Сутківці
Сутківці – церква-фортеця, граф Каліостро та масони
Настільки еталонним, що вона навіть потрапила до шкільних підручників з історії. Тож туристи тут не рідкість. Тим більше, що Сутківці лежать усього за якихось 5 кілометрів від траси, якою екскурсійні автобуси прямують з Києва до Кам’янця-Подільського чи Львова. До речі, якщо хтось захоче відвідати Городок чи Сатанів, то це тією ж дорогою.
Зведену колись проти татарських набігів храм-фортецю тепер атакують орди туристів. Особливо вихідними. Правда на економіці села це аж ніяк не відбивається. Зазвичай такий набіг триває не більше 30 хвилин. Приїхали, позаглядали, позахоплювалися, зробили фото «на тлі» та гайда далі. А дарма, — у Сутківцях є чимало досить цікавих та мальовничих місцинок. Тут варто провести принаймні кілька годин.
В історичних хроніках Сутківці вперше згадуються від 1407 року в грамоті литовського князя Вітовта, якою він подарував Хотько Кроату (вихідцю з Угорщини) містечко Ярмолинці разом з прилеглими селами. За вірну службу, звісно. В переліку останніх і згадано Сутківці. Згодом, при розподілі хотькової спадщини серед його онуків Сутківці відійшли Федору, який і став першим із роду Сутківецьких.
Власне коштом Федора Сутківецького і зведено головні історичні пам’ятки села – церкву і замок. Храм від початку теж звели як просто укріплення. Є версія, що саме тут була перша резиденція Федора Олехновича. Коли ж на сусідньому горбі звели більший замок, то шляхтич з «малого» замку з’їхав, перебудувавши його у храм.
Сутківецькі володіли селом до 1593 року. Останнім чоловіком цього роду став Іван Сутківецький, надгробок якого й досі можна побачити в церкві, одразу біля входу до храму. По тому місцевими маєтностями володіли Балабани – досить відомий в історії України шляхетський рід. Село відійшло Івану Балабану, як посаг за його дружиною Варварою – останньою представницею роду Сутківецьких. З кінця XVII ст. селом володіли Грабянки. На загал, шляхтичі, як шляхтичі. За виключенням хіба що Сутківецького графа Тадея Грабянки. 
Згаданий добродій добряче поїхав дахом на містиці, чим не забарився скористатися відомий пройдисвіт Джузеппе Бальзамо, він же — граф Каліостро. Правда, як у кінофільмі «Формула кохання» італієць статуй не оживлював. Італієць у Сутківцях займався більш суттєвою справою – він синтезував «філософський камінь». Останній, нагадаємо, не лише нібито перетворював різний мотлох на золото, але й міг дарувати ще й вічну молодість та життя. Тадей Грабянка хотів і золота, і молодості – тож грошей не оплату праці «мага» та на інгредієнти для «філософського каменю» не шкодував.
Якщо хто подумав, що пану Тадею золото і молодість потрібні були для того, аби насолоджуватися життям (дівчата, банкети, полювання тощо) – той помиляється. Грабянка хотів змінити світ. Звісно на краще, бо був знаним масоном та ілюмінатом. Граф Сутківецький мав як політичну програму мінімум – відновлення нової Речі Посполитої (Республіка Світла) у складі союзу рівноправних Польщі та України, так і творення новітньої мега-імперії, до складу, якої окрім Польщі та України, мали б увійти землі колишньої Візантії (у тому числі Палестина та північ Африки). У Сутківцях Каліостро написав для «Республіки Світла» Конституцію, а також розробив для місцевих українських масонських лож особливий ритуал «Непереможного Скіфського Сонця». Основним його атрибутом була «Золота Скіфська Реліквія» – якась особлива золота річ, відкопана у кургані. Тут таки, у сутківецькому замку, відбулася презентація обряду.
Добряче виставивши пана Тадея на гроші, Каліостро накивав п’ятами, а сам граф Сутківецький, досить прогнозовано, незабаром перебрався до гостинних казематів петербурзької Петропавловської фортеці, де й помер. В Російській імперії традиційно не схвалювали, коли піддані займалися політичною самодіяльністю.
На цій оптимістичній ноті завершимо короткий екскурс в буремну та яскраву історію Сутківець і повернімося до сучасності.
Вже при в’їзді до села стає зрозумілим значення топоніму. У цій місцевості й досі можна почути слово «сутки». Ні, це не суржиковий варіант слова «доба». Сутками у цій частині Поділля називають прохід між горами чи горбами з крутими схилами. Отих «суток» тут достобіса, звідси й назва. Власне цей посічений ландшафт і став причиною виникнення тут села і укріплень – для оборони дуже зручно, а для нападників – навпаки.
Почнемо нашу віртуальну екскурсію звісно зі славетної церкви (ТМ №160). Як вже зазначалося вище, від початку це була просто оборонна споруда, яку звели ще 1476 року. Про це інформував напис на одному з церковних дзвонів (останні зникли за радянської влади). Споруда має два поверхи. На першому знаходиться власне сам храм, а другий, з бійницями по периметру, використовувався як бойовий.
