Сергій КРИМСЬКИЙ: «Принципи духовності ХХI століття»
Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ. — "День", 15 листопада 2002 року
Нещодавно в рамках циклу щорічних пам’ятних лекцій імені мистецтвознавця Аркадії Оленської-Петришин в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулася знаменна подія: до численної аудиторії вщерть заповненого конференц-залу «Могилянки» звернувся визначний український вчений, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, один із найбільш шанованих і постійних авторів «Дня» Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ. Зала «Могилянки» не змогла вмістити всіх охочих, а «День» отримав чимало дзвінків із проханням опублікувати лекцію «Принципи духовності ХХ століття». Йдучи назустріч побажанням читачів, ми друкуємо виклад лекції шанованого професора. Отже, надаємо йому слово:
«Про вступ в нове тисячоліття можна сказати багато; я хочу підкреслити тільки один момент — ми вступили в нього, зустрівши дуже серйозні колізії, але не такі, про які свого часу писав Нострадамус (він вважав, що в ХХI столітті буде кінець світу). Залишивши поки що ці пророцтва, я зупинюся на одному висловлюванні Вацлава Гавела, президента Чехії. Він сказав таке, маючи на увазі перехід від тоталітарного соціуму до нашого посттоталітарного: «Раніше ми сиділи в зоопарку; нас випустили — і ми опинилися в джунглях» . Так от, проблема й полягає зараз у тому, щоб протистояти цим «джунглям», а протистояти їм не можна тільки завдяки якимось матеріальним силам. Справа в тому, що «джунглі» є і всередині нас самих. І для того, щоб подолати їх, потрібні значні духовні зусилля.
Я нагадаю вам відомий експеримент американського психолога, Малькома, який поставив завдання студентам, щоб вони зіграли роль вчителя. А перед ними сидів актор, який грав роль учня. І завдання таке — щоби учень вивчив 50 слів. Студентам сказали: «Ось перед вами клавіатура. Якщо уявний учень помилиться перший раз, треба буде натиснути на ній першу кнопку і його вдарить слабкий електричний струм. Якщо учень помилився вдруге — натискайте іншу кнопку, що дає більш сильний струм. І так далі. А ось червону кнопку натискувати не можна — це буде смерть. Експеримент треба було перервати, бо 60% студентів натискували саме червону кнопку. Вони не очікували, що в них такі сили зла. Декого навіть довелося відправити до психіатричної лікарні. Але це свідчить про те, що ми не знаємо самих себе. Психологія каже, що тільки 5% людей щось знають про самих себе. Тому духовність характеризує шлях до самого себе. Шлях, який людина проходить все життя.
Так виходить, що я відразу даю визначення духовності. Духовність — це завжди ціннісне домобудівництво особистості. Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним.
Але, коли ми кажемо про особистість, то треба мати на увазі, що особистість — це не тільки неповторність індивіда, це й індивідуальна неповторність нації. Кожна нація — це теж історична особа. І все те, що я буду казати про особу, має відношення і до нації. Отже нація повинна постійно звертатися до своєї самості, відновлювати її, здійснюючи через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як спеціфічно український автопортрет людства.
Вибір теми данної лекції був не випадковий і тому, що зараз засоби масової інформації дуже часто пишуть про ідеологію для України. Але ж ідеологія — це класово перекручена свідомість. До чого Україні ідеологія? Україні необхідна духовність, та духовність, яка викристалізувалася в греко-слов’янській православній цивілізації Київської Русі. Та духовність, яку в свій час втілювала Києво- Могилянська академія, яка була одним із чинників подолання епохи Руїни другої половини XVII ст. Це загалом та духовність, яка зробила українську націю суб’єктом світової історії.
