Серце Ісуса, яке об’єднує людей: як старовинний єзуїтський костел у Чернівцях об’єднав віруючих та невіруючих

Щороку перед Різдвом я обов’язково декілька разів приходжу до костелу Найсвятішого Серця Ісуса і просто дивлюся на нього. Йду за казкою, бо мені здається, що вона приходить туди разом із Духом Різдва, який у цей час спускається на землю.

Приходжу, вдивляюся у його вітражі, поглядом опускаюся по стінах аж до фундаменту та вхідних дверей. Намагаюся не звертати уваги на занедбаний поруч сквер та бруд, який щодня залишається після роботи ринку з іншого боку костелу.

Пригадую, як десятки радянських років, він стояв самотній та розіп’ятий зсередини, вологий та холодний.

У 1997 році сюди вперше приїхав отець Станіслав Смольчевскі. Сьогодні він є настоятелем костелу Найсвятішого Серця Ісуса. Отець Станіслав став першим священиком відтоді, як «совіти» заслали останнього настоятеля до Сибіру.

«Коли я вперше зайшов до храму, всередині був сніг»

Нині отець Станіслав пригадує: коли вперше побачив старовинний єзуїтський костел у Чернівцях, святиня була в аварійному стані. У вікнах майже не було скла.

«Нам передали храм взимку і я вперше туди зайшов у лютому. Всередині був сніг. На другому та третьому поверхах лежав сніг, який потім топився і ці потоки води стікали на перший та другий поверхи», - розповідає Станіслав Смольчевскі.

Зараз у храмі немає поверхів. Конструкції парафіяни та волонтери розібрали власними силами. Радянській владі вони були потрібні для розміщення там державного архіву. Католицькій громаді храм повернули у 2010 році. Стіни костелу були вологими від снігових потоків.

«Взагалі і я, і інші навіть задумалися, чи є сенс братися за ремонт цього храму. Але, з іншого боку, оскільки така вже була воля Божа, що нам повернули цей храм, ну то значить, що треба його ремонтувати. Ми з парафіянами взялися за ремонти. Я не сподівався, чесно кажучи, що власними силами, лише своїми силами, ми зможемо це так швидко відремонтувати, позносити ті перегородки, поверхи, які там набудували всередині. То був залізобетон, і робота була дуже важка», - розповідає священик.

Людей, які виконували роботи, було небагато і працювати вони могли лише по суботах.

Люди різних конфесій працювали разом і ніхто не сварився

У храмі працювали не лише його парафіяни. Як тільки люди побачили, що розпочалася якась робота, то приходили і питали чим можна зарадити. Чернівчани хотіли допомогти. Працювали люди різних конфесій, віруючі і невіруючі: православні, тоді ще і Московського, і Київського патріархату, греко-католики, протестанти, іудеї, атеїсти.

«Я питав таких людей, чому вони хочуть допомогти, вони не римо-католики, а вони казали: «Бог один і ми заради Бога хочемо це робити. Бо це Божа справа». А я також тоді запитав і атеїста, бо мені це було цікаво, от ради Бога – добре, чи ти протестант, чи православний, чи єврей ради Бога хоче робити. А атеїст? Він каже: «Я патріот свого міста. Тому що це єдина будівля у місті у готичному стилі і я хочу, щоб Чернівці мали таку перлину, щоб люди, які приїжджають, мали гарне враження про моє місто Чернівці, тому я приходжу і працюю тут», - розповідає Станіслав Смольчевскі.

Отець каже, що найбільше його тішить те, що усі ці люди-волонтери приходили щосуботи, працювали разом і ніхто не сварився між собою.

«Ніхто не казав, не пробував доводити, що він більше має рацію, ніж інший. Там була справа Божа, а справа конфесій – це була зовсім інша справа», - каже отець Станіслав.

Останній настоятель костелу, який був тут перед отцем Станіславом, відбув 10 років заслання у Сибіру.

І храм, і парафіяльний будинок у громади забрали в 1945 році.

«Закінчилася війна, радянська влада вирішила, що вони вже тут пани, то просто забрали, вигнали римо-католиків. Останнього настоятеля, який тут був, вивезли на Сибір, він 10 років був в’язнем у Сибірі. І вже сюди, звичайно, не міг повернутися», - розповідає отець Станіслав.

Звали його Владислав Куморович. Після 10 років заслання він повернувся до Польщі. Священик поїхав до міста Битом, область Сілезія. Там також, як і в Чернівцях, є парафія Найсвятішого Серця Ісуса. Він був настоятелем і прожив 6 років, а в 1961 році Владислав Куморович загинув під колесами автівки. Це була невипадкова аварія, каже отець Станіслав, адже у Польщі Владислав Куморович також займався активною діяльністю та підтримував зв’язки з поляками з-за кордону. А це не всім подобалося.

