Складається враження, що найбільша українська Церква — УПЦ — останні два-три роки сидить на пороховій бочці. Як тільки в перспективі забовванить більш-менш серйозне внутрішньоцерковне зібрання чи якась інша подія — на сторінки ЗМІ і в ефір викидаються щораз похмуріші припущення. І зовсім не без приводу ж — принаймні починаючи з Помісного собору РПЦ 2009 року священноначаліє РПЦ і УПЦ тримає в напрузі глядача: доля Статуту, самоврядування і самого статусу УПЦ, доля і здоров’я Предстоятеля, розподіл влади поміж вищими єрархами, особа потенційного Місцеблюстителя — ось неповний список «гарячих» сюжетів останнього часу.

Сьогоднішній архиєрейський собор РПЦ винятком не став. Різноманітні «джерела» — наближені до Патріарха Філарета, до Московської патріархії, до Адміністрації президента і, можливо, до самої Небесної канцелярії — напередодні донесли до уваги української громадськості намір Патріарха Кирила провести в УПЦ адміністративну реформу. Згідно з планами Московського патріарха, Україну буде поділено на митрополії на базі єпархій, що існують зараз (навіть називають точну кількість митрополій — 12). Можливе і реформування Синоду, до якого входитимуть лише керівники митрополій. А також — найскладніший і найбільш болісний момент — повноваження цього «відформатованого» Синоду будуть розширені настільки, що фігура предстоятеля УПЦ стане декоративною. А стосовно підпорядкування митрополій, призначення митрополитів і т.п. — питання взагалі неймовірно заплутане, але виглядає, що керуватиме безпосередньо Патріарх Московський.

З точки зору українських реалій картина складається неймовірна і дещо, вибачайте, параноїдальна. Але що вони там, у Московській патріархії, знають взагалі про реалії і про українські реалії зокрема? Крім того, в нас останнім часом відбуваються такі неймовірні речі, реалізовуються такі абсурдні сценарії — не в казці сказати. Ну достоту як у Росії.

Можна було б заспокоїти особливо вразливого читача, пояснивши, чому схожі сценарії в Україні — no pasaran. На щастя, тут є на що опертися. Можна розпочати з плагіатного «Україна — не Росія»: в Росії реформи Патріарха Кирила, викликали невдоволення, особливо на парафіяльному рівні, в Україні ж таке невдоволення може вилитись у чергову серію виходу парафій зі складу РПЦ. Особливо в правобережних регіонах, що є і без того «проблемними». На відміну від Росії, в Україні є «церковна альтернатива» і з кожним роком все менше виглядає як пострах. А продовжити можна було б тим, що теперішня українська влада зовсім не зацікавлена у зміцненні позицій Московської патріархії (як і всього московського) на території України. Обійматися з Патріархом у передвиборчий період — це одне, а здати територію та інтереси — зовсім інше. І нехай справа не полягає в благородному пориві «захистити свою Церкву», а в тому, що зі своїми завжди легше домовитися, ніж з «московськими резидентами» — в політиці часто важливі не мотиви, а вчинки. Не дивина, що останнім часом ініціативи з укріплення самостійності УПЦ все частіше виходять з Банкової. І на цей собор українські архиєреї поїхали зі строгими настановами не допустити жодних утисків незалежності УПЦ.

Зрозуміти прагнення Патріарха Кирила зреформувати УПЦ неважко. По-перше, оскільки реформування відбувається по всій РПЦ, то для УПЦ винятку робити не слід — це наче виносить УПЦ за межі РПЦ. По-друге, в УПЦ не так і багато єпископів, а за політики дроблення єпархій їх стає ще більше — з’являється велика спокуса зібрати всіх цих архиєреїв, частина з яких вирізняється крамольними поглядами, під владою митрополита, що визначав би політику в митрополії, а роль єпископів звести до господарської. Залишиться всього лишень прослідкувати за тим, щоб митрополитами не ставали «випадкові» люди.  

Зрештою, є й кілька слів на захист реформи. Центральна церковна влада переважно зовсім не контролює ситуацію в єпархіях, а єпархіальне начальство — ситуацію на парафіях. Назва Церкви використовується як своєрідний бренд, що використовується на правах франшизи, під яким відбуваються речі, неспівмірні зі священним статусом Церкви, що кидає тінь на Церкву в цілому. Можливо, укріплення «вертикалі» могло б змінити ситуацію. Але, тим не менше, реформа Кирила викликає підозру. По-перше, звичну підозру до всього, що йде з Москви, а по-друге, ця реформа утискає церковний люд, а не тільки (і не стільки) «церковних феодалів-архиєреїв».