Треба підняти і таке питання. Як можна казати про духовність Третього тисячоліття? Духовність — то взагалі весь той ціннісний досвід людства і вона за епохами не поділяється. На це можна відповісти метафорично, як відповів свого часу російський поет О.Блок; він сказав: «У ХХ столітті я відчув якийсь вітер з духовної Атлантиди, вітер, який почав віяти з часів Ісуса Христа; і зараз цей вітер посилився» . В цьому метафоричному розумінні посилення духовного вітру ми і можемо казати про духовність Третього тисячоліття. Йдеться про актуалізацію того, що накопичило людство; не всього — а того, що відповідає нашому часу. Йдеться також про нову інтерпретацію віковічних принципів. Можна говорити і про народження якихось нових явищ. Не можна, кажучи про нову духовність, якимось чином обійти стороною такий фундаментальний принцип, як любов до ближнього. Один польський ксьондз — це було не так давно — прибув до Парижа і випадково опинився біля мосту, який називають «міст самогубців». Він побачив молодого чоловіка, що явно планував стрибнути з нього. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас умовляти, щоб ви не робили цей крок; це ваша справа, вирішили — кидайтеся. Але у вас в кишені є гроші, а там на розі вулиць стоїть жебрак. Вам гроші не потрібні, ідіть і віддайте їх йому». Юнак пішов і не повернувся... Це і є справжня духовність — служити іншим людям. Такі явища не втрачають свою цінність і в наші часи.
Ми говоримо про духовність, як ціннісне домобудівництво, як заклик згори зробити те, що не робиться природним чином. Заклик, який потребує індивідуальної розшифровки. Але при всьому тому не треба думати, що духовність зводиться тільки до ідей. Духовність — це спосіб життя . Російський словник Даля визначає духовність — як те, що протистоїть плоті. Але, починаючи з Біблії, люди ніколи не протиставляли Дух та плоть. Навіть богослів’я вважає, що гріхи тіла менш важкі, ніж гріхи духу. Усякі гріхи — це насамперед гріхи духу. І духовність — це вся повнота буття людини, яка орієнтована й націлена духом. Ось чому її не можна зводити тільки до ідей.
Трагічне ХХ століття показало, що ідеї, особливо абстрактні ідеї, це такі речі, які можна повернути і в позитивний, і в негативний бік. Вони дуже легко перекручуються. Це і, зокрема, наочно показано в романі Василя Гроссмана «Життя та доля». За його сюжетом герой, сидячи в німецькому таборі, каже своєму товаришу по нещастю: «Я проти ідеї добра, тому що Гітлер може використовувати ідею добра для виправдання цього табору, для «покращання раси». Але я — за доброту. Адже доброту, тобто людську якість, не можна таким чином спотворювати». Духовність — то і є формування людських якостей; проблема, що для нас дуже важлива.
Зараз в XXI столітті неможливо казати про якесь падіння духовності. Зайдіть в Києві до зали органної музики — він заповнений; на «Петрівку» зайдіть, де люди не шкодують віддати за хорошу книгу 25 гривень і більше. Отже, справа не у відсутності духовності . Є інша небезпека: хибна духовність. А тиск хибної духовності дійсно є великою проблемою, коли виникає свого роду неоязичництво. Людина, зазираючи всередину себе, не бачить нічого, крім свого тіла; і тіло розглядається не як орган духу, а як самість. Оце фізичне розуміння життєвих якостей, дійсно породжує псевдодуховність.
Зараз з погляду розвитку людських якостей дуже важливою обставиною стало винекнення монадної особистості. Воно позначається новим завданням: не зводити усі проблеми до колективного способу вирішення, а доповнювати його здатністю особистісної репрезентації своєї епохи, нації, культури. Оця здатність репрезентації своєї нації, своєї культури й епохи і створює монадну особистість. Не випадково в наш час спостерiгається криза масових політичних партій. Більш того, навіть в ХХ ст. такі монадні особистості як Ганді, Мартін Лютер Кінг, мати Марія, Сахаров, Короленко, Грушевський вiдіграли більшу роль, ніж всі політичні партії разом узяті. Тому і виникає потреба поповнювати принцип «плеядності», тобто колегіального вираження, принципом монадності. Йдеться про доповнення одного іншим.
