Свобода совісті та національна безпека: конфлікт чи співпраця. Нотатки з експертної дискусії
Як повідомив заступник декана суспільних наук, старший викладач на кафедрі політичних наук та на факультеті права УКУ Максим Колиба, це перший з трьох запланованих семінарів, які будуть проведені у рамках дослідницького проєкту «Свобода слова та свобода віросповідання в рамках правового режиму воєнного стану та поза ним у контексті агресії російської федерації проти України». Він реалізовується у в рамках «Network Plus: Shifting Global Polarities» — платформи наукової взаємодії між університетами Великої Британії, ЄС, України та інших країн світу. У межах цього проєкту проводиться комплексне дослідження, що охоплює серію аналітичних семінарів, а також моніторинг новинного простору та законодавства України, Великої Британії, Польщі та Естонії.
Перший семінар складався з двох панельних дискусій.
На першій з них — «Безпека громадян як спільна відповідальність держави і Церков: юридичні, політичні та релігійні виміри, виклики та шляхи вирішення» — учасники обговорили, як поєднати свободу віросповідання з національною безпекою в умовах війни, та як пояснити світові позицію України у цьому питанні.
Модератор дискусії Максим Колиба нагадав, що право на свободу совісті та віросповідання захищається ст. 11, 24, 35 та 37 Конституції України. Зокрема ст. 11 гарантує державне сприяння розвитку «релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Ст. 24 гарантує рівність громадян перед законом та в правах і свободах, та не дозволяє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками релігійних та інших переконань. Ст. 37 забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі. Є ще стаття 64, що стосується встановлення відступів від прав і свобод людини в умовах воєнного або надзвичайного стану.
У законодавстві різних державах, а також у міжнародних договорах встановлено, що свобода релігії та совісті не є так званим “абсолютним” правом, тобто може обмежуватися та звужуватися під час режимів воєнного чи надзвичайного стану, або для забезпечення громадського порядку та держбезпеки.
Модератор зазначив, що ст. 24 гарантує рівність громадян перед законом та в правах і свободах та не дозволяє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками релігійних та інших переконань. Відповідно, обов’язок дотримуватися релігійної свободи лежить не тільки на державі, але й на громадянах та організаціях. “Навіть з позиції власної свободи поглядів ми заохочені її дотримуватися та виборювати. Проте через релігійні організації можуть проходити - і проходять - ідеологічні наративи ворога”, — зауважує М.Колиба.
Учасники панелі представили кілька поглядів на її тему з позиції держави, Церкви та суспільства в історичному та сучасному контекстах.
Українська держава не забороняє жодної релігії чи Церкви, проте забороняється використання релігії як інструменту агресії або руйнування державності.
Закон України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, який був прийнятий у серпні 2024 року, чітко визначив, що “зважаючи на те, що Російська Православна Церква є ідеологічним продовженням режиму держави-агресора, співучасницею воєнних злочинів та злочинів проти людяності, що вчиняються від імені Російської Федерації та ідеології "русского міра"”, її діяльність в Україні заборонена (стаття 3 Закону).
Практика інструменталізації релігії не нова: ще за часів царської Росії Церква використовувалася для посилення державного впливу як всередині імперії, так і поза її межами. Така традиція збереглася у СРСР і продовжується сьогодні в Росії.
Відповідно, Україна має обов’язок захищати себе від подібного використання релігії. І згаданий Закон забороняє лише ті організації, які є афілійовані з РПЦ.
Українці дуже добре знають справжню ціну свободи віросповідання, особливо це стосується тих, хто був заборонений в СССР. Це право не було подароване, його виборювали.
Наприклад, історія УГКЦ останніх століть — це історія існування у двох різних імперських моделях: руйнівній російській та реформаторській австрійській. В умовах Габсбурзької монархії УГКЦ отримала можливість розвиватися як інституція та стала важливим елементом громадянського суспільства Галичини. Натомість російська влада систематично нищила греко-католицизм, використовуючи релігію як елемент асиміляційної політики: «ви русскіє — значить, православні». Це був спосіб знищення української окремішності, інструмент підпорядкування й контролю. Така практика продовжилася і в радянський період: УГКЦ ліквідували, розглядаючи її як «небезпечний елемент» та «агентуру Ватикану». З погляду тоталітарної системи така логіка була зрозумілою — Церква мала моральний авторитет і незалежність, тобто те, що суперечило природі радянської влади.
Іншу позицію зайняв Московський Патріархат у XX столітті. Відновлення керівних структур РПЦ у 1943 році відбулося під повним контролем НКВС, у період від 1943 до 1964 року практично весь єпископат РПЦ складався з агентів комуністичних спецслужб. Спершу це робили через шантаж та насильство, а пізніше — через цілеспрямовану кадрову політику, коли семінарії формували майбутніх єрархів, лояльних до політичної системи. І ці схеми працювали у тій чи іншій формі до розвалу СССР.
Нерозуміння цієї історичної тяглості часто стає причиною непорозумінь за кордоном. На Заході сподіваються, що всередині РПЦ існують «здорові сили», які просто чекають на нагоду виступити проти тоталітарної системи. І такі очікування відриваються від реальності: структура РПЦ сьогодні є не меншою частиною російської державної машини, ніж у радянські часи — і в деяких аспектах навіть активнішою.
