Святий Іоанн Сучавський, якого московити хотіли присвоїти собі

Противник московітів Григорій Цамблак, який написав житіє Іоанна Сучавського

Показово, що житіє Іоанна Сучавського створив Київський митрополит Григорій Цамблак. Про останнього варто сказати кілька слів. Народився він на теренах Болгарії (ймовірно, в місті Тирново). Принаймні руські (давньоукраїнські) джерела його іменували болгарином. Належав він до Тирновської школи книжників, яка в XIV ст. переживала піднесення й справила помітний вплив на розвиток церковнослов’янської мови та книжної культури цією мовою. В останні роки XIV – на початку XV ст. Григорій перебував на Афоні, в монастирях Константинополя (Стамбула), Сербії та Молдавії. У 1409 р. він прибув до Києва. І здобув прихильність великого князя Литовського й Руського Вітовта, до складу держави якого входила колишня столиця Русі. Саме за підтримки цього можновладця Григорій у 1415 р. був обраний Київським митрополитом на соборі єпископів та світських осіб Великого князівства Литовського і Руського. Це була альтернатива митрополиту Фотію, який у той час постійно перебував у Москві. Вітовт, підтримавши цей собор і приклавшись до його організації, прагнув «повернути митрополію» до Києва. Він писав, що «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли». Однак вони «забирали церковні прибутки». Правда, Константинопольський Патріархат так і не визнав обрання Григорія Цамблака на Київську митрополію й не висвятив його. Водночас цей церковний діяч прагнув отримати підтримку з боку Риму. Зокрема, став учасником собору Католицької Церкви у Констанці в 1418 р., практично продемонструвавши свою прихильність до єдності між східним і західним християнством.

І ось саме цей «крамольний» для московітів церковний діяч написав житіє Іоанна Сучавського, яке потім широко використовували ті самі московіти. Останні не гребували присвоювати інтелектуальні надбання навіть «ворогів», бо свого часто, за великим рахунком, не мали.

Чому Григорій Цамблак створив житіє Іоанна Сучавського? Річ у тому, що в 1402 р., за часів правління молдавського господаря Олександра Доброго, мощі цього святого були перенесені до столиці Молдавії Сучави й, фактично, відбулася його канонізація, про що буде більш детальніше мова йти далі. Звісно, канонізація потребувала житія. Його й створив книжник Григорій Цамблак, який на той час перебував у Молдавії. Пізніше, вкінці XVII ст. чи на початку XVIII ст., це житіє було переписане українським агіографом Дмитром Тупталом й ввійшло у відомий його збірник «Житія святих».

Про походження Іоанна Сучавського та його дискусії з католиками

Житіє Іоанна Сучавського є, безперечно, цікавим літературним твором, не позбавленого художньо-літературних достоїнств, яке водночас передає певні реалії XIV ст., притаманні в той час Чорноморському басейну, нинішнім південноукраїнським та молдавським землям.

Тому є сенс розібрати його, відповідним чином прокоментувавши. При цьому використовуватимемо житіє в інтерпретації Дмитра Туптала, яка все ж не відступає від версії Григорія Цамблака.

Отже, спочатку в ньому говориться про походження Іоанна: «Трапезунд дав цього мужа, град славний і великий, що у східному краї лежить поблизу Сирії, сягає кордонів Великої Вірменії. Добра пристань для тих, що на кораблі звідусіль морем пливуть, бо вистачає там всього для потреби. Мешканці ж града того, біля моря живучи, з купецтва і мореплавства собі на життя достатньо заробляють. Тому й блаженний Іоанн, часто на корабель сходячи і до багатьох градів пливучи, займався купецтвом».

Тут варто дещо пояснити. Трапезунд (зараз належить Туреччині) був важливим торговим центром на узбережжі Чорного моря. Це було ромейське (візантійське) місто, в якому в основному проживали греки, які дотримувалися східнохристиянського (православного) віровизнання. Водночас Трапезунд мав широкі торгові зв’язки із землями Близького Сходу, а також Вірменією та Персією. Тому це місто, в певному сенсі, було «інтернаціональним». Тут проживали представники різних етносів та релігій. І це знайшло своєрідне відображення в житії. З останнього випливає, що Іоанн належав до купців, займався торгівлею. Уже, в силу цього заняття, бував у різних місцях і містах, а також зустрічався з представниками різних вір. Звісно, під час таких зустрічей, попри комерційну співпрацю, виникали й релігійні дискусії. До того ж їхнім каталізатором могла ставати торгова конкуренція – адже часто в чорноморській торгівлі конкурували групи, які мали різну релігійну приналежність. Власне, про це йдеться в наступному уривку житія:

«Якось трапилося йому (мається на увазі Іоанн – П. К.) з великими закупами увійти на корабель мужа іноземного, який був родом фряг, вірою не східного ісповідання, вдачею суворий, немилостивий і нелюд. З таким чоловіком у його ж кораблі плив святий, і почав ворог-диявол заздрити богоугодному життю його, бо нелегко було ворогові терпіти чесноти Іоаннові: бачив, як часто той молиться до Бога і постить, добре поводиться і для всіх відкритий, милосердний до тих, що потерпають на кораблі від скрути, і до тих, яким трапилося захворіти, — утішав-бо їх раб христовий, даючи їм зі свого достатку потрібне, і у всьому руку допомоги простягаючи. Очі ж свої сльозами наповнивши, казав собі, говорячи: «Якщо помилуєш стражденного брата — помилуваний будеш, і якщо утішиш скорботного — і ти утіхи від Бога сподобишся». Те бачачи і заздрячи, і хотівши святому перепону зробити, і загородити шлях до спасіння, невидимий ворог замислив спочатку відтягнути його від благочестивої віри. Намовив-бо на нього ворога видимого — начальника корабля, супротивного вірою, аби дошкуляв правовірному рабові христовому в східному благочесті. Була-бо між ними в дорозі морській велика за віру суперечка, і завжди Іоанн святий як той, хто в книжному ученні обізнаний і премудрий, перемагав того фряга і соромив неправедне його мудрування. Гнівався тому той на нездоланного воїна христового, і лютував, і докорами багатьма дошкуляв йому, і ворогував на нього, погано думаючи про нього. Коли така ворожнеча розпалилася, пристали до берега біля Білгорода, що на Босфорі». Під цим містом мається на увазі нинішній Білгород-Дністровський у Одеській області.

Маємо тут типову житійну інтерпретацію конфлікту-дискусії між «вірним» і «невірним». «Вірним», звісно, постає Іоанн. Він поводиться як справжній християнин: молиться постить, виявляє милосердя тощо. Це не до вподоби дияволу, який і провокує конфлікт. Другою стороною конфлікту є «невірний» фряг, котрому належить корабель, на якому святий перевозить свій товар.

Що це за фряг, як розуміти таке слово?

Фряг (множина – фряги, фрязи, фрязини) – староруський термін, вживаний у XII–XVII століттях, який походить від перекрученого слова «франк». Ним позначалися вихідці з країн Південної Європи романського походження, які були католиками. Переважно під ним розуміли генуезців та венеціанців, які активно вели торгівлю у Чорноморському басейні і мали тут численні колонії. Одним із головних венеціанських торгових осередків на узбережжі Чорного моря був згадуваний Трапезунд. Також помітною була присутність венеціанців у Білгороді, де знаходився їхній спеціальний представник – байло. Саме ж місто вихідці з Італії іменували на по-своєму – Монкастро. Якщо вірити джерелам, то тут перші італійські кораблі з’являються 1291 року. У той час це місто контролювалося правителями із Золотої Орди. Таким воно лишалося і в першій половині ХIV ст., коли тут прийняв мученицьку смерть Іоанн Сучавський.

Тобто у житії під фрягом варто розміти венеціанця. Останній належав до західних християн, католиків. І тому не дивно, що між Іоанном Сучавським та фрягом виникали богословські суперечки, спровоковані, правда, дияволом. Житіє демонструє перевагу святого над своїм опонентом. І, зрозуміло, воно мало полемічне спрямування, аби показати перевагу східного християнства над західним.

Однак справа не обмежилася лише словесними дискусіями.

Чи були вогнепоклонники в Білгороді?

Фряг вирішив підступом погубити Іоанна:

«Вийшов-бо поганий той кораблеплавець, до єпарха града того (до керівника міста Білгорода – П. К.) пішов — був же єпарх персом родом і вірою, ревний хранитель передання батьків своїх. До того перса на святого Іоанна приніс оббріхування таке. «Є, — казав, — о ігемоне (під ігемоном в даному випадку розумівся керівник міста – П. К), чоловік, який на кораблі зі мною сюди прибув. Він хоче від християнського відступити передання і відчужитися від своєї віри, хоче до вашої віри приступити і бути вам у переданні спільником. Мені-бо в дорозі морського плавання сповістив те і присягами багатьма присягає, що не змінить наміру свого. Тому ж і ти швидко подбай про нього, щоб привести його до вашого одновірства, аби була тобі велика від роду твого похвала. Той-бо муж велеслівний, і красномовний, і серед найперших Трапезунда-града вельмож не останній».

Цей уривок виглядає дещо дивно. Мається на увазі те, що керівником міста був перс. І, як далі випливає із житія, до того ж вогнепоклонник, тобто адепт зороастризму.

Тут може бути кілька версій походження такого твердження. Можливо, дався взнаки «трапезундський слід». Як уже говорилося, Трапезунд був пов’язаний торговими шляхами з Персією. А в цій країні хоча й утвердилося мусульманство, однак все ж існували прихильники зороастризму. Останні в очах християн могли поставати язичниками – гіршими, аніж мусульмани. І тому для підсилення ефекту в житії керівник Білгорода став таким язичником.

Зрештою, автору житія Григорію Цамблаку не випадало сваритися з мусульманами. Адже він тривалий час жив на теренах, які контролювалися турками-мусульманами. До того ж Молдавія, де з’явилося житіє Іоанна Сучавського, в той час, фактично, визнавала свою васальну залежність від турків. Останні же знаходилися в стані перманентної конфронтації із персами. І це могло підштовхнути автора житія зобразити персів (в даному випадку очільника Білгорода) як язичників.