Ви скажете: «раніше теж були монадні особистості?» Але то були вожді, пророки, святі. Зараз можливість стати монадною особою є у будь- якої людини. Монадна особистість — це нормальне явище розвитку людей нашого XXI століття. Важливість цього явища ще й в тому, що така особистість не протистоїть колективу.
Розвиток глибинної психології, в даному випадку дослідження Карла Юнга показали, що чим глибше ми йдемо всередину індивідуальної психіки, тим більш колективні структури ми зустрічаємо. І не треба виходити за межі особистості, для того щоб встановити, так би мовити, її колективність, її соціальність. Треба знайти оці колективні структури всередині її свідомості. Карл Юнг сказав (може це і крайнощі): «Представникам однієї нації повинні снитися одні й ті ж самі суспільні сни».
Наведу такий відомий факт. У 1797 році англійському романтикові-поету Колріджу приснилося будівництво якогось великого палацу, який споруджує монгольський хан Кубла. Він прокинувся, і вирішив, що це тема для поеми: написав декілька сторінок і чомусь кинув. Минув деякий час і в Парижі знайшли книгу, в якій було на писано: у ХIII столітті хан Кубла побачив сон, що він зводить великий палац, який не встигає закінчити. І от виходить, що двом людям, яких розділяють п’ять століть, сниться той самий сон про будівництво палацу, що не завершується, і про поему, яка теж не завершується. Вважається, що цей сон буде снитися, аж доки палац не постане. Тобто сон набуває архетипічного значення.
Справа полягає не тільки в протистоянні колективності, а й в знаходженні колективності всередині самого себе. Найбільш показовим у цьому відношенні є феномен національних архетипів. У кожного представника нації є щонайменше три фундаментальнi архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм . Дім — це святе довкілля буття; місце, де людина займає чільне місце. Звідси і Шевченкове: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». Стосовно Поля мається на увазі не степ взагалі, життєвий топос, те що пов’язує стіл iз навколишнім світом. А Храм — це святині, які сповідує людина. В цьому розумінні виходить, що є не тільки етнос, як державне утворення; існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос — те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших трансперсональних, колективних уявлень. Взагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси переводити через свою внутрішню соціальність. Ця внутрішня соціальність є необхідною, як писав Микола Бердяєв, «щоб не бути роздертим зовнішньою соціальністю».
Важливість такої внутрішньої соціальності має ще один бік. Вона дуже багато важить для розуміння сучасної ситуації боротьби Добра та Зла, яка зараз має один особистий відтінок. В наш час треба мати в самому собі ту частинку зла, проти якого ти борешся, а в супротивнику бачити ту частинку добра, за яке ти борешся. Ось тоді виникає конструктивний аспект боротьби. Мова йде про боротьбу, яка має особистісний аспект. В такому розумінні важливою є одна соціокультурна обставина, про яку інтелектуали почали казати ще наприкінці ХХ століття.
Справа в тому, що в сучасному суспільстві перестає діяти, в соціальному сенсі, «закон виключеного третього», тобто принцип «або-або», коли людина займає одну з протилежних позицій. І притому таким чином, що «третього» не дано. В нормальних умовах існування суспільства Бог не грає з людьми в шахи (чорне і біле). Між чорним та білим є певні фази переходів; є опосередковані ланки, які необхідно використовувати з метою консенсусу, домовленостей .
Є такий приклад сказаному. Видатний інтелектуал ХХ століття Мігель де Унамуно, який пережив ідеологію й практику і республіканців, і франкістів в Іспанії, написав в парламенті на своєму робочому місці (щоб було зрозуміло його вираз, треба знати, що слово «партія» — від латинського «партикулярний» — приватний, точніше — частковий): «Я не партія — я ціле». Розуміння логіки цілого, яке стає над боротьбою крайнощів — це шлях до третьої правди.
Людина — істота вертикальна. Її життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити дуже багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу. Справа ось в чому. Підраховано, що життя кожної людини нараховує 700 тисяч годин. З них 400 тисяч використовується на сон, обслуговування тіла, їжу, фізичні вправи і т. iн. А на життя, власне, внутрішнє життя людини, залишається 200 тисяч годин. І вся справа духовності зводиться до одного питання, як використати, як заповнити ці 200 тисяч годин? Це при тому, що ми витрачаємо два роки життя, щоб додзвонитися до своїх знайомих, і рік життя — на пошуки речей вдома. Я не кажу вже, скільки годин ми втрачаємо перед світлофорами.