Наприклад — що звучить особливо пікантно в українських умовах — одним із наслідків цієї реформи стало відчуження майна від громади. В цьому випадку перехід парафії з однієї юрисдикції до іншої залишається можливим, але… без нічого. У першу чергу — без самої церковної споруди. Навіть якщо вона була побудована на кошти або руками самих парафіян — вона залишається на балансі єпархії. Таким чином, конфлікти з переходами парафій, що вже частково втратили свій кураж, можуть одержати новий імпульс.

Але майнові втрати — це далеко не все. І, зрештою, не найголовніше. Головне — це фактичне виведення церковного люду з процесу управління Церквою. Від парафіяльного до загальноцерковного рівня — реформа ставить під удар авторитет Помісного собору.

Власне, його під удар поставили вже давно — ще на ювілейному соборі РПЦ в 2000-му, де було ухвалено (кажуть, з подачі теперішнього Патріарха, а тодішнього митрополита Кирила) відміну регулярних скликань Помісних соборів. Не знаю, як щодо адмінреформи УПЦ, але питання про внесення до статуту РПЦ пункту про передачу вищої влади Ариєрейському соборові від Помісного має всі шанси випливти і вирішитися на прийдешньому Архиєрейському соборі. Хоча б тому, що без цього пункту в статуті Архиєрейський собор не матиме повноважень для вирішення інших питань, що внесені на порядок денний. І, так, в тому числі й «українського питання», як би воно не було сформульоване.

Керівник прес-служби УПЦ о. Григорій Коваленко, зрештою, стверджує, що жодного «українського питання» не існує, й ніхто не обговорюватиме його на цьому Соборі. Однак українська делегація, найімовірніше, таки буде змушена сказати щось про сумнозвісне «приведення Статуту УПЦ у відповідність зі Статутом РПЦ». Хоча б тому, що в статуті РПЦ готуються нововведення — у тому числі стосовно адмінреформи — а це додасть роботи українській «узгоджувальній» комісії. До того ж, цього разу українську делегацію очолить не митрополит Київський Володимир, а його «повпред», перший вікарій Київської митрополії митрополит Антоній.

Ось це, мабуть, дійсно тривожний сигнал. Незалежно від того, чи очікується розгляд якогось «українського питання», чи ні. Це може означати, що здоров’я Митрополита Володимира не дозволяє йому здійснювати роботу глави Церкви повною мірою. І, можливо, похмурі прогнози про те, що незабаром Митрополит Володимир попросить про відставку — можливо, навіть, на цьому соборі — збудуться. І тоді, врешті, проясниться давно мусоване питання про особу Місцеблюстителя. Те, що не було зроблене на Ювілейному соборі — на своїй території, вдома, де і стіни допомагають, — може бути зроблене в Москві, де стіни допомагатимуть уже комусь іншому.

Що ж, можливо, це правильно й історично неминуче — минув час титанів, як і час помісних соборів і своєрідної «церковної демократії». Настав час реформ, централізації, ефективного управління і, відповідно, менеджерів. Передача все більшої частини повноважень усіляким «спостережним радам», «присутствіям» і т.п. — просто ознака часу, «епохи корпорацій». Як і вирішення всіх життєво важливих для Церкви питань не погано структурованим «вічем» Помісних соборів, а «радою директорів», пардон, Архиєрейським собором. У цій ситуації вже зовсім не важливо, як саме буде — і чи буде взагалі — сформульоване на цій і всіх подальших зустрічах «українське питання». Можливо, о. Георгій сказав правду — ніякого такого питання вже й на світі нема. У корпорацій немає «самоврядних» підрозділів — це просто поза їхнім понятійним полем. У них є тільки філіали. Тому шанс на «прояснення» свого канонічного статусу, упущений у 2009-му на Помісному соборі, не виключено, втрачений уже надовго. Дуже надовго. Навіть якщо в УПЦ не буде ніякої адмінреформи.

Катерина ЩОТКІНА