Але могла бути й інша версія походження легенди про перса-вогнепоклонника, який був білгородським градоначальником. Як уже зазначалося, на початку XIV ст. Білгород знаходився під владою Золотої Орди. Саме в той час (близько 1313–1320 рр. за правління хана Узбека) у цій державі починає утверджуватися мусульманство. Однак старі вірування зберігали свої позиції. Хану Узбеку довелося утверджувати іслам силою, вдаючись до репресій. Він жорстоко придушив змову регіональних правителів, які виступали проти переходу на мусульманство, знищивши до 120 родичів-чингізидів.

На околицях Золотої Орди (а до таких належав Білгород) могли й далі серед ординського керівництва зберігатися давні монгольські й тюркські вірування, в яких певна роль відводилася поклонінню вогню. Ці вірування автор житія Іоанна Сучавського «нав’язав» білгородському градоначальнику, представивши його до того ж ворожим для турків персом.

Далі в житії описується, як керівник Білгороду намовляв Іоанна перейти на його неблагочестиву віру:

«Це чувши, нечестивий ігемон сповнився радости і, на звичному для суду місці сівши, звелів з честю прикликати до себе блаженного Іоанна Трапезундця. Побачивши його, сказав: «Досить про тебе чув, о чудовий муже, що нашу віру ти полюбив і хочеш її прийняти. Наша-бо віра чесних думкою торкається, і серця тих, що її розуміють, до своєї любові запалює. А хто з радістю приймає її — тим щасливе життя дає і довгі літа. Християнська ж віра сміху достойна, не барися тому відкинути її від себе далеко, о друже славний, передання ж і закони християнські велегласним голосом висмій перед всенародним цим зібранням, задля цього ми разом всі з жінками і дітьми зійшлися, бо чули, що ти хочеш нині стати проповідником нашої світлої і славної віри. Іди далі, о дивний муже, стань з нами разом і найсвітлішим голосом прослав світлозоре сонце, і віддай честь зірці, що перед сонцем засяяла, і принеси жертви тим небесним світилам, що світ осявають. А тоді від царя нашого багатьох почестей і великих санів удостоїшся, нам же наче братом щирим станеш і насолодишся життям, солодким для всіх людей».

Маємо тут звичний житійний сюжет, коли святого «нечестивці» намагаються переманити на свій бік, прилучити до своєї «нечестивої» віри. Звісно, святий не піддається, що й бачимо в розглядуваному нами житії:

«Коли такі слова улесливі розмаїтий у злості і підступний перс говорив, святий Іоанн мислені очі вгору звів, прикликав на допомогу Владику, який казав, що «коли ведені будете перед царів і князів через ім’я Моє, не вчіться наперед, що казатимете чи що відповідатимете у ту годину, дасться-бо вам слово, з яким не зможе сперечатися ніхто з тих, що противитиметься вам». Тоді чуттєвими очима на ката (мається на увазі керівник Білгорода – П. К.) поглянув, сміливо простягнув руку і відповів, кажучи: «Вважаєш, що я зміг би брехати, о ігемоне! Не було в мене таких слів, щоб я відрікався Христа мого, не буде мені такого ані нехай не допустить Господь мій Ісус Христос, щоб таке коли на гадку мені спало. Це підступ ворога істини, сатани, батька твого. Увійшов-бо в тебе, як у свою стару посудину, говорить до мене через тебе, до згуби притягнути мене сподівається і примушує мене відступити від Бога істинного, який, як же іншого всього видимого і невидимого Творець, так і самому тому сонцю Творцем є, яке ти шануєш, наче бога, одержимий пітьмою зваби. І безумно приносиш творінню ту честь, яку самому Богові приносити годиться. Тому не зваблюй мене схилитися до брехні, більше ж — ти сам, пізнавши від мене таїнство правди, відкинь, прошу тебе, пітьму нечестя, що на душу твою налягла, і сподобися стати сином світла, понад сонце сяючи зорями божественного хрещення. Сонця ж, що на небі видно, не май за бога, але знай, що то світило вогненного єства, яке поставив Творець Бог людям на службу, і у четвертий день воно було створене. Як же творіння може бути богом?» Такі слова Іван святий промовив, підніс руки свої до неба і, звівши очі, гукнув, щоб усі почули: «Хай не буде такого, щоб я відрікся від Тебе, Христа, Спаса мого, з безначальним Твоїм Отцем і Пресвятим Духом славленого Бога! Не поклонюся сонцю, не послужу вогневі, не принесу жертви зорі, яку еллінські байки тезойменною блудній пристрасті називають».

Як бачимо, тут житіє знову отримує полемічне спрямування – на цей раз проти язичництва. Не даремно воно іменується «еллінством». А в християнській літературі є чимало творів, де ведеться дискусія з еллінством, тобто давньогрецькими віруваннями. Загалом же термін «еллінство» поширювався на будь-які давні етнічні вірування.

Агіографічний твір про Іоанна Сучавського, фактично, повторює відоме житіє князя Михайла Чернігівського, який 20 вересня 1245 року загинув у Орді, відмовившись виконувати язичницькі обряди. Цей князь та його боярин Федір не захотіли пройти через «вогонь» та поклонитися ідолам Батия, заявивши, що не слухатимуть тих, хто думає лише про земну славу. Через таку відмову, Михайла довго били, а потім обезголовили. Приблизно те саме відбувається із Іоанном.

