Смерть митрополита Володимира

... Морозного ранку 26 січня 1918 р. (дати подаються за старим стилем) Києвом блискавично пронеслася звістка, що напередодні ввечері до Печерської лаври вдерлися п’яні матроси з деморалізованого більшовицького війська главкома Муравйова й після нетривалого допиту та знущань вбили київського митрополита Володимира (Богоявленського, 1848-1918). Так було відкрито мартиролог православного єпископату на теренах колишньої Російської імперії. Мученицька смерть митрополита Володимира й досі лишається однією з трагічних загадок в історії Православної церкви, чекаючи на своїх дослідників. Автор же пропонує читачеві власну версію...

Одразу після Лютневої революції в Україні починають проходити єпархіальні збори частини парафіяльного духовенства, де обговорюються і питання дерусифікації та боротьби за автокефалію. Поглиблюється поділ віруючих та церковнослужителів на консерваторов і прогресистів, відбувається відокремлення українського кліру від російського й від церковної ієрархії промосковської орієнтації.

У відповідь на це Всеросійський святійший синод влітку 1917 р. заборонив скликання Всеукраїнського церковного собору, а київський митрополит Володимир (родом з Тамбовської губернії) оголосив послання, де засуджував ліберальні віяння в церкві й український церковний рух зокрема. Жовтневий переворот у Петрограді й обрання московського митрополита Тихона на патріарха Всеросійського робили будь-які сподівання речників національної ідеї малоздійсненними. Втім, уже в грудні 1917 р. ініціативна група, очолювана військовим священиком Олександром Маричівим, створила Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), яка проголосила себе тимчасовим правлінням Української православної церкви (УПЦ), тобто фактично другим церковним урядом в Україні. На чолі Ради став українець, архиєпископ Владимирський Олексій Дородніцин, свого часу увільнений з кафедри за погляди з національного питання та конфлікти з паствою.

Члени ВПЦР, намагаючись якнайшвидше владнати питання про проведення Всеукраїнського собору, пішли при цьому на пряме загострення стосунків з митрополитом Володимиром. Окрема делегація Ради навіть запропонувала йому... скласти свої повноваження й залишити місто, що, звичайно, не могло сприяти загальному порозумінню. Не виявляли належного такту і поміркованості й представники протилежного табору, цілковито впевнені в канонічній непогрішимості своєї позиції.

Зрештою центральна церковна влада, занепокоєна розколом в українській церкві, дала дозвіл на проведення Собору, який відбувся в Києві 7-19 січня 1918 р. в атмосфері безкомпромісних суперечок і протистояння. На той час уже була в розпалі перша українсько-більшовицька війна, розпочата Раднаркомом з огляду на «ворожу політику» Центральної Ради. Доля церковної автокефалії та й узагалі самої церковної організації в Україні вирішувалася не під час пленарних дебатів Собору, а на полях воєнних баталій. На Київ з 8-тисячним військом вів наступ командуючий Південним фронтом М. Муравйов. Такою була загальна панорама церковно-політичної боротьби в Україні на межі 1917-18 рр.

24 січня «друга муравйовська армія» під командуванням поручика Рейнгольда Берзіна розпочала наступ на Печерськ і протягом доби зайняла його. Лавра опинилася в облозі більшовицьких загонів, які цілком блокували стару Печерську фортецю. Проти ночі до будинку намісника у верхньому монастирі вдерлися четверо озброєних солдатів із сестрою милосердя, які зажадали від монахів нагодувати їх вечерею, а потім ретельно обшукали будинок. Пізніше стало відомо, що вони до того ж пограбували благочинного й лаврську скарбницю, не погребувавши при цьому знеціненими кредитними білетами й бонами на мізерну суму.

Наступного дня, 25 січня, зухвалі обшуки й пограбування братії тривали, причому ніхто з кількасот насельників монастиря не наважувався чинити опір. Надвечір гурт зловмисників забрав приреченого архиєрея з його покоїв буцімто для того, щоб відвести до коменданта. Але натомість митрополита вивели з Лаври через браму Всіхсвятської церкви й по-звірячому вбили його поміж валів Спаського бастіону, неподалік від Микільської (нині Січневого повстання) вулиці.

