Сильвестр Косов: неприйняття Московії
Однак Сильвестру Косову довелося діяти в непростих умовах повстання під проводом Богдана Хмельницького й Переяславської ради. Тому митрополит змушений був маневрувати між двома політичними потугами – Річчю Посполитою й Московією.
Варто сказати кілька слів про цього діяча й зрозуміти логіку його поведінки. Стефан (таке в нього було світське ім’я) Адамович Косов походив із незаможної білоруської православної шляхти герба Корчак [1]. Народився він близько 1600 р. у селі Жаробичі Вітебського повіту. Його батько служив вітебським гродським (міським) писарем. Тобто Сильвестр Косов походив з інтелігентної родини. Батько постарався, щоб син отримав хорошу освіту. Спочатку той, імовірно, навчався в православній школі Віленського братства, потім – у єзуїтській колегії у Любліні (згадка з 1622 р.) і в Замойській академії (в альбомі студентів класу філософії записаний у 1628-1629 н. р.). Є також версія, що він студіював у Оломоуці (Чехія) та Відні. Звичайно, таке навчання не пройшло безслідно, зробило його «західником».
По завершенню своїх студій Сильвестр Косов опинився на викладацькій роботі. Принаймні достеменно відомо, що він працював у школі Львівського братства. У 1631 р. на запрошення Петра Могили, тоді настоятеля Києво-Печерської лаври, Сильвестр Косов опинився в Києві, де викладав у лаврській школі. Будучи прихильником західної освіти, він вважав, що необхідно вивчати латинську мову та «сім вільних наук». Проти цього були налаштовані православні консерватори, які відстоювали стару слов’яно-візантійську освітню систему. Вони, використовуючи козаків, навіть погрожували розправою лаврським вчителям. Пізніше в своєму творі «Екзеґезис…» (1635) Сильвестр Косов так писав про цю ситуацію: «Був час, що ми вже висповідались і чекали, коли нами будуть начиняти кишки дніпрових осетрів або одного огнем, а другого мечем виправлятимуть на той світ…» [2]. Однак до такого справа не дійшла. У 1632 р. лаврська школа була об’єднана з братською школою, в результаті чого виникла колегія, де викладалася латинська мова й використовувалася система навчання, притаманна єзуїтським школам. Цей освітній заклад, власне, поклав початок існування Києво-Могилянської академії.
Відстоюючи саме західну систему освіти, Сильвестр Косов у згаданому «Екзеґезисі…» писав: «Ти, сповнений святині народе руський, проси, як милості, щоб тобі не забороняли манни вільних наук. Тільки тоді твої церкви наповняться богобоязливими священниками, кафедри твої розквітнуть красномовними проповідниками, нащадки твої, укріплені в батьківській вірі та прикрашені ораторією, філософією, юриспруденцією, прославляться своїми судженнями та промовами на загальних сеймах і трибуналах, в судах та земських розправах, твої адвокати і надалі домагатимуться правди різного роду та оберігатимуть твої права кожного дня» [3].
Працюючи в об’єднаній школі-колегії, Сильвестр Косов займав посаду префекта, будучи другою особою після ректора. Він викладав там риторику й філософію. Також опікувався православною школою у Вінниці. Саме як префект школи Сильвестр Косов вписався до реєстру Київського братства. Згодом, у 1633 р., він став настоятелем Києво-Печерської лаври, замінивши на цьому становищі Петра Могилу. Тоді ж Сильвестр Косов займався укладенням нової редакції Києво-Печерського патерика, який у 1635 р. був опублікований польською мовою. Остання в умовах тогочасної Речі Посполитої виконувала роль мови державної й міжетнічного спілкування. Її добре розуміли і в Україні, й Білорусі. Нею навіть публікувалися деякі полемічні твори, спрямовані на захист Православної Церкви. Для укладача Києво-Печерського патерика було важливо, щоб також поляки-католики ознайомилися з цим твором. Адже в ньому йшлося про київських православних святих та чудеса, які творилися ними. Ця книга піднімала авторитет Православної Церкви на руських землях в очах як її адептів, так і супротивників.
При укладенні Києво-Печерського патерика використовувалося широке коло джерел. Це були не лише давньоруські літописи, а й твори різноманітних істориків – Іоанна Зонари, Цезаря Баронія, Яна Длугоша, Олександра Ґваньїні, Мацея Стрийковського. Сильвестр Косов звертав увагу на стосунки Київських митрополитів із Константинополем та Римом, говорив про християнізацію слов’янських народів. Він визначив основні моменти цього процесу. Писав, що перше хрещення слов’ян здійснив апостол Андрій Первозваний, який після проповіді Євангелія в Херсонесі поплив на північ по Дніпрі й добрався до земель, де пізніше постав Новгород. Друге хрещення відбулося в 863 році, коли Константинопольським Патріархом був Фотій, а ромейським (візантійським) імператором Михайло. Тоді на прохання князів Великоморавської держави Святополка, Ростислава й Коцела до слов’ян були послані християнські вчителі Кирило й Мефодій. Третє хрещення відбулося в 886 році. Четверте – в 958 році за часів княгині Ольги, яка хрестилася під час своєї поїздки до Константинополя. Нарешті, п’яте хрещення сталося в 1000 році за часів князя Володимира.
