпеченням. Тобто вони подавали зброю, вони виносили поранених, вони готували їжу, охороняли тил тощо. І тому для мене не стояло питання у ті найважчі перші дні, куди йти. Я ж тренувався в батальйоні тероборони, я влучно стріляю, от вчора на полігоні чергова підготовка була, ми відстрілювалися, і мене тішить те, що навички я не втратив. От наприклад, моя мішень (задоволено показує на смартфоні результати стрільби із прошитим в потрібних місцях корпусом людської фігури). Я вчора відстрілявся, це зі 100 метрів, тобто розумієте, зі 100 метрів - в корпус, ну, не пощастить тому, хто потрапить під обстріл... Це просто до того, щоб ви розуміли, що і як відбувається. Я знав, що я зможу бути бойовою одиницею, що слід захищати країну. Ну, оскільки так сталося, що я був потрібніший на вивезенні поранених, якось так і залишилося. А те, що я перестав бути муфтієм, це було насправді заплановано давно, ми ще минулого року визначили, що у березні має бути з’їзд духовного управління, я попередив, що я не буду висувати свою кандидатуру на переобрання на посаду муфтія, все-таки муфтієм був 13 років. Ну, знаєте, трохи і втомився, відбувається певна професійна деформація, потрібно змінювати вид діяльності, я взагалі думав, що я буду займатися науковою і викладацькою діяльністю, але от війна внесла свої корективи. І коли почалася війна, то я просто звернувся до духовного правління з тим, що я хочу скласти повноваження муфтія, вони пішли мені назустріч. Написав відповідну заяву і припинив релігійну діяльність, присвятив себе, скажімо так, не лише духовному порятунку, а й цілком тілесному порятунку.

Саїд Ісмагілов, водій-стрілець екіпажу парамедиків “Хоттабич”: Коли везу поранених степом, молюся, щоб Аллах зробив наш екіпаж невидимим - фото 97953

УКРАЇНА ПРОГРАЛА СВІЙ ВПЛИВ І СВОЮ ПІДТРИМКУ В АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКОМУ СВІТІ. БІЛЬШІСТЬ АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИХ КРАЇН НА СТОРОНІ росії АБО ТРИМАЮТЬ НЕЙТРАЛІТЕТ

- Як розподілилися арабо-мусульманські країни у ставленні до України?

- На жаль, Україна програла свій вплив і свою підтримку в арабо-мусульманському світі. Більшість арабо-мусульманських країн на стороні росії або тримають нейтралітет. Лише дві країни, що на боці України, це Туреччина, наш послідовний союзник, і Ліван. Ліван - єдина арабська країна, яка висловилася на підтримку України і стала на сторону України. Решта країн або тримають нейтралітет, як більшість держав, або відверто за росію, як Сирія, Іран, Єгипет та інші. І вплив росії в арабо-мусульманському світі дуже потужний. Давно уже працює арабомовний канал «раша тудей» саме на арабську аудиторію, вони вже багато років вкидають свої наративи, своє бачення і політичної ситуації, і тих подій, що відбуваються в росії, зокрема російсько-української війни. Розповідають усім, що Україна - це частина росії нібито, яка нібито незаконно від’єдналася у 91-му році. У перші дні війни у мене було Скайпом інтерв’ю для індонезійських журналістів. І тригодинне спілкування продемонструвало: вони абсолютно не розуміють, що відбувається. Ну, наприклад, мене запитували, а чому ви не хочете здатися путіну і стати частиною росії, що вам погано, росія ж велика країна, чому ви не хочете бути з ними? Я кажу, а чому Індонезія боролася за незалежність від Нідерландів, Нідерланди ж - європейська країна, потужна, розвинена економічно, навіщо у вас була визвольна війна від Нідерландів, були б зараз частиною поважної європейської країни?

Вони кажуть, ну, Нідерланди, інша країна, ми прагнули незалежності, я кажу: ми також. Ми також прагнули незалежності, ми - інші, інша нація, інший етнос, у нас інша культура - у нас все інше. Я просто навчався у москві, я точно знаю, що у нас все інше. Єдине, що у нас є спільного, то це те, що ми належимо до виду гомосапієнс – сапієнс. Та мені іноді здається, що росіяни не дотягують до цього визначення.