Справа набула такого суспільного резонансу, що, переказують, сам Муравйов був змушений відмежуватися від цього злочину, встановити в Лаврі додаткову охорону й дати дозвіл на урочистий похорон митрополита. Симптоматично, що на київські події одразу відгукнулася більшовицька преса: в «Известиях» від 7 лютого 1918 р. з’явилось повідомлення про трагічну загибель митрополита Володимира Київського «від рук невідомих осіб».

Слідом за тим печерські монахи зорганізували слідство у справі жахливого злочину, матеріали якого надруковано в невеличкій брошурі «Венок на могилу высокопреосвященного митрополита Владимира». Вона вийшла друком уже після того, як радянські підрозділи залишили Київ (17.02-2.03.1918). Невдовзі незалежні розслідування розпочали одразу кілька слідчих комісій: Київського окружного суду, Всеросійського помісного собору в Москві та Всеукраїнського собору, який відновив свої робочі сесії протягом літа й осені 1918 р. (під час Гетьманату). Існують також цілком певні свідчення, що активні розшуки через свою агентурну мережу вів Особливий відділ при штабі гетьмана Павла Скоропадського. Останній мав добре вишколені кадри інформаторів, які в контакті з департаментом поліції (державною вартою) та міністерством внутрішніх справ досить пильно контролювали поточну ситуацію у країні.

Разом з тим інформація, що вряди-годи потрапляла на шпальти київських газет протягом 1918 р., була настільки розрізненою й поверховою, що сторонній спостерігач навряд чи міг дійти якихось конкретних висновків. Це вже тепер, з віддалі багатьох десятиліть і внаслідок копіткого пошуку, ми можемо висловлювати більш-менш категоричні думки про цю справу. Якби ж пересічні сучасники подій мали змогу ознайомитися з усіма матеріалами слідства, то вони, певно, були б дуже здивовані з тієї закулісної гри, що велася навколо нього.

По-перше, самі безпосередні свідки трагічної події — лаврські ченці виявились не досить щирими у своїх зізнаннях, приховуючи, а то й одверто фальсифікуючи ті обставини трагедії, які могли виставити їх у не надто привабливому світлі. Монастирські власті подекуди навіть відмовляли слідчим органам у наданні матеріалів, що стосувалися внутрішнього життя обителі й могли якоюсь мірою розкрити підгрунтя трагедії. По-друге, діяльність слідчих груп не була скоординованою, вони не співпрацювали між собою, а лише дублювали одна одну, спираючись на вже готові матеріали, а не проводячи самостійні розслідування. Слідство йшло дуже мляво, до нього було залучено незначну кількість осіб. Зрештою головну роботу переклали на комісію Всеукраїнського собору, московська ж група восени 1918 р. самоусунулася від розслідування.

До того ж цивільна адміністрація Києва почала чинити цілеспрямований тиск з метою припинення дізнання. Це було пов’язано з тим, що гетьманське міністерство сповідань та впливові урядові кола визнали небажаним для загального авторитету православної віри подальший розголос фактів про дифамацію й образу митрополита Володимира з боку осіб національного табору. До речі, саме в цей бік звертав найбільшу увагу новообраний київський митрополит Антоній (Храповицький), відвертий противник українства, який цілковито контролював і спрямовував діяльність слідчої комісії київського Собору.

На противагу архиєрею гетьман Павло Скоропадський засуджував негнучкість консервативних кіл. Утім, з одного боку він не хотів розриву з проросійськи налаштованим духовенством і боявся церковного розколу, а з іншого — зовсім не бажав автокефалії, для якої, за його власними словами, на Україні не було придатних людей. Отже, слідство почали гальмувати, аби воно не набуло небажаних обертів і небезпечного розголосу. Певна частина його матеріалів (протоколи загальних зібрань чернечої братії і засідань Духовного собору Лаври), що висвітлювали церковно-політичну ситуацію в монастирі напередодні вбивства, взагалі зникла з архівів Печерської лаври. У добу Директорії справу було повністю закрито.

Розглядаючи описану ситуацію, ми мусимо надати слово всім протиборчим сторонам, оскільки в їх свідченнях можуть виявитися крихти правдивої і безсторонньої інформації, яка дасть змогу дійти неупереджених висновків.