Отже, залишається дуже мало... Але час має таку чудову здатність — він розширюється від ціннісного, духовного наповнення. Ви пам’ятаєте, як в щоденнику Федір Достоєвський, що був засуджений в «справі петрашевців» до смертної кари, описує ті 15 хвилин, які він провів на ешафоті, перед тим як його помилували. Письменник засвідчив, що він більше не знав таких багатих на зміст хвилин. А видатний аргентинський інтелектуал ХХ століття Х.-Л. Борхес написав iз цього приводу спеціальне оповідання «Таємне диво». Там йдеться про те, що Ярослав Хладік, якого було засуджено німцями до страти, безкінечно відтворював у своїй уяві безсонний ранок, що завершується містичним залпом. Він зрозумів, що смерть, яка стоїть за його спиною, виявила те, що було найбільш цінним в його житті. Тією цінністю була п’єса «Вороги», яку він не закінчив. Тоді смертник звернувся до Бога: «Дай мені рік, щоб я завершив цю п’єсу». І Господь оту хвилину перед залпом перетворив на рік, за який Хладік закінчив свою п’єсу, після цього і мав піти з життя. Це метафора. Але ми дійсно можемо навіть мить перетворити на дуже великий час. Тільки це і є завдання духовності — і його потрібно виконувати кожному з нас.
Оце сходження до «третьої правди», сходження до логіки цілого, дає нам справжній погляд на відоме всім явище, що називається принципом толерантності. Цей принцип був відомий і раніше, як вимога терпимості. Але зараз, я впевнений, він набуває іншого наповнення. Це не тільки терпимість, а й принцип розуміння. Оце розуміння і є зараз головним змістом принципу толерантності.
Відомо, що Кант висунув категоричний імператив моралі, що має два формулювання. Перше зводиться до вимоги: «Не роби іншим, чого не хочеш, щоб зробили тобі...» (ми опускаємо наукову мову філософа), друге формулювання зводиться до заклику: «Особистість не може бути засобом ні для чого — ні для праці, ні для насолоди. Особистість — тільки самоціль».
Я беру на себе сміливість доповнити це третім імперативом: « Особистість не може бути об’єктом, тобто тим, що протистоїть людині, а тільки суб’єктом. Так як і Бог не може бути об’єктом, це тільки суб’єкт. Це значить, що особистість треба зрозуміти, тобто включити в своє життя.» Це і буде справжня толерантність. Відомий англійський письменник Олдос Хакслі навіть створив проект герменевтичного братства на кшталт чернечого ордену. Йшлося про організацію такого ордена, члени якого пропагують усім необхідність взаємопорозуміння та його техніку. Адже якщо Ж.-П. Сартр писав, що «пекло — це інший», то для іншого пеклом є нерозуміння.
У сучасному світі проблема «третьої правди» означає «життя за зростаючою совістю», тобто таке життя, яке постійно наздоганяє совість, що рухається у височінь. В сучасному світі ми все частіше стикаємося зі складністю вибору та оцінки. Зараз вибір став багатопараметричним та багатокритеріальним. Це ускладнюється ще тією обставиною, що споглядається розкол загальної схеми моральної поведінки людини. Відомий соціолог Володимир Лефевр зробив у Америці таку дослідну анкету, в якій було фактично два запитання. Перше: з якої країни ви емігрували (тобто ваше походження). І друге питання, що включало три підпитання — чи вважаєте ви можливим брехати на судовому процесі, щоб врятувати невинного підсудного; чи вважаєте ви можливим брехати смертельно хворій людині, щоб полегшити її страждання; чи вважаєте ви можливим підказувати на іспитах. Точніше, чи вважаєте ви можливим використовувати зло в ім’я добра. І отримав вражаючі результати: 90% вихідців з країн, де був геноцид, де було масове знищення людей, відповіли «так», можливо використовувати зло в ім’я добра. А всі вихідці з Західного світу відповіли «ні», ні в якому разі не можна брехати смертельно хворому, а тим більше підказувати на лекціях!