Далі говориться, що керівник Білгорода, що не дивно, негативно сприйняв слова святого. Адже Іоанн, полемізуючи, доводив «неправильність» його поглядів. А такі речі людьми, як правило, сприймаються вороже:

«Коли так мученик сміливим голосом і з радісним лицем говорив, кат мінився на обличчі, розпалюваний всередині вогнем гніву, і не міг довго терпіти мужа, що говорив йому протилежне: Христа ж бо, якого ображав нечестивий ігемон, святий Іоанн хвалив і посеред численного люду проповідував як істинного Бога, нечестиву ж ігемонову віру, правильніше ж звабу, бештав, до решти відкидаючи».

Страсті Іоанна

Звісно, реакція не забарилась. Далі в житії йде опис страждань Іоанна. При цьому зустрічаються певні алюзії до страждань Ісуса Христа:

«Звелів тому кат воїнам скинути одяг з мученика. І зразу воїни зробили те, швидше від слова. І стояв святий нагий, у Христа одягнений. Тоді звелів ігемон багато палиць покласти і мовив до мученика: «Не байки нам оповідати, а відректися віри своєї некорисної обіцяв ти, бажаючи всім серцем приступити до нашої світлої віри й нашими прикраситися законами. Покинь тому довгі свої злослів'я і, що обіцяв, те виконай — поклонися світлозорому сонцю. Якщо ж ні, то так мені славна наша віра, що не лише цими палицями твою розшматую плоть, а й іншими гіршими муками, єству нестерпними, мучити тебе буду, врешті найгіршу тобі заподію смерть».

Однак Іоанн, як і належить герою агіографічного твору, виявляє стійкість у вірі. Його не зламали ні катування, ні погрози правителя Білгорода:

«Святий мученик відповів, кажучи: «Я не байкар, о всілякої скверни сповнений кате, але раб і проповідник правдивого Бога, у Тройці славленого. У нього ж бо від прабатьків і батьків моїх вірити навчився, тому й нині поклоняюся Йому єдиному, і Йому жертву хвали приношу, і Його Творцем усього вважаю і визнаю, й очікую, що Він буде Суддею живим і мертвим, щоб кожному за ділами воздати. Прийде у той час, коли, за його велінням, це видиме сонце, на службу людям встановлене, змеркне. Тому й не сподівайся щось інше від мене почути, ніж те, що я від початку казав, бо ніколи не вшаную творіння більше від Творця ані не поклонюся створеному більше, ніж Творцеві, допоки маю розум і є господарем своєї свідомості. Більше не зволікай, діячу неправди, але псячий і нелюдський норов, що в тобі криється, відкрий і звільни себе від турбот про винайдення для мене мук: яким-небудь способом катування і смерті пошли мене до жаданого мого Владики Бога. Роби швидко, що маєш робити, щоб не глушилися більше вуха мої твоїми найнечестивішими словами, про них же сказав пророк: «Отрута гаспида під устами їх». І щоб не дивився я довго очима своїми на всескверне твоє лице, ось маєш готову до катування оголену плоть мою, бий палицями, пали вогнем, у воді втопи чи мечем розрубай. Й інших, якщо маєш яких, лютіших мук завдай мені, не лінуйся, все я готовий з насолодою витерпіти за любов Христа мого».

Реакція градоначальника Білгорода на такі слова не забарилася:

«Жорстокий кат, чуючи ці слова мученикові, запалав гнівом і звелів зразу на землі розтягнути мученика й палицями сукуватими немилостиво бити. Настільки жорстоко слуги били страстотерпця Христового, що кришилася плоть його на багато частин, з палицями в повітря підносилася, й обагрилося кров'ю ціле місце, на якому святий мучений був».

Іоанн, подібно до Христа та християнських мучеників, приймає ці катування стійко. Більше того, він навіть дякує Богу, що той послав йому такі випробування й тим самим дав йому можливість спокутувати гріхи:

«Доблесний же страждалець, такі муки мужньо терплячи, умові свої очі зводив до неба, кажучи: «Дякую тобі, Владико Боже, що сподобив мене кров'ю своєю омитися чисто від гріхів моїх, в які після святого хрещення з немочі людської я падав».

Така стійкість святого лише розізлила його мучителів, які почали його ще більше катувати:

«Сини погибелі, чуючи, як мученик молився до Бога, більшого гніву сповнилися і доти били його жорстоко, допоки не затих голос його. Тоді настав вечір, і звелів ігемон мученика, ледь дихаючого, двома веригами зв'язаного, вкинути до темниці й пильнувати його до ранку для більших мук. А тому що мученик від лютих ран не міг сам іти, тягнули його, наче трупа, і до в'язниці вкинули».

Але й такі страшні катування не зломили святого. Він зберігав силу духу:

«Наступного дня звіроподібний той кат, на звичному місці судища сівши, звелів поставити перед собою мученика — Івана святого. Став перед ним страстотерпець Христовий, лицем світлий і радісний душею».

