Спогади Кирила Студинського: з побуту галицького семінариста кінця ХІХ ст. (ч.5.)
Продовжуємо публікацію (частини 1, 2, 3 і 4) спогадів Кирила Студинського з його семінарійного життя. Манускрипт презентованої частини мемуарів К.Студинського зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка Національної Академії Наук України в Києві. Повністю текст представляється вперше.
Кирило Студинський
В духовній семінарії у Львові (1887-1889).
Префекти, професори й «турбатори»
(продовження)
Окрім ректора о. Бачинського, були ще інші члени ректорату, що стояли в більшому чи меншому зв’язкові з питомцями.
Надзвичайною повагою тішився між питомцями духовник семінарії о. Сидір Дольницький (ур. 1830, орд. 1856, + …[1]). Була це людина добра і свята. Образувався від 1845р. в Римі. Його обличчя було все усміхнене і дійсно якимсь блеском било від цієї доброї та праведної людини. Знав він знаменито обряди і визначався прегарним, баритоновим голосом. Із запертим віддихом слухали ми, як о. Дольницький в часі великодньої утрені співав «Плотію уснув». Молодь він любив, умів до неї промовити та втихомирювати вибухи гніву. Він лагодив всілякі непорозуміння між питомцями і ректоратом своїм розумним словом. Починав він звичайно свою екзорту кожного четверга й неділі якоюсь анекдотою або й оповіданням про якусь веселу подію з життя молоді та висновував з неї поважну науку, роззброював гнів чи жаль питомців, учив їх берегти своє достоїнство. Своїм ясним життям давав він чи не найкращий приклад до наслідування. Любили його питомці, шанували як характерну, праведну людину і зразкового божого слугу.
Чималої поваги завживав теж між питомцями префект о. Іван Чапельський (р.1850, св. 1875, + на становищі крилошанина дня …III/ 1919)[2]. Доля не стелила йому в житті квітів під ноги, а клала терна. Рано повдовів він і перенісся із сільської парохії на префекта семінарії. Платня префекта була мізерна, бо виносила ледве 200 ґульденів на рік, окрім помешкання і харчу. Через те мусів він заробляти як катехит у школі Шашкевича[3]. Була це людина дуже інтелігентна і очитана. Займався залюбки філософічними творами. Для питомців був людяний та приступний, а це єднало йому їх серця. Молоддю він займався і заохочував її до праці, але ніколи не вмішувався у справи, що з титулу уряду належали до ректора. Супротив ректора о. Бачинського був він заодно дуже лояльний.
Віце-ректор о. Северин Торонський (р. 1846, орд. 1871, + на становищі крилошанина станиславівської капітули …[4]) сповняв совісно свої обов’язки, але не вмішувався теж у справи о. ректора. Серед питомців мав пошану. За адміністрацію всіх рахунків побирав о. Торонський 300 ґульденів річно.
Префект о. Амврозій Полянський, дуже культурна людина, з пересвідчення русофіл, займався літературною працею, друкуючи свої писання під псевдонімом А.Недослав. Уродився 1854, висв. 1877 р. Перейшов з часом на парохію у Стрийському повіті.
Префект Микола Курбас, зламана життям людина, бо стратив дружину, не проживши з нею навіть одного року, дуже м’який у відношенні до питомців. Одначе й він не брав ніякої відповідальності за питомців, бо інтелігенція ректора просто приголомшувала цілий ректорат. Уродився він 1860, висвятився 1885, + на становищі пароха …[5]
Префекта о. Михайла Федевича (ур. 1857, орд. в целібаті 1886) бачив я всього раз. Він умер наслідком туберкульози дня 21.IV.1890 р. в Мостиськах в домі о. І.Лісковацького на 33 р. життя. («Діло», 1890, ч.79).
Будинок К.Студинського по вул. Глібова, 15 у Львові. Фото І.Чорновола
Одначе чи не найбільше зустрічався з питомцями віце-ректор о. Йосиф Мільницький ([народився] р. 1837, висвячений в целібаті 1860, помер на становищі крилошанина Львівської капітули дня 11.I.1914 р. на 74 р. життя, а 54 священства). Був він доктором богослов’я, людиною дуже трудящою, видавав друком житія святих і недоладну граматику церковно-слов’янської мови.
