• Головна
  • Публікації
  • Інтерв'ю
  • “Суди не хочуть займатись релігійними справами, які нібито є внутрішньою організацією Церкви”, — правозахисники...

“Суди не хочуть займатись релігійними справами, які нібито є внутрішньою організацією Церкви”, — правозахисники

23 лютого, 10:12
Інтерв'ю
Судочинство - фото 1
Судочинство
Джерело фото: З відкритих джерел
Ситуація з релігійною свободою в Україні не є найгіршою, у порівнянні з сусідніми пострадянськими країнами. У той же час, викликів є дуже багато і серед них на чільному місці є проблеми з правом на свободу зміни конфесійної приналежності та переходами віруючих чи громад до іншої юрисдикції.

Перед новим роком відбулася презентація звіту по проекту “Релігійна ситуація в Україні 2019-2020 року та стандарти в сфері прав людини: висновки з практики національного та європейського правозастосування”. У центрі уваги був аналіз ситуації з дотриманням саме права вірних на зміну конфесійної приналежності, міжнародного права, що стосується цього питання, а також діяльності місцевих державних органів, які займаються державно-конфесійними стосунками тощо.

Про проект, його результати говоримо з його виконавцями: Іваном Городиcьким (керівником проекту) і Ольгою Никорак (експерткою Львівського центру міжнародного права та прав людини).

— Пане Іване, що спонукало Вас взятися за цей проект?

Івн Городиський - фото 67485
Івн Городиський

 

— Події, пов’язані із наданням Томосу Православній Церкві України та суспільний резонанс навколи них, став однією із найбільш обговорюваних подій. Особливо багато питань виникло навколо реалізації права на свободу віросповідання, в тому числі прав вірних та прав релігійних організацій, захисту майнових прав, законодавчих процедур змін конфесійної підлеглості та ін. Увесь цей спектр викликів становить інтерес, як з точки зору національного права, так і з позиції міжнародно-правових стандартів прав людини.

В Центрі ми прийняли рішення подати проєктну пропозицію на грантовий конкурсу Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

— Коли Ви починали проект, чи відрізнялися поставлені завдання від тих, які вже виконувалися? Враховуючи, що понад рік тому, коли почався проект, ніхто не передбачав, що буде пандемія і карантин?

— Завдання змінювалися через два основні фактори: першим були ті уточнення, які виникли в ході дослідження в рамках проєкту. Зокрема, ми виявили, що роль держави полягає не стільки у перешкоджанні реалізації тих чи інших релігійних прав людини, а в недостатньо ефективному регулюванні міжрелігійних відносин та відсутності належних механізмів для вирішення спорів. Тобто проблема саме у пасивній позиції держави як ефективного регулятора відносин між релігійними конфесіями та володільця правових механізмів для захисту прав та свобод у цій сфері.

З іншого боку пандемія та карантин ускладнили “польову роботу”, зокрема, вдалося провести відрядження лише до Києва та Харкова для роботи із стейкголдерами, а в онлайн-режимі багато представників релігійних громад спілкуватися відмовилися. Також ми не змогли провести офлайн тренінги: цільовою аудиторією на них мали бути саме представники релігійних громад, священики, а збирати їх в умовах пандемії було б безвідповідально. Ми вдячні, що Фонд прав людини пішов нам на зустріч і ми змогли перевести навчальну компоненту у формат онлайнкурсу, який в лютому буде опубліковано на платформі “Прометеус”.

— Пані Ольго, які основні проблеми виникали у тих, хто хотів змінити юрисдикційну приналежність?

Ольга Никорак - фото 67484
Ольга Никорак

 

— Основною проблемою, яка породжує всі інші, є брак інформації стосовно процедури переходу. Фактично неможливо знайти у відкритому доступі статут релігійної громади чи хоча б типовий статут, який можна було б використати як орієнтир. Відтак не зовсім зрозуміло, які положення статутів згодом можуть стати перешкодою для реєстрації як такі, що не відповідають закону. З іншого боку, статут не повинен обмежувати прав парафіян, а трапляються випадки, коли, наприклад, недобросовісний настоятель переховує статут від громади. Тож слід пам’ятати, що важливі рішення приймаються на загальних зборах, а не одноосібно настоятелем чи насаджуються зверху церковною єрархією. Якщо у статуті вказано інакше — такі положення суперечать закону.