Було визнано, що історично майже всі держави так чи інакше втручалися у релігійні процеси. Проте ключова різниця полягає у методах: тоталітарні режими знищували Церкви, інтегруючи їх у адміністративний апарат або перетворюючи на інструменти спецслужб, натомість демократичні держави діють інакше — через законні механізми, прозорі докази, повагу до прав людини та чітке розмежування безпеки і переслідування.
Україна досі не подолала спадок імперського й радянського підходу до релігійної сфери. Державні органи, відповідальні за політику в галузі релігії, не мають перетворюватися на структури з минулого — ні на радянський комітет у справах релігії, ні на служби на кшталт КДБ. У нових умовах потрібна інша логіка: прозорість, законність, чіткі процедури та взаємна повага. Водночас, і Церкви мають здійснювати свою внутрішню роботу над подоланням імперських міфів, звільняючись від спадкових моделей залежності, що не відповідають сучасним українським реаліям.
Конституційна норма про рівність громадян незалежно від релігійних переконань передбачає відповідальність не лише держави, а й кожного громадянина та організації. Свобода віросповідання — це не лише право, а й обов’язок не перетворювати релігію на інструмент маніпуляцій.
Через релігійні структури інколи можуть проникати небезпечні смисли, ідеологічні “віруси”, які працюють проти суспільної єдності. Саме тому важливо замислитися над “релігійними вимірами безпеки”. Суспільство діє як живий організм, де поруч із матеріальною складовою існує світоглядна, духовна. Людина водночас є громадянином і може бути християнином чи представником іншого світогляду, і ці дві ідентичності не повинні суперечити одна одній. Релігійно-світоглядні цінності можуть і мають підсилювати громадянську позицію, допомагати правильно оцінювати виклики та виявляти стійкість перед загрозами, які сьогодні мають не лише воєнний, а й духовний та інформаційний характер.
У суспільстві, яке перебуває під тиском інформаційних і сенсових атак, не можна обмежуватися лише захисними реакціями. Варто думати не тільки про оборону, але й про творення — про формування власної духовної ідентичності, розвиток українських релігійних спільнот, створення зрозумілої й сучасної державної політики у сфері релігії.
Співпраця Церкви та держави має бути рівноправною й усвідомленою, спрямованою на спільне благо, а не на використання однієї інституції іншою. Зокрема, було зацитовано В’ячеслава Липинського, який писав, що релігія потрібна суспільству не лише після перемоги, коли держава вже постала, а й у самому процесі боротьби. Бо для перемоги потрібна не тільки матеріальна сила, а насамперед сила моральна. І допоможе у цьому не та Церква, яка стане знаряддям політики або почне підлаштовуватися під національні слабкості, а та, яка вміє навчати людей “виконувати вічні й загальнолюдські закони творчої громадської моралі”. Саме таке розуміння ролі Церкви, не як інструмента, а як морального орієнтира є ключовим у час, коли релігійна свобода, національна безпека і відповідальність кожного громадянина переплітаються в одне завдання: зберегти й зміцнити Україну.
У час війни держава і Церкви спільно відповідальні за безпеку громадян, але саме це породжує складне питання: що держава може вимагати від великих релігійних організацій, і де проходить межа між вимогами та свободою віросповідання.
Для частини вірян зв’язок із Російською Православною Церквою є не політичним, а релігійним, і просто перекреслити його у їх розумінні неможливо. Частина людей сьогодні повністю і щиро віддана УПЦ МП. Їх не так багато, але їх достатньо, щоби цю реальність враховувати.
На семінарі не оминули увагою практичні питання існування релігійних організацій. В Україні відсутня відкрита актуальна інформація про кількість парафій та парафіян Церков, а відповідно — відсутня й інформація про фінансові реалії.
Немає публічної інформації про прийняті документи та рішення синодів УПЦ, а також про зміни у складах окремих комісій та інших органів Церкви. Пов’язана з цими питаннями проблема відслідковування виконання дії санкцій щодо окремих священнослужителів УПЦ. Через відсутність дієвого контролю державні рішення не виконуються так, як мали би.
Загалом попередні зауваження можна згрупувати як проблеми інформаційного простору. Насамперед - відсутності механізму для прояснення ситуації у релігійній сфері. І часто це доходить до абсурду, коли навіть парафіяни не знають, до якої саме Церкви вони входять, зокрема не існує розуміння зв’язку УПЦ та РПЦ.
На другій панелі “Свобода віросповідання і свобода слова під час війни: медійні виклики та межі самоцензури” обговорювали проблеми у медіасфері, у тому числі питання маніпуляцій, фейків, цензури та самоцензури.
Дискусія розпочалася з огляду дослідження “Демініціатив” 2023 року, відповідно до якого з 2019 по 2023 рік відбулось зростання самоцензури серед медійників. І хоча офіційно рівень загроз для журналістів знижується, на самоцензуру впливає страх бути звільненим чи нашкодити редакції. Майже половина журналістів вказує, що є теми, які “не на часі” або “авдиторія не сприйме”.
