Свята простота
Надзвичайна лагідність єпископа-мученика Миколая Чарнецького не тільки втішала знедолених, а й утихомирювала скажених наглядачів сталінських концтаборів
Постать Миколая Чарнецького вирізняється особливим аскетизмом і покорою навіть із-поміж 27 українських мучеників за віру, проголошених Папою Римським Іваном Павлом ІІ блаженними під час його візиту в Україну 27 червня 2001 року. Студенти Львівської богословської академії, де владика Чарнецький до війни викладав філософію та фундаментальну догматику, між собою добродушно називали його «ходячою добротою». І було за що. Його простота і лагідність перевершували масштаби людських уявлень. Уже знаним душпастирем він, доктор богослов’я, вступив послушником до монастиря Отців редемптористів. «І тоді нічим не вирізнявся серед значно молодших за віком і скромною освітою новачків, котрі готувалися скласти монаші обіти, хіба що більшою ревністю в молитві, — розповідає «УМ» його земляк отець-мітрат Василь Скрипка. — Коли здивований настоятель монастиря якось запитав, чи то правда, що він має звання професора, майбутній владика скромно відповів: «Та що там. Маю».
Блаженство біля мощей
Рідне для Миколая Чарнецького село Семаківці розкинулися на найвищих у Городенківському районі пагорбах правобережжя Дністра. І на одному з них, при в’їзді зі сторони райцентру, минулого літа освятили храм УГКЦ, названий іменем єпископа-мученика. Будували ціле десятиліття.
Нині в Семаківцях, за традицією післявоєнних років, переважна більшість мешканців — православні. Розташована в центрі села церква Вознесіння Господнього також належить УПЦ Київського патріархату. Її вірні на перших порах, м’яко кажучи, без ентузіазму сприйняли ініціативу свого односельчанина, греко-католицького священика Василя Скрипки звести храм на честь Миколая Чарнецького. Зрештою, порозуміння знайшли. І тепер нова святиня додає духовної величі Семаківцям. Більше того, поширені мас-медіа та переказані з вуст у вуста численні факти чудодійних зцілень біля могили владики Миколая на Личаківському цвинтарі (згодом — біля його останків у церкві святого Йосафата по вулиці Замарстинівській у Львові) піднесли статус єпископа Чарнецького до рівня одного з найшановніших в Україні небесних покровителів.
«За два десятиліття священнослужіння я мав нагоду молитися в багатьох храмах, зокрема й дуже знаменитих, проте біля мощей владики Миколая відчуваю таке блаженство, що інколи аж дух перехоплює, — зізнається настоятель церкви його імені о. Василь Скрипка. — Вірю, що це місце в Семаківцях, на малій батьківщині мученика, стане відомим і шанованим далеко за межами Галичини об’єктом паломництва. У церкві ми вже маємо Євангеліє, яке тримав у своїх руках владика, його «Молитвослов», частину мантії та часточку мощей».
Мандрівний єпископ
Багатьма дивними, непояснимими традиційною логікою, подіями позначене й життя самого Миколи Чарнецького та його родини. За переказами, почутими автором цих рядків у Семаківцях, його матір Парасковія Протоцька після смерті батьків, котрих зжила зі світу холера в 60-ті роки позаминулого століття, залишилася без прихистку. Трирічну сироту підібрав неподалік села Білка семаківський парох Йосиф Каратницький. Відтоді Параска виховувалася у священицькій родині, аж поки добру, працьовиту і вродливу дівчину вподобав місцевий парубок Олекса Чарнецький. Подружжя дало життя дев’ятьом нащадкам, найстаршим з яких був Миколай (народився 14 грудня 1884 року). Саме йому, за Божим промислом, судилося стати єпископом-чудотворцем. Отець Йосиф з їмостю Марією після несподіваної смерті сина Омеляна всі свої заощадження вклали в освіту Миколая, котрий змалку виявляв непересічні здібності до наук і щирий потяг до духовного життя.
Після закінчення Станіславської гімназії та духовної семінарії він шість років студіював філософію і теологію в Римі, здобувши ступінь доктора богослов’я. Крім викладацької праці, багато подорожував західноукраїнськими землями від села до села, проповідуючи слово Боже. За спогадами очевидців, носив із собою торбу й валізу, де були митра, чаша, Євангеліє та інші церковні речі, необхідні для богослужіння в «польових» умовах. Часто ночував де прийдеться, зокрема й у копицях сіна. Попри сан титулярного єпископа й апостольського візитарія на Волині, Поліссі та Підляшші, своєю простотою і скромністю зачаровував селян.