Однак нечестивий градоначальник не перестає вмовляти Іоанна. Він сподівається, що той прийме його аргументи, які апелюють до «життєвої мудрості»:

«На нього (тобто на Іоанна – П. К.) поглянувши, світле й радісне його лице бачачи, нечестивий суддя вельми здивувався, як після таких довгих мук душа в ньому перебуває і, наче нічого не витерпіла, веселиться. І сказав до нього: «Чи бачиш, Іване, в яке безчестя ти привів себе своєю непокірністю — ледь не позбувся солодкого і для всіх людей від всього любішого життя. Проте, якщо на мою думку пристанеш, вернеться тобі здоров'я за лічені дні — і розшматована ранами плоть твоя вилікувана буде, бо є в нас лікарі вмілі, що з Індії і Персії прийшли. Якщо ж і далі у християнстві перебувати хочеш, то знай, що більше тебе чекає лихо».

Як бачимо, тут знову з’являється «перський сюжет» і навіть «індійський». Мовляв, у Білгороді перебувають вмілі перські та індійські лікарі. Взагалі таке виглядає сумнівно. Але такі лікарі цілком могли бути в Трапезунді, що був пов’язаний торговими зв’язками з Персією й Індією.

Іоанн не сприймає слів градоначальника Білгорода. Він ладний і далі терпіти муки, лишаючись християнином:

«Святий же мученик відповів: «Розшматованим тілом своїм я анітрохи не журюся, о судде, бо наскільки зовнішня наша людина тліє, настільки внутрішня оновлюється, — як же говорить великий апостол Господній. Моя ж турбота — не що інше, лише перетерпіти до кінця муки, яких мені завдаватимеш. Христос мене ж укріплює й каже: «Хто перетерпить до кінця, той спасеться». Коли новіші якісь винайшов на мене муки — здійснюй їх. Перших-бо, накладених мені від тебе ран, я навіть не відчув».

Такі слова, відповідно, викликають гнів градоначальника й він наказує продовжити катування святого, посиливши їх:

«Цими премудрими словами святого безумний кат осоромлений був, затрясся гнівом і, як звір, рикнув, знову простягнув на землі мученика, лютіше бити звелів. І били слуги страстотерпця без жалю довго, змінюючи один одного, що й нутро його вельми зранене було. Він же шепотів устами, молячись до Бога. І коли, б'ючи те діямантове тіло душі, воїни знемогли, і всілякого віку люди на нечистого суддю кричали, засуджуючи немилостиву його вдачу і жорстокість, звелів кат привести коня неприборканого й дикого і ноги мученика до нього ззаду міцно прив'язати, сісти ж на коня одному з воїнів і вулицями града, скільки можна, гнати коня, женучи волочити Христового страждальця. І волочений був святий так по цілому граді, і було видіння жалісне для очей благочестивих».

«Юдейський сюжет» і розкаяння фряга-католика

Білгородський градоначальник начебто зробив «свою справу». Однак автор житія Іоанна Сучавського не покладає на нього вину за смерть святого. Далі в творі маємо «юдейський сюжет»:

«Вершник-бо, що волочив святого, досягнув поселення юдейського і їхав, минаючи їхні вулиці, а багато юдеїв насміхалося з волоченого мученика, і кричали злісні ті люди, повертаючи лиця свої, і кидали в нього, хто чим мав, сміхи безчинні й негарні чинячи. Один же з них у хату побіг, схопив меч оголений і, сягнувши волоченого святого, відтяв йому голову. І так добрий воїн Ісуса Христа закінчив подвиг свій страдницький — передав святу свою душу в руки Господа свого. Тіло ж його чесне воїн той відв'язав від коня і кинув на тому ж місці. І лежав з відтятою головою, непохований і непильнований, і ніхто з християн не смів торкнутися до нього, боячись гніву нечестивих».

Наскільки цей «юдейський сюжет» відповідав реаліям?

Євреї активно займалися торгівлею в Чорноморському басейні, створюючи конкуренцію іншим купцям – як християнським, так і мусульманським. Це було ґрунтом, який значною мірою породжував антиюдейські настрої. Тим паче, що євреї зі своєю вірою трималися окремо, відрізняючись від представників інших віросповідань. Власне, ці антиюдейські настрої знайшли вияв у житії Іоанна Сучавського, де вина за вбивство святого була покладена на євреїв. Взагалі в той час серед християн поширене було звинувачення євреїв у тому, що вони спричинили смерть Ісуса Христа. А в житії Іоанна Сучавського помітні алюзії з євангельськими оповідями про Христові муки й смерть.

Загалом же вбивство Іоанна Сучавського євреями «виглядало реалістично», оскільки в Білгороді, як у значному торговому місті, проживали представники цього етносу, серед яких були й торгівці.