Радянська історіографія, як правило, замовчувала трагедію або робила вигляд, що в цих подіях не було жодної політичної мотивації. Утім, по свіжих слідах у 1920-30-х рр. ще висловлювалися відверті думки про злочин. Так, науковий співробітник музейного містечка в Лаврі Г. І. Денисов, фахівець з питань новітньої історії, не криючись, заявляв, що «якби радянська влада визнала за потрібне знищити Володимира — це було б зроблено відкрито... Не можна також вважати, що вбивства допустилися якісь невистежені грабіжники».

Скоріше за все, припускає Г. Денисов, усунення митрополита було на користь певним церковним колам (мається на увазі українське духовенство), а також частині лаврських ченців на чолі з архимандритом Климентом, якого Володимир не затвердив намісником. З іншого боку, вбивство начебто слугувало справі підбурення проти радянської влади темних неосвічених мас. Ці різнопланові інтереси, мовляв, прояснюють, чому згодом було закрито слідство, «яке б не принесло користі ані прихильникам Володимира, ані його ворогам» і лише «завдало б непоправної поразки православному духовенству і всій православній релігії в очах релігійних мас».

Серед прибічників автокефальної церкви поширена прямо протилежна думка. «Жодного зв’язку, крім послідовності подій у часі, нема між українським церковним рухом, що призвів до скликання Всеукраїнського церковного собору, і вбивством митрополита Володимира бандою матросів-грабіжників з большевистського війська Муравйова, від якого українці боронили Київ, скільки могли», — писав відомий історик УАПЦ І. Власовський. На його думку, злодіяння мало суто кримінальний характер, лише підсилений антирелігійною й богоборницькою атмосферою тодішньої революційної ситуації. Дослідник не скупиться на зневажливі характеристики для печерської братії, чия малодушність і боягузтво стали головною причиною кривавої розв’язки: «Братія, як перелякана мишва, сиділа по своїх норах-келіях...»

З цією оцінкою згоден і інший автор, протопресвітер М. Польський: «Забутий і покинутий своєю братією, оточений катами і вбивцями, ні в чому не повинний, тихий і смиренний старець митрополит Володимир спокійно йшов на страту. Цієї ночі спокій Лаври більше не порушувався. Увесь монастир спав міцним сном...» (До речі, навіть архиєпископ Волинський Євлогій, непримиренний ворог автокефальної церкви, змушений погодитися з непривабливою роллю печерян у тих подіях: «Монахи, які бачили, як виводять їх митрополита, не тільки не підняли тривоги, не вдарили на сполох, але ні звука нікому не сказали. Минуло досить уже часу, як хтось схаменувся й подзвонив Муравйову. (Головком розмістив свій штаб неподалік, у лаврському готелі й мав телефонний зв’язок з монастирем. — Прим. авт.). Той прислав своїх жовнірів... Але було вже пізно, злочин був доконаний»).

Аби хоч трохи пом’якшити гнітюче враження від поведінки насельників, інколи згадують про національно-релігійне розшарування в монастирі. Однак І. Власовський рішуче відкидає будь-які звинувачення в тому, що злочинна бездіяльність лаврської братії була підготовлена антиросійською агітацією поміж них, зокрема, з боку згадуваного раніше єпископа Олексія (Дородніцина), який, тимчасово проживаючи в Печерському монастирі, начебто сам претендував на митрополичу кафедру. Історик наполягає на тому, що Лавра була надто зрусифікована, щоб можна було підбурити її насельників проти свого пастиря,

Дуже неоднозначне враження справляють свідчення представників Російської православної (Тихонівської) церкви. Спочатку печерські ченці ставилися до радянських військ, що вели боротьбу з українськими національними частинами, якщо не співчутливо, то в усякому разі нейтрально. Тут давалася взнаки специфічна геополітична орієнтація русофільського духовенства, яке ототожнювало російськомовні військові підрозділи з унітарними політичними силами, що сприятимуть наведенню узвичаєного порядку. Пізніше ці ілюзії було розвіяно. Вже під час першого штурму Києва в січні 1918 р. Лавра зазнала значних артилерійських руйнувань. В Успенський собор влучило 7 снарядів, причому один з них не розірвався й міцно засів у пілоні підпружної арки центрального вівтаря. Дуже сильно постраждали Онуфріївська вежа (так звана Келарська палата, або Мазепинська вежа) і будинок лаврської друкарні. Однак у спогадах ченців — очевидців «запеклої боротьби в Києві між українцями і більшовиками» немає особливої ненависті до останніх як призвідців громадянської війни.

