Сестра Ореста (Боршовська): “Святість Блаженної Йосафати Гордашевської виявилася у героїчному вмінні прийняти свої терпіння”
«Господь не щадив її вроди, була незвичайно інтелігентна в поведінці, перевищувала своїх ровесниць знанням і всім чим Господь прикрасив жінку. Була незвичайно мила в товаристві, а тим самим пожадана…, була справжнім Сонцем Згромадження. Провидіння Боже, котре покликало її до почину так великого діла чувало над нею, тримало її на своїй долоні, і не позволило її заломитися. Вона, хоч як упокорена по-геройськи йшла шляхом до вершин святості. Це була свята, справжня наша мати».
Зі спогадів с. Йосифи Делькевич про блаженну с. Йосафату Гордашевську, співзасновницю ССНДМ
6 квітня 2019 року у Львові відбудеться конференція до 100-річчя від дня смерті Блаженної Йосафати Гордашевської. Багато-хто чув про цю святу загальновідомі факти. Зокрема про те, що саме вона була першою сестрою Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, а отже і його співзасновницею. Також відомо, що Блаженна Йосафата мала сильний характер і працелюбність. Однак чому ця людина, яка жила століття тому, досі надихає своїм прикладом численних дівчат “покинути все” і з вірою та відвагою йти за Христом? Як цій людині вдалося стати не лише своєрідним “адміністратором” великого Згромадження, але також навчитися по-материнському із увагою ставитися до кожної сестри і знаходити для неї працю близьку за духом та вміннями? Розкрити постать Блаженної Йосафати Гордашевської нам допомогла с. Ореста Боршовська зі Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, відповідальна за архів у Патріаршій Курії УГКЦ, викладач історії християнства у Василіянському інституті філософсько-богословських студій ім. В. Рутськогоу Брюховичах, та Педагогічно-катехитичному інституті при УКУ.
Як і за яких обставин Ви дізналися про постать Блаженної Йосафати Гордашевської?
Моя перша зустріч із с. Йосафатою Гордашевською відбулася в 1991 році в церкві св. Онуфрія у Львові. Я мала тоді 13 років. В цей час церква св. Онуфрія була одна з перших в місті, яку влада повернула її власникам – УГКЦ, отцям василіянам. Після закінчення однієї із недільних Літургій до вірних переповненої церкви звернулися сестри-монахині (це були сестри служебниці) і почали розповідати про співзасновницю свого згромадження. У тому віці розповідь я осягнула лише частково, але опісля сестри роздали фотографії де була зображена с. Йосафата, яка сиділа біля якоїсь хати. Була надрукована молитва до неї і коротка біографія. Ця біографія мене дуже вразила і я зрозуміла, що йдеться мова про цю монахиню як святу. Вже будучи в монастирі я дізналася більше про цю фотографію дещо більше – вона має свою історію, навіть в якійсь мірі чудесну. Це сталося в Польщі в 60-70 рр. минулого століття. Соціалістичний уряд цієї країни теж переслідував українців греко-католиків. Внаслідок ІІ Світової війни певна частина сестер служебниць з Галичини опинилася в Польщі прихопивші із собою деякі цінні документи згромадження. Після ряду арештів українських священників в різних містах Польщі, наші сестри перед страхом бути арештованими почали нищити-палити документи та фотографії, щоб таким чином знищити будь-який компромат проти себе. Одній із молодих сестер настоятелі дали таке доручення: спалити ряд документів та фотографій. І в момент коли ця сестра палила ці речі, вітер фактично із вогню виніс одну фотографію. Сестра взяла її в руки, подивилася на фотографію де була зображена якась сестра біля хати…ця сестра дуже їй запала в душу і вона її сховала… і через декілька років призналася, що спалила не всі документи, заховала одне фото, яке дуже не захотіла палити…Старші сестри впізнали – це була с. Йосафата біля нашого першого дому в Жужелі, всього рік після заснування згромадження.
Отримавши цю фотографію, тоді в церкві св. Онуфрія я часто дивилася на обличчя с. Йосафати, від якого променіли почуття: рівноваги, умиротвореністю і близькістю Бога. І вже тоді у мене з’являлося бажання стати такою як вона. І через кілька років я вступила до згромадження співзасновницею якого була с. Йосафата. Вірю, що отримане тоді фото блаженної Йосафати стало зародком мого покликання до богопосвяченого життя.