У полоні садистів
Нікому не завдав крихти зла, проте в останні півтора десятиліття свого земного шляху зазнав жорстоких утисків і тяжких випробувань від рук московських безбожників. Зловісне провіщення мучеництва дехто ще задовго до приходу в Галичину атеїстів зі сходу побачив у незвичайному випадку, що трапився під час єпископських свячень Миколая Чарнецького в Римі 8 лютого 1931-го. Тоді з вівтаря впала і покотилася сходами його єпископська митра. Нововисвячений владика нібито й сам зрозумів, що йому стелиться тернистий духовний шлях, бо промовив: «Можливо, я, як і святий Йосафат, покладу голову за Христову Церкву». На жаль, справдилися найпесимістичніші передбачення.
Його як «агента Ватикану» енкаведисти заарештували 11 квітня 1945-го. Вирок — десять років позбавлення волі в зоні посиленого режиму. Над єпископом, котрий володів майже всіма європейськими мовами, глибоко знався на релігії, мистецтві та літературі, зокрема й російській, із насолодою знущалися напівграмотні, наділені владою садисти із зірочками на погонах. За деякими даними, владику Миколая допитували й катували загалом упродовж 600 годин, етапували тридцятьма місцями ув’язнення. Та, попри ієзуїтські тортури, він зберіг свою виняткову лагідність і щиро прощав ворогам провини їхні. «Записано спогад очевидця щодо такого неординарного факту, — розповідає о. Василь. — Якось у табірну кузню, де владика виконував обов’язки помічника коваля, зайшов начальник зони. Всі присутні там ув’язнені схопилися на ноги і виструнчилися перед офіцером. Владика не зауважив цієї метушні й продовжував щось робити біля горна. Розгніваний начальник підступно вдарив його з усієї сили. У відповідь побачив лише здивований погляд. І ті докірливі очі, за пізнішими зізнаннями самого тюремника, переслідували його вдень і вночі. Зрештою, сталося неймовірне: начальник концтабору згодом попросив, аби владика таємно охрестив його».
«Я бачу і чую!»
Важко хворого Миколая Чарнецького випустили на волю в 1956-му. Під наглядом сестер-жалібниць він прожив у Львові ще три роки. Поховали його на Личаківському цвинтарі. А вже після смерті на могилі владики почали відбуватися чудеса, котрі супроводжувалися діаметрально протилежними оцінками: одні називали їх дивом зцілення, інші — релігійною містикою. Прочувши про них, сюди почали стікатися немічні люди з фізичними й душевними хворобами, на яких поставила хрест офіційна медицина. «Помічна» земля з могили владики зникала так швидко, що працівники кладовища змушені були час від часу її підсипати, аж поки 4 липня 2002-го мощі блаженного Миколая перенесли до львівського храму священномученика Йосафата. Тут можна було лише молитися, не претендуючи на якісь матеріальні амулети на зразок цвинтарного ґрунту. Але фактів чудесних зцілень, за твердженнями оздоровлених хворих та їхніх родичів, не зменшилося.
Про дивовижне перетворення, яке з ним сталося, публічно розповів перед прихожанами семаківського храму уродженець села Дмитро Павлюк, котрий у зрілому віці втратив зір і слух. Отже, років зо два тому він разом із товаришем поїхав до Львова, аби взяти участь у богослужінні й попросити зцілення. І, за його словами, диво сталося саме під час відправи у церкві Св. Йосафата. Чоловік закричав на весь храм: «Я бачу!». Коли присутні застерегли його, аби не зчиняв галасу, то Дмитро вигукнув сильніше: «Я ще й чую!». Отриману в такий спосіб поміч і заступництво підтвердив нам о. Василь Скрипка, котрий також почав письмово фіксувати факти зцілень, зокрема й у семаківській церкві Святого Миколая Чарнецького, де він служить настоятелем.
ДО РЕЧІ
Перспективи
«Миколай Чарнецький — це насправді наш український Чудотворець. На цьому ми наголошували ще до того, як у Косівському районі Прикарпаття ініціювали створення садиб і маєтків Святого Миколая — уродженця грецького міста-колонії Патара у провінції Лікія, — зауважує в коментарі «УМ» краєзнавець із Городенки, кандидат історичних наук Ярослав Левкун. — Косівчани реалізують суто комерційний проект, а Семаківці, мала Батьківщина блаженного Миколая, як на мене, мають постати неповторною духовною оазою у масштабах України. В недалекому майбутньому тут збудують величний собор (проект уже готовий) та добротний катехитичний центр, куди, щиро вірю, приїжджатимуть паломники з усієї нашої держави та з-за кордону».
Іван КРАЙНІЙ