У цій концепції хрещення слов’янських народів Київ займає одне з головних місць. Відповідно, він сприймається як центр християнства цих народів. У наступні часи Сильвестр Косов часто апелював до такого погляду, контактуючи з представниками Московії.
Також Сильвестру Косову належить робота «Дадискалія, або Наука… про сім сакраментів, або таїнств…», видана в 1637 р. До речі, цей твір зазнав жорсткої критики й звинувачення в єресі з боку московського патріарха Йоакима (Савелова), за часів правління якого здійснено було підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.
У 1635 р. після смерті Йосифа Бобриковича Сильвестр Косов став єпископом Мстиславським, Оршанським та Могилівським. Після обрання єпископом він відмовився від майна, успадкованого від батька. Сильвестр Косов здійснив енергійні заходи для зміцнення православ'я у своїй єпархії. Порушуючи королівський указ 1624 р. (виданий після вбивства Йосафата Кунцевича), він вирушив у пастирську подорож до Вітебська та Полоцька, де здійснював богослужіння. У результаті таких дій частина місцевих уніатів знову прийняла православ’я. Сильвестр Косов також намагався повернути православним деякі храми й монастирі, які опинилися в руках прихильників унії. Це призвело до конфлікту з Полоцьким унійним архиєпископом Анастасом Селявою. Також Сильвестр Косов докладав зусиль, аби отримати згоду короля на заснування нових монастирів у приватних маєтках шляхти. Й справді, низка таких монастирів була заснована в єпархії.
У вересні 1640 р. Сильвестр Косов брав участь у соборі православних Речі Посполитої, що відбувся в Києві. Цей собор відіграв помітну роль у реформуванні Київської православної митрополії. Сильвестр Косов також належав до вченого гуртка, який існував при митрополиті Петру Могилі. Його члени, у т. ч. й Сильвестр Косов, уклали православний катехізис, що був схвалений в 1643 році для друку й розповсюдження східними патріархами. Це було перше видання такого типу, створене в Київській митрополії. Його широко використовували не лише православні Речі Посполитої, а й інших країн.
Сильвестр Косов користувався високим авторитетом у православному середовищі. Не дивно, після смерті Петра Могили саме його обрали Київським митрополитом. При цьому він зберігав управління Мстиславською, Оршанською та Могилівською єпархією, яка охоплювала значну частину білоруських земель. Король Владислав IV Ваза, попри певний тиск Риму, все ж затвердив на митрополичій кафедрі Сильвестра Косова. Останній перебував на ній десять років. І це були непрості роки в житті Київської митрополії.
У 1648 р. почалося повстання під проводом Богдана Хмельницького. Можна зустріти думку, що Сильвестр Косов негативно поставився до нього. В певному сенсі, це так. Адже він, як і його попередник Петро Могила, намагався тримати дистанцію щодо козаків й шукати порозуміння з владою Речі Посполитої, дбаючи передусім про інтереси Київської митрополії. Козацьке повстання вело до соціальної дезорганізації, що не могло не вдарити по Церкві.
Але, іншого боку, Київський митрополит не міг не враховувати нову реальність, яка виникла в результаті повстання. Тому пішов на порозуміння з Богданом Хмельницьким. Сильвестр Косов разом з Єрусалимським Патріархом Паїсієм урочисто вітав останнього під час його в’їзду в Київ 23 грудня 1648 року. Далі виконував певні дипломатичні доручення козацького гетьмана. Нічого незвичного в цьому не було. У той час високопоставлені священнослужителі часто ставали посередниками між різними правителями та військово-політичними лідерами.
Богдан Хмельницький доручив Сильвестру Косову важливу справу – затвердження в сенаті Речі Посполитої Зборівської угоди. Згідно з останньою, православні отримували важливі права. Зокрема, Київський митрополит отримував місце в сенаті – хоча проти цього протестували католицькі єпископи-сенатори. 12 січня 1650 р. Зборівська угода була затверджена. Спираючись на королівські привілеї, Сильвестр Косов у 1650-1651 рр. повернув православним низку храмів та монастирів, що опинилися в прихильників унії. Також цей єрарх приділяв чимало уваги Київській колегії. Принаймні в той непростий час вдалося покращити її матеріальний стан.
Попри те, що в середовищі духовенства Київської митрополії було чимало прихильників підпорядкування українських земель Московії, Сильвестр Косов був противником цього. Він з осудом поставився до Переяславської ради 1654 р. Цей єрарх, а також архимандрит Києво-Печерської лаври Йосиф Тризна з київським духовенством відмовилися присягати на вірність московському цареві, про що з невдоволенням доповідав московський посол до українських козаків боярин Василь Бутурлін. Окрім того, митрополит записав у луцьку гродську книгу протест щодо підпорядкування України Московії. Такий же протест він подав до сейму Речі Посполитої.
