Світло Патріярха Димитрія

Ікона не зображує божество; вона вказує на причастя людини до божественого життя” . Ці міркування розкривають природність і неминучість глибокого зацікавлення Патріярха Димитрія православним іконописом, пронесеним через усе його життя. Світ ікони допомагав йому розуміти власний внутрішній світ і спря-мовував його творчі зусилля у вдосконаленні і особистого духовного життя, і довколишньої дійсності.

“Так нехай світить світло твоє перед людьми, щоб вони бачили добрі діла твої, і прославляли Отця нашого, що на небі”. Понад шість років цим виго-лосом, дещо перефразованим за словами Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:16), починалася кожна Свята Літургія, котру відправляв Патріярх Ди-митрій. Стереотипна фраза з чину Архиєрейської Служби Божої... Але як точно та містко відображає вона життєву місію Патріярха!

У цій місії вельми важливу роль відіграли ікони – феномени православної церковної традиції, про які відомий дослідник писав: «Якщо благодать про-свічує всю людину, так що увесь її духовно-душевно-тілесний склад охоплю-ється молитвою й перебуває в божественому світлі, то ікона видимо відбиває цю людину, котра стала живою іконою, подобою Божою. Ікона не зображує божество; вона вказує на причастя людини до божественого життя” . Ці міркування розкривають природність і неминучість глибокого зацікавлення Патріярха Димитрія православним іконописом, пронесеним через усе його життя. Світ ікони допомагав йому розуміти власний внутрішній світ і спря-мовував його творчі зусилля у вдосконаленні і особистого духовного життя, і довколишньої дійсності.

З дитячою безпосередністю 84-річний Патріярх раз у раз вигукував:

- Ну де ж би я думав дожити до 2000 року!

І при цьому всі довкола переймалися його радісним відчуттям причетности до Великого Ювілею. Хронологічний бар’єр перетворювався на символ осяй-ної присутности в світі світла Божого Провидіння. Патріярх прийшов до цього рубежу не як статист, а як живий свідок, а часом і безпосередній учас-ник ключових подій минулого сторіччя. Він народився 9 грудня 1915 р. в селі Глідні Березівського повіту на півночі Сяніцької землі, яка тоді належала до Австро-Угорської імперії, тепер же входить до Кросненського воєводства в Польщі. Батьки, Василь та Марія Яреми, обрали для дитини ім’я київського великого князя - Володимир. Образ рівноапостольного хрестителя Руси-України став першим символом тієї унікальної свідомости київських коренів українського християнства, які позначали ціле життя Патріярха, рятували його від фатального галицького провінціалізму.

Як Патріярх любив рідне Засяння! Коли йому стало нестерпно важко в Києві, я запросив його на Слобожанщину. Кілька днів він прожив над Сіверським Дінцем, проїхав сотні кілометрів нашими степовими шляхами, відвідав голо-вну святиню – Святі Гори. Та кожне – буквально кожне! – нове враження сприймалося ним через порівняння з рідним селом. А потім, в останній рік життя, ми зробили для Патріярха подарунок – влаштували його поїздку за Сян. Не було містечка або села, про котре б він не розповів: скільки там жило українців, а скільки поляків, які визначні люди звідти походили, яка була церква, хто малював іконостас. На одному ж пагорбі Патріярх попросив нас зупинитися й хвилинку постояв мовчки. Тут у страшні роки українсько-польської боротьби його мало не розстріляли. Врятувало те, що він знав “От-че наш” по-польському...

Розповіді про дитинство Патріярха лунали коли не як казка, то як дивна роз-повідь про давно минулі сторіччя.  Пізнавалося щось цілісне, величне, суго-лосне Шевченковому життєвому шляху. Чого варта була сама його унікальна пам’ять. Патріярх пригадував, як польське військо переходило Сян, прямуючи на Львів. Замислімося: йдеться про події листопада 1918 р., коли маленькому Володимирові Яремі ще не виповнилося і трьох років!