Взагалі розуміння духовності як руху за вертикаллю до чогось вищого чи, навіть, абсолютного зразка, має свої обмеження. Справа в тому, що людина те, що є абсолютним, не вважає підсудним. А цього не може бути. Все повинно бути підсуд ним! І тому виникає другий важливий принцип духовності ХХI ст., принцип полісистемності, тобто в нашій діяльності жодна мета не повинна бути єдиною. Якщо це станеться, то вона перетвориться на предмет фанатичної віри. Треба навіть у таких випадках, коли метою є завдання виграти війну, мати на увазі систему цілей. Тобто виграти з найменшими втратами (людських, матеріальних ресурсів).
Усяка справа повинна мати підсистеми. І якщо цих підсистем нема — є небезпека фанатизму. А ХХ століття показало, що фанатизм є найбільшою небезпекою. Він часто перетворює чесних людей на носіїв зла. Ну скажімо, такі безумовно чесні, безумовно видатні люди, як Ярослав Галан чи Микола Скрипник. Будучи чесними, вони фанатично вірили в класову боротьбу. А що таке класова боротьба? Це припущення конструктивності сил зла. І тому Галан виправдовував депортацію дітей з родин діячів УПА.
Але суспільство не вправі вимагати від людей постійних жертв, а тим більш смерті. Тільки ідеологія терроризму виходить iз того, що смертна жертва — нормальне явище. Ми притримуємося мудрості наших прадідів, які вважали, що життя вище за штучнi цінностi. Це не заперечує права людини на жертву в ім’я, скажімо, патріотчних ідей. Але така жертва — проблема нашого особистого вибору. Бертольд Брехт підкреслював, що «нещасним є те суспільство, яке потребує героїв» . Якщо в суспільстві герой робиться нормою, то виникає ситуація, яка спонукає до перетворення інших людей в потенціальні жертви, тобто готовності до смерті. Розкриваючи цю ситуацію, ідеолог постмодернізму Умберто Еко ілюстрував її в такому повчанні учителя учневі: «Бійся, Адсон, пророків і тих, хто є схильним віддавати життя за істину. Як правило, вони разом із своїм життям віддають життя багатьох, інших — ще до того, як віддати своє життя. А іноді замість того, щоб віддати своє».
Ми в ХХI столітті особливо гостро відчули складність проблеми практики. Всяка практика, і це треба розуміти, амбівалентна. Вона щось стверджує, а щось знищує. Це ще розумів, як ви знаєте, Гьоте. В його поемі «Фауст» диявол виступає як цинік діяльності. Він спокушає чесного вченого Фауста вийти з лабораторії в практику і питає його: «Що ти хочеш?» І Фауст відповідає: «Я хочу щоб усі люди були багаті». «Це дуже просто», — заявляє Сатана і випускає масу паперових грошей: у всіх кишені набиті, але інфляція їх з’їдає. Так само в результаті сатанинського будівництва каналів зростає піратство, що зводить нанівець позитивні результати мореплавства. Отже діяльність потребує раціонально виваженого балансу позитивних та негативних наслідків. Але така виваженість становить неабияку проблему.
Так, в 1957 році з початком космічної ери Бертран Рассел написав статтю «Чому ми не повинні підкоряти зорі». Він міркував в ній, що людина усякий штучний результат дії розглядає з погляду його покращання. Тому вона не благоговіє перед продуктами повсякденної практики. Але оскільки в ході світової історії уся наша планета зробилася предметом практики, на ній не залишилося предметів сакрального споглядання. Єдиними об’єктами споглядання тепер можуть бути небесні явища. Тому, чи не розширюємо ми сферу своєї дурості, починаючи підкорювати зорі? Адже невідомо, яку долю займає у людській природі дія, а яку — споглядання.
