Спогади Кирила Студинського: з побуту галицького семінариста кінця ХІХ ст. (ч. 2)
Продовжуємо публікацію спогадів Кирила Студинського з його семінарійного життя. Манускрипт презентованої частини мемуарів К.Студинського зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка Національної Академії Наук України в Києві. Повністю текст представляється вперше.
Кирило Студинський
В духовній семінарії у Львові (1887-1889)
( продовження)
Дня 1 квітня 1888 р. повідомив мене син ректора о. Олександра Бачинського, Юліян[1], що маю зголоситись до семінарії. Так став я питомцем Львівської духовної семінарії. Брак свободи, що до неї привик був на екстерні, відчув я дуже болюче. Життя в семінарії було непривітне, головно через лихе мешкання. Літній семестр промешкав я під ч. 44. Була це величезна зала з 20 ліжками. Зимою треба було відсувати ліжка, бо на стінах блистів безнастанно іній, а при відлизі він топився і спливав на підлогу. Перший семестр мого побуту в семінарії минув мені на науці до іспитів. Співав я в хорі питомців і щокожної неділі ходив на Службу Божу до св. Юра. Диригентом нашим був пит. Іванець, що співав солові партії своїм ніжним, високим тенором. Кожного четверга виходили всі питомці о год. другій на прохід і верталися о год. четвертій.
Десь біля половини липня склав я іспит з догматики у кс. Мазуркевича і дістав ноту Primam, а з предметів о. Сарницького – primam.
Дня 20 липня був я вже в домі своїх батьків у Кип’ячці. Невесело було мені, бо не застав я моєї матері, що поїхала до Шельпак до важко хворого батька, а мого діда о. Степана Качали. Не надумуючись довго, велів я запрягти коні і поїхав за матір’ю до Шельпак, віддалених від Кип’ячки добрих п’ять миль.
Не потребую додавати, що моя добра, золота мати зраділа, коли мене побачила. Не менше втішився мій дід. Окрім матері, не мав я ніякого більше товариства. Великою розрадою було для мене «Діло», що я його все вичікував при воротах, як переїздив із Збаража почтар. А окрім цього, застав я в діда невелику, але добірну бібліотеку. Було в ній шістнадцять томів монографій Костомарова, тринадцять томів «Киевско-ї Старин-и», монографії Антоновича, твори Гарасевича «Annales Ecl. Ruthenae»[2], Малиновського «Staatssatzungen»[3] і тп.
Я попрочитував тоді все, що мене цікавило. Найбільше припав мені до вподоби Костомарова «Богдан Хмельницький», писаний так легко і приступно, що я три томи перечитав у трьох днях. Цьому побутові в Шельпаках завдячую свій пізніший наклін до наукової праці.
Вечерами ходив я поза цвинтар в яри і блукав ними по дві години самітний, бо мати діда відступити не могла. Двічі ніччю їздив я дідовими кіньми за лікарем др. Бербером, коли дідові ставало гірше й коли він терпів важкі фізичні муки й болі.
Серед таких відношень минув мені двомісячний побув в Шельпаках. В половині вересня дістав я візвання від Остапа Нижанківського, що саме дня 15.IX склав матуру, щоб я ставився на день 23-го в Тернополі та взяв участь в деклямаційно-музичному концерті в пам’ять Вол. Барвінського[4].
Дня 20.IХ попрощав я діда й матір, поїхав до Кип’ячки і ранком 23.IX ставився на пробі в Тернополі. Концерт випав гарно. Промовляв Клавдій Білинський, студент Віденського університету, деклямувала панна Кузьмівна. Співали два хори, жіночий під управою студента богослов’я Вол. Домета Садовського і мужеський під диригентурою Остапа Нижанківського. Оба хори випали величаво. Грав на скрипці Орест Зарицький, студент медицини, пізніший лікар-адмірал австрійської воєнної флоти[5], співав чудово Петро Берест, грав на цитрі артист Євг. Купчинський (+28.VIII.1938), пізн. парох Сороцка, а на фортеп’яні пописувався як соліст і акомпаніатор наш добрий товариш німець Кароль Штоль. По вечорі відбулися танці, що тривали до ранку. Тернопільське і дооколичне громадянство взяло дуже численну участь у святі. Концерт приніс чистого доходу сто тридцять ґульденів, що їх призначено в часті на збільшення стипендіяльного фонду (100 ґульд.), а решту – на пам’ятник для пок. Вол. Барвінського.
