Слідами о. Михайла Вербицького на Яворівщині
Несподівані знахідки в церкві
У селі Завадові, що за чотирнадцять кілометрів на північ від Яворова, збереглася церква Різдва Пресвятої Богородиці, в якій правив отець Михайло Вербицький. Муровану церкву було зведено там 1812 року, а отець Михайло правив у тій парафії з 1850-го по 1852-й рік. До двохсотлітнього ювілею храм реставрували й заново розписали, тож він тепер виглядає як цілком сучасний.
Знаючи історію руйнувань храмів на Західній Україні й масового вивезення з них усіх сакральних цінностей, ми й не сподівалися побачити там якихось цінних в історичному плані речей чи документів. Однак цього разу помилилися. У Завадові на нас чекала справжня сенсація: там збереглася церковна реєстрова книга, в якій є записи рукою Михайла Вербицького: про народження, вінчання і смерть парафіян за 1852 рік. Їх зроблено дуже акуратним, рівненьким і круглим почерком з характерними граматичними ознаками тих часів, зокрема з буквою «твердий знак». Цю книгу віднайшли в церкві серед старих речей улітку минулого року, коли в селі вирішили зробити виставку до 200-літнього ювілею священика. Також збереглося Євангеліє з тих часів, яке, ймовірно, не раз тримав у руках парох, старі фелони, свічники, ікони й інші сакральні речі. А все тому, що ця церква, на відміну від інших, постійно діяла, за радянської влади її не закривали.
Ці віднайдені речі послужили основою виставки до ювілею Михайла Вербицького, яку було відкрито в цьому храмі ще в листопаді минулого року. Звичайно, її доповнили іншими експонатами, зокрема копіями документів з архіву отця Михайла, який нині зберігають у науковій бібліотеці імені Стефаника у Львові. Усі експонати зараз акуратно поскладано в ящики, вони помандрують в інші села, де служив Михайло Вербицький: Залужжя Яворівського району та Стрілки Старосамбірського району Львівської області. А селу залишився на пам’ять портрет отця Вербицького, який написала чи не з його єдиної світлини молода львівська художниця Наталія Гелета. Тепер він висить на видному місці в храмі, під ним – біографічна довідка. Кожен мешканець села знає, що в них був парохом автор національного гімну України. Про це постійно розповідають дітям у школі.
Завідувач сільської бібліотеки Наталія Бурій розповіла, що напередодні ювілею в них відбудеться презентація книжки про Михайла Вербицького, яку нині пишуть уродженка села й ініціатор виставки Галина Папірник і молоді львівські історики. А в майбутньому в Завадові мають намір відкрити музей Михайла Вербицького. Наразі для нього ще не знайшлося приміщення, але воно скоро може з’явитися.
Навпроти церкви розташована сільська рада. Сільський голова Юрій Лойко розповів, що вже невдовзі має відбутися об’єднання громад: згідно з новою концепцією місцевого самоврядування, громада має налічувати від 5 тисячі мешканців, а в цьому селі – 1300 людей. Приміщення сільської ради може бути вивільнене для музею. Й тоді це справді буде гарний музейний комплекс, який поєднуватиме автентичний храм і небідний на експонати музей поряд. От би ще дорога була до цього села, то можна було б прокладати новий туристичний маршрут. Тим паче, що поряд із селом на 309 гектарах розташувалося Грушівське водосховище, й недалеко звідси відкрили новий пропускний пункт до Польщі. Сільська громада шукає інвестора для окультурення цього водосховища й організації там справжньої зони відпочинку. Очевидно, що й робочих місць також, бо безробіття – велика проблема цього села. Та й не лише цього. Селяни виживають винятково з городів, їздять на заробітки в сусідні країни і на дрібний гендель до Польщі.
Дерев’яна дзвіниця і стара фірта
Село Залужжя формально лежить за п’ять кілометрів від Яворова, а насправді вже впритул наближається до міста – розбудовується і з боку села, і з боку райцентру. Можливо, невдовзі його приєднають до міста. Справжньою домінантою села є храм преподобної святої Параскеви – на високому горбочку, який видно здалека. Нам розповіли цікаву історію про його будівництво. Село мало намір збудувати храм у зовсім іншому місці: уже звезли туди будівельний матеріал, мала розпочатися робота, та несподівано чотирьом братам приснився сон, що храм має бути на цьому горбочку. Чоловіки за ніч самотужки перевезли весь матеріал на нове місце, й коли селяни вранці встали, то були шоковані таким самоуправством. Братів навіть хотіли судити. Священика тоді в селі ще не було, а отець із сусіднього села вислухав людей і сказав, що така, мабуть, воля Божа, бо раз чотири чоловіки за ніч зробили таку важку роботу, яка посильна тільки великій громаді, то тут не обійшлося без Божої помочі. До того ж це була їхня земля, яку вони віддали громаді. Церкву постановили збудувати на новому місці, а на старому встановили й освятили хрест. Тепер нова святиня виблискує на тому горбочку куполами до сонця, й це вже третій храм після отця Михайла Вербицького.