Вже будучи в монастирі я почала глибше вивчати історію згромадження, зокрема, життя наших співзасновників. Більш детальне пізнання блаженної Йосафати почалося із прочитаної книжки-брошури написаної сестрою Павльою Шереметою у 1980 р. під назвою Перша Служебниця, згодом книжки сестри Домініки Славути Йосафата виданої у 1985 р, та згодом більш ширшим дослідженням тієї ж с. Домініки життя с. Йосафати під назвою Молитва і служіння у 1996 р. Однак для мене як історика важливим було дослідження особи блаженної Йосафати у джерелах. В яких фактично я мала змогу відчути с. Йосафату від тих, хто знав її особисто, ті, які описували в дрібних деталях її духовний світ (наскільки це було можливе), її характер, її поведінку у різних ситуаціях та навіть її зовнішність. Ці історичні речі дуже допомагають мені особисто «торкнутися» її особи.
Які аспекти біографії Гордашевської “зачіпають” найбільше?
В біографії блаженної с. Йосафати мене особисто зачіпають три моменти. Перший – це коли вона, зовсім молода дівчина на запит свого духовного провідника отця Єремія Ломницького, священника-монаха ЧСВВ (Чину святого Василія Великого) стати першою сестрою нового жіночого згромадження яке він ініціював разом із парохом села Жужель отцем Кирилом Селецьким.
Отець Єремія Ломницький
Отець Єремія Ломницький вбачав у ній ту особу, яка здатна керувати тим першим згромадженням, бути його настоятелькою, опікуватися та вишколювати-навчати тих дівчат, які зголосилися в цьому селі Жужель стати сестрами. Очевидно, що отць Єремія мусів добре думати хто б підійшов на цю роль. Його погляд впав на Михайлину Гордашевську, яка при обряді прийняття чернечого одягу змінила своє імя на честь св. свщ Йосафата.
Іншим аспектом, що зачіпає є: її прийняття як Божої волі, Божого допусту різних непорозумінь та душевних страждань які досвідчила с. Йосафата у своєму житті. Вони походили від духовної незрілості певних сестер, які оскаржували її в неправдивих речах. Тяжко вона переживала конфлікні ситуації між отцями Ломницьким та Селецьким, тому що вони мали кожний свої погляди на молоде згромадження. Хочу підкреслити, що в цих важких ситуаціях, які пережила с. Йосафата вона показала свою духовну зрілість, життєву мудрість та вищість над інтригами. В деяких ситуаціях їй було дуже боляче, але все приймала як Божу волю. А з часом Бог все «розтавив» на свої місця.
І третій момент – це важка недуга с. Йосафати. ЇЇ недуга виявилася в час Першої світової війни. Лікарі протягом довшого часу не могли поставити правильний діагноз. Лікували від одної хвороби, а виявився – туберкульоз костей. Лікувати вже було пізно. В наших хроніках є кілька згадок сестер, які доглядали с. Йосафату в її останніх кількох місяцях перед смертю. Одна із них – с. Йосифа Делькевич, описала дуже детально ці місяці страждань і смерті с. Йосафати. Саме до сестри Йосифи звернулася блаженна Йосафата із питанням що попросити в подяку перед Богом для неї коли помре, сестра Йосифа відповіла, що хотіла б померти у згромадженні а сестра Йосафата додала: «і стала святою».
Сестри згадували, що сестра Йосафата терпіла сильні фізичні болі, її тіло частинами попросту відпадало…але вона чекала на свято Благовіщення, бо відчувала що на своє улюблене свято і в своєму дорогому Кристинополі помре. Так і сталося в ніч на 7 квітня 1919 року с. Йосафата померла.
Отож, практично все її життя було просякнуте різними терпіннями і душевними і фізичними, але її святість в тому і проявлялася – вона вміла це приймати ненарікаючи, не шукаючи причин і не обвинувачуючи, а все решта належить Богу.
