Спогади Кирила Студинського: з побуту галицького семінариста кінця ХІХ ст.

Ім’я Кирила Студинського (1868-1941) добре відоме особливо історикам літератури та українського національного руху XIX ст. К.Студинський – історик, професор Ягайлонського й Львівського університетів, громадський діяч, журналіст, діяльний член Української християнсько-суспільної партії. Дослідницький діапазон вченого охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємини з поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви тощо, всього близько 500 публікацій. Володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами. Його перу належить також поезії та колоритні мемуари.

Значно менш відомі пов’язання К.Студинського з Церквою. Він народився 4 жовтня 1868 р. в селі Кип’ячка (нині Тернопільського району) в сім’ї священика гербу «Прус», навчався у Львівській греко-католицькій семінарії. Обравши світську кар’єру професора, семінарію не закінчив і духовного сану не прийняв. Крім того, К.Студинський – онук видатного галицького парламентарія та історика отця Степана Качали (1815-1888); був також близько споріднений із знаменитою родиною Барвінських, а видатний професор-політик Анатоль Вахнянин (1841-1908) – його тесть[1].

У приватному житті К.Студинський був веселим і дотепним чоловіком, з особливим потягом не лише до літератури, а й до музичної культури. Зрештою, в свої молоді роки майбутній професор був артистом, учасником популярного хору, т. зв. «дванадцятки». Вказані риси характеру відомого вченого чудово передають його спогади про Львівську греко-католицьку семінарію. Тут чимало побутових дрібниць про життя семінаристів (зауважу, що серед галицько-українських учених саме К.Студинський вперше звернув увагу на побут галичан), анекдотів про професорів, історія самої споруди семінарії, ба навіть про корупцію серед обслуги семінарії, і взагалі; їхній автор виглядає набагато кращим наратором, ніж як автор-науковець.

Згідно з укладеною Мирославом Морозом бібліографією К.Студинського, перший текст мемуарного плану його пера – це «Моя перша участь у Шевченковім святі»; опублікований у збірці К.Студинського «В пятдесятилітє смерті Шевченка» (1911)[2]. Свої мемуари вчений завершив писати 1938 р. Як повідомляв К.Студинський Ярославові Гординському 1938р., «завтра скінчу мої спогади (1885-1905) … над дальшою частиною (1926-1931) думаю, а зглядно збираю матеріали»[3]. Того ж року їх частину «З дитячих літ» надрукувала львівська єврейська газета «Chwila» польською мовою. Ту частину спогадів К.Студинського, яка зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові, опублікувала Уляна Єдлінська в додатках до своєї монографії про К.Студинського. Це «Третя вандрівка в році 1885 і моя перша зустріч з київською молоддю», «Мій перший побут на Україні», «На студіях у Києві 1894/1895 року», «На святі Котляревського у Полтаві», «На ювілеях Лисенка у Львові та Києві (1903-1904)».

Манускрипт презентованої частини мемуарів К.Студинського зберігається в відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка Національної Академії Наук України в Києві, фонд 135, справа 3017, 39 аркушів. Крім того, у цій же справі підшиті тексти К.Студинського «Моя мати» (7 аркушів), «Моє рідне село» (1 аркуш) і ще, всього в справі 123 арк. 1949р., пропонуючи Сергію Маслову посприяти у придбанні Інститутом літератури мемуарів К.Студинського, Богдан Барвінський писав: «Наприкінці згадаю ще, що в мойому посіданні є ще рукопис «Спогадів» мого покійного дядька, академіка Кирила Осиповича Студинського, й я рівно ж запропонував набуття їх Інститутові літератури (це I частина «Спогадів», більше не було написано)»[4]. Інститут придбав цей рукопис К.Студинського, мемуари Олександра Барвінського та листування О.Барвінського з його дружиною Євгенією з Любовичів 1950 р. за 3000 карбованців[5]. Ймовірно, іншу частину спогадів К.Студинського Б.Барвінський або продав або передав до Центрального державного історичного архіву у Львові.

На титульній сторінці поряд з написом «Академік Кирило Осипович Студинський. «Спогади». I» є нотатка: «Вступна частинка «Спогадів» п. н. «Мій рід» переховано в генеалогічнім Архіві родини Барвінських у Львові (сторін: 1-22). Д-р Богдан Ол. Барвінський». Текст «Мій рід» зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Повністю текст публікується вперше.