Як розповів парох Залужжя о. Роман Галамай, за часів Михайла Вербицького, який пробув у цьому селі недовго, у 1852-1853 роках, на цьому місці стояв дерев’яний храм. Його згодом розібрали як такий, що й вийшов з ужитку, а на його місці побудували новий, теж дерев’яний. 2004 року на свято Анни, 22 грудня, церква згоріла. 2007-го в селі освятили новий храм, а ось стара дерев’яна дзвіниця ще пам’ятає отця Михайла Вербицького. Також нам показали стару дерев’яну фірту – цікавий історичний й архітектурний об’єкт, вхід на церковне подвір’я. Такі фірти колись були поширені в Галичині, а тепер – рідкість. Виготовлено її без жодного цвяха. Фірту після завершення всіх будівельних робіт планують поставити поряд із дзвіницею. «Й це все, що маємо з автентичних речей, – каже отець Роман. – Чогось іншого не збереглося. У цьому селі церква була довго закрита, від початку сімдесятих і до 1989 року. Кажуть, коли закривали храм, хтось із селян забрав цінні книги, зокрема метричні, та сховав – і нема слідів. Можливо, ця людина померла й так нікому не переповіла, де ці книги заховано».
Отець Роман Галамай на цій парафії з 2001 року. «Чи складно служити в такій історичній парафії й чи це до чогось зобов’язує?» – запитую у священика. «Якщо зобов’язує президентів і міністрів, які встають, коли співають Гімн України, якщо це зобов’язує їх, зобов’язує весь світ, то нас, що ми ходимо тими стежками, в тій парафії, де колись служив о. Михайло Вербицький, ще більше зобов’язує. Це піднімає дух», – відповідає мені. А ще отець Роман зауважив, що ця парафія дуже добре співає. Можливо, ці навики доброго співу, які скрізь впроваджував отець Михайло Вербицький, тепер передаються з покоління в покоління.
У селі, до слова, діє народний фольклорний колектив «Залужанка», який їздить з концертами по Україні, буває й за кордоном. Діти в школі зараз вивчають твори Михайла Вербицького, які виконають на святковому концерті до 200-літнього ювілею. «Це доволі складні твори, багатоголосні, – каже вчителька історії та християнської етики Галина Захар, – але діти їх виконують. У школі нині розгорнули виставку «По храмах і стежках, де служив отець Михайло Вербицький», дітям постійно про це нагадуємо. А коли нещодавно в селі постало питання найменування вулиць, то центральну назвали іменем Михайла Вербицького. Про це навіть не дискутували».
У Залужжі є півтори тисячі мешканців. Чимось особливим село тепер не виділяється. Колись тут масово плели кошики, багато вишивали й були свої уславлені вишивальниці, ткачі. Нині люди займаються хто чим. Багато їздять на роботу до міста, бо близько.
У сестер-василіянок
І ще того дня ми побували в сестер-василіянок у Яворові, в монастирі, де теж колись служив отець Михайло Вербицький, де навчав сестер музики і навіть гри на гітарі. Донині збереглися ці добротні приміщення, де тоді проживало майже сто монахинь. Колишній василіянський монастир служить яворівській громаді в той спосіб, що тепер там районна лікарня. Приміщення церкви ще за радянських часів перегородили, звели другий поверх і нині там хірургічне відділення. «Коли постало питання про передачу цих будівель церкві, то влада бідкалася, що немає грошей на нову лікарню, – каже отець Роман Галамай, який нас супроводжує й служить також у церкві Успення Богородиці, що поряд з лікарнею. – Сестри погодилися залишити ці будівлі лікарні й будують нове приміщення монастиря. Тепер їх немає аж так багато, як раніше. Й це теж – служіння людям».
П’ять сестер-василіянок нині живуть у невеличкому будиночку, який колись служив монастирською пральнею. Працюють з дітьми, з молоддю, співають у церкві. Коли ми зайшли до цього приміщення, вразила простота і скромність умов, в яких мешкають сестри. Там було холодно – відчутно, що сестрички економлять тепло. «А колись це був великий монастирський комплекс із багатьма приміщеннями, з будинком для капітули (управління монастирем), – продовжує розповідь отець Роман. – Був гарний сад, парники. Старі люди розповідали, що все це потопало у квітах. Усю територію було огороджено».
Поряд з лікарнею і монастирем є храм Успення Богородиці, теж новий, що постав на місці старого дерев’яного, який кілька років тому пограбували і підпалили. Цих зловмисників знайшли – після пограбування іншої святині… А отець Михайло Вербицький служив у монастирській церкві – там, де тепер хірургічне відділення. Кілька років тому в лікарні робили ремонт і віднайшли фрагмент автентичного розпису.
Про цей період життя отця Вербицького сестри не могли чогось суттєвого розповісти, воно й не дивно: за радянської влади було перервано тяглість. Щоб хоч щось дізнатися про ті часи, сестри скопіювали монастирські хроніки, які тепер зберігають у Польщі. Сестра Ілярія розповіла, що 1944 року, коли закрили монастир, одна із сестер узяла ці хроніки як найцінніший скарб і вивезла до Перемишля. Тепер їх зберігають у державному архіві Польщі. Копії хронік забрали сестри з іншого монастиря. Інша монахиня врятувала ще одну реліквію – ікону Матері Божої з Дитятком (Замилування). Скрутила сувоєм і винесла з монастиря. Багато років цей чудотворний образ зберігали в різних місцях, і тепер він знову повернувся в Яворівський монастир. У хроніках сестри прочитали запис, як колись ця ікона врятувала монастир, тоді ще дерев’яний, від пожежі. Коли горіло місто й вогонь уже наближався до монастиря, настоятелька наказала двом молодим монахиням тримати образ. Вони тримали його так, що аж руки обпікало, і вогонь відступив. Монастир не згорів…
Ікона Богородиці доволі темна, але по-своєму вражаюча. Вона теж є німим свідком тих часів, коли в монастирі бував отець Вербицький. Не виключено, що він молився біля неї. Він приїжджав до Яворова із Млинів, що за двадцять п’ять кілометрів звідти. Як для коней – відстань немала…
ФОТО Йосип Марухняк