Звісний був о. Мільницький під назвою «Каліка», бо налягав на одну ногу. Надавася він більше на черця, чи на референта консисторії, як на провідника молоді. Не знав він світу, а мав впроваджувати в нього питомців. Віце-ректор семінарії мав, окрім скромного приміщення в духовній семінарії та харчу, 500 ґульденів річної платні. А все ж таки о. др. Мільницький удержував при собі якогось бідного хлопця, посилав його до школи, справляв убрання і книжки. Хлопця називали питомці жартома «чадом» і за цей милосердний вчинок о. віце-ректора шанували. Все ж таки підхоплювали слабі сторони вдачі о. Мільницького на глум.
Кожний другий тиждень мав він службу, заглядав до кімнат, чи питомці повставали на ранішнє богослуження, чи не грають в карти вечорами, ловив питомців-псотників по коритарах, а вони бігали за ним та творили всякі можливі псоти, вигукували і передражнювали, словом, на лови відповідали теж ловами. «О, господин!» – викрикував др. Мільницький по коритарах, а питомці передражнювали його таким самим голосом: «о, Господин» і втікали дальше стрімголов. Оповідають, що кількома роками раніше був Михайло Світенький, що вмів знаменито наслідувати його хід, руки і голос. Носив о. Мільницький високу «папафію». Пит. Світенький справив собі таке саме покривало на голову, взяв теж в руки ліхтарку і гонив по коритарах. Питомці не догадувалися, що це імітація віце-ректора. Біжуть в одну сторону, їм назустріч йде «Каліка» і кричить: «О, господин!» Біжуть в другий бік і там бачуть «Каліку», утікають бічними сходами в долину, чи на перший поверх і нераз чують, як оригінальний «Каліка» зустрінувся із своєю імітацією.
– О, господин! – кричить «Каліка».
– О, господин! – відгукується його двійник. Оба світять собі ліхтариками до очей, а по хвилині Світенький сходить швидко бічними сходами і дальше полює на питомців, що наввипередки втікають за другим по коритарах до помешкань або до огородів.
Коли «Каліка» почав ходити вечорами попід числа, щоб приловити питомців при картах, відзивався легкий сигнал дзвінка і коли хто-небудь грав у карти, вони негайно щезали із стола.
Раз прикрили питомці коциком басетлю і вийшли з кімнати та ждали за углом коритара, докиль не війде до неї «Каліка» на контролю.
– О, господин, прошу вставати на молитви! – кликав він до басетлі, а коли струни під дотиком його пальців почали видавати звуки, він відгрожувався:
– Господин, прошу не многословити!
Питомці підбігли за той час під двері та реготалися, а по молитвах уставили в інший спосіб ліжка і о. віце-ректор не міг відгадати, під котрим числом йому улажено псоту.
Що тільки могла молодеча пустота видумати, це переводжено в діло. Питомець Зенко Кирилович умів знаменито наслідувати півня, так що півні із сусідніх городів відкликувалися. Я лаяв цілком добре, як собака, Зацерковний Йосип просто по-мистецьки наслідував свиню. Коли ми, всі три «концертанти», зійшлися перед вечірніми молитвами літом в огороді та почали наслідувати голоси згаданих звірят, лаяли собаки від огороду князя Сапіги та сумежних камениць, піяли півні, а навіть свинки, що «Вареха» годувала, почали рохкати. Саме під той вечір о. «Каліка» дижурував в огороді та стежив, чи всі питомці пішли на молитви, а на найближчій сесії ректорату радив, щоб «трьом» питомцям освятити воду і перечитати над їх головами Євангеліє, бо їх опутав злий дух. Члени ректорату розійшлися із сесії серед сміху.
«Каліка» не знав життя, не розумів його і відгороджував себе від світу аскезою. А питомці, як звичайно молодь, доводили до псот і дисонансів, що йому затроювали життя у хвилинах, коли він з найбільшою запопадливістю хотів сповнити свій обов’язок.
Мав заодно о. «Каліка» великий острах перед військовою владою. Коли ми йшли до «лабораторії» завдань матуральних для учнів Академічної гімназії, Остап Нижанківський писав візування в німецькій мові. Їх перебивано на циклостилі і прикріплювано на них печатку з лаку, а на ній цісарського орла з якої-небудь монети. Такий «форлядунок» був для о. «Каліки» приказом. Ми ховали його сквапно до кишені, щоб не попався часом до рук о. ректора, виходили на місто та писали натуральні завдання. О. Мільницькому вияснювали ми, що це далеко на Замарстинові, там «де жовнір ходить», і діставали ліценцію на три години.
А все ж навіть із псотників виходили зразкові священики. От. Мих. Світенький був опісля військовим священиком, незрівнянним проповідником, дуже гарним журналістом, а вкінці парохом Ладичина, де умер на 77 році життя у травні 1937 року.