Якщо вдатися до головних причин та деталей заснування нашого згромадження, то насамперед слід зазначити, що на час його заснування у 1892 році в УГКЦ не було такого різноманіття жіночих чернечих інституцій як сьогодні. Наприкінці ХІХ століття чернече життя нашої церкви було представлене лише Чином святого Василія Великого (монахами та монахинями). До того ж цих сестер василіянок було небагато, але найголовніше – вони вели досить закритий спосіб життя і щоб до них ступити потрібно було мати якусь освіту і певний посаг. Ці аспекти часто ставали перешкодою до того, щоб українські дівчата із незаможних родин вступали до них. Тоді вони були змушені або залишити думку про богопосвячене життя і одружитись або ж всупити до одного із латинських згромаджень, який було надзвичайно багато в тогочасній Галичині.
Отці василіяни, зокрема, отець Єремія Ломницький – їздили по містах та селах Галичини бачили як реально живе простий народ і чого потребує, а потребував монахинь, які б працювали з дітьми, молоддю, жіноцтвом по парафіях, працювали з хворими та немічними, йшли всюди де була б потреба. Словом – виховували серце народу. Вони бачили, що як священники не можуть все охопити, особливо до дітей потрібний підхід, який часто знаходить саме жінка.
І ця ситуація наштовхнула отця на створення Згромадження активного типу?
У травні 1891 року отець Єремія Ломницький приїхав у село Жужель на місію, як провідник. Самец я місія стала поштовхом до заснування нашого згромадження. Під час цієї місії до нього підійшло три дівчини: 15-16 років. І попросили отця Єремію допомогти їм вступити до монастиря. На що отець відповів, що в нашій церкві є лише сестри василіянки, але щоб вступити до них потрібно мати освіту і посаг. Зрозумівши, що їм напевно “не світить” вступ у монастир, одна із цих дівчат не втрачаючи надії відповіла отцю:“А якщо бідна дівчина хоче вступити до монастиря, то невже вона не може?”. Отця Єремію це щире запитання дуже зворушило і він їм відповів: “Над цим треба застановитися”. Після цього моменту о. Єремія Ломницький зрозумів, що це був певний Божий знак – потрібно без зволікання засновувати нове згромадження. Ця ідея, можливо, «витала» в думках не лише отя Єремії але і в інших священників, але саме він надав ідеї поштовху та змісту. Цього вечора о. Єремія переконав пароха даного села Жужель о. Кирила Селецького не переїжджати до Рави-Руської (бо о. Кирило планував це зробити), а залишитися і побудувати в селі дім для цього нового Згромадження.
І як сталося, що о. Єремія обрав саме Блаженну Йосафату на першу сестру?
Після подій в Жужелі обидва отці: вже в червні Єремія та Кирило поїхали до настоятеля отців василіян Гаспера Щепковського, єзуїта (в цей час Чин отців василіян проходив реформу свого чернечого життя під керівництвом польських отців єзуїтів) просити благословення на заснування першого активного жіночого згромадження в УГКЦ на що отримали його дозвіл і певні поради: «Повірте мені отці, що поки у вашому обряді не будете мати такого згромадження, всі ваші труди, чи то парохів, чи місіонерів не принесе бажаного успіху. Бо найважливіша і найперша праця в релігійно-моральному піднесенні народу – це виховання дітей і жіночої молоді, а для цих справ є потрібно монахинь».
Після цієї зустрічі обидва отці розїхалися по своїх домовлених справах. Ще в Жужелі вони домовилися, що о. Єремія як монах дбає про першу сестру для цього згромадження і відповідає за чернече виховання цих перших сестер, а о. Кирило відповідає за будову першого дому для цих сестер в своєму селі Жужель, як теж на його імя мали б збиратися різні пожертви.
Отець Єремія поїхав до Львова шукати ту дівчину, яка згідно його візії могла б стати першою сестрою нового Згромадження. В одній із хронік згромадження пише, що о. Ломницький мав кілька дівчат на приміті, але обрав Михайлину Гордашевську.
На червень 1891 року львівянка і активна парафіянка церкви св. Онуфрія Михайлина Горадшевська мала лише 22 роки. Вперше вона познайомилась з отцем Єремією 1888 року де він провадив реколекції для молоді при цій церкві. Від того часу Михайлина обрала його своїм духовним провідником і відкрила йому свій намір вступити до сестер василіянок. Вона не просто була активною парафіянкою, належала до братства св. Онуфрія, співала в хорі але зрозуміла щ охоче вести інше життя, врешті присвятити його Богу. Про серйозність молодої дівчини бачимо з наступного: вже в 1888 році вона склала приватний обіт чистоти, опісля ще на рік, а 1891 – на три роки. Для отця Єремії кращої кандидатури на першу сестру для нового згромадження як Михайлину, він просто не бачив.