На концерті стрінувся я з моєю сестрою Стефанією, зам. Слюзаревською, що дня 6.III. 1888р. вийшла заміж серед нечуваних сніжних заметів, що гостей замурували на цілий тиждень на весіллі. Тоді я дружбував сестрі. У вересні брала вона участь у жіночому хорі на тернопільському концерті.
Серед шаленої нудьги перебув я ще десять днів у Кип’ячці і був щасливий, як вирвався з неї і поїхав до семінарії на другий рік богослов’я. Коли мати була в хаті, ясно було в мене на душі, бо ніколи не нудьгував, не сумував, а сидів біля неї і розмовляв.
Брак матері відчував не тільки я, а й моя стрийна сестра (дочка Василя) Антонія, що заступала матір в ґаздівстві, але й уся челядь, що заодно згадувала свою «їмость».
По приїзді до семінарії замешкав я під числом 11 враз із цензором, питомцем IV року Рудницьким, Омеляном Мальчинським, двома братами Чеховичами (Титом і Володимиром) і Вол. Дометом Садовським. Ми жили із собою в прикладній згоді. Три із них, а саме Мальчинський, Тит і Вол. Чеховичі, висвятилися з часом, але скоро повмирали, два перші на грудну недугу, а Вол. Чехович – наслідком тифу. Були це товариші добрі, а мушу й це завважити, що всі ми запопадливо дбали про лад у нашій невеликій кімнаті.
Сама семинарія змінила вже о стілько свій вигляд в р. 1887, що збурено музей і всі будинки від вул. Словацького, що нищено огород із славними каштанами, засадженими перемиськими питомцями, за що їх названо «каштанами». Завважу, що давніше всі питомці Перемиської єпархії образувалися у львівській духовній семінарії та щойно дня 2.V.1845 року відкрито в Перемишлі IV рік богословських наук заходом єпископа Івана Снігурського, що хотів їх мати бодай один рік під своєю рукою та уживати їх в хорі і до асисти при великих святах (пор. «Діло», 1888. Ч.176).
Почато теж в р. 1887 будову нової семінарії, а на місці, де були музеї і дімки для семинарицької служби, станув вскорі поштовий будинок. При посвяченні фундаментів семінарії взяв участь архикнязь Рудольф.
Через будову семінарії ставало нам чимраз тісніше, а вітер заносив до неї пісок і запах вапна.
А все ж таки мені було добре. Я дістав на другому році мого побуту в семінарії дозвіл на виклади україністики проф. Омеляна Огоновського. В обох семестрах слухав я пояснення «Слова о полку Ігоревім», а окрім цього, в першому семестрі – лекцій з нового письменства (1837-1861), а в другому (1861-1880) – поруч із викладами про простонародну поезію. В літньому семестрі 1889р. вписався я теж на семинарійні вправи, але активної участи з еляборатом у них не брав. В першому семестрі дістав я на індексі помічання шановного професора «вельми примірно», а в другому при викладах з літератури – «один з найприліжнійших», а при семинарійних вправах – «вельми примірно».
Завдяки дозволові ходити на виклади україністики, мав я мало не щодня вихід з семінарії. По викладах міг я ще поладнати орудки для себе й для товаришів або вступити до молочарні на каву з булкою за 10 крейцерів.
Виклади проф. Огоновського були для мене дуже інтересні, бо про новий період від 1837-1880 рр. знав я мало. Проф. Огоновський мав серед молоді глибоку пошану. Часто по годинах лекцій ставали з ним учні до розмови, випитуючи про джерела для семінарійних праць. А що проф. Ом. Огоновський брав живу участь у громадській роботі, це єднало йому теж чимале признання серед молоді. Пам’ятали ми також, що професор видав «Studien auf dem Gebiete der Ruthenischen Sprache» (Львів, 1884), де ясно станув на становищі самостійности нашої мови та її окремішности від московської. Був це чоловік великої праці. Пишучи свою історію літератури, він збирав запопадливо всякі вісті просто від авторів і ми вчитувалися в них із великим зацікавленням. Через те його література ще й нині не стратила на вазі.
Богословські іспити на другому році склав я у першому курсі із спеціалізованої догматики в д-ра Мазуркевича з нотою eminenter, а в другому семестрі – ad eminenter. В д-ра Вацки, латинського священика з герменевтики та інтродукції до книг Нового Завіту, дістав я в першому семестрі ноту Primam, а в другому – eminentem. Великої eminenter не міг я дістати в о. Мазуркевича, бо я знаменито підповідав при іспитах тим, що слабо були підготовані. «Педагогію в руськім язиці» склав я в проф. д-ра Йосипа Делькевича з нотою «Первая».
