Семисвічник

Добру справу зробив журнал «Людина і світ», опублікувавши серію статей кандидата філософських наук Наталії Кочан «Церква-храм як символ неба і землі». Статті цікаві й пізнавальні, адже переважна більшість читачів через відомі обмеження освіти в радянські часи не знайома зі значенням релігійної атрибутики. Зокрема, йдеться і про свічники. У № 7 за 1994 рік читаємо: «Свічники найрізноманітніших форм, крім практичного призначення, є водночас символом тієї духовної висоти, з якої на увесь світ випромінюється світло віри». У № 8: «Вівтарний простір займає східну апсиду храму і композиційно складається з престолу (вівтаря), розміщеного в центрі, де відбувається власне жертвоприношення; Горнього місця на підвищенні навпроти престолу в апсиді, де стоїть крісло для єпископа як символ небесного престолу Христа; семисвічника, який стоїть поза престолом перед Горнім місцем на згадку про сім золотих світильників з Одкровення Івана Богослова». І поруч уміщено рисунок такого семисвічника: наче пласке дерево з прямим стовбуром і шістьма гілками, які виростають попарно через однакові проміжки.

В Одкровенні Івана Богослова «голос гучний, немов сурми», — голос «Подібного до Людського Сина» промовив до апостола: «...Таємниця семи зір, що бачив ти їх на правиці Моїй, і семи свічників золотих: сім зір — то Ангели семи церков, а сім свічників, що ти бачив, — то сім Церков» (1:10, 13, 20).

Сім церков — це сім християнських общин в Азії, назви яких тут же наведено, апостолові ж Івану наказано сповістити їхніх ангелів (або духів, тобто, мабуть, духовних наставників) про все почуте й побачене.

Жодною мірою не бажаючи заперечувати право Церкви пояснювати простір своїх храмів, хочу запропонувати читачам журналу «Людина і світ» дещо інше тлумачення ідеї семисвічника.

Про нього йдеться ще у Старому Завіті. З 25 глави книги «Вихід» починається розповідь про те, як Господь на горі Сінай наставляв Мойсея щодо побудови скінії заповіту — переносного храму. Всередині скінії мали знаходитись: ковчег (тобто скриня), щоб у нього покласти записане Мойсеєм Божественне Одкровення — закон для народу Ізраїля; стіл для хлібів із спеціальним посудом; жертовник для куріння пахощів та світильник з семи лампад, а до нього теж відповідний посуд — лотки, щипці тощо.

Про посуд сказано лише, що він має бути зроблений із золота. А от про скінію, стіл, курильницю та семисвічник Бог дав Мойсееві найдетальніші вказівки: виміри, матеріали, кольори, технологія роботи, зовнішній вигляд. На підкріплення своїх слів Бог навіть показав Мойсееві всі ці предмети.

І Мойсей справді їх бачив. А через кільканадцять століть по тому Іван Богослов теж справді бачив картини Одкровення. Іван каже про себе, що бачив їх, будучи «в дусі». Це значить, що його свідомість з фізичного тіла перейшла в тіло духовне. Духовне ж тіло (приналежне кожній людині, хоч не кожна про нього знає) має так зване третє око, здатне сприймати духовну дійсність, яка, на зразок повітря, оточує й пронизує звичний нам фізичний простір, як-от сонячне світло пронизує товщу повітря або води. Тобто і Мойсей, і апостол Іван перебували, як зараз прийнято говорити, в стані медитації.

Світильник, побачений Мойсеєм, виглядав як пласке дерево з прямим стовбуром і трьома напівкруглими гілками, які виростали зі стовбура одна над одною через однакові проміжки, а зверху були наче підрізані врівень з ним. На кожному із семи вершечків горіла лампада, заправлена найчистішим єлеєм. Віти й стовбур прикрашалися яблуками та квітами, подібними до мигдалевих.