Проблемою є й значна залежність перебігу цих процесів від області. Наприклад, у Рівненській чи Вінницькій області перереєстрації відбуваються часто і в більшості випадків вдалі. Натомість, до прикладу, в Миколаївській області майже половина заяв на момент нашого запиту — на розгляді, хоч відмов і нема. В кожній області — різні департаменти ОДА, які є держреєстраторами, по-іншому називається і сама процедура. Через це складно напрацювати єдиний алгоритм чи рекомендації, як діяти. Виникають і серйозніші клопоти: уповноважені департаменти відмовляють у реєстрації, якщо в заяві процедура названа інакше, ніж заведено саме у цій області.

Часто зміни юрисдикційної приналежності також супроводжувались конфліктами, навіть бійками, створенням перешкод при проведенні загальних зборів: зникало світло, зачиняли храм, були присутні сторонні. Проте в таких ситуаціях є рішення: почергове богослужіння. Втім, через те, що статус майна нерідко нез’ясований, виникають непорозуміння щодо розкладу чи частоти таких богослужінь. Оскільки для релігійної громади достатньо десяти повнолітніх членів, з’являється непропорційність. Чи співмірна кількість служб до чисельності громади, чи можна обмежувати доступ для вірян іншої конфесії на час служби — ці питання інколи вирішують навіть у судовому порядку.

Але й судова практика не така однозначна. Для судів позови щодо зміни конфесійної приналежності є нетиповими, тож у більшості провадження закривають. Адміністративні суди “перекидають” справи на цивільні і навпаки. Якщо й розглядають справу по суті — то обережно, задовольняють позовні вимоги рідко. Це й не дивно, адже деякі питання, як-от визначення, хто має бути учасником загальних зборів, не є зрозумілим навіть для церкви, адже для православного християнства не притаманне фіксоване членство.

— Щодо статутів громад, чи Ви фіксували якісь типові порушення у статутах громад, які обмежуть права віруючих на свободу віросповідання або права на володіння майном?

— Прийняті ще в 1990-их роках і відтоді недоступні для членів релігійної громади статути часто містять незаконні умови для переходу з однієї парафії в іншу (наприклад, згода єпископа, передача повноважень зміни підлеглості від загальних зборів до настоятеля церкви тощо). Зокрема, типовим є положення, що проводити Загальні Збори може лише настоятель, що фактично виключає можливість зміни конфесійної приналежності (адже зазвичай суперечить бажанню настоятеля). Часто також не передбачено можливості зміни конфесійної приналежності чи відсторонення настоятеля від виконання обов’язків у випадку порушення законодавства або статуту. Цікаво, що більшість проаналізованих статутів є ідентичними, а, отже, більшість релігійних громад приймали свої статути на основи типових (при тому, у загальному доступі їх немає).

Однак, якщо раніше суди вважали аналіз статутів релігійних громад фактично за умовчанням втручанням у внутрішні справи самоврядної організації, у 2020 році почастішали випадки визнання судами окремих положень статутів такими, що не відповідають закону. Наприклад, суд з власної ініціативи визнав таким, що не відповідає Закону, положення статуту, згідно з яким парафіяльні збори скликаються настоятелем спільно з Парафіяльною радою або, за благословенням єпархіального архиєрея, у міру потреби, але не рідше ніж один раз на рік. Незаконним суд вважав і положення, що Парафіяльні збори, на яких розглядається питання про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади, вважаються чинними за умови присутності всіх членів Парафіяльних зборів. Нагадую, питання про зміну підлеглості розглядається лише і виключно на загальних зборах.

— Щодо державних функцій. Ми фіксували, що кількість тих громад, які заявили про перехід до ПЦУ, відрізняється від кількості громад, які перереєстрували статути. У звіті проаналізовано цю ситуацію. Які основні причини такої розбіжності?

— По-перше, вся процедура є доволі тривалою. Недостатньо просто ініціювати такий перехід. Необхідно також сформулювати зміни до статуту чи напрацювати нову його редакцію, згодом — провести загальні збори та прийняти цей новий статут. Уже наступним кроком є звернення до державного реєстратора, який має місяць на розгляд, а якщо необхідна додаткова інформація — навіть до трьох. Трапляється й таке, що пакет документів є неповним, тож заявникам дають час на доопрацювання — це все і створює невідповідності між офіційною статистикою та заявами громад.