Проте на вбивстві Іоанна Сучавського євреєм «юдейський сюжет» не завершується. Він спеціально посилюється автором житія, який оповідає про перше чудо, яке сотворили мощі святого, і про те, як на це реагували євреї:

«Коли настала ніч, було видно чудо над тілом мученика: багато лампад ясно палало, і три світлоносні мужі співали співи невимовні священнославні й кадили, і стовп вогненний над мощами святого утвердився. Це чудо багато хто бачив. Один же з юдеїв (його хатина була поблизу того місця, на якому багатостраждальне тіло лежало), думаючи, що священики християнські прийшли взяти його і за звичаєм поховати, взявши лук зі стрілою, наблизився туди, хотівши поцілити в одного з видимих тих гаданих священиків. Напнув стрілу, натягнув, скільки було сили, і, коли хотів випустити стрілу, приліпилася стріла з тятивою до пальців правої його руки. Лук же до лівої руки приліплений був. Й ані стріли пустити, ані своїх рук від лука і стріли звільнити не міг. І так єхидний той виродок єврейський цілу ніч страждав. Коли починало світати, невидимими стали дивні ті мужі, і стовп вогненний, і лямпади сховалися. І люди всілякого віку сходилися на те місце дивилися на окаянного стрільця, який напнув лук та стрілу і так лишився стояти, наче залізними оковами, невидимою силою Божою зв'язаний. І визнав, хоч і не хотів, юдей той детально все, що бачив над мучениковим тілом, і як вчинилася йому від Бога кара за те, що насмілився погане діло почати. Після достатнього виявлення того чуда звільнилися його руки, і прийняв звільнення від кари».

Таке чудо не могло не справити враження на білгородського градоначальника, який погодився на те, щоб християни (а вони, як виявляється, становили частину населення Білгорода) поховали мученика належним чином:

«Ігемон же, про те довідавшись, злякався вельми і звелів християнам взяти тіло мученикове і поховати його. Християни, взявши його, поховали при церкві своїй чесно».

Однак на цьому чудеса, творені Іоанном Сучавським, не скінчилися. Тут на арену знову виходить купець-католик, який привів до гибелі мученика. При цьому він розкаюється в своєму вчинкові:

«Минуло декілька днів, фряг той, який передав святого на муки, захотів вкрасти чесне його тіло і віднести до себе: розкаявся у злості своїй. Однієї ночі, зручний час вибравши, прийшов зі своїми до гробу мученика і, розкопавши те місце й гріб відкривши, хотів взяти чесні мощі. Христовий же воїн у ту ж годину явився пресвітерові тої церкви уві сні, кажучи: «Встань швидко, біжи до церкви, ось-бо хочуть мене вкрасти». І зразу пресвітер встав, побіг з поспіхом і на місце прибув, побачив гріб розкопаний і тіло святого, мало не винесене. Скликавши благочестивих людей, розповів, що було, і всі прославили Бога, який прославляє святих своїх. Чесні ж мощі святого мученика взявши, внесли до церкви й у вівтарі поблизу святої трапези поклали. І лежали там ті святі мощі сімдесят літ і більше, і бували над ними часто якісь божественні явлення вночі і вдень. Часом-бо світло якесь чудесне з'являлося, часом стовп вогненний, часом пахощі невимовні від гробу виходили і зцілення хворих відбувалися».

У даному випадку маємо справу з традиційним житійним прийомом: опис чудес, які творили мощі святого після його смерті.

Чому молдавський господар Олександр Добрий ініціював канонізацію Іоанна

Саме ці чудеса, як говорить житіє, й породили бажання в молдавського господаря Олександра Доброго перенести мощі Іоанна з Білгорода до своєї столиці Сучави:

«Дійшла про те слава (про Іоаннові чудеса – П. К.) до тодішнього володаря Молдовлахії і Помор'я, благочестивого і христолюбного великого воєводи Олександра — мужа, що багатьма чеснотами себе прикрашав і мучениколюбцем був. І захотів він дуже мати в себе той пребагатий скарб — чесні мощі мученика Христового Івана святого. Порадившись зі священним архиєпископом Йосифом, послав одного з вельмож своїх з достатньою кількістю воїнів до Білгорода. Вони ж постаралися, принесли звідти, не гаючись, мощі мученика. І вийшов назустріч великий воєвода зі всіма вельможами, і священний архиєпископ зі всім духовним чином, і весь люд прийшов, мученика радісно зустрічав зі свічами, і кадилами, і пахучим миром. Великий же воєвода, припадаючи до раки святого, обіймав багатостраждальні його мощі, прикладаючи свої очі й уста до чесних рук мученика, сліз же доволі з великої радості проливав, визнаючи цього святого мученика хранителем своєї держави (виділення курсивом наше – П. К.). І так з великою шаною поклали чесні мученикові мощі у святішій митрополії у стольному граді Молдовлахійської держави Сучаві. Про зцілення, які тоді (і потім) на різні недуги слабуючим від мощей мученикових подавалися (і нині подаються), нехай (говорить оповідач) розкажуть ті, що прийняли благодать, хай проповідують прийняті від нього добродіяння. Тут же досить сповістити, що такий мав мученицький кінець Іоанн святий, так осоромив нечестивого єпарха, таку боротьбу в подвизі показав і вінчався з рук подвигоположника Христа».