Виростаючи в дуже небагатій родині, Володимир Ярема мав покладатися лише на себе, на свій талант. Навчання в школі він поєднує з напруженою самоосвітою, ловлячи кожну нову інформацію, котру вдавалося знайти в селі. З дитинства  бере участь у шкільних виставах, відвідує читальню «Просвіти». Основою для наполегливого творення своєї особистості стала для нього гли-бока релігійність. Володимир Ярема допомагає при церкві як помічник пала-маря і дяка, самотужки опановує весь комплекс церковного співу. Він мав добрий слух і безперечний талант музиканта. І вже згодом, служачи на пара-фіях, він повсюдно прагнув організувати церковний хор, сам проводив із ним репетиції, шукав і репетирував нові мелодії, а бувало, що й писав музику для богослужінь. Останній його музичний твір був написаний до 2000-річного ювілею Різдва Христового.

Великий вплив на Володимира Ярему справив приїзд до його рідного села еміґрантів з Наддніпрянщини, старшин українського війська, котрі розпису-вали церкву. Допомагаючи колишнім воякам, юнак дістає перші уроки ма-лярства, - а водночас і зростає в свідомості своєї національної ідентичности. Поразка визвольних змагань 1917-1921 рр. стає для нього життєвим викли-ком, а заклик гімну “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону” допо-магає відчути себе і своє село над Сяном у новій системі геополітичних вимі-рів – як частину Великої України, котра переживає трагедію переможеної нації.

Заняття іконописом творили чудове тло для власного зростання – духовного, інтелектуального, суспільного. Майбутній Патріярх вчиться розуміти ікону як відображення божественного світла, що позначає особу праведника. “Ікона пишеться світлом” , - так міг би сказати і він. Принаймні, у його смаках бачення світла, відтворення його на іконі, використання природного освіт-лення в храмі завжди посідало важливе місце.

Протягом 1931-1938 рр. Володимир Ярема перебував у Львові. Тут він навча-ється малярства в художника Павла Ковжуна, розписує церкви на Львівщині. А водночас бере уроки з теорії музики, сольфеджіо, дириґування. Таланови-тий юнак не міг лишитися осторонь боротьби націоналістичного підпілля проти окупаційної влади. Якось несподівано для мене одного разу він почав наспівувати:

Зродились ми великої години
З пожеж війни і з полум’я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.

А потім слово в слово переказав “Декалог націоналіста”... Попри чутливу гуманістичну натуру Патріярх мав тверду волю, був рішучим у діях і непри-миренним до неправди. Чи ж могла людина з такою вдачею лишитися тоді в Галичині поза ОУН?!
Початок Другої світової війни застав Володимира Ярему в польському війсь-ку. Ще 1938 року він був мобілізований і став учасником перших боїв Другої світової війни, розпочатих гітлерівською Німеччиною та большевицькою Росією. Як і тисячі його ровесників, солдат Війська Польського Володимир Ярема опинився в німецькому полоні. Але невдовзі вдалося звільнитися, і 1942-1944 рр. він знов навчався малярства у Львівській мистецько-промисловій школі під керівництвом проф. Михайла Осінчука. Нова совєтсь-ка окупація України й переділ Галичини між СССР і Польщею назавжди позбавили Патріярха малої батьківщини. Між Засянням і Львовом проліг неперехідний державний кордон, а після операції “Вісла” українці були висе-лені з Західної Галичини.

Володимир Ярема, уже зріла, майже тридцятирічна людина з непересічним малярським і музичним талантом, був змушений визначати своє місце в нових політичних реаліях. Йому допоміг своїм благословенням і батьківською настановою митрополит Андрей Шептицький. З властивою йому турботою про здібних українців глава Української Греко-Католицької Церкви направ-ляє Володимира Ярему до богословської семінарії. А в приватній розмові митрополит ділиться з ним своїми планами: знайти в особі Яреми сполучну ланку між Церквою та світом культури й мистецтва, розрив між якими так непокоїв владику.