В приватній розмові про справу заснування згромадження і пропозицію Михайлині практично очололити цю спільноту отець як мудрий педагог і знавець людських душ не приховував перед нею труднощів. Не говорив, що завжди буде легко, особливо на початках. Із хронік згромадження дізнаємося, що Михайлина навіть завагалась…отець дав їй час на роздуми. Зрештою вона погодилася, оцінюючи невідрадний стан народу, який справді потребував духовної допомоги такого зромадження.
Хоча Михайлина відзначалася глибоким духовним життям як для свого віку – це було замало. Вона нічого не знала про чернече життя, тому на 14 місяців отець Єремія відіслав Михайлину придивитися до всіх аспектів богопосвяченого життя в сестер феліціянок в Жовкві.
В середині серпня 1892 року справи перебудови першого дому для сестер служебниць йшли до завершення. Цього ж місяця мали відбутися облечини Михайлини, тобто урочисте прийняття чернечої одежі. У переддень облечин, сестри феліціянки почали емоційно «тиснути» на Михайлину, щоби чернечий одяг українських сестер служебниць УГКЦ нічим не відрізнявся від римо-католицьких сестер служебниць. І тут проявилася рішучість і мужність МИхайлини. Вона розуміла, що якщо одяг українських сестер не буде різнитися від польських, то українці просто не приймуть сестер. В цій складній ситуації вона повідомила отця Єремію і він сказав їй виїхати від сестер феліцянок.
Буквально за два дні, Михайлина разом із своєю рідною сестрою Анною, яка теж стане сестрою служебницею спроектували та пошили чернечий одяг, який Михайлина офійно прийняла 24 серпня 1892 р. у церкві св. Онуфрія з рук отця Єремії, прийнявши імя Йосафата. Від того моменту всі будуть називати її сестра Йосафата. Цього ж дня попрощавшись із рідними виїхала з незнаний їй Жужель, де вперше зустрілася із кількома дівчатами-кандидатками, для яких згодом стане не тільки настоятелькою, але матірю, вчителько, порадницею. Одна із тих перших сестер так описала цю зустріч: «Що за радість була, коли перший раз звіталися. Бачилися перший раз, але любов відразу злучила нас в одно. Полюбилися взаємно й та любов залишилася назавжди».
Чи бували труднощі вже після заснування Згромадження Сестер Служебниць?
Я дещо вже заторкувала це питання. Труднощі були, бо попри те, що кожна чернеча інституція є Божою справою – це без сумніву, але складається з людей. А людині є притаманні різні слабкості: заздрості, незрозуміння та неприйняття іншої особи, критика, фальшиві обвинувачення, шемрання та інше. Є така приказка, що святими ненароджуються – святими стають.
На початках заснування нашого згромадження ми мали кілька, не скажу криз, але випробувань. Першим випробуванням було неоднакове бачення мети і завдання молодого згромадження двома отцями співзасновниками: Єремією та Кирилом. До певної міри цей конфлік був передбачений, адже отці належали до різних станів (священник-монах і священик одружений, потім вдівець), різний вік, освіта та інше. Це і стало причиною першого непорозуміння між отцями, яке мало місце в 1895-96 роках. Конфлікт завершився тим, що сестри попросили в митрополита Сильвестра Сембратовича, щоб їхнім єдиним настоятелем був лише отець Єремія. Свій обовязок він сповняв до 1902 року. Цього ж року вперше відбулося зібрання сестер яке називається капітула, де настоятелькою згромадження було обрано с. Йосафату Гордашевську. Це передбачували наші перші правила. І тут розпочався другий етап непорозумінь що мав місце на початках Згромадження. Більшість сестер просто не сприйняло її як настоятельку, бо привикло що до цього часу що ними керував священник, в даному випадку отець Єремія або його заступники. Через два роки митрополит Андрей Шептицький порадив с. Йосафаті задля спокою в згромадженні зректися свого уряду. ЯК настоятелька с. Йосафата зробила колосальний внесок у розвиток Згромадження, зокрема, відправила кількох сестер на місію до Канади.