Взагалі споглядання — це не нірвана, це не споживальна діяльність, завданням якої є не перетворення об’єкту, а його збереження. Діяльність, яка є платою, за те, що вона перетворює не об’єкт, а суб’єкт дії. Значення такої діяльності зараз дуже зростає, і, мабуть, всесвітнього значення набуває принцип благоговіння перед буттям, принцип справжнього гуманізму... Зрозуміло, йдеться про ідеал духовного осягнення світу, але такий ідеал, який ставить реальні завдання.
З ідеальним аспектом сучасної духовності є пов’язаним і принцип несилового протистояння добра та зла; і цей принцип не є новим, але зараз він набуває нового смислу та значення. Ми не кажемо, що проти ворогів суспільства не треба застосовувати насилля. Але важливо зрозуміти, що насилля застосовується не тоді, коли це можливо. А лише тоді, коли це необхідно. Крім того, треба завжди пам’ятати, що насилля веде до зла, іноді більшого, ніж те, на яке воно було націлене.
Зараз застосування принципу ненасильства зміщується більш у особистісну сферу. Це значить, що якщо від вас повністю залежить — оголосити чи не оголосити когось ворогом, то краще цього не робити. Це буде суперечити сучасному розумінню духовності.
Новітнє розуміння принципу несилової боротьби добра і зла розкрив Михайло Булгаков в своєму романі «Майстер і Маргарита». В ньому, як відомо, дія йде в двох планах: вічному, нетлінному й побутовому, часовому, нашому. В надчасовому плані виступає картина Голгофи, коли Христа ведуть на страту. Його учень — Левій Матвей —хоче врятувати вчителя від мук розп’яття і згадує, що процесія проходила повз хлібну лавку. Він біжить назад до неї і краде ніж, щоб вбити вчителя, й позбавити його ганьби страти. Але він не встигає — сирійська ала оточує пагорб і ізолює жертву. Левій Матвей дивиться на розп’яття з іншого пагорба і проклинає Бога: «Чому я запізнився?». Теж саме відбувається і в повсякденності. Маргарита каже Майстру: зачекай, я зараз піду, залишу чоловікові записку й через півгодини повернуся до тебе назавжди. І останнє, що Майстер бачив перед своїми очима, був її берет, рішучий погляд та смужка світла в передпокої. Маргарита повернулася назад, коли Майстра вже заарештували. І вона кричить: «Чому я запізнилася?!» Ідея така — Добро завжди запізнюється на боротьбу зі Злом.
Інакше і бути не може. Адже в безпосередньому контакті добро може замаратися від зла. Як же добро діє? Булгаков ілюструє це образом хустки Фріди. На балі Сатани з’являється дівчина Фріда, що задушила своєю хусткою позашлюбну дитину. І одержала кару — постійну присутність злочинної хустки перед своїми очима. Саме таким вічним, невблаганним та страшним нагадуванням і відчуттям того, що зробив злочинець, від чого нема куди подітися, діє добро в протистоянні злу. Зрозуміло йдеться не про соціальний, а про особистістний план несилового зіткнення Добра та Зла.
На тлі нових інтерпретацій та феноменів духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХI столітті християнський Дакалог і, насамперед, трійця: Віра — Надія — Любов. Вона є наскрізною для європейської культури, хоч і набуває різного тлумачення в різні часи.
Так для нашого часу близьким є сприйняття феномену Віри Марією Скобцевою, відомою як «Мати Марія», що сама пішла замість молодої жінки в німецьку газову камеру. Вона вважала; що є два способи життя. Один спосіб — це ходіння по твердому грунту, коли можна планувати, передбачати та зважувати свої кроки. А інший спосіб життя — це ходіння по воді, коли вже не можна раціонально планувати та зважувати. Тут залишається тільки вірити, бо в жодну мить безвір’я можна піти на дно. Цей екзістенційний аспект віри і є знаменним на межі тисячоліть.