Навчанню в семінарії завадила ліквідація Української Греко-Католицької Церкви та мобілізація семінаристів до Совєтської Армії. Щоправда, мистець-кий талант і тут допоміг Яремі: він очолив хор семінаристів і був більше зайнятий репетиціями, ніж військовою муштрою. Кожного разу, коли Патрі-ярх проїздив повз київський Будинок офіцерів, він згадував про виступи з концертом у повоєнному Києві. Після повернення з війська Володимир Ярема працював у Національному музеї. Як і кожному галичанинові, йому довелося робити нелегкий вибір поміж приєднанням до Московського Патріярхату, переходом до нечисленних римо-католицьких громад і належністю до нелегальної  Української Греко-Католицької Церкви. Володимир Ярема пові-рив у твердження о. Гавриїла Костельника про те, що перехід на православ’я зі збереженням традиційного для Галичини обряду допоможе порятувати Церкву від русифікації та винищення. З цих мотивів він згодився прийняти рукоположення, і 3 серпня 1947 р. був висвячений архиєпископом Макарієм Оксіюком, братом єпископа УАПЦ Йосифа Оксіюка, на диякона, а 10 серпня 1947 р. ним же - на священика. Деякий час о. Володимир Ярема навчався заочно в Ленінґрадській духовній академії, але з огляду на національні пере-конання був відрахований. Я був присутній при зустрічі Патріярха з його ровесником, котрий запам’ятав його з часів Ленінградської академії. Боязкий старець, що й тепер служить в РПЦ, зізнавався: їх дивував і захоплював не-високий галичанин, цілком позбавлений комплексів меншовартості, котрий умів триматися з гідністю навіть у цілком контрольованій спецслужбами й підозрілій до кожного українця духовній школі.

Протягом понад півстоліття священства о. Володимир Ярема служив на па-рафіях у селах Підгірці (1947-1950), Щирець (1950-1953), у Кам’янці Бузькій (1953-1958), а потім у Львові в Андріївській церкві на Клепарові (1958-1960), в П’ятницькій (1960-1965), Преображенській (1965-1969), Петропавлівській (1969-1993) церквах. Скрізь його однаково любили парафіяни, скрізь він дбав про організацію церковного хору, скрізь славився як майстерний проповід-ник.

А діялося ж це за умов тотального атеїзму, який поступово поширювався й на Галичину! Зростали утиски й обмеження, доходило до того, що тексти про-повідей вимагалося подавати на контроль до уповноваженого в справах релігій. Присутність дітей і молоді на богослужіннях заборонялася. Релігійне навчання переслідувалося як державний злочин. І за цих умов о. Володимир Ярема знаходив ориґінальні форми євангелізації, балансуючи на межі дозво-леного. Він проводить бесіди з парафіянами, організує концерти церковного хору, навертає інтеліґенцію, з котрою його єднають спільні мистецькі заціка-влення.

Захопленням о. Володимира Яреми стає церковна архітектура. Він оглянув і сфотографував мало не всі церкви Галичини, відвідав чимало пам’ятних місць у Центральній і Південній Україні. Продовжуючи займатися іконопи-сом, він контактує з Григорієм Логвином, готує мистецтвознавчі статті, фор-мує власну збірку репродукцій українських ікон. А ще – сам займається роз-писом церков, пише ікони, вишиває церковні облачення. І хоча активне заці-кавлення національною історією бралося за большевицьких часів за підозрі-ле, надто серед західноукраїнського священства, о. Володимир Ярема шукає, де тільки може, літературу про минуле України, мандрує місцями козацької слави. Перебуваючи в клирі Московського Патріярхату, о. Ярема так і не став російським священиком. Він зумів зберегти своє пастирське сумління й дуже тонко відчував самобутність української церковної традиції, її вияви в національній релігійній культурі, в устрої парафіяльного життя, в формах народної побожности. Частково свої міркування про український іконопис Патріярх виклав у невеликій книзі «Дивний світ ікон»  (1994).

Лібералізація комуністичного режиму й поява обмежених можливостей для суспільного служіння Церкви настала, коли о. Володимир Ярема мав уже понад 70 років. Та саме в ці останні роки життя він пережив справжню моло-дість духу. Ще на початку 1989 р. о. Володимир Ярема звернувся з листом до екзарха Російської Церкви в Україні митрополита Філарета з закликом до реабілітації національних Церков, підтримки Церквою патріотичних праг-нень українського народу. А 19 серпня 1989 р. він разом із о. Іваном Пашу-лею проголосив вихід Петропавлівської парафії м.Львова з-під юрисдикції Московського Патріярхату. Парафія ввійшла до складу Української Автоке-фальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрип-ником).
Для частини львівської інтеліґенції це було шоком. О. Володимира Ярему знали й шанували як мистецтвознавця, пастиря й проповідника. Від нього чекали повернення до леґалізованої УГКЦ. Тим часом о. Ярема фактично очолив процес творення нової для Галичини Української Автокефальної Православної Церкви. В цьому шукали підступів, звинувачували о. Ярему в розколі галицької спільноти, в зраді, у виконанні доручень Москви. Не помічали тільки одного – болісного намагання освіченої й глибоко віруючої людини уникнути помилок минулого, які спричинили руїну Речі Посполитої, творити церковні структури, здатні обійняти своєю апостольською опікою увесь народ, а не його локальні частини. У наївних розмовах про “козацьку Церкву”, в закликах не коритися “ані Москві, ні Римові” таїлася безмежна довіра до власної, київської християнської традиції, традиції апостола Андрія Первозваного, котрого о. Ярема завжди поминав як “основоположника Української Церкви”, до духовності києво-печерських подвижників, до богослов’я свт. Петра Могили, до твердості духу сповідників віри ХХ ст.