Яким був останній період земного життя Блаженної Йосафати?
Останні роки сестри Йосафати пов’язані з її тяжкою хворобою туберкульозу костей. Вона захворіла в час Першої світової війни, орієнтовно 1914 року і почала ходити із палецею. Кілька років перед смертю сестра почали жити дуже аскетичним життям. Її духовним провідником був владика Перемиський Йосафат Коциловський. Він був у минулому офіцером і мав дуже строгий характер. В цей час, напевно за його порадою сестра Йосафата почала носила волосінницю і всіляко усмиряла тіло. Можливою причиною було те, що сестра Йосафата дуже важко працювала, сестри згадували що будучи львівянкою на полі працювала нарівні із сестрами із села. Часто носила важкі мішки, можливо перемерзала. Коли с. Йосафата зрозуміла, що їй треба вже готуватися до зустрічі з Богом, вона попросилася до Кристинополя, до нашого новіціяту, бо хотіла помирати саме там. Дуже любила свято Благовіщення Пресвятої Богородиці – це було її улюблене свято. Певний час перед смертю важко терпіла, але ніколи ненарікала. Сестри, які обслуговували їй перед смертю, розповідали що якби не знали яка ця хвороба є важкою, ніколи б не повірили що вона так терпить. Не чули від неї жодного нарікання чи нетерпиливості. На її обличчі була усмішка, Йосафата завжди дякувала сестрам за допомогу. І одного разу вона запиталася у сестри скільки залишилося до Благовіщення. Та відповіла що три тижні. Натомість с. Йосафата сказала: “То я ще мушу три тижні терпіти”. Померла вона дійсно дуже свято. Йосафата висповідалася, останніми її словами було: “Ісусе, Маріє, Йосифе, прийміть мою душу”. І померла вона справді у ніч на Благовіщення. Так як заповіла, передбачила. Блаженна Йосафата була урочисто похована. Сестри всіх великих домів хотіли з нею попрощатися. Після смерті, де було присутньо 50 сестер, багато священиків, перед її домовиною несли білі хоругви. Була похована на Кристинопільському кладовищі. 1982 року її тлінні останки були перевезені із Радянської України до Генерального дому згромадження у Римі, де спочивають до сьогодні.
Як Ви вважаєте, Сестри Служебниці ХХІ століття надихаються постаттю Блаженної Йосафати?
Для Сестер Служебниць блаженна Йосафата є безумовно живим прикладом святості. Протягом свого короткого життя вона не зробила надзвичайних див, не прославилася якимись повчаннями, дописами… В нашій ментальності ми звикли думати, що святі – це виключно ті люди, які робили чуда. У житті блаженної Йосафати були такі чудесні приклади, зокрема, біолокації. Але чуда вона робить після своєї смерті. До нас в постуляційне бюро в Римі приходить багато свідчень, де люди запевнюють, що молилися в певних своїх потребах через заступництво сестри Йосафати і отримували зцілення як душевні так і тілесні, дуже часто з важких і невиліковних недуг. В певній мірі блаженна Йосафата стала заступницею тих подружніх пар, які не могли роками мати дітей, їм ставили невтішні діагнози та прогнози, але вдаючись до неї в молитвах отримували найбільші дари – материнства та батьківства. За свого земного життя сестра Йосафата не була матір’ ю у фізіологічному значенні, але в духовному і нею залишається до тепер заступаючись за такі подружжя. Материнськість проявляла на землі і виконує цю ж роль на небесах.
Еталоном святості людини протягом життя не завжди виявляється в чудесних проявах, але також присутня у тому, що людина вміє героїчно прийняти свої терпіння, жити у скромності, бути відкритою на інших, розуміти інших, не ставити границь які для іншої людини стануть втратою покликання чи тягарем, второпності та мудрості. Думаю, що для сестер служебниць блаженна Йосафата є світочем, який показує як можна осягнути Бога простим але одночасно просіяним геройськими чеснотами віри, надії та любові до Бога і людей, що є довкола.
Розмовляла Оксана Бабенко