Все ж таки не можна сказати, щоб ці псоти не розстроювали життя в духовній семінарії. Хотів їм запобігти о. Бачинський і нераз являвся він на коритарі в часі ловів, а тоді сигнал дзвінка опам’ятовував питомців, що мерщій через захристію втікали до церкви на молитви.
Але ще більше ширили в семінарії розлад зовнішні причини.
Автограф К.Студинського
На богословському відділі Львівського університету учили два професори, Мазуркевич і Вацка, оба великі диваки. Мазуркевич виучував менший підручник догматики Швеца і дослівно повторяв його на своїх лекціях. Зчаста питав він питомців серед року з матеріалу, що він вже викладав.
Коли я був на другому році, дістав я великий підручник Швеца, а що в мене пам’ять була добра, я виучив досі виложений матеріал наізуст. Склалося так, що Мазуркевич викликав мене і задав питання. З пам’яти виголошував я цілий розділ значно ширше, як це було в меншому підручнику Швеца. Питомці латинського обряду поляки, що ходили спільно з нами на виклади, почали перелистковувати картки і стежити за моїми відповідями, але в підручникові малому Швеца найшли тільки виїмки. Мазуркевич слухав моєї відповіди яких 15 мінут, а коли пересвідчився, що я з пам’яти говорю та не вживаю ніякого підступу, сказав:
– Eminenter, domine. Gratias ego! [Відмінно, пане. Дякую].
На це відізвався один з наших питомців:
– А чи хто-небудь так добре підготований серед «макогонів»?
«Макогонами» називано латинських питомців тому, що мали стрижені на голові тонзури[6].
Мазуркевич зблід і кликнув до мене:
– Я роблю Вас відповідальним за все, що далі станеться!
Я здивувався, що маю відповідати за псоту, чи заввагу товариша, а молодь зареготалася. Мазуркевич вийшов із залі, прощаний сміхом. Ціла подія скінчилася на нічім, але я при іспиті таки великого Eminenter не дістав.
Мазуркевич палив при іспитах без милосердя. Був він пострахом для питомців. Коли хто не вивчив дослівно догматику з підручника Швеца, або не вмів вслухуватись у слова відповідачів, що їх називано «духами», цей перепадав, а о. Мазуркевич потішав його:
– Ви собі повторите предмет і мені повідомите.
Латинський виклад, а саме трудніші місця любив він вияснювати в польській мові, при чім заодно нас запитував, чи ми на польську інтерпретацію погоджуємося. Раз, для пояснення якогось труднішого місця в догматиці звернув був увагу на св. Августина, що був грішником і тільки завдяки спеціальній божій ласці став з ворога Церкви святим отцем. Коли св. Августин ходив по огороді, ще як грішник, і продумував над тим, чи міг би Церкві пошкодити, почув нараз голос: «Покайся, Августине». Він почав оглядатися, чи не побачить тієї людини, що до нього говорила. Коли ж біля нього нікого не було, він вважав цей голос за злуду, або відгомін, що ніс вітер з собою. За хвилину, оповідав дальше о. Мазуркевич, почув св. Августин знову ті самі слова: «Покайся, Августине» і відповів: «Чую тебе, пане, але не розумію!» І втретє почув він ці слова і щойно тоді зрозумів, що це був божий голос. Св. Августин почав роздумувати над собою, над своїми гріхами і навернувся до християнського життя.
Ми мали товариша Теофіла Луцика, хлопця дуже пильного, але мало талановитого. Латинська мова і зміст догматики робили йому великі труднощі. Хоть учився більше, як всі товариші, предмету опанувати не міг. Др. Мазуркевич сказав Луцикові, що не може дати йому primam:
– Ви довчитеся і тоді відповісте, а дістанете добру оцінку!
– Прошу отця декана! – сказав питомець – я вчився багато, але можу сказати про себе так, як св. Августин: «Чую тебе, пане, але не розумію!»
Ця відповідь питомця так сподобалася Мазуркевичеві, що дав з місця Луцикові primam і сказав:
– Моліться, міркуйте над собою – і зрозумієте все так, як св. Августин.
На годині др. Мазуркевича, задля його суворості, була звичайно велика тишина, але обопільна ненависть між ним а др. Вацкою давала нераз привід до різних ексцесів і підтинала карність між питомцями. Витворювався між ними рід «турбаторів», бо питомці знали, що о. Вацка радо вслухується в кожний дотеп, що доторкався особи о. Мазуркевича. Тому сідали питомці «турбатори» в першу лавку і безнастанно на годині о. Вацка доповідали щось веселого.
