Тарас Дятлик: “Якщо хочете бути героєм віри — не бійтеся сперечатися з Богом”

Соціальна психологиня й журналістка Ольга Духніч якось сказала: «Ми живемо в час філософів, теологів, літературознавців і психіатрів. Вони — єдині, хто ще здатен пояснити реальність на дистанції довшій за одну годину».

Тарас Дятлик поєднує в собі одразу кілька з цих покликань. Богослов, дослідник, який багато років працює над розвитком богословської освіти в країнах Східної Європи та Центральної Азії. Нині він готує докторське дослідження, у якому осмислює творчість авторів Розстріляного Відродження через біблійно-богословську призму.

У цій розмові говоримо про літературу — минулу й сучасну — про страждання, біль і надію. Бесіда відбулася в межах літературної зустрічі молодіжного християнського руху “Левел”.

— Тарасе, як сталося, що від дослідження Нового Завіту ви перейшли до вивчення поетів Розстріляного відродження?

— Це просто, банально і складно водночас.

Коли мені було двадцять, я приїхав навчатися в Донецький християнський університет — вступив на однорічну місіонерську програму. Згодом хотів їхати до Сибіру місіонером.

Але вже на першому курсі, десь за тиждень-два, коли почався курс з герменевтики, я раптом зрозумів: Біблія не написана російською. Я читаю її в перекладі. Це відкриття перевернуло все. Я вирішив перевестися на богословську програму, де вивчали грецьку мову. І вона мені дуже легко далася. Уже на другому курсі я викладав грецьку для першокурсників.

Місіонером в Сибірі я так і не став. Але почався інший шлях — читання Нового Завіту, Септуагінти, дещо з отців Церкви грецькою мовою.

Пізніше, вже під час навчання в Лувені на магістратурі, я спеціалізувався на текстології Нового Завіту. Планував захищати докторську дисертацію у 2022 році, в університеті Драгоманова. Але почалася повномасштабна війна.

Я волонтерив, їздив на схід, на південь, займався евакуацією людей з окупованих територій. І тоді подивився на свою роботу по текстології Нового Завіту й подумав: «А кому це треба? Хто це буде читати?» Українських авторів — їх читатимуть!

Так війна змінила акценти моїх досліджень.

— Нещодавно, під час лекцій у філософсько-богословській школі імені Ігоря Козловського, ви закликали слухачів бодай раз у житті прочитати Біблію. Наша аудиторія дещо інша — молодь з євангельських церков. Чому їм варто читати українських авторів — не лише Біблію?

— Сьогодні історики говорять уже не про одну, а про три хвилі “Розстріляного Відродження”. Перша — це 1920–30-ті роки. Друга — 1941–1945. А третя триває просто зараз, і почалася вона 2014 року. Багато митців, поетів, акторів загинули — і гинуть досі.

Цікаво, що автори минулого також проживали війну екзистенційно. Вони проходили крізь жах, біль, втрати. І майже ніхто з них не був “штундою”, євангельським віруючим. Загалом, це були атеїсти, комуністи, які мріяли хоч і про радянську, але Україну.

Але в їхніх текстах — у поезії, прозі, драмі — звучить те, про що говорила Церква ще до того, як переслідування торкнулися її самої. Те, що вони одного разу почули, лишилося в них — і проросло образами.

Вони могли звертатися до грецької чи римської міфології, і деякі дійсно зверталися. Але коли настав великий біль, коли треба було знайти мову для страждання — вони зверталися до Євангелія. До біблійних історій.

Саме це я зараз і досліджую: перечитую тексти, вишукую ці образи — в поезії, у прозі, в п’єсах.

Мені здається, ми, християни, не маємо проповідувати лише в церкві. Бо коли прийде час засухи, пустелі — що народ, нація пам’ятатиме від нас?

— Біблійний дослідник Дмитро Цолін у праці «Віра крізь біль: поезія війни» класифікує вірші за рівнем релігійної чутливості. Є тексти, де водночас звучить і заперечення Бога, і звернення до Нього. Є вірші, де Бог присутній, але автор не може поєднати Його з реальністю страждання. А є — де Його присутність не викликає сумніву навіть на тлі війни.

Чи помічаєте щось подібне в творах авторів Розстріляного Відродження? Вони — богошукачі, богоборці?

— Я не сказав би, що ці автори були богоборцями чи богошукачами. Але водночас у їхніх текстах звучать запитання до Бога, іноді навіть обвинувачення. Це не боротьба проти. Це — форма діалогу. Апеляція: «Ти ж бачиш, Боже, що відбувається?» Це звернення не до абстрактного Бога, а до Христа. Постійна розмова з Ним — не через сумнів, а через досвід страждання.

Моя перша любов серед авторів Розстріляного Відродження — Іван Багряний. Особливо його роман “Сад Гетсиманський”. Це важка, подекуди травматична книга. Але її структура — і його біографія — це суцільний діалог із Богом. Це не переказ Євангелія. Це Євангелія, яку він прожив. Не думаю, що Багряний мав на меті проповідувати. Але коли читаєш Сад Гетсиманський, не можеш не побачити в ньому Христа.