Такий самий відбиток несуть і матеріали монастирського розслідування про обставини трагічної загибелі митрополита Володимира. В них насамперед наголошується на стихійному, некоординованому характері злочину, який, мовляв, підігрівався темною лиховісною силою найгірших людських інстинктів. Прямих політичних звинувачень у тих свідченнях немає. Виникає враження, що причиною трагедії у Лаврі вважали не конкретних призвідців, а позаособистісний збіг обставин. Запам’ятаймо це.

З іншого боку, недоброзичливі випади в бік українського духовенства — церковних противників митрополита Володимира — хоч і не так прямо, як у архиєпископа Євлогія, але все ж лунали. Тим самим підкреслювалося, що смерть святителя значною мірою була спричинена й підготовлена зливою умисних звинувачень, погроз і образ з боку його опонентів. На цій точці зору, як відомо, стояв митрополит Антоній (Храповицький). За версією Євлогія, преосвященного Володимира «виказали» більшовикам лаврські послушники, що були загітовані автокефалістами й заздрили багатству владики.

Отже, найголовніша провина мусила падати не на безіменних виконавців, а на тих, хто спровокував і підготував злочин своєю злостивістю й непримиренністю. Разом з тим лаврське слідство відхиляло або знецінювало думки про суто кримінальну, грабіжницьку мотивацію зловмисників. Лаврський журнал «Свет Печерский» зазначає, що в покоях Володимира під час обшуку не було нічого взято. Отже, за цією безкорисливістю мали приховуватися буцімто лише ідейні міркування. Якою ж насправді була ситуація навколо Печерського монастиря у трагічні січневі дні 1918 р.? Чому Лавра опинилася в центрі якнайпильнішої уваги більшовицьких загонів?

Ще під час І світової війни на території монастиря розміщувався військовий госпіталь і були розквартировані деякі військові частини. Пізніше подібна практика, за відсутності достатньої кількості придатних приміщень у місті, набула поширення. Восени 1917 р. в обителі мав постій 1-й Український козацький піхотний запасний полк, у січні наступного року — Український запасний панцирний дивізіон. Взимку 1918 р. до Лаври було навіть «насилу напхано» полк дивізії синьожупанників. Це, зокрема, пояснює, хто міг вести стрільбу з монастиря по радянських позиціях на лівому березі Дніпра. Показово, що в «Літописі грізних подій», укладеному лаврськими ченцями за свіжими слідами, цей збройний спротив названо «провокацією» й сказано, що постріли нагадували трісканину машини (можливо, це й був панцирник). Крім того, є свідчення, що монахи ховали в Лаврі арсенальців (відомо про загін у 20 багнетів і 1 кулемет), котрі стріляли в тил українських військ.

Хто знає Печерський монастир з його вигідним оперативно-стратегічним положенням, міцними фортечними укріпленнями, значною кількістю будівель казематного типу, зрозуміє, чому його обрали для розміщення радянського командування. До речі, велика лаврська дзвіниця ще 30 жовтня 1917 р. використовувалася як спостережний і навідний артилерійський пункт при вигнанні з Києва військової залоги Тимчасового уряду (штабу військового округу). Отже, присутність самого Муравйова і його штабу в Лаврі не виглядає дивною й недоречною.

Викликає подив інша обставина. По-перше, згідно з господарчим журналом засідань Духовного собору протягом першої половини 1918 р. лаврський телефон узагалі не працював, через що абонентська плата міській телефонній станції була переказана тільки на друге півріччя. Є підозра, що проводи телефонного комутатора було перерізано, як під час жовтневих боїв 1917 р. Звідси випливає, що від самого початку ніякого телефонного зв’язку з монастирем Муравйов не мав.