Один з них, Павло Кудрик, промовляв до свого товариша «флегматика»:
– А чи знаєш, що робив о. Мазуркевич під час вакацій?
– Не знаю, – відповів «флегматик».
– Був за фірмана на кінному трамваї!
– Брешеш! – вмішувався в розмову, очевидно вдоволений, о. Вацка.
– Бачиш, це неправда! – додавав «флегматик». – Я бачив, що то не Мазуркевич, але отець Вацка був фірманом трамвая!
– Брешеш! – кричав о. Вацка. – Я збирав метелики! Безсовісний!
Професор Вацка займався дійсно студіями над мотилями і збирав їх запопадливо, купуючи нераз рідкі окази в краю і закордоном. Гнівався о. Вацка на «турбаторів» і продовжував виклад.
– Nolite projicere margaritus ante porcos – не сипте бісер перед свиньми!
– А що, не говорив я тобі, – казав Кудрик до «флегматика», що отець декан має вдома Маргаритку...
– Брешеш! Прислуговує мені Янова, стара баба, ти, з німецьким прізвищем...
– Перепрошую отця декана! – обурювався Кудрик. – Моє прізвище не німецьке! Отець декан ображає мій рід і мою національність. Зараз іду на скаргу до уряду цлового...
– Тихо, тихо! – успокоював ніби-то подразненого питомця о. Вацка. Тихо, тихо, я не хотів Вас образити... буде eminenter…
– Ну, якщо так, то інша справа! – відповів Кудрик і за хвилину почав дальше дотепкувати на велике вдоволення о. Вацки, а ще більше, питомців...
Настала небавом рання весна. Вже в половині лютого потепліло так, що люди почали скидати з себе шуби та одягатися у легші нагортки. На виклад прийшов теж о. Вацка у легкому плащі.
– Бачиш, – дотепкував флегматик. – Отець декан вже заклав футро!
– Брешеш! – відрубав о. Вацка.
– Певно, що брешеш, то Мазуркевич заклав футро, – говорив Кудрик.
– І то неправда! – вмішувався о. Вацка. – Мазуркевич не потребує закладати, бо має гроші!
В дійсності не було ні одної години, щоб питомці «турбатори» не уладили якої псоти на тему ворожих відносин між обома професорами. Др. Вацка був вдоволений, а коли часом питомці посоловіли і не дотепкували, йому наче чогось бракувало. Він попадав у злий гумор, питав питомців на виривки та вписував злі ноти, або читав каталог і відмовляв неприявним питомцям ноти фреквенції «diligentissime», а без неї годі було залишитись далі в семінарії.
Раз відмовив о. Вацка фреквенції питомцеві другого року Григорієві Прихіткові (в р. 1886). Через те мусів він йти на «зелену пашу», чи як загально говорили, на «Grünes». Кожний рік мав свого педеля, відзначаючого учня, що був посередником між питомцями а ректоратом і професорами. На четвертому році іменував ректор одного з питомців дуктором [староста групи]. Хоть Прихітко просив педелів і дуктора, щоб за ним вставилися в о. Вацки, вони не хотіли піднятися цієї услуги. Тому рішив виручити їх питомець першого року, кандидат на «турбатора» Антін Михалевич. Пішов він разом з Прихітком до мешкання о. Вацки. Під дверима вив’язалася інтересна розмова.
Михалевич застукав до дверей, а за хвилину роздався з кімнати голос о. Вацки:
– Хто там?
– Я! – відповів Михалевич.
– Що за я?
– Я!
– Дурень! – крикнув о. Вацка.
– А що, не казав тобі, що отець Мазуркевич гречніший? – говорив на весь голос Михалевич до Прихітка.
– Брешеш! – крикнув о. Вацка і з лоскотом отворив двері.
– Чого хочете?
– А, правда, що отець Мазуркевич просив нас до покою, а не приймав біля дверей, – передражнював Михалевич о. Вацку.
– Йди сюди! – кричав о. Вацка і впустив обох питомців до кімнати. – Чого хочете?
– Бачиш, Мазуркевич запросив нас сісти. Мазуркевич гречніший! – доповідав Михалевич.
– Сідайте! – лютував о. Вацка, бо йому питомці перервали мікроскопічну роботу над мотилями.
– Прошу отця декана увзягляднити прохачів, вибачити бідному Прихітці той раз і написати в індексі: diligentissime.
– Не можу! – кликнув подразнений о. Вацка.
– А бачиш, що Мазуркевич ліпший. Він пішов нам назустріч, а отець декан – ні!
– Покажіть свій індекс!