Далі Бог наказав розділити скінію всередині завісою на дві нерівні частини — святилище і Святе святих. Завіса мала бути виткана з блакитної, пурпурової і червоної вовняної пряжі та з крученого віссону. Святе святих призначалося для ковчега з заповітом, у святилищі ж, тобто в передній частині скінії, мали знаходитись: стіл з жертовними хлібинами — з північної сторони; навпроти столу — світильник; курильниця перед входом до Святого святих. Вхід до самої скінії, спрямований до сходу сонця, запинався такою ж, як усередині, завісою.

Мойсей помер, довівши євреїв до землі. обітованої (тобто заповіданої їм Богом) і передавши владу Ісусові Навіну. Минув час, і в X ст. до н. е. цар Соломон започаткував в Єрусалимі побудову величного храму, пропорції, деталі та обладнання якого відповідали скінії заповіту й усьому, що до неї належало. Ковчег же з десятьма заповідями на кам’яних скрижалях був той самий, винесений з пустелі.

На початку VI ст. до н. е. державу Ізраїльську підкорив, а її столицю та храм зруйнував вавілонський цар Навуходоносор. І хоча згодом місто й храм були відновлені, Святе святих храму лишалося порожнім. Ковчег зі скрижалями зник.

Хто тільки не володів ізраїльською землею шість наступних століть: перські царі, елліністичні династії Птолемеїв і Селевкідів — спадкоємці Олександра Македонського, «свої» Маккавеї та Хасмонеї (недовго). За кілька десятиліть до нової ери Єрусалим підкорив римський полководець Гней Помпей, і Іудея стала однією з провінцій Римської імперії — щось на зразок домініону. Сусідні землі — Галілея, Самарія, Ідумея тощо — мали такий самий статус, хоч де-інде на місцевих престолах сиділи місцеві «царі». Уродженець Ідумеї Ірод з допомогою римлян посів єрусалимський трон Хасмонеїв і сидів на ньому мало не сімдесят років. Це той Ірод, який наказав знищити віфлеємських немовлят. А вже після нього Іудеєю правили римські намісники — прокуратори, зокрема Понтій Пілат.

І весь цей час не припинялись народні заворушення та повстання. Керівником найбільшого з них, вже на кінець 60-х років нашої ери, став Йосиф бен Маттафія (Йосиф Флавій), нащадок єрусалимських первосвящеників, сам високий достойник храмової служби. Згодом у книзі «Іудейська війна» він розповів про поразку повстанців і знищення римлянами храму — на цей раз остаточне.

Описуючи храм та його опорядження, в тому числі й семисвічник, Йосиф Флавій розкриває їхню символіку: «Передні ворота храму... не мали дверей — це була емблема нескінченно відкритого неба... З двох відділень храмової будівлі внутрішнє було нижчим за зовнішнє. До нього вели золоті двері... вони запиналися вавілонською завісою, тканою з гіацинту, віссону, шарлаху й пурпуру надзвичайно майстерно. Завіса була символом всесвіту шарлах означав вогонь, віссон — землю, гіацинт — повітря, а пурпур — море». Примітки сучасного видавця пояснюють, що гіацинтом тоді називалася блакитна тканина (кольору однойменних квітів), шарлахом — яскраво-червоний барвник, пурпурна ж фарба символізувала море, бо виробляли її з морських черепашок. А віссон — надзвичайно дорогу тканину, білу або прозору — купували на вагу золота, добутого із землі.

«Цими дверима,— продовжує Йосиф Флавій,— входили до нижчої частини храмової будівлі. Вона була 60 ліктів заввишки, стільки ж завдовжки, а завширшки була 20 ліктів; цей простір у свою чергу теж ділився на дві нерівні частини; перша з них була довжиною у 40 ліктів, і тут знаходились три визначні, всесвітньовідомі витвори мистецтва: світильник, стіл і жертовник для кадіння. Сім лампад, на які розгалужувався світильник, означали сім планет, 12 хлібів на столі — річний зодіак; кадильниця, наповнена тринадцятьма видами курінь, видобутих з моря, з пустелі та з-під землі, вказувала на те, що все виходить од Бога й до Бога повертається. Наступна частина храму являла собою куб з ребром у 20 ліктів і була також відділена завісою. Тут, власне, нічого не знаходилось. Вона називалась Святе святих».

