"Щоби перемогти у війні проти потужного ворога, треба згуртуватися в один міцний кулак у всьому", — о. Сергій Дмитрієв

Отець Сергій очолює Відділ соціального служіння в Православній Церкві України та громадську організацію "Елеос-Україна", яка саме здійснює різноманітні соціальні проекти. Поміж тим він є військовим капеланом від самого початку російської агресії у 2014 року.

Нещодавно він побував у деокупованому Херсоні, який є його рідним містом, тут є парафія, на чолі якої він свого часу перейшов з УПЦ МП до УПЦ КП.

— Отче Сергію, ви відвідали рідний Херсон. Які у вас враження після тривалого неперебування там?

— Останній раз я був у Херсоні 2015-го року. Місто, яке я пам’ятаю і яке я побачив, ― це зовсім різне. Тепер воно як з фільмів про апокаліпсис. Заїжджаєш у зруйноване місто. Багато військових. Я нещодавно був на Донбасі, і навіть там усе виглядає інакше. Я був в Ізюмі, Лимані. Це щось інше. І якщо в центрі Херсона можна було побачити людей, які забирають гуманітарну допомогу, то в будь-яку вулицю коли заїжджаєш ― вона пуста. Пригнічене відчуття.

Єдине, що це почуття розвіювало, то це те, що Херсон увесь українськомовний. Напевно, один раз за три дні зі мною привіталися російською. Навіть російськомовні намагаються говорити українською.

— Так завжди було, чи тільки тепер ви зауважили?

— Ні, це зараз. Це було українське місто, але це зараз там таке відчуття, ніби ти десь в Тернополі.

— Що змінилося в церковному житті?

— Видно, що наші храми були в окупації. Я поїхав одразу до нашого священника о. Івана, сина єпископа. Він погано бачить, надломлений, здоров’я не те. Там готувалися до похорону нашого іподиякона, якого просто вбили на вулиці. Хлопчина був іподияконом владики Никодима. Владика залишився на тому боці ― в окупованих Олешках. Єпархією не керують, комунікації між священниками нема, бо не було зв’язку в місті. Зараз уже зв’язок відновлюють, а раніше люди виходили на площу, щоб надіслати повідомлення.

Ми бачили євангельських пасторів, які їздили з допомогою на площу. Я поїхав також у лікарню, яка була повністю розграбована. Головний лікар ховався від окупантів, його шукали. Він постарів, мабуть, на 15 років. Коли його побачили й упізнали інші лікарі, то плакали й обіймалися.

Храм наш забрав Московський патріархат і нам довелося зламати там двері, поміняти замки. До речі, хлопець, який приїхав міняти замки, коли дізнався, що це для українського храму, то не хотів брати грошей. Ми вмовляли, щоб взяв оплату. І забрали храм назад урочисто.

— Були священники ПЦУ, які залишалися на окупованій території. Що вони розповідають? Чи були погрози, слідство, переслідування?

— Приходили до кожного священника й наполегливо просили перейти до Московського патріархату. Але оскільки навіть самі росіяни не були впевнені, що там затримаються, то робили це невпевнено. Вони розуміли, що Херсон не втримають. А самі священники також не діяли агресивно, щоб захопити якийсь храм. Єпископ Московського патріархату втік. Більше шукали патріотів-зрадників усередині МП, тому що херсонські священники залишалися в МП, але мали проукраїнську позицію. Знаємо навіть, що один священник точно досі в полоні.

— Владика втік від окупантів?

— Так.

— Йому щось загрожувало, чи це була його позиція?

— Я думаю, це була його позиція. Його б використовували і йому б довелося відробляти гроші, які надавала Москва. Тому він просто втік.

— На підконтрольну Україні територію?

— Так. Окупанти ж ходили по храмах. Добровільно чи примусово він усе одно став би знаряддям окупаційної російської пропаганди. На мою думку, він утік, щоб не брати в цьому участі. Це правильне рішення.

— Ви самі до 2014-го року були під його керівництвом. Як у вас складалися стосунки?