Це знецінює показання архиєпископа Євлогія, згідно з якими головком у присутності лаврських уповноважених начебто заявив: «Я буду мешкати в лаврській гостиниці... в мене телефон. Якщо увірвуться до вас банди з обшуком, з вимогами грошей або ще будь-що станеться, телефонуйте до мене». Муравйов справді був невисокої думки про моральний стан своєї другої армії і заявив, що «страшенно змучився відтоді, як до мене приєдналася регулярна армія Берзіна. Починаючи з командарма й закінчуючи солдатом — цілковита розбещеність. Ви розумієте, що значать нині регулярні війська. Вони страшенно дискредитують радянську владу...» Але навряд чи він став би компрометувати своїх прибічників перед сторонніми в розпалі військової кампанії.

Постать М. А. Муравйова сильно міфологізовано в радянській історичній літературі, де його зображають суцільною чорною фарбою. Як правило, йому ставили в провину вчинки й дії, за які вихваляли таких радянських воєначальників, як Якір, Тухачевський, Примаков та інші (нещадність до ворогів, надмірна жорстокість тощо). Цілковитий негативізм щодо полковника Муравйова в радянських джерелах зумовлений, звичайно, не його людськими якостями, а насамперед подальшим відходом від більшовицьких позицій та організацією есерівського заколоту. Звідси передовсім і випливають апокаліпсичні оцінки всієї діяльності головкома, якого називають політичним авантюристом і ренегатом. Аніскільки не намагаючись реабілітувати цю людину, вважаємо, що вона жодною мірою не ініціювала своєю поведінкою лаврської трагедії. Тут ми впритул наближаємося до імен убивць і мотивів їхнього злочину.

На противагу пізнішим свідченням (наприклад, того ж архиєпископа Євлогія) у дні січневих боїв на території самої Лаври жодних регулярних підрозділів Муравйова не було. Її охорону за грошове утримання від монастиря несла команда солдат (34 особи), які підпорядковувалися комендантові Лаври Сергєєву та його помічникам. Важко сказати, чи був останній призначений більшовицьким командуванням, але солдати з охорони мали при собі посвідки — «білети гайдамацького полку»(!). Можливо, це були рештки козацької сотні І Українського запасного полку, який узяв на себе обов’язок забезпечувати порядок у монастирі ще у вересні 1917 р. Цікаво, що вже тоді його вояки демонстрували свою цілковиту аполітичність; принаймні під час заворушень 29-30 жовтня 1917 р., коли в Києві було повалено Тимчасовий уряд, вони ніяк не перешкодили озброєному більшовицькому патрулю вдертися до монастиря й захопити дзвіницю.

Ввечері 24 січня вартовий з печерської залоги впізнав у командирі зловмисників, які саме йшли в митрополичий дім, свого безпосереднього начальника, який начебто особисто поставив його на сторожу. Це відбулося під час дуже промовистої сцени. Увійшовши у Всіхсвятську браму, загін солдатів одразу оточив охоронця, в якого старший команди («матрос») почав зухвало вимагати документи, осипаючи його лайкою й запитуючи: «Хто тебе сюди поставив?» Коли вартовий показав свою горезвісну посвідку, солдати за наказом командира підняли зброю й стали імітувати розстріл. Переляканий охоронець благав змилуватися над ним, але згодом, коли ті вже пішли й він трохи отямився, то одразу почав казати: «За що він збирався мене розстріляти? Він же сам мене сюди поставив!»

З наведеної розповіді випливає, що вся сцена, можливо, була від початку й до кінця зімпровізована, аби безперешкодно провести в монастир сторонніх людей, які мали довершити там свою брудну справу. Тобто так званий «матрос» був звичайним ошуканцем, що налаштувався скористатися зі зручної нагоди для грабунку. В цьому разі пошуки вбивць мають звузитися до кола осіб, що якимось чином знали про статки монастиря.

Переконливу відповідь на це питання вдалося отримати секретній розвідці гетьмана П. Скоропадського. Згідно з агентурним донесенням Особливого відділу, датованим пізньою осінню 1918 р., «вбивство київського митрополита Володимира було здійснено в січні членами київської асоціації «вільних анархістів», на чолі (яких) стояла цивільна громадянка «Арсентьєва» (псевдонім; над цим ім’ям стоїть печатка «зареєстровано в архіві». — Прим. авт.), котра ще місяць тому служила в міській продовольчій управі... Особу буде з’ясовано». Тут варто згадати про сестру милосердя, яка напередодні вбивства брала участь в обшуку будинку намісника. Цілком імовірно, що обидва нічні візити пов’язані між собою й перший фактично готував наступний.