«Він передав мені естафету»

Те, що останній священик, який працював у Чернівцях у костелі Найсвятішого Серця Ісуса, поїхав саме у місто Битом, отець Станіслав вважає долею.

«Дуже важливе, про що я дізнався у 2014 році, що він якраз з Сибіру, як останній настоятель звідси, поїхав у Битом, а я з Битом’я, з цієї ж парафії, з якою я жив з 1959 року, приїхав після нього сюди. Я сюди приїхав у 1997 році. І тільки у 2014 році я дізнався, що відбулася така естафета», - розповідає Станіслав Смольчевскі.

Для нього дуже важливо, що якийсь час обидва настоятелі костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях, жили в одному місці.

«Ми якимось чином, так чи інакше десь зустрічалися, я був дуже маленький. Мені було тільки 3 роки, коли він помер, але оскільки ми з батьками кожної неділі і в свята ходили на святу месу, ми десь мусили зустрітися. І для мене у цьому є Боже провидіння: що там десь він цю паличку-естафету мені передав. Тобто він там залишився, а я у 1997 році потрапив сюди, не знаючи про цю історію», - каже отець Станіслав.

Він розповідає, що з дитинства знав, що буде священиком, але ніколи не думав, що працюватиме в Україні. Станіслав Смольчевскі завжди пов’язував своє майбутнє лише із працею у Польщі, або на Захід від Польщі, але не на Схід.

«Це я зрозумів, що ми тут, як люди на землі, щось плануємо, а на небі ангели сміються з того. Мрій собі, мрій… а потім виявляється, що відбувається інакше, ніж ми собі думаємо», - каже Станіслав Смольчевскі.

Вперше він потрапив до України випадково. А вже пізніше Станіслава Смольчевскі направили сюди працювати.

«У нас взагалі є така практика, особливо після рукопокладання, що священика переводять з місця не місце, 2-3 роки в одному місці - і в інше, щоб священик міг побувати у різних місцях. Не так що одна парафія і весь світ такий, як ця парафія. Ні, щоб священик був готовий зустрічатися, працювати, допомагати різним людям, що в одному місці такі проблеми, в іншому - інші. Там люди так живуть, там інакше, там на щось так дивляться, там інакше. Різного досвіду набиратися: у роботі з дітьми, зі старшими, а потім вже після цих кількох років, він залишається в одному місці на довший час», - розповідає Станіслав Смочевскі.

У Польщі він працював у декількох парафіях, потім за власним бажанням 4 роки працював у храмі Святої Ганни у місті Хмельницькому. Після цього рік жив в Івано-Франківську, а з 1997 року залишається у Чернівцях. Відтак, костелом Найсвятішого Серця Ісуса опікується уже 23 роки.

Храм об’єднує людей. Це найважливіше!

Першочерговим завданням Станіслава Смольчевскі було старатися, щоб храм повернули громаді, а коли це сталося, то потрібно було його відновлювати. Це дуже важко, тому що жодного фінансування для реставрації храму немає. Кошти збирають по всьому світу.

Попри це отець Станіслав вважає себе дуже щасливим, тому що храм, у якому ще немає богослужінь, вже робить прекрасну роботу – він об’єднує людей.

«Сам Ісус молився про те, щоб ми християни були об’єднані і жили як брати і сестри, не сварилися, хто правий, а цей храм це робив. Ще не працював як храм, а вже об’єднував і по сьогоднішній день це робить. І пандемія нам також завадила, тому що у цьому храмі планувалися зустрічі молоді різних конфесій. Були католики, православні і протестанти. І ми вміли, і вміємо далі, говорити та робити спільні справи. Тому що цей храм робить прекрасну роботу – об’єднує людей. Це те що найбільше мені подобається. Що там буде з ремонтами і коштами – це є для мене справа друга. Перша – що тут дійсно відбувається об’єднання в ім’я Ісуса Христа», - каже отець Станіслав.

Отець Станіслав служить месу українською мовою

Як розповідає священик, римо-католицька громада у Чернівцях невелика. Тут була одна парафія. У місті є діючий римо-католицький костел і Станіслав Смольчевскі притримується думки, що перетягувати людей з одного храму до іншого немає сенсу. Але він розраховує на нову паству, адже відколи почав працювати у Чернівцях, отець Станіслав проводить службу українською мовою.

«Я більше сподіваюся на нових людей, які нікуди не ходили, щоб вони почали ходити сюди, розуміти що і як відбувається українською мовою. Як їм сподобається, то двері відчинені. І цей храм не має ділити Чернівці – той туди, той сюди. То не про це йде мова. Люди, які живуть тут поруч, ходять до того храму, що й ходили. Це не має значення, бо де людина краще почувається, де їй краще молитися, хай туди і ходить зустрічає Бога», - переконаний Станіслав Смольчевскі.