— Він колись був єпископом Київського Патріархату, тому з розумінням до нього ставився. У мене в хорі співали дружини священників Київського Патріархату, самі вони могли приходити до мене і співслужити. Він на це закривав очі. Тобто він ішов на контакт, говорив про об’єднання. З повагою ставився до священників Київського Патріархату й потім ПЦУ.

— Можливо, для нього було небезпечно залишатися.

— Думаю, він був би змушений благословляти русню й таке інше. Багато священників МП з проукраїнським настроєм покинули Херсон, бо їхні парафіяни були в лавах ЗСУ, теробороні. Треба було обирати. Неможливо служити двом господарям.

— Була також інформація, що затримували священників МП. Їх хтось мусив здати.

— Здавав секретар єпархії, священники, які зараз у розшуку. Вони реально були в ейфорії. Телефонували до священників і казали: «Ваша влада закінчилася» — київська мається на увазі.

— Чи були спроби звільнити священників?

Знаю, що намагалися через комендатуру звільнити, слідкують, де вони, але дуже важко з цим. Єпископ же поїхав і ніхто не міг нічого дуже зробити.

— А які зараз ситуація та настрої у звільненому Херсоні в парафіях Московського патріархату?

— Вони налякані, бояться, що їм будуть мстити. Проросійські священники втекли на окуповану територію. Храми пустували декілька днів, а зараз туди повикликали будь-яких священників зі сіл. Ми говорили про перехід до ПЦУ, але вони всі казали, що приїде єпископ, а тоді зберуть зібрання. І на тому закінчувалося.

Знаю, що кілька священників хочуть переходити, але вони ще на окупованих територіях і чекають звільнення. І декілька священників у самому Херсоні хочуть перейти. Більша частина казала, що боїться робити такі вчинки.

— А серед людей які настрої?

— Зараз у місті 90% людей проукраїнські. Звичайно є й ті, що співпрацювали з окупантами, але також насильно вивезли людей в окупацію ― в Залізний Порт, Скадовськ, під Голу Пристань, у Крим. Навіть проукраїнських повивозили.

— Ми розуміємо, що Херсон під обстрілами й священники, які хочуть переходити, бояться, бо ворог занадто близько. Але яка атмосфера в міжправославних стосунках, у кожній з Церков на території Херсонщини?

— Настрій у священників як після звільнення: прийшла Україна, все буде добре. Вони волонтерять, допомагають людям. Московський патріархат пригнічений, чогось чекають. Я так думаю, що якщо в них нічого силою не заберуть, то вони й не перейдуть до ПЦУ.

— А хто їх може примушувати зробити якісь кроки?

— Тільки сама громада й політична воля.

— А якщо громада на місцях не зробила висновків або там залишилися активне промосковське крило, яке просто затихло, то чи зможуть священники самі вийти з МП?

— Ні.

— А як загалом ситуація на Півдні України? Бачимо, що переходи з МП до ПЦУ відбуваються переважно на Волині, Поділлі, Київщині, трошки зростає рух в інших областях. На Півдні дуже мало громад переходило. У чому була проблема? Це такі ворожі стосунки, чи така сильна пропаганда?

— Люди не обізнані, там завжди було мало українських священників, особливо якісних. Якщо ми візьмемо до уваги Миколаїв, то там співвідношення українських до МП 20% до 80%. І зазвичай представники влади, депутати робили зустрічі з представниками Московського патріархату. Бувало, людина в цей храм ходить і думає, що це поза політикою.

Якщо ми беремо Хотин (а це Чернівецька область), то там є тільки один храм ПЦУ, куди ходять дружини загиблих, ветеранів, і п’ять церков МП. І це місто далі його підтримує. Це ситуація не тільки на Півдні, але й усюди, де є МП. Чим це закріплялося? Корупцією людською. Постійно нагороджували, підтримували чиновників і це також впливає на громаду.

— Ви перейшли з МП 2014-го року. Якщо порівняти настрої серед кліру в МП до й після 2014-го року, чи були зміни, прозріння?

— Коли я пішов, то за мною пішла ціла парафія. У деяких людей залишалися сумніви, але вони йшли за священником як за лідером. Коли отримали Томос, то сумніви щезли. Зараз сумнівів ще менше. Зараз я можу з повною певністю говорити, що якби всі на Херсонщині перейшли до ПЦУ, то війни б не було. І я одному священнику казав: якби у Херсонській області були тільки ПЦУ, греко-католики, протестанти і не було б МП, чи ворог б зайшов би в область, як зараз? Ні.