* * *

Кирило Студинський

В духовній семінарії у Львові (1887-1889)

Дня 10.VI.1887 склав я іспит зрілості в Академічній ґімназії у Львові, відбув з товаришами і студентами університету «бібу» в ресторані за Жовківською рогаткою і десь біля 20.VI був вже дома, в Кип’ячці. Приїхав зо мною Остап Ніжанковський, щоб перебути ферії в домі моїх батьків.

У днях 5-6 липня 1887р. взяли ми оба участь в кантаті Вахнянина, що її відспівано перед архикнязем Рудольфом, наслідником австрійського престола, а я, одягнений в селянську ношу мого рідного села, танцював разом із молоддю села Березовиці перед архикнязем в міському саду коломийки.

Архикнязь їхав тоді через цілу Галичину, від Кракова починаючи, аж до Чернівців на Буковині. Шляхта польська вітала його оваційно, хоч дуже нерада була тому, що він у Східній Галичині випитувався, в якій мові учать предметів шкільних і дивувався, що нею була польська мова, а не українська (руська).

Архикнязь був невисокого росту і носив борідку ясну.

Завдяки Володиславові Федоровичеві[6] і Ол. Барвінському уладжено в Тернополі, в окремому павільйоні, етнографічну виставу і через те надано гостині архикнязя характер наскрізь український. Жичливі слова архикнязя, що висловлювався нераз про наш нарід як про стару, культурну націю, викликували для нього живі симпатії, тому по цілому шляху, що його архикнязь переїздив кіньми і двірським повозом, уставилися селяни з духовенством і процесіями, щоб привітати цісарського сина[7].

В кілька днів пізніше був я вже в дорозі до Києва, куди запросив мене мій дядько, брат матері, інженер Вол. Качала[8]. Мій побит в Києві описав я в окремій статті п. н. «Мої зв’язки з Україною в рр. 1885-1905»[9] і тому на цьому місці більше говорити не буду.

У перших днях вересня 1887р. був я вже дома. Мав я намір поїхати до Відня на медичний виділ, але важкі роки неврожаю веліли мені цю думку закинути. Мій батько не мав змоги ложити гроші на моє удержання, а дід Степан Качала, тоді вже хорий на важку недугу міхура, не думав мені матеріяльно помагати. Батько не був за тим, щоб я йшов на богослов’я і рад був мене бачити правником, але я ним не хотів бути. На філософічний виділ не мав я охоти і остаточно скінчилося на тому, що я таки вписався на богослов’я у Львові, а що всі місця в семінарії були вже зайняті, я опинився на екстерні і перебув так цілий семестр від жовтня 1887 до 1 квітня 1888р. При ематрикуляції[10] був моїм промотором Євзебій Черкавський, син священика з Тучап, ренегат[11].

На удержання посилав мені тоді батько 28 ґульденів місячно. Ця квота вповні вистачала. Обідав я в реставратора-українця Кучинського при вул. Хорущині[12] в подвір’ї і платив дев’ять ґульденів місячно. За ці гроші (30 крейцерів денно) діставав я зупу, печеню або котлет і мучну страву. На вечерю їв я в ресторані Ґарфункля «Pod Polakiem» при вул. Валовій ковбасу або кишку з капустою і платив 10 крейцерів. Дешево тоді було. Розуміється, що не обійшлося без склянки пива або чаю, за що треба було заплатити окремо 5 крейцерів. Каву пив я рано у молочарні в Ринку за 10 крейцерів вже з булкою.

З решти грошей оплачував я помешкання, меблі, прання.

Мешкав я з Павлом Лісецьким, студентом філософії, та Іваном Стецівим, пізнішим священиком. Лісецький вислужив перед тим як однорочний охотник при драґонах і хто знає, чи не в війську набрався чахотки і вскорі опісля умер.

Наша квартира містилася у виставовій камениці при вул. Костюшка, ч.7. Треба було перейти через подвір’я на перший поверх, де було кілька «кавалерських кімнат». Наше приміщення було досить велике. Вікно виходило на зразково чисте подвір’я.

Мали ми позичені меблі, самі воскували підлогу, хоч платили послугачці 5 ґульденів місячно, а вона чистила нам черевики, приносила воду з вулиці, бо водопроводів тоді у Львові не було, і дерево, топила у печі та стелила ліжка. Раз зайшов до нас ґімназійний професор із Стрия Юліян Костецький і не міг начудуватися, що студенти можуть так культурно мешкати. Правда, що застав тоді причищені підлоги.