Йосиф Флавій написав цю свою книгу в Римі. Він втратив батьківщину, позбувся родового імені на користь імені своїх покровителів, римських імператорів Флавіїв — Веспасіана й Тита. Саме Тит Флавій очолював армію, яка підкорила Єрусалим і знищила храм. За це римський сенат ухвалив влаштувати йому тріумф — найвищу відзнаку для полководця. Вся армія, що брала участь в Іудейській війні, різноманітна техніка для руйнування стін — а вони в Єрусалимі були міцні й високі, всі полонені, серед них і сам Йосиф бен Маттафія, награбована здобич, а також священні предмети з храму — все це багато годин проходило й проносилось вулицями Рима.

Описуючи тріумф, Йосиф Флавій знову згадує про семисвічник: «По самій середині підіймався з підніжжя стовпоподібний стержень, з якого виступали тонкі гілки, розміщені як на тризубі; на верхівці кожної гілки знаходилася лампадка; усіх лампадок було сім...» (Иосиф Флавий, «Иудейская война». — Мн., Беларусь, 1991, с. 338, 428).

Для награбованої здобичі Веспасіан наказав збудувати спеціальне приміщення — храм Миру. Сюди, наче в музей, приїздили люди з усіх кінців імперії, щоб на власні очі побачити святині Ізраїлю, доступні до того лише небагатьом навіть в Єрусалимі: стіл для хлібів, курильницю, семисвічник... А чотириколірну храмову завісу Веспасіан забрав у свій палац.

Сім лампадок — сім планет. Це, мабуть саме ті, про які говорив Гермес Трисмегіст, що «їхнім промінням живильним виткано вічність»:

Сонце дало з себе усмішку — промінь натхнення,
Місяць створив страхіття, мовчання та пам’ять,
Сатурн дарував не лише справедливість, а й фатум,
Юпітер — це батько успіху, миру й фортуни,
Марс пориває до бою і до перемоги,
Венера вселяє у Всесвіт бажання любові.
Нарешті, Меркурій загострює розум людини,
Щоб та осягнула безмежну божественну мудрість.

Згадаймо, що Мойсей дістав релігійне виховання в Єгипті, а Гермес Трисмегіст (Тричі Маг) — не хто інший, як єгипетський Тот — бог мудрості й пізнання.

Але чому весь час ідеться про сімку? Сакральне значення цифр, зокрема трійки й четвірки та їх суми, — тема, глибша від найглибшого моря. У фундаментальній праці нашої землячки Олени Петрівни Блаватської «Таємна Доктрина» (доктрина — вчення) значенню цифр у будові Всесвіту приділено багато уваги. Авторка наводить свідчення відомих авторитетів, зокрема Піфагора: «Монада (одиниця буття. — Ред.) є початок усього. Від Монади й Хаосу виникли Числа; од Чисел — Точки; од Точок — Лінії; од Ліній — Поверхні; од Поверхонь — тверді Тіла, які складаються з чотирьох елементів — Вогню, Води, Повітря й Землі, і всі вони, перетворені взаємодією і невпізнанно змінені, складають Всесвіт» («Тайная Доктрина». — Л-д, 1991, т. І, ч. 2-3. С 163).

Сімка вважається числом кратності світобудови (сім планет, сім кольорів райдуги, сім нот звукового ряду тощо) й виводиться від кількості зірок у сузір’ї Велика Ведмедиця, А трійка й четвірка являють собою божественний і земний аспекти Всесвіту.

Зодіакальна ж цифра 12 (дванадцять-бо хлібів лежало на столі у святилищі Єрусалимського храму), мабуть, мала нагадувати про 12 синів Якова, від якого пішли 12 колін (племен) Ізраїлю. Йосиф Флавій згадує про зодіакальний рік, хоча у Старому Завіті неодноразово забороняється займатись астрологією. Проте заборона, мабуть, стосувалася лише широкого загалу, а не втаємничених жерців.