Екзістенційний статус є притаманним і феномену надії, що сприяє баченню себе в дзеркалі майбутнього. Надія була і залишається рятувальним символом в наш драматичний та незвичайний час. Не випадково втрата надії завжди вважалась смертним гріхом. Апостол Павло навіть говорив про «наднадію надії». В цьому ж сенсі висловлювалася Леся Українка, коли наполягала, що втративши надію, таки надіється.
Щодо кохання, то при всій багатоманітності етичних і соціальних аспектів любові до ближнього, в цьому феномені звертає на себе увагу така обставина. Кожна людина, як відомо, завжди виходить з власної позиції, з того погляду на життя, який позначає її особистість. Людина не може виплигнути з самої себе; вона залишається для самої себе вихідним центром. І тільки любов є єдиним способом побачити Абсолютний центр в іншій особистості, тобто здійснити найвищий подвиг єдності з ближнім. Через любов виникає свого роду «хімія духу», що утворює «двійцю», яка йде до Неба. Але таке сходження потребує великого досвіду життя і обтяжене невдачами та, навіть, катастрофами.
Підкреслюючи це, сучасний американський письменник У. Сароян малює сцену бесіди про сенс життя нещасного бродяги з молодим хлопчиком. «Я — каже волоцюга, — колись незмірно кохав одну жінку. Але вона кинула мене. Спочатку я шукав її, але потім зрозумів: кохання — складна річ. І починати його треба з простішого. Покохай спочатку хмарку, квітку, камінь. І потім через досвід почуттів сформуй образ справжньої любові. Ми ж у житті починаємо з найскладнішого — з любові до іншої людини. І тому зазнаємо поразки». Але тут велика таємниця нашого спілкування, коли любов потребує поєднання з надією та вірою.
Отже, ми бачимо, що духовність, навіть в нові, інноваційні часи оновлення життя потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним iз важливих напрямів цього узгодження в ХХI столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.
Справа в тому, що принцип монадності особистості є базою так званої ліберальної демократії, яку американські футурологи вважають навіть розв’язанням мети історії. Насправді ліберальна демократія з її апологетикою особистості породжує багато драматичних проблем. Найгострішими серед них є, зокрема, небезпека анархії, злочинів проти особи.
Історично злочини завжди здійснювались в ім’я якоїсь мети — помсти, користі, демонстрації сили. Але зараз виникають в зростаючому масштабі нові різновиди злочинних дій, свого роду внутрішній тероризм в серці певного соціуму, коли людина озброюється гвинтівкою з оптичним прицілом, забирається на хмарочос і обстрілює невідомих їй перехожих. Пояснити це можна, в певному розумінні, дефектами ліберальної демократії, що пропагує рівні можливості для всіх людей стати, наприклад, президентом. Але кожна людина не може стати президентом чи, навіть, багатою або впливовою особою! Тому вона вважає, що суспільство її обдурило, і як таке заслуговує на помсту.
Духовною протидією вищезгаданій ідеології може бути не проста відмова від феномену монадної особистості, а постійна робота соціального інтелекту по розкриттю трансперсональних основ такої особистості, тобто нова духовність, що визнається рухом углиб індивідуальної психології. На рівні індивіда завжди діють закони переконань. А це потребує формування консенсусу людей та балансу їхнiх інтересів. Але духовність не може зупинитися тільки на визнанні плюралізму думок. Треба шукати їх вихідні, базові передумови. І тоді формування духовності в сучасних умовах починає орієнтуватись в напрямі виявлення загальних для людських спільностей структур в глибині індивідуальної психіки.
В глибинах психіки завжди йде перевірка власних переконань загальним досвідом, що є закодований в нашій підсвідомості. Це і є найглибший рівень духовності. На ньому, за думкою Г. Померанца, дух скидає владу літери і перед нами відкривається Єдине. Тим самим закон індивідуальних переконань поступається перед етикою солідарності народів в її глобальному контексті.
Якщо скористатися сакральною формулою, то можна сказати: ми не знаємо, коли буде богоявлення. Але ми точно знаємо місце, де воно відбудеться. Це сфера нашої любові до ближнього, людської солідарності та нашої відкритості Духу».