На Різдво 1887р. поїхав я домів до Кип’ячки і тут вичитав в «Ділі» вістку про смерть мого товариша з вищої гімназії Юрія Голоти. Була це селянська, дуже талановита дитина. Ґімназію перейшов він з відзначенням від першої кляси до матури. Помочи з дому не мав, тому запрацювався на «лекціях»[13]. До інституту змартвихвстанців (воскресенців) не подався, бо вони серед нашої суспільності не тішилися тоді пошаною. На «лекціях» виговорив він груди, бо був сумлінний і обов’язковий. Нікому з нас не відмовив помочи. На нашу спільну «бібу» по матурі за Жовківською рогаткою не прийшов, бо був уже в шпиталі і дня 28 грудня закінчив життя («Діло», 1887. Ч.141). Був це час різдвяних ферій[14], тому ледве кілька осіб відвело цього доброго товариша на вічний спочинок.

Час мого побуту на екстерні я згадую з вдоволенням. Був я членом «Академічного братства», в карнавалі брав я участь, в балях і приватних забавах та прислухувався величавому на той час концертові в пам’ять Маркіяна Шашкевича, що відбувся 2 лютого в залі «Народного Дому». Вечір відкрив проф. Анатоль Вахнянин знаменитою промовою на тему значіння української землі в минулому і в майбутньому. Промову видруковано в «Ділі» (1888. Ч.19) і я вчитувався в неї з німим захопленням. Сама поява професора, рослого мущини, блискуче виголошення промови чарувало мою душу. І вслухувався я у другий акт Вахнянинової опери «Купало» з повною військовою оркестрою, соловими співами Марії Павликівни, диригента «Лютні»[15] Ст. Цетвинського, Славічка і Стотанчика і мішаним хором. Чув я тоді солоспів Євгена Гушалевича, пізнішого артиста берлінської опери, і декламацію Неонілії Лопатинської (пізн. Бачинської[16]). А просто потрясаюче вражіння викликав на мене мій добрий знайомий Корнило Устиянович[17], що склав на Маркіянове свято два вірші «На спомин Маркіянові» із могутнім заповітом:

Ожила Русь і буде жити,
Хоть холодна, як зима,
Хоть щастя-долі їй нема, –
Ожила Русь і буде жити!

І другий вірш:

Гуляй, козаче, десь гуляй
І серцем серце бий в полон,
Це твій Великдень, це твій май,
І він мине тобі, як сон,
І ти пробудишся, побачиш,
Що на руїні ти гуляв,
Що на могилі танцював –
І гірко, гірко ти заплачеш.
І прийде час, підіймеш люд із грязи,
Його на волю виведеш
І коли Господь розкаже – на пир на інший
Вже підеш, до іншої вечері сядеш і
Іншу любку в танець попровадиш.

Устиянович, невеликий мущина, з чорною бородою, з рум’яним, усміхненим обличчям, був не тільки великим малярем, але й добрим поетом і декламатором. Таких, як він, промовців і декламаторів я в моєму житті чув не багато. Він поривав за собою своїм огненним словом, а його життя йшло заодно в парі з його думками. Була це людина, що в житті кривити не вміла.

Був я теж по концерті на комерсі в залі «Frohsinna», де сьогодні стоїть готель «Жоржа» і ряд будинків вул. Сінкевича й Академічної до угла Хоружчини. Я просто поликав промови тодішніх громадян.

Комерс відкрив о. Данило Танячкевич, великий організатор студентських громад 60-х років[18]. Промовляли ще пос. Микола Січинський[19] і селянин (пізн. соймовий посол) Гурик[20], міщанин з Калуша Теницький і другий селянин з Перемишлянщини Сікорський та Корнило Устиянович і Ол. Барвінський і відпоручники молоді Лев Лопатинський[21] та Ол. Колесса[22]. Але чи не найбільше оплескувано серба Радована Кошутича, що словами сербського поета Якшича кликав до козака, щоб взяв балалайку, словами: «поздраві мі стару майку Україну». Хор молоді в подяку відспівав кілька сербських пісень, як «Нек душман віді» та інші, а я вийшов з комерсу такий розмріяний, з такими ясними думками в наше майбутнє, що до рана не заснув. Була це чудова романтика, що я серед неї виростав.

Із святом у Львові єдналося громадянство кільканадцяти телеграмами з інших осередків українського життя, Відня, Кракова, Бережан, Перемишля, Стрия, Сучави, Чернівців і т.д. («Діло», 1888. Ч.24).