— Ну але до єпископа Івана були інші священнослужителі МП ― більш проросійські. І пропаганда була потужною. Це вотчина одного з головних спонсорів МП. І, напевно, ще залишилися його чисельні прихильники, хоча він сам давно за кордоном. Як колись було на Херсонщині? Вона була частково проукраїнська, частково комуністична, то яким чином проходила російська пропаганда?

— Дуже слушно: хто був раніше? Хто був в Одесі до Агафангела? Був Кримський Лазар. А в Херсонській і Миколаївській єпархії був Іларіон Донецький. А в Донецьку священники, яких він залишив, діяли далі. І клан Януковича впливав на них так само. Вони були рупорами проросійських наративів «Партії регіонів». Наприклад, голова Спілки російських письменників з Миколаєва. Він постійно проводив тут проросійські заходи. Це все підтримували й фінансували великими грошима бізнесмени в Криму, Миколаєві, Херсоні. Вони й далі впливають. Наприклад, мені досі дивно, що канал т.зв. "православних журналістів" в ютубі досі існує. Скабєєва маленька дівчинка порівняно з ними. У країні війна, а ці канали з Києва говорять.

— Бракує в державних органів розуміння небезпеки того, чим займаються такі канали?

— Ніхто не бере це до уваги. Я думаю, владним структурам здається, що це лише Церква, але вони не розуміють і недооцінюють цей великий вплив. Ворог навпаки чому хотів знищувати Греко-Католицьку Церкву ще за часів УПА? Бо Церква підтримувала повстанський визвольний рух. Спочатку вони знищили Церкву 1946-го року, загнали її в підпілля, а тоді знищили УПА.

Росіяни розуміють, що, знищивши українську Церкву, вони зможуть далі знищувати рух спротиву, армію й усе інше. А ми навпаки недооцінюємо той факт, що, знищивши духовну складову ворога, яка виправдовує зґвалтування, вбивства, мотивує їх на це, ми знищимо й самого ворога.

— Зараз є різні законодавчі ініціативи й думка, що треба заборонити МП. Зробити це юридично досить важко, бо законодавство не дозволяє ліквідовувати інституцію, яка не існує. А МП не існує юридично. Можна придумати новий закон, згідно з яким усі парафії МП знімаються з реєстрації, а їхнє майно забирають. Але люди залишаються. Вони будуть ще більш вороже налаштовані до держави. Що з тим робити?

— Справа в тому, що вони й зараз вороже налаштовані. Що нам втрачати? Не треба чекати. Уявімо, що зараз з’являється військовий ворожий підрозділ у Львові. Що ви будете з ним робити?

— Знищувати.

— От ви й відповіли на питання. Нам треба знищувати структуру МП. Духовний центр Волині ― Почаївська Лавра ― в руках ворога. Дозволяти йому бути на території нашої святині ― це теж зрада.

— Є небезпека, що структура буде знищуватися, але люди під впливом пропаганди залишаться й підуть у таке собі підпілля. Чи не буде це створенням ворога в тилу? Це знов пропаганда в напрямку «ми гонимі», «нас переслідують за віру».

— Вони так і зараз поводяться. Я за те, щоб краще нехай ворог буде в підпіллі, ніж публічно говоритиме.

— З МП час до часу транслюють інформацію, що є частина парафіян, які воюють на фронті. Ви багато спілкуєтеся з військовими. Чи вам траплялися такі люди? Яке їхнє ставлення? Чи змінюється щось?

— Дуже рідко трапляються. Але вони не ідентифікують себе з патріархатом. Але такі, що конкретно заявляють про приналежність до МП, не йдуть воювати.

— Війна має закінчитися й ми впевнені, що вона закінчиться нашою перемогою. Які вже зараз є виклики перед Церквою? Що потрібно робити? Що нас чекає в майбутньому? Які напрямки діяльності Церкви для вас є важливими зараз, і які будуть після перемоги?