Християнство, зокрема Православна Церква, теж таврує адептів так званих таємних наук. Це можна розуміти як своєрідну страховку, оскільки простіше заборонити всім раз і назавжди, ніж нести відповідальність за можливі випадки зловживань. Проте символіка чисел, літер, геометричних фігур, мінералів і металів, рослин і тварин, кольорових сполучень, частин тіла — не чужа й християнству. Але Церква воліє пояснювати символи самостійно, як-от у випадку з сімома світильниками в Івана Богослова.

Мені здається, що сукупність релігій людства подібна до дерева, коріння якого в небі, а гілки обіймають земну кулю, торкаючись окремих її регіонів. Небесні соки через загальний стовбур живлять кожну гілку, а через них — кожного віруючого. Земні дерева витворюють кисень, небесне дерево — благодать. Або, як писала Олена Іванівна Реріх, порівнюючи релігії: «Якщо сумлінний вчений розгляне всі особливості народів та віків, в основі він знайде заповіти, дані мовби однією особою» (Надземне, НІ, 665).

Однак повернімося до семисвічника. Згадаймо символіку скінії заповіту. Два приміщення, мабуть, мали нагадувати про землю й Небо (з великої літери). Чотириколірна завіса — про стихії Всесвіту. Кадильний дим — про перехід плоті до іншого стану після того, як душа розлучиться з тілом. Десять заповідей правильної поведінки на кам’яних скрижалях мали бути обітницею їх виконання народом Ізраїлю. Дванадцять хлібів уособлювали сам цей народ. А семисвічник — золоте дерево з яблуками та квітами — що уособлював він? Чи, можливо, — кого? Може, окрему людину, одиницю народного загалу?

Людина — не та істота з м’яса й кісток, яку ми звикли називати своїм «я», а значно складніша структура, і тіл у неї насправді сім. Те, що називають душею,— одне з них, і живиться воно енергією почуттів, тіло ж духовне живиться думками. Всі тіла, включаючи фізичне, побудовано з енергій різного ступеня розрідженості (енергія — це матерія, і навпаки), а між собою вони сполучаються в семи центрах, розміщених уздовж хребта та в голові. Енергетичні центри можна бачити, вони навіть зняті на кіноплівку — така собі низка різноколірних спалахів, причому кольори відтворюють послідовність райдуги...

Всі знають фразу Канта про дві речі, які сповнюють його трепетом,— вигляд зоряного неба й усвідомлення морального закону. Уявіть людину, що горілиць лежить уночі десь «серед степу широкого» й дивиться на зорі. Хай це буде той же Кант, або Шевченко чи Сковорода, або й ми самі. Якщо нас зверху сфотографувати в цей момент через спеціальний світлофільтр, на плівці залишаться рядочком сім вогників.

Вони — наче вогники семисвічника.

Однак семисвічник має ще стовбур та гілки, поєднані між собою за принципом сполучених посудин. За цим же принципом діє й душевне тіло людини. Воно не може лишатися чистим, якщо бодай крапля ненависті, заздрості, лицемірства або хоч і банального роздратування затруїть його. Сполучені посудини душевного тіла відомі людям уже кілька тисячоліть. Це ніщо інше, як акупунктурні меридіани. А стовбур душевного тіла проходить через середину грудей, на рівні серця. Там мерехтить зеленим світлом четвертий енергетичний центр — осередок доброти, співчуття та й усіх інших «спів-», тобто понять, природа яких — поєднання. Там знаходиться точка сполучення горизонталі й вертикалі хреста — точка сполучення земних і небесних устремлінь людини, місце її виходу із земного тривимірного простору в чотиривимірний небесний. В основу схеми семисвічника покладено хрест.

В серці живуть справедливість і мудрість. Справедливість — це рівновага між причиною й наслідком. Мудрість — рівновага між бажаним і можливим.