Прихітко подав індекс, а коли о. Вацка побачив, що о. Мазуркевич вписав ноту «diligentissime», взяв за перо і дав таку саму ноту. Глянув опісля на Михалевича і спитався:
– Що Ви за один?
– Дуктор з четвертого року...
– Не пригадую собі пана...
Питомці попрощалися з о. Вацкою і, врадувані, вийшли з кімнати. Щойно у найближчому році побачив о. Вацка Михалевича на своїй годині і кликнув до нього:
– Такий з пана дуктор? з кінським писком...
Михалевич мав дійсно подовгасте лице... Коли одначе він загрозив жалобою до «уряду цлового», о. Вацка втихомирив його обітницею доброї ноти.
З того часу були обидва приятелями. Михалевич визначався як «турбатор», але дотепи на загал рідко коли були нові. Їх з певними змінами повторювано та перемелювано щороку на різні способи, докиль обох професорів одночасно не спенсіоновано.
Найбільше жалували питомці за Вацкою, що попри своїх чудацтвах радше заслугував на пошану, чим на глузування. При іспиті ставав о. Вацка біля питомця і слухав уважно його відповідей та не дозволяв на всякі приповідання. Одні «турбатори» мали право заглядати до скриптів при іспиті. Щоб одначе не перепасти, також «турбатор» мусів бути хоч трохи приготованим з предмету.
Безпосередньою причиною спенсіонування обох професорів були необережні слова о. Вацки про єпископа Пузину, що був тоді ректором латинської духовної семінарії, а з часом став краківським єпископом і кардиналом. Єп. Пузина був спершу австрійським службовиком і щойно з часом перейшов на богослов’я. Був звичай, що при іспитах питомців засідали по одному крилошанину латинського і нашого клиру. Вони прислухувалися відповідям питомців свого обряду і могли мати вплив на класифікацію.
Раз прийшов на іспит з догматики єп. Пузина, чого раніше ніколи не бувало. Його поява на іспиті наполохала більше о. Мазуркевича, як питомців, що привикли були до свого ректора у щоденному житті. Приява єпископа при іспиті викликала була між нашими питомцями сенсацію. Один із «турбаторів» запитав о. Вацку, чому єпископ не прийде на його іспит, а він відповів:
– Завалив раз був єпископа Пузину на екзамені Мазуркевич, а той йому зараз хоче дати відчути, що вищий від нього...
Хоть о. Вацка сказав ті слова по іспиті тільки у прияві кількох наших питомців, вони рознеслися по місті та дійшли до ушей єп. Пузини. Спенсіоновано о. Вацку 1890 р. рішенням міністра освіти з дня 10.IV, а те саме зроблено для товариства з др. Мазуркевичем.
Нещастям о. Вацки було те, що не вмів закрити перед молоддю своїх слабих сторін, свого чудацтва. Спеціально до українських питомців відносився він жичливо, бо кожний з них від р. 1858 аж до воєнних часів мав скінчену ґімназію та іспит зрілості, чим не могла почванитися латинська духовна семінарія, де для браку духовенства принимано кандидатів без покінченої ґімназії. Так само жичливо відносився він до українського духовенства, бо бачив у ньому не в порівнянні кращий та інтелігентніший матеріал.
Після спенсіонування жив ще довший час на самоті у Львові та умер в нашому Страсному тижні в 1909 р. на 78 році життя, через що українці не змогли йому віддати останньої прислуги.
Др. Мазуркевич умер у Львові 21.IV.1895р. на 68 році життя. Замкнулася карта життя двох чудаків, що не терпіли себе взаємно та немало причинилися своїм чудацтвом до розладу в духовній семінарії. Якби не залізна рука о. ректора Олександра Бачинського, то ледве чи вдалося би цей розлад стримати.
[1] Пропуск у тексті.
[2] Пропуск у тексті.
[3] Народна школа ім. Маркіяна Шашкевича, «шашкевичівка» – друга початкова школа з українською мовою викладання у Львові, тепер Львівська СШ №34 ім. М.Шашкевича по вул. Замкненій. Відкрита 1886р. постановою Львівської міської ради на виконання рішення Державного Трибуналу та Крайової шкільної ради. Всенародна школа імени Маркіяна Шашкевича у Львові. Огляд її засновин і розвитку, з нагоди 40-ліття єствованя на основі джерел зладив д-р Богдан Барвінський, колишній ученик школи. Львів, 1926.
[4] Пропуск у тексті.
[5] Пропуск у тексті.
[6] Зачіска, що полягала в вистриженому волоссі на маківці.
Меморіальна таблиця А.Вахнянину, К.Студинському й О.Тисовському. Фото І.Чорновола
