Свобода релігії в пострадянській Україні: деякі підсумки і перспективи
Уже виросло нове покоління громадян відтоді, як держава офіційно відмовилася від політики поширення атеїзму та переслідування віруючих. Але питання релігійної свободи не перестало турбувати фахівців та аналітиків. Про це свідчить, зокрема, і XV Міжнародна наукова конференція «Свобода релігії і демократія: старі та нові виклики» (5-6 серпня 2010 р.), організована Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАНУ разом з іншими партнерами.
Можна з великою долею впевненості стверджувати, що політика релігійної свободи та розвиток релігієзнавчих досліджень в Україні були взаємообумовленими і сприяли одне одному впродовж всього пострадянського періоду. Політико-правові аспекти релігійної свободи завжди були в центрі уваги українських релігієзнавців, а відтак і різні релігійні конфесії постійно відчували увагу до себе, свого статусу і своїх прав. Конференція в певному сенсі є знаковою подією, бо вона об’єднала вчених з 10 країн світу і засвідчила, що в Україні сформувалася визнана в світі наукова школа дослідників церковно-державних відносин.
Звичайно, за останні 20 років питання свободи релігії стало звучати дещо по-іншому як для релігієзнавців, так і для самих церков і віруючих. Якщо за радянських часів свобода релігійної конфесії була безпосередньо пов’язаною з її виживанням в боротьбі проти цілеспрямованої дискримінації і навіть репресій, то на сьогодні йдеться швидше про необхідність пристосовуватися до соціальної структури, якомога краще відповідати духовним запитам і потребам людей. Більш актуальним зараз стає питання свободи самореалізації людини в межах тієї чи іншої релігії, свободи вибору «своєї» церкви. Виявилось, що свобода, зокрема і релігійна, має багато додаткових проблемних аспектів в площині конкуренції та відповідальності. Відтак релігійні спільноти також мусять практикувати певні стратегії пристосування і виживання, хоча й дещо відмінні від стратегій радянського часу.
Ми можемо більш-менш чітко означити деякі результати і тенденції розвитку конфесій в Україні в умовах тієї релігійної свободи, яка стала нам доступною в останні десятиліття. Існує щонайменше три тенденції, які на сьогодні вже мають свої результати:
1) зміцнення корпоративної структури конфесій;
2) визначення кожною конфесією своєї історико-культурної місії в українському суспільстві;
3) визначення кожною конфесією базових, прийнятних для неї, засад, на яких мають будуватися її стосунки з державою.
За останні двадцять років багато Церков в Україні стали впливовими корпораціями зі стабільною матеріальною базою, розгалуженою структурою і розвинутими засобами інформації та комунікації. Вони стали більш помітними в суспільстві і набули політичної ваги. Серед більшості конфесій, зокрема християнських, спостерігається своєрідне «замикання в собі», що свідчить про принципове значення для релігійної свідомості навіть дрібних віросповідних відмінностей.
Стабілізувалась також соціально-конфесійна структура, в межах якої кожна церква має свою доволі стійку референтну групу прихильників-віруючих, потреби якої вона задовольняє. Чисельність цих референтних груп може вимірюватися як мільйонами – для Української Православної чи Греко-Католицької Церков, так і тисячами – для мормонів, і навіть сотнями чи десятками – для дрібніших конфесій. Цікаво, що, попри само собою зрозумілу спрямованість «на трансцендентне», кожна Церква намагається здійснювати також певну більш «земну», сказати б, місію або ідею, яка корелювала б із загальнонаціональними чи загальнолюдськими цінностями. Навколо цієї місії вона прагне об’єднати людей, зокрема тих, хто не надто переймається питаннями вічного життя. Можна більш-менш чітко побачити, що православ’я в Україні апелює до ідеї етнокультурного відродження, Українська Греко-Католицька Церква все більше асоціює себе з «європейським вибором української нації», протестантські спільноти – з пропагандою морального оновлення особистості. Навіть такі начебто не домінуючі в Україні релігійні конфесії, як юдаїзм та мусульманство, чітко спрямовані на відповідні етнічні групи, все ж таки опираються на загальновизнані цінності культурного плюралізму та толерантності. Хай там як, але суспільно значуща місія кожної церкви – основне, що може стати запорукою її стабільного існування та розвитку в Україні. Але формулювання цієї місії великою мірою залежить від спроможності конфесії акумулювати та розвивати інтелектуальний потенціал, створювати власні, або опиратися на закордонні осередки інтелектуального життя, насамперед школи та університети.
І третій аспект реалізації релігійної свободи у пострадянській Україні – це можливості для більшості Церков по-новому вибудовувати стосунки з державою. Власне, владнання таких стосунків є важливим для кожної конфесії, зокрема у питанні координації її суспільної місії, адже саме держава є тим інститутом, який має пріоритетне право ставити перед суспільством загальнозначущі цілі та завдання для інтеграції й подальшого розвитку. Звичайно, як за радянських часів, так і зараз, держава зацікавлена в певній інструменталізації релігії, насамперед, у використанні виховного потенціалу церков для формування лояльних громадян. З цієї точки зору, для кожної церкви існує спокуса прагнути більш тісного співробітництва з державою і в обмін на власну підтримку отримати можливість використовувати державні важелі та ресурси для зміцнення своєї корпоративної структури, зокрема для запобігання прозелітизму з боку інших конфесій. Особливо сильною ця спокуса є для церков, які вже мають досвід такої співпраці. Але саме тут можуть реалізувати себе приховані механізми дискримінації та порушення принципу свободи совісті. Свобода релігії взагалі може бути підмінена свободою окремих релігій, більш суспільно та політично значущих, орієнтованих на чисельніші референтні групи.
Релігієзнавство в Україні – це той науковий та суспільно-політичний чинник, який доволі успішно допомагає запобігати релігійній дискримінації. Релігієзнавець, слід сказати, істотно зацікавлений в свободі всіх релігій, зокрема нетрадиційних конфесій та меншин, бо всі вони є чи можуть стати об’єктом його досліджень. І, як наслідок, саме завдяки релігієзнавчій науці відбувається поширення розуміння цінності релігійного плюралізму, який врешті-решт відображає плюралізм людського досвіду та утверджує свободу особистості, здатної робити власний, зокрема і духовний, вибір.
Олена ПАНИЧ,
проректор з наукової роботи Донецького християнського університету