Було обговорено три питання релігійної тематики, що є важливими у медійному просторі.
Перше - підхід західної медійної спільноти, за яким необхідно “вислухати усі сторони та показати усі голоси”, який деколи призводить до абсурдних ситуацій, при яких у матеріал включаються відверто маніпулятивні або фейкові сюжети, або ж беруться до уваги викривлені факти.
Друге питання - історично сформований образ РПЦ на Заході. Емігрантські російські структури, богословські центри та літературна традиція сформували стійкий імідж “глибокої духовності” та “захисника традиційних цінностей”. Саме через це виникає проблема для комунікації з боку України, оскільки вона апріорі стає ворогом тих, хто висловлюється за консервативні погляди та прихильником “ліберальної шкідливої повістки”.
Третє - безвідповідальність у медійному українському просторі щодо висвітлення релігійних новин. Проблема у тому, що частина суспільства не готова сприймати об’єктивну інформацію, коли йдеться про релігію. Люди хочуть або підтвердження власних упереджень, або взагалі тиші довкола тем, які їм незручні. І щойно хтось пробує озвучити критичні зауваги — навіть суто технічні чи юридичні — це одразу подається так, ніби він “захищає МП” чи “працює проти держави”. Така логіка тиску робить дискусію практично неможливою.
Часто редакції виривають релігійні події з контексту й представляють їх через призму власних симпатій, формуючи викривлені акценти. А назагал просто відчувається брак елементарних знань про релігійне середовище, міжконфесійні стосунки, релігійні процеси. Поза увагою залишаються реалії внутрішньоцерковного життя, впливу релігії на політичне і суспільне життя, стан міжцерковних стосунків, брак діалогу.
Наразі найздоровішим у цьому плані є середовище військового капеланства, де конфесійні чи мовні відмінності фактично зникають. Натомість поза ним відчутна “прохолодність” і небажання відкрито говорити про проблеми.
Деякі з них — системні. Зокрема, щодо впливу Московського Патріархату на різні сфери державного, політичного і суспільного життя. Прозвучало питання: наскільки неупереджено та ефективно виконують свої професійні обов’язки у сфері захисту конституційного ладу посадові особи судової та правоохоронної систем, державної служби та місцевого самоврядування, якщо вони ідентифікують себе з Московським Патріархатом? Було наведено приклад судді, яка оголосила самовідвід від ведення справи проти єпископа УПЦ МП, якого звинувачували у поширенні ворожої пропаганди, оскільки сама була на той момент прихожанкою цієї Церкви. Проте цей випадок є поодиноким і позитивним, оскільки суддя об’єктивно визнала своє упередження.
Присутні звернули увагу на проблему, коли релігійна тематика в медіа використовується для “хайпування”: спекулювання емоційними заголовками, термінами, перекручування фактів тощо. У результаті реальна подія, контекст програють емоціям.
Експерти зазначали, що державні службовці, зокрема, дипломатичні структури та інституції дуже слабо орієнтуються в релігійних питаннях. Це призводить до помилкових рішень, неповних реакцій і нерозуміння, як працювати з релігійними спільнотами. В українському ще досі постатеїстичному суспільстві легко таврувати, емоційно звинувачувати чи “хайпувати”, але важко аргументовано говорити й чути іншу сторону.
З іншого боку, існує проблема нерозуміння українських реалій західними церковними, науковими та іншими середовищами, що призводить до наївних або неприйнятних порад щодо ставлення до агресії Росії. Це демонструє, наскільки важливо, щоб українці самі правильно комунікували свої позиції, враховуючи досвід, історичний контекст і бекграунд інших сторін.
Звісно, існують позитивні приклади — передусім, діяльність невеликих груп ентузіастів із релігійних спільнот, які фактично взяли на себе комунікацію України з певними іноземними релігійними та регіональними колами, що працюють практично без державної підтримки. Ці ініціативи часом ефективніші за офіційні дипломатичні канали, але потребують уваги та підсилення з боку держави.
На завершення було розглянуто дослідження щодо доступності новин про війну різними мовами. Відповідно до нього у країнах, де офіційними мовами є португальська, французька та іспанська, інформації про події в Україні майже не було навіть через кілька місяців після початку повномасштабної агресії. Це вплинуло й на політичну позицію Глобального Півдня, який виявився неготовим підтримати Україну — частково через брак достовірних і доступних даних. Вказане свідчить про обмеженість наших інформаційних можливостей та впливів на глобальному рівні.
Підсумовуючи другу панель, було підкреслено низький рівень медіаграмотності в Україні, що робить аудиторію вразливою до маніпуляцій та спрощує поширення неперевірених джерел. А також наголошено на необхідності на світовому рівні активніше доносити правду про події в Україні, звертати увагу на мультирелігійність та високий рівень релігійної свободи в Україні, проводити спільні дослідницькі проєкти з іноземними партнерами та кооперацію між релігійними медійними проєктами.
Завершуючи семінар, учасники погодилися, що важливо говорити про складні теми на випередження та працювати над підсиленням українського голосу у глобальному дискурсі.