О.Володимир Ярема став ініціятором і активним учасником проведення По-місного Собору 5-6 червня 1990 р., на якому було прийнято статут УАПЦ й обрано її Патріярха - Святішого Мстислава. Він невтомно їздить по Галичині, організує перехід громад Московського Патріярхату до УАПЦ, бере участь у багатьох місійних виїздах на схід України. Не бракувало недругів, які прагнули залякати або знеславити отця, використати його життєву наївність на свою користь. Але тонке відчуття фальшу, непримиренність до кар’єристів і ділків допомагали о. Яремі визначити свою позицію там, де бракувало можливостей до аналітичної оцінки. Підтримавши ідею запрошення єпископа Іоана (Боднарчука) для управління Львівською єпархією, о. Ярема зумів запобігти його обранню на Патріярха, а потім, коли конфлікт владики Іоана з Патріярхом Мстиславом став очевидним, очолив рух за заміну львівського архиєрея. Очолив – і переміг. Хоча, на жаль, кожен із нових кандидатів на Львівську кафедру, завдавав згодом Патріярхові Димитрію болю й розчарувань.

Після смерти Патріярха Мстислава й переходу більшости єпископів з-під його юрисдикції до Російської Церкви та новоствореної Української Правос-лавної Церкви Київського Патріярхату протопресвітер Володимир Ярема на прохання єпископату, що лишився вірним,  згодився прийняти чернечий постриг. О.Володимир Ярема  з огляду на безвихідну ситуацію пішов на ар-хиєрейські свячення, ставлячи за умову продовження пошуків іншого канди-дата на майбутнього патріярха й допомогу йому самому з боку інших архиє-реїв. Діти о.Володимира Яреми були катеґорично проти постригу стареньких батьків, але з огляду на прохання архиєреїв, котрі всі відвідали оселю Яремів, згодилися.

Уночі з 23 на 24 серпня 1993 р. о. Володимир Ярема був пострижений у мо-наший сан з іменем Димитрій на честь свт.Димитрія Ростовського. Постриг з іменем Юліянія прийняла його колишня дружина. 5 вересня 1993 р. в Бори-соглібському храмі м.Києва о. Димитрій був висвячений на єпископа Переяс-лавського і Січеславського. А 7 вересня 1993 р. Помісний Собор обрав його на Патріярха Київського і всієї України. Інтронізація на Київський патріяр-ший престіл відбулася 14 жовтня 1993 р. в церкві Спаса на Берестові.

Можна припустити, що ідея обрання о. Володимира Яреми на Патріярха була підказана тодішньому місцеблюстителеві Патріяршого престолу московськими церковними політиками задля протиставлення УАПЦ новоствореному Київському Патріярхатові. Відіграло свою роль і прагнення львівського архиєрея позбутися з єпархії впливового священика, котрий стояв на перешкоді нереалізованим амбіціям владики. Але волею Провидіння вибір 77-річного старця став початком нового важливого етапу відродження церковного життя. Патріярх Димитрій подарував церковній спільноті України забутий вже нею образ інтеліґентного, щирого й побожного архиєрея, побут якого межував із злиднями, тоді як напрочуд багаті духовні дари ставили його значно вище за сучасних йому співбратів у єпископстві.
Патріярхові довелося пережити і штучну ізоляцію на сімнадцятому поверсі на околиці Києва – Теремках, і конфлікт з колишніми однодумцями, і спробу втягти його в авантюру з новим церковним об’єднанням – “УАПЦ-КП”. Ті, хто благав о. Володимира Ярему прийняти монаший постриг і згодитися на обрання патріярхом, переконавшись у своїй неспроможності використати його як маріонетку, розпочали проти Патріярха затяту боротьбу, до якої долучилася значна частина Львівської єпархії. Врешті решт, 1996 р. було здійснено спробу позбавити його патріяршества й заборонити в священнослужінні. Патріярх вистояв, і невдовзі приймав назад під свою опіку тих, хто погрожував зняти з нього сан. Пам’яткою тих бурхливих подій стала патріярша заява “Про спроби ліквідувати УАПЦ в Україні”.