Така позиція митрополита мала свою логіку. Більша частина земель Київської православної митрополії не була охоплена козацьким повстанням й залишалася в складі Речі Посполитої. У такій ситуації Київському митрополиту йти під руку царя московського, як це зробив Богдан Хмельницький, означало створити для православних Речі Посполитої чималі проблеми. Їх би розглядали як ворогів, адже ця країна вела війну з Московією. Водночас підпорядкування Московії так чи інакше вело до переходу Київської митрополії до Московського патріархату. А такий би перехід неминуче привів би до розколу в митрополії. Власне, це й сталося, коли в 1685-1686 рр. Київський митрополит визнав своє підпорядкування Московському патріарху. Після цього чимало православних Галичини, Волині й Білорусії, що жили в Речі Посполитій, перейшли в унію.
Та, попри ці прагматичні резони, були й інші причини, які визначали негативну позицію Сильвестра Косова щодо московської протекції. Будучи «західником» й добре освіченою людиною, він негативно ставився до московитів. Не дивно, що в нього виникали конфлікти з московсковитами, посланими в Київ.
Спілкуючись з представниками московської влади, зокрема згадуваним Василем Бутурліним, Сильвестр Косов спеціально наголошував на минулому Києва як «первопрестольного града» давніх руських князів, які нібито надали Київській митрополії різноманітні права й привілеї. Також цей єрарх звертав увагу на подвиги печерських святих, що мало б засвідчити особливу благодатність київських святинь [4].
Такі звернення до давньоруської історії мали також на меті вказати на недоречність підпорядкування Московському патріарху, адже з цього випливало, що київська православна традиція є більш давньою, ніж московська.
Натомість прихильники єдності з Московією теж апелювали до цієї історії. Зокрема, присяга Богдана Хмельницького на вірність московському цареві обґрунтовували спільністю віри, тим, що колись князь Володимир хрестив Русь, до якої почали включати й московські землі, а також ідею зв'язку московської династії Романових з київською династією «Володимирового племені». Відповідно, й перехід Війська Запорізького та контрольованої ним території під владу московських правителів обґрунтовувалося як перехід династичного спадку. Відповідно, московський цар отримував право на київську «отчину», що включало й право володіння Київською митрополією. Тому Сильвестр Косов та його оточення усвідомлювали необхідність підтвердити статус своєї митрополії, її права та вольності [5].
Звісно, цей митрополит змушений був шукати порозуміння з московським царем. 26 липня 1654 року він відрядив свого посла Інокентія Ґізеля до Смоленська, де в той час знаходився цар Олексій Михайлович. Посольство мало на меті добитися підтвердження прав духовенства Київської митрополії. Зокрема, малося на увазі наступне: збереження підпорядкування митрополії Константинопольському патріархату (це, до речі, трактувалося як «перша вольность»); самостійне обрання Київського митрополита, настоятеля Києво-Печерської лаври та єпископів; збереження права мати власний митрополичий суд над духовними; підтвердження майнових прав деяких київських монастирів (Києво-Печерського, Видубицького). Також обумовлювалося, що московити на повинні посилати в митрополію своїх священнослужителів. При цьому у письмових зверненнях до московського царя наголошувалося на його династичному зв’язку з князем Володимиром, а також на тому, що в давні часи благодійники київських монастирів належали до «Володимирового племені». Така церковна дипломатія дала певні результати. Цар підтвердив майнові права київських монастирів й заборонив царським воєводам у Києві втручатися в справи церковного суду. Однак щодо «першої вольності», власне підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріарху, то вона не була підтверджена [6].
Помер Сильвестр Косов 13 квітня 1657 року в Києві та був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
За життя цього єрарха московська влада не ризикнула здійснити кроки з підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху, розуміючи, що зустріне серйозну протидію. Сильвестр Косов сформував когорту священнослужителів, які й після його кончини відстоювати автономію Київської митрополії. Й протягом майже тридцяти років московіти не змогли її підпорядкувати.
Примітки:
- Про Сильвестра Косова див. : Mironowicz А. Sylwester Kossow – вiskup вiałoruski, mitropolita kijowski. Białystok, 1999.
- Цит. за: Грушевський М. Історія української літератури. Т. VI. С. 624.
- Цит. за.: Києво-Могилянська академія в іменах. XVII-XVIII ст. Київ, 2001. С. 286.
- Затилюк Я. Давньоруська історія на службі у Київських церковних ієрархів середини – другої половини XVII ст.: політична риторика та статус митрополії. Український історичний журнал. 2012. №6. С.40-42.
- Затилюк Я. «Мощі» князя Володимира у посольствах київських церковних ієрархів до Москви XVII століття. Україна в Центрально-Східній Європі. 2015. Вип. 15. С. 185.
- Там само. С. 186.