У нас немає контенту на арабо-мусульманський світ. Я не знаю, якщо відверто, що роблять наші дипломатичні місії. Наприклад, на початку війни до мене зверталися наші посли з деяких країн, щоби я написав окреме відеозвернення саме до мусульман цієї країни. Наприклад, я писав окреме відеозвернення для мусульман Індонезії, для мусульман Малайзії, для мусульман Брунею, для мусульман Африки. Окрім того, що я писав відеозвернення від себе для усіх мусульман усього світу, окремо мене просили саме для цих країн з певними наративами, щоб вони були зрозумілими саме населенню цієї країни. Я завжди думав, ну, ми ж маємо дипломатичні відносини близько 20 років з цими країнами, що ми раніше робили? Але тут потрібно ще розуміти кон’юнктуру. Річ у тім, що в мусульманському світі через декілька воєн зі Сполученими Штатами Америки, з європейською коаліцією дуже негативне ставлення до НАТО і до Західного альянсу, до західного партнерства. Це війна в Іраку, війна в Афганістані, інші військові конфлікти, які відбувалися в арабо-мусульманському світі, і, власне, арабо-ізраїльський конфлікт не в останню чергу, де Європа і Сполучені Штати підтримують Ізраїль. А арабський світ був завжди на боці палестинців. У них, в арабо-мусульманському світі, досі збереглося дихотомічне розуміння світу. Вони досі думають, що світ двополярний, і на одній стороні Сполучені Штати з країнами НАТО з цим альянсом. А з іншого боку - росія та її сателіти. І нібито ці дві великі сили борються між собою, а оскільки Америка за Ізраїль, вона втручалася в Ірак, в Афганістан, то нам потрібно підтримувати росію. А росіяни грають на цьому. Вони постійно подають, що вони борються не з Україною, а з Америкою. І багато арабів думають, що війна на теренах України відбувається не між москалями і українцями, а між росією і Америкою. І коли я їм доводжу, що я не бачив жодного американця в окопах, я не бачив взагалі там американців, я бачив наших поранених українців, я бачу наші міста знищені, зруйновані… Ніби я в стінку оце б’ю, люди не розуміють цього.

Саїд Ісмагілов, водій-стрілець екіпажу парамедиків “Хоттабич”: Коли везу поранених степом, молюся, щоб Аллах зробив наш екіпаж невидимим - фото 97952

- Я бачила ваш обмін листами з муфтієм росії. Вони, до речі, з патріархом кирилом подібні. Дух кдб творить подібну форму у духовної обслуги путіна.

- Талгат Таджедін з Уфи - дуже стара людина. І це відверто кедебешний кадр радянських часів. Він був поставлений ще за радянських часів. Я ще дитиною був, а він вже був муфтієм, розумієте. Мені ще було 13 років, я вже читав книжки, які він видавав. У мене вже сива борода тут місцями, а він продовжує бути муфтієм незмінним. І ця людина відверто кедебешна, вона й була поставлена за радянських часів. І ви ж розумієте, що не міг бути в росії чи в срср муфтій, якщо він не контрольований кдб, і, відповідно, він зараз там залишається, продовжує виконувати такі функції. І, на жаль, жоден з них не знайшов у собі сил засудити діяльність росії. Вони масово роблять адобрямс і абсолютно беруть участь у загарбницьких діях росії, а деякі окремо, просто мовчать. Є ще одна причина, з якої ми поки що інформаційно втрачаємо. Річ у тім, що феномен кадирівців, які роблять контент, ви бачили, мабуть, ці ролики кадирівців, і ви, мабуть, чули арабську музику, арабські співи фоном. Це так звані військові пісні, які дуже популярні в деяких країнах арабського світу, особливо тих, що пережили війну, окупацію, різні конфлікти. Кадирівці вкрай уміло використовують весь цей контент, хоча він відверто тупий. Я завжди, коли дивлюся постановочні ролики кадирівців, мені дуже смішно з відео, як вони там «героїчно» воюють. А по факту, той, хто був на війні, от справді там, де реальний заміс, він бачить, що все це постановка. Ну, наприклад, оператор біжить обличчям до воїнів, які наступають, і знімає, як вони біжать і стріляють. І це неможливо. Тому що, коли хтось буде бігти спиною, його вб’ють одразу. Якщо це справжній бій, оператор навіть би не виліз з того окопу. Оператор знімає, як вони біжать, щось штурмують, біжить так, що їх обличчя показує, як вони наступають, ну, це смішно. Розумієте, це навіть не Голівуд, це болівуд якийсь, на індійські фільми схожий, як вони там воюють з кущами, з порожніми будівлями, героїчно щось там роблять. Але вони усіляко підкреслюють свою мусульмансткість, вони там кричать: «Алах Акбар», вони моляться, мають символіку мусульманську, лунають арабські пісні войовничі, бойові пісні. І цей контент створюється виключно на арабо-мусульманський світ, він працює. Піпл хаває навіть цей болівуд.