По-друге, впливає і непоінформованість самих реєстраторів. Подекуди уповноважені органи просто відмовляють реєструвати відповідні зміни, адже вважають, що це не їхня компетенція. Наприклад, у відповідь на запит уповноважене управління Чернівецької ОДА зазначає, що не наділене повноваженнями реєструвати внесені зміни до статутів релігійних організацій, а лише статути (положення) у нових редакціях (хоч відповідно до закону - і те, і інше). Відповідний департамент Херсонської ОДА зазначав, що заяв щодо перереєстрації статутів не надходило, втім, за той самий час перереєструвалось 49 громад! Виникає питання: у який спосіб, якщо не шляхом подання заяви (адже іншого законодавством не передбачено)?

Впливають і судові оскарження. Є провадження, які тривають уже по два роки. Звідси і розбіжності.

— У звіті Ви говорите про “юрисдикційний вакуум”, який виникає, коли питання розглядають у порядку адміністративного судочинства і закривають справи, а тоді за них береться господарський суд, який переважно визнає протиправним державну реєстрацію змін до статуту. Поясніть, будь ласка, суть цієї проблеми для ширшого загалу.

— Проблема у тому, що навіть досягти того, щоб справа була прийнята до розгляду, достатньо складно. Суди жодної з юрисдикцій не хочуть займатись релігійними справами, які нібито є внутрішньою організацією церкви. Суди адміністративної та цивільної юрисдикції відмовляються від юрисдикції один на користь одного і в результаті такі справи зазвичай залишаються нерозглянутими. Проблемою є те, що відповідно до Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”, оскарження дій, рішень та бездіяльності державного реєстратора здійснюється в порядку цивільного судочинства, хоч це й адміністративні правовідносини. Це збиває з пантелику позивачів і дає змогу таких перекидок між юрисдикціями.

Цікаво, що справи, пов'язані зі зміною конфесійної приналежності, розглядаються навіть у господарській юрисдикції. Майже половина позивачів з проаналізованої практики звертається до адміністративних судів, а рішення відрізняються лише викладом обставин справи, адже частіше всього суд їх закриває. Така ситуація загалом передбачувана і навіть неминуча: це питання вирішив Верховний Суд, практика якого спричинила часті закриття провадження. З огляду на це суди нижчих інстанцій також закривають провадження у більшості випадків.

— А чи були зафіксовані такі судові рішення, які викликають запитання, або які можна оскаржувати у судах вищої інстанції? Також, чи були випадки, що ображені правосуддям мають підстави звертатися до європейського суду з прав людини?

— Мені радше здалось, що суди є доволі обережними у формулюванні рішень. Вкрай рідкісні випадки задоволення позовних вимог. Ситуація в суспільстві є доволі напруженою, тож суди, спершу за аналогією з практикою Верховного Суду щодо громадських організацій, а згодом була прийнята постанова і щодо релігійних організацій, “умивають руки”.

Так, справді, Європейський суд з прав людини вважає більшим злом надмірне втручання держави у справи церкви, ніж пасивність державних органів. Але я вважаю позитивним зрушенням, що за останній рік суди наважились таки приймати справи до розгляду, і хоча б обґрунтовувати свою позицію, навіть якщо в результаті — відмови.

Щодо підстав для оскарження. Тут важливо розуміти, що більшість оскаржень — це власне спроби меншості чи настоятелів перешкодити процесу переходу, а не навпаки. Зазвичай з проаналізованого можна відслідкувати не надто переконливу з погляду закону аргументацію саме позивачів, а не судів. Очевидно, для кращої якості позовних заяв теж потрібен час. З боку судів, натомість, непоодинокі зволікання, затягування проваджень, деякі тривають вже по два роки.

— На завершення, якщо прогнозувати розвиток подій з урахуванням результатів Вашого моніторингу, які проблеми чи виклики для релігійної свободи в Україні будуть існувати у цьому році і далі? І що варто робити для мінімізації негативних процесів чи як їм запобігти?

— Епідеміологічна ситуація однозначно вплинула і на цей процес. Зміна канонічної підлеглості можлива тільки внаслідок проведення загальних зборів, тобто масового зібрання. Тож минулого року тема стала значно менш актуальною, хіба тяглися попередні судові провадження. Тож основною проблемою мені видається те, що все менше уваги звернено як на такі переходи, так і на відстеження релігійної свободи загалом. Поки були постійні інформаційні приводи — тема була на поверхні. Зараз для, скажімо, релігійної громади, яка хотіла б внести зміни до статуту, складніше відстежувати ситуацію. Аби цьому запобігти, насамперед потрібна постійна інформаційна підтримка: як з боку державних реєстраторів, так і з боку Церкви, громадянського суспільства.