Мені доведеться ще говорити про ректорат львівської духовної семінарії та про моїх професорів в тому самому розділі, а поки-що скажу декілька слів про питомецьке життя національне та про його організацію.
Коли я дня 1 квітня 1888 р. прийшов до духовної семінарії, національного життя не застав я ніякого. Були «народовці» (українці) і були старорусини, що схилялися до русофільства. Мене прийнято до семінарії, коли почався піст з численними богослужіннями, а по Великодні питомці засіли до науки. Може й через те ніякого живішого руху я не завважив.
Коли по феріях в місяці жовтні не доглянув я теж ніякої організації, впало мені на думку скликати зібрання всіх народовців по вечері в рефектарі. Якогось плану організації я не мав. Мені залежало на тому, щоб ствердити кілько народовців є в семінарії. Виявилось, що найбільше 80 на 246 питомців трьох єпархій, отже вдвічі стільки було русофілів. Останні приходили найбільше з Перемиської єпархії, а спеціально з Лемківщини. Остаточно зібрання мало цей вислід, що провід віддано питомцеві четвертого року Ів. Гарматієві, а до помочі в організації народовців придано йому по одному питомцеві з кожного року, а між ними мене, що заступав другий рік. Завдяки Гарматієві життя поплило широким руслом. Не був з нього бесідник, але він умів справу пильнувати. Саме для цієї прикмети мав він чималі успіхи. На половину листопада рішено уладити концерт у п’ятдесятиліття смерти Івана Котляревського. Мені доручено зладити доповідь. Я це вчинив, та саме перед концертом дістав я дня 10 листопада 1888р. вістку, що мій дід умер в Шельпаках. Я пішов до ректора о. Олекс. Бачинського з проханням, щоб дозволив мені виїхати на похорон і дістав один тиждень відпустки[6]. З конечності, бо я помагав матері звивати господарку, просив я ще про відпустку на другий тиждень. Товариші з семінарії не могли діждатись мого приїзду і тому рішили відбути концерт без мене. Я лишив свою доповідь Гарматієві, а він її відчитав. Завважу, що в семінарії опинився як питомець I року Остап Нижанківський і він обняв дириґентуру хору на концерті. Оповідали мені товариші, що цілий концерт випав знаменито. Я це сконстатував хоч би по числі питомців «народовців», що помітно збільшилося на кільканадцять осіб.
Про концерт в пам’ять Котляревського в «Ділі» не було згадки, зате маємо її про організацію життя питомців. У 230 числі «Діла» 1888р. поміщена моя відозва до громадянства з повідомленням, що ми, питомці, обновлюємо видавництво «Бібліотеки музикальної», почате нами в р. 1885 на шкільній лавці в ґімназії. Відозву, окрім мене, підписали Остап Нижанківський, Іван Бачинський, Вол. Садовський і Євген Купчинський.
В кілька днів пізніше подало «Діло» (ч.237) новинку, що окрім «Музикальної бібліотеки» питомці хочуть видавати популярні житія святих та що в семінарії основано науковий кружок для взаємного образування. «І все те роблять русини-народовці, що їх давніше проганяли з семінарії за лячну мару всяких «ізмов», а на котрих ще й тепер часом дехто плете нісенітниці. По ділах пізнаєте їх».
Діялося те, очевидно, за згодою, а навіть під покровом ректора о. Олександра Бачинського, що й зазначено при обох новинках в «Ділі».
Попри церковний хор під управою Іванцева і світський під диригентурою Остапа Нижанківського, була ще й оркестра на смичкових інструментах, що проводив нею Остап.
Не вмію вже сьогодні подати вісток про прелеґентів в науковому кружку, завважу тільки, що «Бібліотеку музикальну» ми таки рушили вперід і почали її видавати, а літом, мабуть, у червні 1889р., дали ми етнографічний концерт. Я мав промову на тему «Історія України в народних піснях» і грав на лірі та співав «Сирітку», Остап Нижанківський випровадив хори з народних пісень, оркестра відіграла в’язку композицій, основаних на народних мотивах, а один з питомців виголосив думу про бурю на Чорному морі. Концерт, переведений зразково, викликав був незвичайне вражіння. Наш префект, пізніший крилошанин Львівської капітули о. Іван Чапельський[7], свідомий українець і діяльний громадянин, подав мені й Остапові руку та запросив до себе на лямпку вина, причім розцілувався з нами сердечно і подякував за цей духовий пир, що ми його уладили в ім’я і для поширення українства.