За плануванням сутківецька Покровська церква належить до досить рідкісного для України тетраконфового типу – квадратний центральний зал і прилеглі до нього, як пелюстки, чотири (тетра) напівкруглі апсиди (конфи). За Середньовіччя такі храми були досить поширені в Грузії та Вірменії. Пізніше, у ХІХ ст., коли набув популярності псевдовізантійський стиль, такі храми почали зводити і в Російській імперії. Але то вже «новороби», тож ними нехтуємо. А от поєднання «тетраконфовості» з оборонною функцією – то вже супер-рідкістна штука. Аналог можна побачити лише у французькому місті Етамп, де до наших днів зберігся донжон місцевого замку. Правда, на відміну від сутківського співбрата він храмом так і не став. Як і в Етампі, сутківецька фортифікація у «доцерковний» період теж виконувала роль донжону. Сам замок, швидше за все — дерев’яний, не зберігся, хоча сліди його валів простежуються й сьогодні.
З особливостей архітектури варто згадати й центральний стовп-колону, що підпирає склепіння. Подібного в храмовій архітектурі України ви не побачите більш ніде.
Протягом останніх півтора століття храм тричі перебудовували – в 1894, 1903 та в 2008-2010 рр. Під час перебудови ХІХ ст. храм втратив готичні та барочні риси. За перебудови початку ХХ на храмі добудували баню в російському стилі.
З другої половини ХХ ст. у храму почалася «чорна смуга». Спочатку в 1960-х роках київські чиновники вирішили виключити унікальну споруду з переліку об’єктів, що підлягають охороні. У ті часи в СРСР було чергове загострення войовничого атеїзму і для храму це означало смертний вирок. На щастя історикам вдалося відбити цей напад. Потім, вже за Незалежності, у 1990-х роках місцеві мешканці провели власними силами «ремонт», після якого під шаром цементу опинилися фрески XVI століття. Цементна «шуба» ззовні теж наробила біди. Стіни по тому перестали «дихати» і просякли вологою. Станом на 2006 р. споруду визнали аварійною, після чого держава виділила чималі кошти на реставрацію та реконструкцію.
Під час реставрації 2008-2010 рр. храм замість бляхи перекрили ґонтом. Це, як для давніх подільських храмів, більш автентично. Але звідки автори проекту реставрації взяли, що дах був саме таким? Навіщо було добудовувати абсолютно фантазійний третій ярус бійниць (маються на увазі бійниці у вигляді ступінчастих трикутників)? Адже, що на старих фотографіях, що на відомому малюнку Наполеона Орди видно лише 2 (два) яруси бійниць. Навіщо було в історичній споруді ліпити абсолютно придуманий дах, коли є досить докладний малюнок, як храм виглядав до перебудови 1894 р.? До речі, всі згадані вище сучасні перебудови є прямим і злісним порушенням Венеціанської хартії що до збереження та реставрації пам’яток. Але досить про зовнішній вигляд. Якість робіт виявилася не кращою.
— Будівельники при перебудові заліпили прокладені у стінах вентиляційні отвори, — скаржиться настоятель храму о. Володимир Степанишин, який віднедавна служить у цьому приході. – Вентиляція зовсім пропала! Взимку, коли холодно, а у храмі багато людей, зі стелі краплі води просто на голови падають. Та й дах протікає. Від постійної вологи в підлозі грибок завівся. Ще трохи і тут ходити буде небезпечно.
Підлога місцями дійсно досить неприємно прогинається під ногами, та й запах плісняви таки присутній.
Спустившись до підвальної частини всю прикрість жалюгідного стану храму видно як на долоні. Навіть не віриться, що ремонтно-реставраційні роботи, на які, за словами панотця списали цілих 2 млн. гривень, завершили якихось 4 роки тому.
— З підлогою зовсім кепсько – зітхає священик. – Лише на її заміну потрібно принаймні 50 тисяч грн. Враховуючи, що у нас в країні війна, навряд чи вони знайдуться у держави. Та й на спонсорів за сьогоднішньої ситуації сподіватися марно. Люди швидше допоможуть війську, пораненим чи біженцям… Але будемо сподіватися на краще.
Та досить критики. Почнемо про хороше і цікаве. Спочатку порада, якщо ви приїхали на екскурсію, а храм зачинений, не переймайтеся. Отець Володимир живе поруч, з іншого боку дороги, одразу ж навпроти церкви. Він залюбки відкриє двері та ще й проведе досить цікаву та пізнавальну екскурсію, як професійний гід.
Почнемо екскурсію й ми. Зайшовши до храму ліворуч від входу варто звернути увагу на вмурований у стіну надгробок Івана Сутківецького. Як засвідчує виконаний вибагливою слов’янською в’язю напис, він помер року Христового 1593. Надгробок прикрашено гербом «Корчак» (Korczak). Він потрапив до Речі Посполитої з Угорщини (нагадаємо, що предки Сутківецьких походять саме з цієї країни) і згодом використовувався майже трьома сотнями родів з Польщі, України, Литви та Білорусі.
Добре видно, що нижня частина плити пошкоджена.