Поки що він не має помічника у Чернівцях, але сподівається, що колись тут буде другий священик. Цьогоріч Станіслав Смольчевскі був у Польщі лише один раз, через пандемію. В інші роки відвідував батьківщину щонайменше тричі. На запитання, чи не сумує за Польщею, отець Станіслав відповідає, що його дім – тут.

«Я в Україні вже 29 років. Мій дім є тут, як їду до батьків, то їду в гості, а мій дім тут. Коли я у Польщі, то більше думаю, що тут. Тут я живу, тут моя робота, тут моє завдання, не сумую. Я не знаю, що це сумувати за державою, за сім’єю, родичами, за містом. Що це сумувати? Навіщо? Зустрітися – завжди залюбки. Я тут працюю. Я маю тут роботу. А не робити щось одне, а думати про інше. Це немає сенсу», - каже Станіслав Смольчевскі.

Святу месу у костелі Найсвятішого Серця Ісуса отець Станіслав проводить лише у найбільші свята, оскільки там постійно йдуть ремонти. Остання служба у костелі була, коли відзначали 125 років від дня освячення храму. Це був жовтень 2019 року.

А вже 20 років Станіслав Смольчевскі служить у приміщенні парафії, яке Чернівецька обласна рада повернула лише 6 серпня цього року. До цього часу святу месу тут служили на умовах оренди. Парафія орендувала декілька кімнат. Все інше приміщення належало обласному коледжу мистецтв.

«Це ніхто нам не дає, але нам його повертають. Це дуже важливо, що це не подарунок для нас, а відновлення справедливості. Адже цей будинок був побудований за кошти громади і через несправедливість комуністичних часів його у громади забрали, а тепер – повернули нарешті. І за це я дякую усім причетним», - каже Станіслав Смольчевскі.

Святу месу проводять у правому крилі будівлі, де облаштували каплицю. Ліве крило будинку – аварійне, туди парафіяни не ходять.

«Це приміщення за стіною – це є каплиця під покровом Святої сім’ї: Ісуса, Марії, Йосифа. Тут щоденно є свята меса», - показує отець Станіслав.

Парафіяльному будинку буде 126 років. Зараз парафіяни розпочали робити там ремонти, передусім потрібно полагодити дах, також потребують осушення фундаменти. Будівлю зводили одночасно із храмом. Це був комплекс: костел і парафіяльний будинок, у якому жили священики.

«У храмі були святі меси, богослужіння, а в цьому будинку жили священики та зустрічалися різні парафіяльні групи. Тут і канцелярія була, і всі документи зберігалися, парафіяльні справи, це все тут було, це будинок парафіяльний.

І взагалі римо-католицька церква завжди коли будує храм, то відразу і будинок біля храму, щоб і священик міг жити, і щоб там можна було проводити душпастирську роботу», - розповідає священик.

Гроші на порятунок костелу Найсвятішого Серця Ісуса збирають по всьому світу

Костел Найсвятішого Серця Ісуса – єдину у Чернівцях будівлю у готичному стилі, парафіяни ремонтують за рахунок пожертв. Зараз там працюють над відновленням дверей. Адже для цього не потрібно виготовляти проекти і якраз вистачає зібраних грошей. А коли дійде справа до ремонту даху, осушення фундаментів, штукатурки, на це потрібно буде збирати кошти. Гроші на порятунок костелу у Чернівцях збирають по всьому світу.

Рятувати пам’ятку не можна тому, що вона – пам’ятка

Наразі дах святині не протікає, його вдалося якимось чином закрити, але отець Станіслав побоюється, що якщо випаде багато мокрого снігу, то прогнилі балки можуть не витримати його. І тут знову парадокс: храм потрібно рятувати, але водночас і робити цього не можна.

Костел Найсвятішого Серця Ісуса – пам'ятка неоготичної архітектури 19 століття і для того, щоб розпочати там ремонтні роботи, насамперед потрібно виготовити проект, який вартує грошей та потребує часу.

Отець Станіслав пояснює, що складність полягає ще й у тому, що дуже важко знайти проектанта, який має ліцензію на роботу з пам’ятками архітектури. Залишається просто чекати і сподіватися, що зима буде не надто суворою та малосніжною.

А тим часом землю, попри все, огортає святковий настрій, люди починають метушитися, думки стають світлішими і я знову виходжу з дому у прохолодний день, щоб постояти перед костелом Найсвятішого Серця Ісуса. У глибині душі я знаю, що він буде врятований.

Марина Шварцман