Залишилося теж у моїй пам’яті, що на цей концерт прибули до семінарії два молоді гості з України, студенти київського університету Богдан Кістяківський і Аполлінарій Маршинський. Вони, що привикли бачити на Україні духовенство малоінтелігентне і вороже українському напрямкові, побачили в Галичині осіб духовного стану, свідомих українців, перейнятих відповідальністю за майбутнє свого народу. Вони стискали наші руки і вийшли з семінарії захоплені тим, що бачили й чули. Із Львова виїхали вони в наші гори і перебули там довший час. У Львові відвідали вони товариство «Просвіту», ім. Шевченка, «Бесіду», «Академічне братство» і редакцію «Зорі». У «Просвіті» познайомилися вони з її службовиком, Андрієм Скородинським, відвідали теж Франка, Павлика та Ів. Стронського. Небавом, мабуть, без зв’язку з Кістяківським і Маршинським приїхали до Галичини учитель французької мови в Києві Деґен і його дві сестри Наталія і 14-літня Марія, що були дітьми російського генерала в Сибірі. Деґени замешкали в Дидьовій коло Лютовиськ і перебували в домі тамошнього пароха о. Кузіва. Побут п’яти людей з Києва в Галичині так наполохав був Австрію, що дня 16.VIII ув’язнено троє Деґенів, Кістяківського і Маршинського, а враз із ними Скородинського, Франка і Павлика. Поширено теж поголоску про ув’язнення о. Кузіва, але вона миналася з правдою. Ув’язненим виточено слідство в напрямі злочину нарушення прилюдного спокою і передержано їх у в’язниці поверх двох місяців. Повідомлено матір Деґенів і вона приїхала до Львова та була сильно затревожена здоров’ям своїх дочок. В місяці жовтні випущено всіх ув’язнених російських громадян з тюрми за кавцією під умовою, що аж до вияснення справи не сміють виїхати зі Львова. Слідство не виказало за ними ніякої провини і його припинено дня 16 листопада, почім дозволено всім виїхати до Росії, а Кістяківському і Маршинському заборонено в майбутньому приїздити до Австрії. Против цієї заборони внесли вони протест, але поліційна влада його відкинула. Ціла Галичина цікавилася долею ув’язнених, а «Діло» подавало докладні вісті про хід їх справи в суді (1889, ч.175 і 6, 178, 180-81, 182, 187, 193, 208, 223, 228, 230, 233, 235, 250 і 253). Тому що в Австрії не було ріжниці між політичним в’язнями і злочинниками, ув’язнених держано по келіях разом із злодіями, розбишаками і т.п. людьми. У зв’язку з арештами переведено труси 28.IX у всіх товариствах, що до них заходили Кістяківський і Маршинський, та у Ів. Стронського.
Одночасно майже почалися арешти молоді в Києві. Ув’язнено тоді, поміж іншими, Костя Арабажина, судженого Наталії Деґенівної. Одначе його у вересні звільнено з тюрми («Діло», 1889, ч.208 і 223).
Таким шляхом йшли зв’язки України з Галичиною. Був це шлях дуже тернистий і важкий.
В р. 1888 понесли питомці, а з ними українська музика велику втрату. Дня 10.IV умер многонадійний композитор Дмитро Андрейко, що вже видав був свій музичний збірник п.н. «Вінок». Він умер у головному шпиталі на туберкульозу. Селянський син, важко перебивався через життя в ґімназії, та коли вже був на четвертому році богослов’я, поклався до ліжка, щоб з нього більше не встати. Визначався гарним, незвичайно симпатичним обличчям. Був привітний для людей. В семінарії він безнастанно гарячкував, що видно було із рум’янців, що покривали його обличчя. Всі питомці враз із хором відвели його домовину на Личаківське кладовище, а попрощав свого слухача надгробним словом професор пастирського богослов’я др. Іван Бартошевський. Дмитро Андрейко згармонізував народну пісню «Вже журавлі відлетіли де ж ся мої літа діли, літа мої молоденькі, минулися, солоденькі» і нею ніби виспівав свою долю.
Велике вражіння на питомців викликала вістка про смерть наслідника престола архикнязя Рудольфа, що серед невияснених ще й досі обставин закінчив життя дня 30.I 1889р.[8] Ми вчитувались в «Діло», ловили кожну вістку про покійного архикнязя та окружали його домовину великою симпатією, як людину, що в р. 1887 була на посвяченні фундаментів під нову духовну семінарію та назвала тоді, не при одній нагоді нас, українців, старинною культурною нацією. Архикнязь Рудольф дав почин до видавання «Österrreich in Wort und Bild» і запросив до участи українців, а між ними Олександра Барвінського, що вложену на себе працю викінчив і видрукував[9].