Стовбур — рівновага розлогої крони дерева. Усі ці міркування й привели мене до думки, що семисвічник можна вважати за модель людини.

Пані Наталія Кочан у вищезгаданій роботі наводить кілька тлумачень, що їх дає Церква формі хреста: чотири сторони світу, до яких звернено християнство; довготерпіння Бога; якір упокоения в Царстві Небеснім тощо. А проте хрест як символ вогню, сонця, вічного життя значно древніший від християнства. Як і символ дерева.

Бог створив людину за Своїм образом і подобою. Тобто макрокосм і мікрокосм діють за однаковими принципами. Принципи світобудови відкрив людству той же Гермес Трисмегіст. Їх сім: розумність, двоначальність, полярність, співвимірність, частотність, компенсаційність, причинність. Кожний принцип є наслідком попереднього і причиною наступного. Останній змикається з першим, утворюючи Кільце Світобудови. Кільце втримує рівновагу завдяки тому, що спирається на свою четверту позицію — співвимірність. Наче дерево з круглою кроною спирається на центр свого тяжіння — стовбур. Може, саме так виглядало Дерево життя з райського саду? Тоді Дерево Пізнання виглядало як семисвічник, а Єва зірвала яблуко з другої гілки знизу ліворуч. Та це вже інша історія.

І ще кілька слів про Церкву — не храм, а сукупне духовне тіло віруючих.

За часів Мойсея Бог не міг ставитися до його одноплемінників інакше, ніж як пан до рабів, бо надто низький, примітивний був рівень моральності їхніх душ. Такий же низький був рівень їх сукупного інтелекту. Згадайте книгу «Вихід»: кожен з належних до скінії предметів описується як щось матеріальне; і натяку нема, що він може служити символом. Зрозуміло: люди за своїм тодішнім інтелектом спроможні були сприймати предмети — в тому числі священні — лише з боку їх матеріальності.

В І ст. н. е., коли жив Йосиф Флавій (він народився 37 року), моноліт рабовласницького устрою Римської імперії починає давати тріщини. Перші християни, наслідуючи апостолів — безпосередніх учнів розіп’ятого й воскреслого Ісуса Христа — вже звертаються до Бога не як до пана, а як до батька: «Отче наш». Тобто змінилася позиція Бога відносно людей — з каральної на виховну. І судячи з того, що Йосиф Флавій знає й наводить символіку храму та деяких його священних предметів, сукупний інтелектуальний рівень народу теж значно піднявся.

Весь час маючи на увазі, що Бог — один для всіх, хто б вони не були за конфесійною чи національною належністю, звернімося тепер до себе самих — громадян України, повсталої з руїн останньої на планеті імперії. Чи вищий наш сукупний інтелектуальний рівень, якщо порівняти з часами Йосифа Флавія, не кажучи вже про Мойсеєві? Незрівнянно. А чи піднявся наш сукупний моральний рівень?

Навряд. А ми й нині молимось по-заповіданому (якщо хто це робить): «Отче наш». Хоча, за багатьма ознаками, Бог вимагає од сучасної людини, усього людства вже не стільки синівства, скільки співробітництва у Своїй роботі по збереженню рівноваги Всесвіту. Всесвіт-бо — Єдина Енергетична Система, а планета Земля стала на кінець XX століття християнської ери дестабілізуючим фактором. Людина — структура енергетична, сукупність почуттів та думок людства визначає енергетику всієї планети. А вона зараз має брудно-сірий колір замість блакитного.

Може, тому Православна Церква звертається до кожного з віруючих «раб Божий», начебто тепер часи Мойсея? Може, тому на кінець цього віку через Івана Богослова заповідано Страшний Суд? Може, ще встигнемо схаменутись?

...Ось чому я вважаю, що семисвічник — це символ людини, яка розвивається, зростає, прагнучи духовної і душевної досконалості, прагнучи єднання з Богом.

Людина і світ. — 1995 — № 5-6 — С. 24-27

Рита ЛОГИНОВА