— Це обов’язкове підвищення рівня освіти, повинна бути реформа в Церкві. І на мою думку, як священника з 26-річним досвідом, ми заражені московською культурою, особливо православні. Архітектура за московськими зразками, хоча в нас є чудова своя. Усе знищується. На багатьох храмах ми бачимо золоті бляхи, яких ніколи не було раніше. Цього треба позбутися.

Одяг треба змінити, щоб відрізнявся від російської моди. Це теж буде впливати на все. Нам треба змінювати богослов’я, культуру, щоб ми не були схожі на російську церкву.

— Ви сказали про реформи. Які ще потрібні?

— Це обов’язково розвиток соціального служіння. У нас будуть виклики й думаю, що суспільство очікує від церковних інституцій допомоги. І це має бути професійна допомога, щоб розвивати надію й віру далі. І всі ресурси є.

Якщо говорити про католиків, то основний ресурс фінансування це «Карітас». Це значить, що кошти збирали парафіяни тих країн, де існує соціально розвинене служіння. Люди дають гроші на допомогу іншим. У нас 12 мільйонів вірян. Якщо кожен на місять пожертвує гривню, то це 12 мільйонів гривень на благодійність і допомогу людям. Але зараз ми цього не акумулюємо. Ми не маємо чекати допомоги з-за кордону, а повинні допомагати самі собі й іншим країнам. І тоді це буде рівень справжньої Церкви, яка продукує добро.

— Будуть ще такі виклики як посттравматичний синдром у військових, у тих, хто був під окупацією, інші морально-етичні проблеми можуть виникати. Чи може зараз Церква долучитися й допомогти в тому? Щоб людям, які повернулися з фронту, не казали просто молитися, а щоб їх скерували до психолога тощо.

— Ми не зробимо з наших священників психологів. Але релігійна площина може працювати як класний нетворкінг. Наші храми можуть приймати групи психологічної підтримки, ми можемо давати приміщення, готувати професійних психологів. Зараз Сергій Кирилюк ― священник-психотерапевт зі Львова ― проводить тренінги для будь-кого.

В Ізраїлі в час великої війни з арабськими країнами розуміли, що не можуть надати психолога кожній людині. Вони почали робити групи взаємодопомоги. Лідери громад вчилися допомагати одне одному. Є ж, наприклад, анонімні групи, у яких люди із залежностями підтримують одне одного. І такі ж групи створювали для підтримки людей, які втратили близьких, які мали страх і депресію після авіаударів тощо. Зараз ми створюємо схоже, щоб це працювало у волонтерських центрах, які створені на базі храмів і релігійних організацій.

Можна показати суспільству відкритість наших Церков, усіх релігійних громад. Будь-яка волонтерська організація часто шукає приміщення й витрачає на це кошти. А ми можемо надати його безкоштовно. Тобто треба гуртувати громадський, релігійний і державний сектор. І так ми досягнемо великих результатів.

— Що нам потрібно для перемоги?

— Ми дуже різні від Півдня до Півночі, від Сходу до Заходу. Ми різні в релігійних традиціях. Але мусимо шукати те, що об’єднує. Наше різноманіття нас не розділяє, а збагачує. Це великий спадок, який надає нам силу, яким ми можемо користуватися. Треба об’єднуватися навколо спільних проблем.

Наприклад, ми відкрили шелтер в Івано-Франківській області й нашим людям допомагає греко-католицький «Карітас». Вони відправляють до нас людей, яким ми теж допомагаємо. Треба гуртуватися навколо викликів, які є: безробіття, підтримка сімей наших полеглих захисників, сотні тисяч ВПО, допомога соціально відповідальному бізнесу. Навіть у проповідях говорити про стійкість, витривалість, єдність українського суспільства зараз важливо.

Думаю, треба згадувати слова Любомира Гузара, Андрея Шептицького. Те, що говорили під час визвольного руху в 1940-х роках, під час Другої світової війни, актуальне для нас зараз. Цього не треба вигадувати, а просто взяти й поширювати серед суспільства.

Щоб перемогти у війні проти потужного ворога, а його не можна недооцінювати, треба згуртуватися в один міцний кулак у всьому. Тоді ми зможемо вистояти.