Далі йдуть у житії слова про причислення Іоанна до лику святих, тобто, фактично, вказується на його канонізацію, здійснену за часів молдавського господаря Олександра Доброго:

«Таке було доброкупецтво Іоаннове: мало дав, багато придбав, зрадникові тіло за тягар залишивши, далі не в Трапезунд, а до Вишнього Єрусалиму попрямував у мученицький лик, як мученик, на Авраамове лоно, у поселення святих, у пристань благих, у світлиці нетлінні, де став перед трисвятою і пребожественною Трійцею. Їй же слава, міць, честь, краса і поклоніння нині і на безконечні віки. Амінь».

Тут варто з’ясувати, чому саме Олександр Добрий ініціював канонізацію Іоанна і навіть проголосив його небесним покровителем Молдавії. При цьому треба звернутися й до державної та церковної політики його попередника – Петра Мушата, який правив у останній чверті XIV ст. Із його правлінням пов’язана розбудова Молдавської держави. У той час, у 1378-1387 роках, угорцям вдалося відновити своє панування в південній частині колишнього Королівства Руського, яке зараз у літературі часто іменується кабінетним терміном «Галицько-Волинське князівство». Тоді Молдавія опинилася під угорською зверхністю. Проте після смерті угорського короля Людовіка Анжуйського в 1384 р. і у зв’язку з експансією поляків на Галичину в 1387 р. ситуація змінилася. Молдавія не лише позбулася угорської залежності, а й стала одним із гравців у розборі спадку Королівства Руського. Зокрема, Петру Мушату вдалося приєднати так звану Шипинську (Шепенецьку) землю із фортецями Хмілів, Хотин і Цецин, яка була заселена переважно русинами (українцями). У вересні 1387 року в Львові цей молдавський господар склав ленну присягу польському королю. При цьому молдавани розглядали її як підтвердження рівноправного контракту між партнерами – з обопільними зобов’язаннями та правом на суверенітет.

Ленна присяга 1387 року, будучи, фактично, союзом з Польським королівством, виявилася корисною для Молдавської держави. Остання з допомогою Польщі отримала важливий стратегічний пункт – фортецю-порт Білгород. По договору з Польщею за значну грошову суму до Молдавії перейшло Покуття. Окрім цих земель, Петро Мушат протягом 80–90-х роках XIV ст. приєднав до своїх володінь деякі землі Дністровсько-Карпатського регіону, на які поширювався вплив Угорського королівства. Також при Петрі Мушаті згадується Буковина як частина Молдавської держави, а її столиця була в 1385 р. перенесена до південнобуковинського міста Сучава, яке тривалий час залишалося в такому статусі.

Також Петро Мушат займався облаштуванням церковних справ у своїх володіннях. З часу приєднання до Молдавії Білгорода, в якому з початків XIV ст. існувала православна єпископська кафедра, в складі молодої держави з’явилася своя єпархія. Близько 1387 р. на неї митрополитом Малої Русі, що мав кафедру в Галичі, був висвячений син Петра Мушата Йосиф. Потім центром цієї єпархії стало столичне місто Сучава. Цікаво, що з номінацією на Білгородську кафедру деякі історики пов’язують появу в Молдавії т. зв. Арадського списку Волинської Кормчої 1286 р. Принаймні цей список – одне зі свідчень релігійно-культурного впливу Королівства Руського на Молдавію. Тут принагідно варто нагадати, що на той час більшу частину населення Молдавії та її еліти становили русини (українці). Мовою Церкви в цій державі була церковнослов’янська мова, а мовою державною, якою писалися документи, був спрощений варіант цієї мови з вкрапленням розмовних слів руською (давньоукраїнською) мовою. Показово, що матеріал двотомного академічного «Словника староукраїнської мови XIV – XV ст.» (1977-1978) значною мірою базувався на матеріалах молдавських грамот.

Після смерті Петра Мушата в 1391 р. розгорнулася боротьба між його спадкоємцями за молдавській престол. Близько 1400 р. господарем Молдавії став Олександр із династії Мушатів, який отримав прізвисько Добрий. За часів його довготривалого правління (до 1432 р.) цей господар зумів стабілізувати ситуацію в своїй державі, сприяв організації її війська, фінансів, розвитку міст, роздаючи привілеї купцям. Він здійснив певні зміни в сфері державного управління, створивши Боярську раду, провів адміністративну реформу. У 1401 р. була створена Сучавська митрополія, до складу якої ввійшли єпархії з центрами в столичній Сучаві, містах Романі та Радівцях. Таким чином, Молдавська держава отримала свою автономну церковну структуру. А це для неї було досить важливо. Молдавська митрополія була пов’язана з відповідними православними структурами на українських землях.

Враховуючи ці події, стає зрозуміло, чому був канонізований Іоанн, а його мощі були перенесені 24 червня 1402 р. до Сучави. Очевидно, ще в Білгороді, де існувала православна єпархія, почав формуватися культ цього святого. Однак коли це місто опинилося в складі молодої Молдавської держави, постало питання про перенесення його мощів до Сучави – аби надати цьому місту сакральної значимості. Адже Сучава, як уже говорилося, саме за часів правління Мушатів стала не лише столицею Молдавії, а й центром Молдавської митрополії. Тому Мушати (господар Олександр Добрий та архієпископ Йосиф) ініціювали перенесення мощів Іоанна до Сучави й фактичну канонізацію святого. Певно, вони й замовили Григорію Цамблаку написання житія Іоанна, яке набуло значного поширення й популярності. Так Молдавія отримала святого, що став покровителем цієї держави.