Згадав я про Радована Кошутича, що живе ще сьогодні в моїй пам’яті, хоть вже п’ятдесят літ минуло з того часу, як я його бачив і чув його промову. Був це молодий, живий юнак, що між молоддю нашою мав щиру пошану. Став він студентом львівського університету і його обрано головою слов’янського кружка. На одному із таких зібрань цього кружка виголосив Мстивоєвський доповідь «Вражіння з подорожі по Україні» («Діло», 1888. Ч.106). З Кошутича був слов’янофіл найкращої води (ч.265), а що його слов’янофільство викликувало підозріння в австрійської влади, тому переведено в нього трус і ув’язнено. Він пересидів у тюрмі продовж трьох діб, почім пущено його на волю. За ним вставлявся в поліції ректор П’єнтак (Ч.270 і 271).

Мабуть, ця пригода веліла йому покинути «гостинний Львів» по півторарічному побуті. Його ім’я зустрічаю тепер в списі лекторів Ягайлонського університету в Кракові.

Час, прожитий на екстерні, минав мені незамітно скоро. Я учився тоді теж завзято богословських предметів, бо знав, що екстерністів питали професори при іспитах остріше, як питомців в духовній семинарії. Навіть класифіковано їх суровіше, так що при певних і добрих відповідях екстерніст діставав ноту «primam», а рідко коли Primam. Про ноту ad eminentem, eminentem чи навіть Eminenter екстерніст не міг снити.

Пам’ятаю, як кількох екстерністів, а між ними я, зголосилися до о. Мазуркевича, латинського священика, в одній університетській залі та просили, щоб їх екзаменував. Кс. Мазуркевич приступив до нас і сказав: «Прошу скласти ціпки в одне місце. Прошу мені дати слово гонору, що мені нічого не станеться». Ми вволили волю кс. Мазуркевича і почався іспит. На перший огонь пішов я, а що був добре підготований, то дістав на індексі ноту primam.

Легше пішло з іспитом в о. Клима Сарницького, що читав prolegomena до історії Старого Завіту[23], граматику єврейської мови і інтерпретацію книг Йова та Йосуе.

З виїмком нашого товариша Спир. Каргута та може ще двох або трьох емінентистів, ніхто із нас навіть єврейських букв не знав, а все ж таки дістали ми primam, бо добрий товариш Каргут подавав нам книжку єврейську з підписаним латинським текстом і іспит відбувся в порядку.

Ті питомці, що іспиту не зложили, мусіли йти до екстерну, а екстерністів, що його поскладали, прийнято до семінарії.

(далі буде)

[1] Євген Дорош, Володимир Слюзар. Родина Качалів в історії Галичини. Тернопіль, 2010.

[2] Мирослав Мороз. Матеріали до бібліографії опублікованих праць Кирила Студинського і літератури про нього // У.Єдлінська. Кирило Студинський. Львів, 2006. С.178.

[3] Уляна Єдлінська. Кирило Студинський. 1868-1941. Життєписно-бібіліографічний нарис. Львів, 2006. С.123.

[4] Лариса Головата. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН Україна. 1940-2005: історичний нарис // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. Т.13. Львів, 2005. С.174.

[5] Книга актів відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України за 1948-1958рр. С. 189.

[6] Володислав Федорович (1845-1918) – магнат, меценат української культури, філософ, голова товариства «Просвіта» в 1873-1877 рр., представляв інтереси галицьких русинів у Палаті Послів (1879-1882) і Палаті Вельмож (1902-1918) австрійського парламенту. Див.: І.Чорновол. Cвої серед чужих, чужі серед своїх: Федоровичі гербу Огінець у контексті українського національного руху XIX ст. // Молода нація, 2003. №3. С.60-91.

[7] 1887р. Рудольф Габсбурґ відвідав Галичину в умовах дипломатичної напруги між Австро-Угорською та Російською імперіями й реальної перспективи війни. В такому контексті зросла міжнародна вага українського питання, тому під час подорожі архикнязь демонстрував інтерес до побуту галицьких русинів і українського політичного істеблішменту краю. З цієї оказії О.Барвінський, віце-маршал Тернопільського повіту, організував згадану етнографічну виставу коштом передовсім В.Федоровича. О.Барвінський. Спомини з мого життя. Т.1-2. Нью-Йорк – Київ, 2004.С.387-392.

