Сила громади
Церква – душа і серце будь-якого села. Такі ж бо давні українські традиції. Колпитів, що на Локачинщині, – не виняток. Тамтешні мешканці щонеділі ходять на богослужіння всі до одного. Чому? Бо, на превеликий подив, іншого храму в цьому населеному пункті немає. Всі жителі – православні.
Світлана ГОЛОВАЧУК. — "Волинська газета", б.д.
Церква – душа і серце будь-якого села. Такі ж бо давні українські традиції. Колпитів, що на Локачинщині, – не виняток. Тамтешні мешканці щонеділі ходять на богослужіння всі до одного. Чому? Бо, на превеликий подив, іншого храму в цьому населеному пункті немає. Всі жителі – православні. Тому про об’єднання патріархатів та доречність постулатів тієї чи іншої релігійної течії тут мову не ведуть. Натомість бережуть свою церкву, наче зіницю ока. Бо вона – не лише архітектурна окраса, а й символ людської єдності та одностайності. Саме Храм Нерукотворного Образа об’єднав селян у міцну громаду, котра здатна впоратися із труднощами сьогодення.
Коли востаннє робили ремонт культової споруди, колпитівці вже й не пригадають. Кажуть, що у 2000-му вдалося лише побілити стіни ззовні, але це здалеку не дуже й помітно, адже дощі та вітри роблять свою справу. Зрозуміло, що в місцевих боліло серце за церкву, бо вона – унікальна. Кам’яна споруда початку ХХ століття вражає архітектурним рішенням. Подібного на Волині немає, бо в ті далекі часи через брак коштів будували здебільшого з дерева, а тут – мурування завтовшки 75 см. Спорудив церкву в 1900 році Дмитро Федоров, камердинер імператорської величності. Не маючи сім’ї, він не шкодував грошей на благочинність. Саме на кошти цього росіянина у Колпитові, де працювала панська ґуральня, зведено ще й школу. Старе приміщення збереглося й донині.
– Пан був далеко не останньою людиною при дворі, – розповідає Зоя Завидюк, бібліотекар. – До нашого села навідувався не часто, але все-таки приїздив. Старожили розповідають, що був доброю людиною: роздавав землі, позичав гроші під малі відсотки. Але на одному з бенкетів Дмитра Федорова отруїли. Певно, комусь не сподобалася його прихильність до простого люду. Коли тіло везли до Колпитова, аби поховати в церкві, як він заповів, то у кожному селі міняли коней...
Той заповіт і досі зберігається у місцевому історичному музеї, що працює при школі. А могила Федорова – в церкві. Її Дмитро Сергійович, котрий звик до придворного шуму й галасу, наче спеціально звів за життя, аби згодом насолодитися тишею та спокоєм.
Подібна церква є поблизу Почаєва, спроектована архітектором Альбертусом при Волинському губернському управлінні. Тож, цілком можливо, що цей майстер попрацював і на теренах сучасної Локачинщини. Принаймні до такої думки схиляється протоієрей Роман Гринюк (на фото), котрий із 1999-го очолює парафію в Колпитові.
– Храм із подібними елементами я побачив на обкладинці одного журналу, – розповідає настоятель. – Там і прізвище архітектора зазначено.
На підтвердження своїх слів священик показує видання. Дійсно, на його аркуші вміщено світлину із зображенням практично такої ж церкви: білосніжні стіни і куполи кольору небесної блакиті. Церкви подібні як дві краплі води, от тільки у колпитівської стіни були облуплені. Тож і вирішили селяни відремонтувати свою, аби не виглядала гірше. А тут без ентузіастів не обійшлося. Підбив усіх до роботи молодий чоловік Віктор Притулюк. Він, поїздивши по світу заробітчанином, зумів переконати цілу громаду, що головне – бажання, а за тим і справа піде.
– Так вони й сталося, – розповідає настоятель храму. – Простий хлопчина, роботящий, а таки вдалося йому зацікавити всіх. Збирається на роботу до Києва, то й друзів своїх тягне за собою, аби даремно молоді дні в селі не пропивали. Отак гуртом та з Божою поміччю стали церкву до ладу доводити. Хоча, не буду лукавити, траплялося, що й один Вітя на вершечку сидів, бо помічники не сходилися.
Відремонтували храм за новими технологіями. „Євроремонт”, – вихваляються тепер місцеві. Аби не довелося підправляти через зиму, тріщини закривали спеціальною сіткою, а тоді лише клали розчин шпаклівки. А наверх – спеціальну фарбу, для зовнішнього застосування. Тому, а може, й через те, що в роботу колпитівці душу вклали, храм настільки вражає. Здається, що мальовані на боках купола святі щойно зійшли з неба...
Однак такий масштабний ремонт потребує значних коштів. І тут ні місцеве самоврядування, ні районна та обласна влади не в змозі допомогти, бо, як відомо, церква відділена від держави. Тож доводиться парафіянам розраховувати лише на власні можливості. Не стали сподіватися на чиюсь милість і колпитівці. Натомість розробили власну міні-програму накопичення грошей на омріяний ремонт храму. Кожен двір дає по сотні гривень. Так вирішили на сходах селян. Зрозуміло, що то – справа добровільна, і примус тут – не помічник. Кожен чинить по совісті. Та, розповідає священик, не раз доводилося мирити кумів чи сусідів, котрі не могли порозумітися на цьому підґрунті. Мовляв, ти пошкодував грошей, той балакати з тобою не стану. Але, коли всі роботи повністю завершили, і Храм Нерукотворного Образа гостинно відчинив двері, віряни отримали приємний подарунок – на службу завітав сам владика Ніфонт. Очікують поважного гостя і наступного року, коли святкуватимуть 110-ту річницю зведення церкви. До того часу мають намір зробити ремонт і всередині храму.
А поки в церкві, де досі зберігається унікальний дерев’яний іконостас та ще кілька давніх образів, почало оновлюватися зображення Олександра Невського. Потьмянілі від часу барви стають яскравими, наче їх щойно покладено на полотно. То – знак. Селяни сприймають його як винагороду за свою згуртованість і не мають наміру зупинятися на досягнутому. Врешті, в ошатному Колпитові є ще чимало об’єктів, які можна впорядкувати силами громади.