У 1589 році мощі Іоанна були перенесені зі старої церкви в Сучаві до нового митрополичого собору, побудованого господарем Богданом III. Вважається, що в 1622 р. вони здійснили чудо. У той час відбулося нашестя татар на Сучаву. Народ звернувся до свого небесного заступника. А молдавський митрополит Анастасій (Кримца) відслужив всенічну службу та закликав вірян просити Бога про милість. Після потрійної хресної ходи навколо собору з Євангелієм та мощами, їх збиралися були сховати в Сучавській фортеці. Однак воли не могли зрушити віз із місця. Наступного дня вранці почалася страшна злива. Річка Сучава вийшла зі своїх берегів. Татари не змогли переправитися до міста і в замішанні відступили. Народ вірив, що це сталося при допомозі святого.

Іоанн Сучавський на українських землях. Як московити «привласнювали» святого

Хоча Іоанн Сучавський не мав стосунку до Московії, а автор його житія був «ворожим» для московітів діячом, вони спробували присвоїти собі цього святого. Так, наприкінці XV століття його житіє стає там широко відомим. На честь Іоанна Сучавського був названий народжений у 1633 році царевич Іоанн Михайлович — молодший син царя Михайла Федоровича Романова. З цієї нагоди була написана ікона святого, на його честь було освячено північний приділ Верхоспаського собору при Теремному палаці Московського Кремля та приділ у московській церкві Гребнівської ікони Божої Матері.

Але невдовзі після цього мощі Іоанна Сучавського опинилися… в Україні.

У 1685 р. вони були взяті польським королем Яном Собеським й перенесені до міста Стрий. Варто зазначити, що цей король народився на теренах Галичини (в місті Олеську) й мав сентимент до своєї «малої батьківщини». Згодом мощі святого перенесли до Жовкви – улюбленого міста Яна Собеського, де він часто перебував.

Принагідно варто зазначити, що на час перенесення мощів Іоанна Сучавського до Галичини галицькі єпископи (львівський та перемишлянський) продовжували зберігати православ’я. Тому перенесення мощів Іоанна Сучавського до православної на той час Галичини, яка традиційно була тісно пов’язана із Молдавією, зокрема в плані церковному, виглядає логічно. Тим паче, що на той час, коли відбулося перенесення, Сучава перестала бути столицею Молдавії.

Правда, на зламі XVII-XVIII століть відбувся перехід галицьких єпархій на унію. Однак це не змінило ставлення до шанування Іоанна Сучавського. Його так само шанували греко-католики, як і православні.

13 вересня 1783 р., за часів правління імператора Йосифа ІІ, при наполяганні молдавського духовенства, мощі Іоанна було повернуті до Сучави.

Тут необхідно враховувати контекст цих подій. У 1772 р. стався перший поділ Речі Посполитої, в результаті якої Галичина опинилася в складі Імперії Габсбургів (Австрії). А невдовзі, у 1774-1775 рр., відбулося приєднання Буковини до цієї держави. Остаточне закріплення території за Імперією Габсбургів відбулося після підписання Константинопольського договору 7 травня 1775 року. Спочатку вона перебувала під військовою адміністрацією, а з 1786 року увійшла до складу Галичини, а пізніше стала окремим коронним краєм. Імперська влада, звісно, була зацікавлена у завоюванні симпатій населення Буковини, яка була доволі проблемною для інтеграції територією. Цьому, зокрема, сприяло перенесення мощів Іоанна Сучавського на Буковину. Їх зустрічали з великим пієтетом – майже три місяці мощі возили містами й селами північної Буковини і лише потім повернули до митрополичого собору Сучави.

Російська імперська влада чимало доклалася до того, щоб поновити культ Іоанна Сучавського в Білгороді-Аккермані. У 1884 році частину мощів святого перенесли з Сучави до цього міста. Їх поклали у срібний ковчежець у т. зв. грецькій церкві. Росіяни ж почали розповідати про те, що ці мощі творили чудеса в Акермані.

Нині ж частина цих мощів перебуває у Вознесенському соборі міста Білгород-Дністровського – храмі, що перебував у юрисдикції Московського Патріархату. Восени 2009 р. т. зв. Українська Православна Церква МП організувала своєрідний тур цих мощів для поклоніння в Україні, зокрема вони перебували у Свято-Іллінському храмі в Києві.

І хоча Іоанн Сучавський залишається одним із головних святих у Румунській Православній Церкві, все ж є низка храмів на честь цього святого, що належать російським православним. Хоча є й українські храми Іоанна Сучавського. Зокрема, це домовий храм у колишній резиденції митрополитів Буковини й Далмації (тепер центральний корпус Чернівецького університету) чи український православний собор Іоанна Сучавського у місті Вінніпег (Канада), що належить до Константинопольського Патріархату. Принаймні в українців є достатньо підстав розглядати Іоанна Сучавського як свого святого – на відміну від московітів.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".