(далі буде)
[1] Юліян Бачинський (1870-1940) – член Русько-Української радикальної партії і Української соціально-демократичної партії, марксист, посол УНР у США (1919-1921). Згодом – радянофіл, мігрував в УСРР, де був репресований. Чорновол І. Батьки та діти. Олександр і Юліян Бачинські // Львівська газета, 6 квітня 2007.
[2] Михайло Гарасевич, барон Нойштерн (1763-1836) – архипресвітер Львівської єпархії, перший історик Греко-Католицької Церкви, автор «Annales Ecclesiae Ruthene» (виданої 1862 р. М.Малиновським).
[3] Михайло Малиновський (1812-1894) – гербу «Побуґ», церковний діяч, посол на Сейм у 1861-1866, 1869рр. Навчався у Львівській духовній семінарії, богословські студії завершив у Відні. Пресвітер і префект Львівської духовної семінарії (з 1837р.), архипресвітер, вікарій і перший проповідник собору св. Юра (з 1842р.), крилошанин-прелат митрополичої капітули (з 1857р.), адміністратор митрополичої єпархії після смерті митрополита С.Литвиновича (1869-1870), архидиякон і голова митрополичої консисторії (з 1873р.), генеральний вікарій і секретар митрополита Й.Сембратовича. В очах сучасників особа М.М. символізувала табір «святоюрців» (москвофілів). У 1882р. у зв’язку з судовим процесом проти провідників москвофільства був усунутий з посад. Секретар Головної Руської Ради (1848-1851), член-засновник і довголітній голова Галицько-руської матиці і Народного Дому, член Ставропігійського інституту. Плідний історик. Основні праці – «Die Kirchen- und Statssatzungen bezüglich gr.-kat. Ritus der Ruthenen in Galizien» (1862) і видання рукопису Михайла Гарасевича «Annales Ecclesiae Ruthenae» (1862). І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. Львів, 2010. С.156-157.
[4] Володимир Барвінський (1850-1883) – син пароха с. Шляхтинці (тепер Зборівського р-ну Тернопільської обл.), видатний політик, лідер партії народовців, літератор (між іншим, відзначився описами побуту духовенства в романах «Скошений світ» і «Сонні мари молодого питомця»), львівський адвокат і журналіст, редактор місячника «Правда» (1876-1880), засновник газети «Діло» (1880). Після його передчасної смерті народовці збирали гроші на пам’ятник йому по всій Галичині; культ В.Барвінського протримався до Першої світової війни. І.Чорновол. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. Львів, 2000. С.81-89.
[5] Орест Зарицький (1863-1930) – син дяка с. Стриївка Збаразького повіту, останній начальник санітарної служби флоту Австро-Угорської імперії (1917-1918).
[6] На похорон явилося 26 священиків. Приїхали теж із Львова відпоручники: від послів Юліян Романчук, від «Просвіти» др. Кость Левицький, від Товариства Шевченка др. Антін Горбачевський, від ред. «Діла» Кирило Кахникевич і від «Академічного братства» Кирило Трильовський. В церкві прощав покійного від духовенства посол о. Микола Січинський, а над могилою промовляли о. Дроздовський, пос. Романчук і студент прав Трильовський. Останній закінчив свою промову словами «Молодь руська складає присягу на могилі свого батька-провідника, свого покійного гетьмана, що буде поступати тими дорогами, що він їх для неї прокладав і їх вказував». Сина на похороні не було, бо виїхав до Харкова. Гляди: «Діло», 1888, ч.242 (некролог), про плакати у Львові, про богослужіння в духовній семінарії, і 243 та 244 коротка вістка про похорони і широкий опис п. н. «Похорони бл. п. о. Ст. Качали» (примітка К.Студинського).
[7] Іван Чапельський (1850-1919) – крилошанин Львівської єпархії, мовознавець, дійсний член НТШ, політик-народовець, голова Українського педагогічного товариства (1887-1891, 1902-1910), журналіст, співредактор газет «Господар і промишленник» і «Учитель». К.Студинський згадає про нього детальніше згодом.
[8] Архикнязь Рудольф Габсбурґ вчинив самогубство.
[9] Das Volksleben der Ruthenen, von Alexander Barwińskij // Die Österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild. Band 14. Galizien. Wien, 1898. C.376-440.