— Мені розповідали, — каже о. Володимир, — що колись якийсь негідник вирішив розтрощити плиту, аби вкрасти цінності, що, на його думку, були поховані разом з небіжчиком. Пробив той дядько дірку, та й засунув голову, аби подивитися що там. Та й так і застряг! Ледь його потім видовбали. А за плитою, як виявилося, пуста ніша була.
Варто спуститися до підвалу (панотець дозволяє). Під час ремонтних робіт його почистили від завалів сміття та ґрунту. Тоді ж відкрили підземну крипту, вщент наповнену перемішаними людськими кістяками. Кості й черепи складено до величезної труни. Поки що труна просто стоїть у підвалинах, чекаючи коли з’являться кошти на проведення досліджень. Наразі невідомо, хто були всі ці люди і коли померли чи загинули. Отець Володимир вважає, що швидше за все це рештки захисників церкви-фортеці, які полягли при черговому ворожому набігу.
В основі центральної колони храму впадає у вічі вмурований у неї невеличкий надгробок якогось Гаврили Булацена. Хто це і за що йому випала така честь — ніхто не знає.
При розчистці підвалів знайшли прохід до підземного ходу, який зв’язував церкву-фортецю з замком. Місцеві, правда, запевняють, що були тут колись ходи до Кам’янця-Подільського, Хотина та Меджибожа. Але то вже казочки (до речі такі вам розкажуть чи не у кожному старовинному містечку Поділля). Від Сутківець до Кам’янця і поверхнею не просто дістатися!
Бойовий ярус теж варто відвідати. Зверніть увагу на два типі бійниць (фантазійними новоробами нехтуємо). Одні з них пристосовані для стрільбі по віддаленим цілям. А інші – щоб бити ворогів, які товчуться під самісінькими стінами. Амбразури зроблено так, аби з них можна було стріляти з луків, що ще раз підтверджує поважний вік споруди.
Тепер про замок. «Автобусні» туристи, зазвичай милуються давньою твердинею з майданчику, що заходиться метрів за 100 від церкви. Аби дістатися самої цитаделі, потрібно добряче прогулятися та ще перейти на сусідню гору через «сутки» по дну якої цюрчить безіменний струмочок. Старожили стверджують, що до Першої Світової дістатися замку будо простіше — між горами було протягнуто підвісного моста.
Хто прогуляється і видряпається на замкову кручу — не пожалкує. На жаль, від чотирьох веж укріплення до сьогодення дійшла лише одна та фрагмент фундаменту іншої, та ще вали та рови. Довкола вцілілої башти видніються специфічні «закопушки» лицарів металодетектора та лопати. Що шукали і що знайшли «чорні архітектори» — невідомо. Чи не «Золоту Скіфську Реліквію» графа Каліостро?
Із замкової гори відкривається чудова панорама на долину річки Ушиця. Видовище не лише захоплююче, але й пізнавальне. Видно, що у давнину частину кручі дещо підправили, аби ускладнити її подолання ворогами. Стоячи на краєчку та дивлячись донизу розумієш, чому мало хто наважувався штурмувати Сутківецький замок. В 1567 р. фортеця зазнала сильних руйнувань, після чого її довелося відбудовувати ледь не по новому. Згодом, коли загроза татарських набігів та турецького вторгнення минула, замок втратив оборонне значення і певний час використовувався як палац, більшу частину бійниць розширили і перетворили на вікна. В ХІХ ст. він вже стояв пусткою та поступово руйнувався — це добре видно на малюнку Орди.
Аби не повертатися тією ж дорогою рекомендую спуститися до долини Ушиці. Якщо ви екстремал і не боїтеся звернути собі в’язи – схилом, але краще і безпечніше дорогою. З цікавинок: просто під замковою горою б’є потужне джерело з дуже смачною водою. Води витікає стільки, що біля кринички утворилося чималеньке і дуже мальовниче озерце з якого витікає струмок, що впадає у річку.
Якщо спуститися дорогою вниз від церкви, теж вийдете до Ушиці. Цей маршрут настійливо рекомендую. Біля річки й досі залишилися корпуси старезного водяного млина. Ще на початку 70-х він молов борошно, а до 60-х тут працювала міні-ГЕС, яка забезпечувала село струмом. Чи залишилося там якесь обладнання – не скажу. Зате збереглося дуже фактурне і колоритне обладнання на шлюзі. Величезні, понад півтора метри в діаметрі чавунні шестерні, передачі та ще більших розмірів «штурвал»… Машинерія ще дореволюційна. На жаль, фотографія не передає усіє грандіозності конструкції.
Тут варто, перейшовши на правий берег, трішки прогулятися берегом (якщо ви не боїтеся гусей). Верби, що ростуть просто з води, виглядають фантастично!
І наостанок. Якщо ви захочете зробити вражаючі світлини сутківецької церкви, та ще так, аби у кадрі одразу були і храм, і замок, то вам знову доведеться дряпатися на кручу (а що робити, такий тут рельєф). Хто подолає висоту — не пошкодує. До того ж легкі вправи з альпінізму корисні для здоров’я…