З погляду звичайної людської логіки Патріярх не мав жодних шансів вряту-вати УАПЦ від самознищення. Він не володів навичками адміністрування, був надто прямолінійним і різким, не завжди добре розумівся в людях, часом не помічаючи явних підступів. Але все це з лишком компенсувалося глибокою особистою побожністю. Перебуваючи на молитві, він завжди жив нею, міг цілком зосередитися на розмові з Богом серед інших людей, не помічаючи присутніх у кімнаті готелю. А вже на Святій Літургії він увесь поринав у священнодійство Безкровної Жертви, не раз зі сльозами на очах і в голосі виголошував: “Прийміть, споживайте...”, “Пийте з неї всі...” Не бажаючи змиритися  з невтішним станом духівництва, він знов і знов переконував священиків підноситися до відповідальності їхньої пастирської місії, бути гідними апостольського служіння, невпинно вчитися й навчати.

Найбільш спокійними роками патріяршого служіння виглядають 1997-1998. Було успішно проведено Помісний собор, прийнято новий статут УАПЦ, зорієнтований на українську церковну традицію, вдалося захистити леґаль-ний статус УАПЦ, вперше в Києві запрацювала Патріярхія, а Патріярх здобув скромну резиденцію. Але Патріярха надзвичайно гнітили духовна криза, що наростала в суспільстві, беззахисність державних мужів перед спокусами новітнього лібералізму. Живучи поперемінно в Києві та Львові, Патріярх багато зустрічається з різними людьми, охоче дає інтерв’ю і, долаючи вікову слабкість, чимало пише. Кожен його ранок починався близько 3 години – спершу за молитвою, потім біля письмового столу, зрештою біля друкарської машинки. Він пише статті до газет «Наша віра», «Успенська вежа», готує велике послання до християн України «На порозі 2000 року». Але головною своєю справою Патріярх вважав послання, що склалися в серію “Розмови про страшне сьогодення” . Він писав на дражливі й непопулярні теми – про хвороби сучасності, які зазвичай прийнято обминати. Писав, як завжди, гост-ро й відверто, і працівники Патріярхії не раз вислуховували докори в тому, що не зупинять Патріярха в його праці, що сприяють поширенню послань. І тільки після смерти Патріярха стала очевидною унікальна цінність цих щи-рих бесід-застережень, яких, крім Патріярха, більш ніхто не зважився б опуб-лікувати.

Останній рік життя Патріярха був важким. Від напруження, пережитого під час поїздки до США, посилилася хвороба. Завжди швидкого й дбайливого до свого здоров’я Патріярха переслідувала задишка. Важким хрестом лягла на плечі Патріярха турбота про здоров’я одного з архиєреїв, якого Патріярх намагався врятувати від хвороби, часто відвідуючи його єпархію, намагаю-чись схилити архиєрея до лікування. 1 грудня 1999 р. Патріярх збирає остан-ню нараду в своїй київській резиденції, і того ж дня пише свій заповіт. Патрі-ярх заповідає: «Не проводити жодних соборів самостійно, без участи діас-порної частини нашої Церкви. .. Поминати блаженнішого митрополита Костянтина, предстоятеля УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США, наступника Святішого Патріярха Мстислава, як предстоятеля нашої Помісної Церкви, єдиної в усьому світі. ... Продовжити працю над творенням єдиної Помісної Української Православної Церкви в канонічній єдності зі Вселенським Патрі-ярхом. Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діаспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діаспорі у єдиний Архиєрейський Собор». І в світлі цього заповіту навіть упокоєння Патріярха стало прологом до нового етапу українського церковного життя – етапу, що його Церква долає тепер.