- Скажіть, раніше всі жили начебто під загрозою ісламського тероризму, так? Але як на вас, ісламський і російський терор - вони зіставні, вони порівнювані?

- Російський гірше. ІДІЛом лякали світ багато років, але у ІДІЛа не було ракет, не було бомбардувальників. ІДІЛ не розстрілював цілі міста, розумієте. Максимум, що у них було, це стрілецька зброя, вони пересувалися на пікапах зі стрілецькою зброєю. росія - більший терорист, набагато небезпечніший, вона може стирати з лиця землі цілі міста. Я бачив той зруйнований Сєвєродонецьк, я ж був у Лисичанську - все руїни. Волноваха, Маріуполь… Скільки міст просто тупо знищено. Та моя Буча, в якій я живу, пів міста он досі не ремонтується, стоїть у руїнах. І це все високотехнологічною зброєю. Це балістичні ракети міжконтинентальні, це літаки, це гармати, тупо вбивається мирне населення… Зараз вони тероризують нас через Запорізьку атомну станцію з Енергодара. Порівняно з тим, що може зробити росія, всі ісламські терористи, це просто посміховисько…

- Скажіть, було у вас таке, що ви втрачали віру в те, що ми переможемо?

- Ні, ніколи не було. Я абсолютно впевнений, що ми переможемо, я в це вірю та інших мотивую. Я підтримую, заспокоюю. І кажу, що ми вже зупинили просування ворога. Після того, як вони втекли з Чернігівщини, з Київщини, з Сумщини стає зрозумілим, що їхній план провалився. Звісно, вони мають великий успіх на сході і на півдні, але далі поки що вони не просуваються. Тому вони вдаються до енергетичного тероризму, але потужностей у росії на подальший наступ вже не вистачає. І навіть, якщо їм, не дай Боже, спаде на думку насуватися на Київ знову, то у них будуть великі втрати.

Тому я ніколи не втрачаю оптимізму і віру в нашу перемогу, я всіляко її транслюю, я аргументую свої думки.

Знаєте, перемога починається в голові, якщо ти впевнений в перемозі, то ти переможеш. Якщо ти зневірився, ти точно вже не переможеш, тому що ти вже поставив у своїй голові бар’єр…

Я хочу вам приклад маленький навести з ісламу. Пророк Мухаммед переселився до Медини, маленького міста на півночі Аравії, і язичники взяли його в оточення. І пророк Мухаммед зі своїми сподвижниками мали копати оборонні споруди. І вони копали окопи і робили насип – вал для того, щоб з цього валу зустрічати атаку ворога. І місцевість там така пустельна, але кам’яниста, десь грунт, десь каміння. Якось вони копали цей окоп, фактично рів, і дійшли до великого каменю, який не могли роздовбати. Вони поскаржилися пророку Мухаммеду, що великий такий камінь, вони не можуть його прибрати, не можуть його розбити, щоб рів був повністю викопаний. Пророк Мухаммед сам прийшов, взяв цей інструмент, яким вони били каміння, щось схоже на лом, і він вдарив перший раз по цьому каменю - і третина від нього відпала. Тоді він сказав, що мусульмани відкриють для себе Близький Схід, територію Шам. Потім він вдарив по цьому каменю вдруге - від нього відпала ще третина. І він сказав, що мусульмани захоплять Персію. Потім він вдарив втретє - і цей камінь розвалився. І люди навколо нього дивувалися. Ми в осаді, ми в оточенні, нас можуть всіх знищити, а ти нам розповідаєш, що ми захопимо, переможемо великі імперії, реально Візантійську, Персидську? А він що казав? Він давав оптимізм, що ми не просто виживемо, а ми там ще і великих завалимо. Ми, українці, як мешканці оточеної Медини, повинні розуміти: що прийде момент і ми розвалимо цю російську імперію, і вони більше на нас не нападуть.