Слід також зауважити, що людина, яка працювала в міській управі, цілком могла бути поінформованою про всі поточні фінансові справи Лаври та її грошові активи, оскільки перерахунки коштів від винаймачів, орендарів монастиря і т. ін. здійснювалися саме через цей орган. Один з учасників нападу, крім того, добре знав про розмір посадових окладів лаврського духовенства: 200 тисяч карбованців одержував митрополит, 12 тисяч — намісник, по 3 карбованці — пересічні ченці. Звідси випливає, що злочин мав насамперед кримінальний характер, хоча печерські ченці й намагаються заперечити цей факт. При обшуках 24-25 січня у владики митрополита й отця намісника, наполягають автори «Хроніки», «все обійшлося благополучно», але, виявляється, лише тому, що всі шафи, шухляди й вогнетривкий сейф були заздалегідь випорожнені й там просто нічого не знайшли. Чи не ця невдача розлютила нападників?

Що стосується притягнення зловмисників до відповідальності, то тут у П. Скоропадського просто забракло часу. В агентурному донесенні за листопад 1918 р. сказано: «Діяльність осередків анархістів на Україні як цілої об’єднаної організації, що мала цілком структурований центр, поки що нічим не виявляється, й досі були лише поодинокі невеликі виступи групи в Одесі, де останню частково вже й зліквідовано... Агентури по групі анархістів у Києві поки ще немає». Повстання Директорії позбавило Гетьманат можливості завершити розслідування, а його секретна політична картотека зникла.

Утім, переказують, що ці матеріали вціліли у спецсховищах НКВС-КДБ у Москві, оскільки радянська таємна поліція здійснювала якнайретельніший облік особового складу членів різних суспільно-політичних організацій на території царської Росії та СРСР. Тим більше, що всі документи, необхідні для «оперативно-чекістських цілей, тобто виявлення контрреволюційного елемента», старанно зберігалися, а в разі загрози (наприклад, у роки Вітчизняної війни) їх евакуйовували з небезпечних місць у першу чергу. Існує свідчення й про впорядкування довідників для органів держбезпеки про буржуазно-націоналістичні партії в Україні. Отже, ми цілком певні того, що інформацію про сумнозвісну «Асоціацію вільних анархістів» можна розшукати в уже відкритих таємних архівах.

Інша річ, що з плином часу ця інформація втратила свою злободенність. Перебуваючи на роздоріжжі історії, ми мусимо прагнути засудження не окремих, хай навіть і найогидніших, людських вчинків, а суспільних рухів та явищ, які підготували саму їх можливість. Відповідальність за лаврську трагедію 1918 р. несуть різні верстви тогочасного суспільства: православний єпископат, який протягом синодальної епохи втратив повагу пересічного громадянства й прагнув лише одного — зберегти узвичаєний стан речей; революціонізоване парафіяльне духовенство, що симпатизувало насильницькому реформуванню суспільного й церковного ладу; розбещений політичними гаслами люмпенізований набрід; інтелігенція, яка не переймалася долею своєї Батьківщини.

За цих умов при величезній напрузі політичних та своєкорисливих пристрастей, надзвичайному озлобленні одних проти інших скрізь діяли групи підозрілих осіб, які видавали себе за урядових агентів, а насправді були самозванцями із злочинним минулим і ще більш злочинним сучасним. Вони вчиняли вбивства, грабунки й насильства, а потім безслідно щезали. За обставин, схожих з убивством митрополита Володимира, загинули в ті роки історик О. Я. Єфименко, художник О. О. Мурашко, композитор М. Д. Леонтович.

Досвід історії вчить нас ретельно засвоювати трагічні уроки минулого, аби воно знов не повторилося в усьому розмаїтті своїх драматичних колізій.

Людина і світ. — 1997. — №4. — С. 21-26.

Євген КАБАНЕЦЬ