[8] Володимир Качала (1843-1894) – племінник о. С.Качали, інженер-хімік, мільйонер. Мігрувавши до Києва, заснував перше в Україні підприємство по виробництву та продажу мінеральної вод, а також санаторій. В його домівці зазвичай зупинялися галичани, які в різних справах приїжджали до Києва.

[9] Центральний державний історичний архів України у Львові. Фонд 362 (К.Студинський). Опис 1. Справа 98. 127 арк.

[10] Ематрикуляція – урочисте посвячення в студенти.

[11] Євзебій Черкавський (1822, Тучапи, нині Городоцького р-ну Львівської обл. – 1896) – польський педагог і парламентарій українського походження. Закінчив Львівський університет. Доктор філософії (1842). Працював у сфері освіти у Львові, Тарнові, Штирії й Карінтії. З 1871 – професор педагогіки й філософії Львівського університету, обирався деканом філософського факультету й ректором (1875-1876, 1876-1877, 1887-1888), член Крайової шкільної ради (1875-1884). Депутат Галицького сейму (1866-1889) і австрійського парламенту (1869-1893), 1888-1893 – віце-президент «Польського Кола». Відіграв значну роль у процесі запровадження в систему освіти в Галичині польської мови; один з авторів ідеї впровадження латинської абетки в українську мову (автор праці «Die latеinischen Schriftzeichen in der ruthenischen Sprache», Львів, 1859). Мав певні симпатії до українського національного руху. Сімович В. Йосеф Їречек і українська мова (до азбучної заверюхи 1859р.). Прага, 1933; Чорновол І. Видатні особистості австрійського райхсрату і галицького сейму у «Споминах з мого життя» Олександра Барвінського // Молода нація. Київ, 2000. №3. С. 224-239.

[12] Сучасні вул.Чайковського або Дудаєва.

[13] Приватні уроки.

[14] Вакації.

[15] «Лютня» – польське музичне товариство у Львові.

[16] Бурачинської?! – примітка Богдана Барвінського.

[17] Корнило Устиянович (1839-1903) – художник, літератор і громадський діяч, син «солов’я Руси» о. Миколи Устияновича, довголітнього пароха с. Славське.

[18] Данило Танячкевич (1842-1906) – священик, політик, ідеолог угруповання народовців, депутат австрійського парламенту (1897-1900), журналіст, перший пропагандист творчости Т.Шевченка в Галичині та Буковині. Навчався в Львівській духовній семінарії, висвятився 1867р. Сотрудник парохії в Станіславчику, з 1868р. – парох Закомар’я, тепер Буського р-ну Львівської обл. [Некролог] // Діло, 21 квітня 1906. Ч.69.

[19] Микола Січинський (1850-1894) – греко-католицький священик, посол на Сейм 1883-1894рр. Закінчив Львівську духовну семінарію, висвятився 1871р. Сотрудник пароха Копичинців (тепер містечко Гусятинського р-ну Тернопільської обл.), згодом – парох Черниховець (нині Збаразького р-ну Тернопільської обл.), Винників (1891-1893), Стопчатова, (тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Батько терориста Мирослава С. і власниці «Першої української фабрики цукорків «Фортуна Нова» (1922-1939) Климентини Авдикович. І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. Львів, 2010. С.181-182.

[20] Йосиф Гурик (1853-1924) – селянин і муляр з Угринова Долішнього, тепер Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл., будівничий мостів у Станіславові, громадський діяч, член філії «Просвіти» Угринова Долішнього з 1877р.і її голова з 1909р., організатор великого кооперативного господарства, ініціатор читалень «Просвіт» та кредитних товариств на Покутті, селянський трибун на форумі Сейму (1889-1895, 1901-1907). Ігор Дейчаківський. Йосиф Гурик – селянський посол. – Івано-Франківськ, 2003.

[21] Лев Лопатинський – громадський діяч, активний член Русько-Української радикальної партії.

[22] Олександр Колесса (1867-1945) – мовознавець і історик літератури, професор кафедри української літератури Львівського університету (1895-1919), керівник філологічної секції НТШ (з 1901р.), депутат австрійського парламенту (1907-1918), 1921 – голова дипломатичної місії ЗУНР у Римі, ініціатор і перший ректор Українського вільного університету (1921), ректор також у 1925-1928, 1935-1937, 1943-1944 рр., професор Карлового університету в Празі. І.Чорновол. «Шалійте, шалійте, скажені кати». Олександр Колесса // Львівська газета, 7 вересня 2007.

[23] Вступ до історії Старого Завіту.

Підготував Ігор ЧОРНОВОЛ