Багато з цих авторів називали себе атеїстами, але майже всі визнавали існування Бога — хоча б тому, що сперечалися з Ним. І для мене це — урок. Це саме те, про що йдеться в 11-му розділі Послання до євреїв. Герої віри — це не ті, хто ніколи не сумнівався. Це ті, хто сперечався з Богом. І водночас ішов за Ним.

Тож якщо ви хочете бути героєм віри — не бійтеся своїх сумнівів. Не бійтеся сперечатися з Богом. Бо саме ті, хто сперечається, — це ті, хто справді хоче зрозуміти: куди веде Бог? І яке моє місце в цій історії?

— Чи стежите ви за новою хвилею українських поетів? Чи шукаєте в їхніх текстах євангельські образи?

— Мене глибоко торкнули твори двох авторів.. Один із них — Дмитро Шандра, бойовий медик в “Азові”. Я читаю його поезію від початку повномасштабного вторгнення. Його поезія неймовірно близька мені. А ще — рівненський поет Максим Кривцов. Він був убитий 7 січня 2024 року. Йому було 33 роки, як і моєму брату Андрію. Вік Христа. Я навмисно не кажу «загинув». Бо це слово знімає відповідальність. Його вбили. І це важливо називати прямо.

Сьогоднішні автори часто перегукуються з поетами Розстріляного Відродження — і тематично, і стилістично, — тому, що переживають подібний досвід: втрату друзів, зраду, смерть.

Їхня поезія — це глибокі стосунки з Богом. Але, на жаль, багато євангельських християн не сприймають ці тексти. Вони виривають окремі слова, таврують: «небогоугодно», «негідно», «богохульно» — і не бачать суті.

Ті, хто дозволяє собі подібні судження, зазвичай не були на фронті. Не були «на нулі». Вони не знають, які стосунки з Богом проживають наші захисники.

У нашій родині — четверо загиблих. Сашко Храпаченко, мій двоюрідний племінник, загинув ще на Майдані у лютому 2014. Ще троє, серед них мій рідний брат, — у цій повномасштабній війні. П’ятеро чоловіків із нашої родини зараз на фронті. Не ми живемо серед війни, а війна живе в нас. У наших месенджерах, телефонах, у кожному дні.

Саме тому я читаю поезію тих, хто зараз на передовій. У ній — правда про Бога. Та правда, яку ми не завжди чуємо і почуємо в церквах. Не почуємо на площі Ринок. Але можемо почути у їхніх віршах.

— Ви часто говорите про пророчий голос у літературі Розстріляного Відродження. Що ви вкладаєте в це поняття?

— Для мене пророчий голос — це насамперед здатність відповісти на запитання: «Що ти бачиш?»

Якщо подивитися на пророків Старого Завіту, Бог майже кожному ставив це запитання. І не чекав тлумачень чи пояснень — потрібно було просто назвати речі своїми іменами. Бачиш смокву — скажи «смоква». Бачиш котел — скажи «котел». І вже потім Бог сам відкривав значення. Пророк має бачити — і називати.

Це, до речі, дуже перегукується з новозавітнім розумінням сповідання віри. Є грецьке слово homologeō — буквально: сказати те саме, що бачив, що почув, що відчув. Назвати речі своїми іменами. Це і є сповідання. Ми маємо сказати те, що бачимо.

І з цим, на жаль, у церкві нині проблема. Ми багато робимо — волонтеримо, капеланимо, допомагаємо військовим, переселенцям. Але коли доходить до головного запитання — «Що ти бачиш?» — часто або мовчимо, або ухиляємось від відповіді. Бо це потребує пророчого голосу. А пророчий голос — це завжди виклик.

І він стосується нас самих. Нашої духовної спільноти. Нашого суспільства. Нашої влади.

Недавно я почув, як один пастор закликав проповідувати «чисте Євангеліє», без згадок про війну. Бо, мовляв, війна — це смерть, це щось «нечисте». Але якщо читати Писання уважно — Старий і Новий Завіт — там немає «стерильного» євангелія. Там завжди є конфлікт. Завжди виклик. Завжди правда.

Я навіть викладаю курс про 15 проголошень у книзі Дій Апостолів. І кожне з них мало наслідки: сказав — побили. Сказав — ув’язнили. Сказав — закидали камінням. Бо слово мало силу. Справжнє проголошення викликає реакцію. Це і є пророчий голос.

А ще пророчий голос передбачає критичне мислення. Звучить недуховно, правда? Але щойно починаєш мислити критично — тебе можуть назвати єретиком. Проте без критичного мислення неможливо зрозуміти Євангеліє. Це ще один аспект пророчого голосу. Бо всі пророки не боялися мислити. Вони думали глибоко.

Я бачу багато соціальних пророків сьогодні. Наші поети. Наші автори. Саме вони — часто першими відповідають на Боже запитання: «Що ти бачиш?» І саме там, де церква мовчить або боїться назвати істину.

Але питання в іншому: хто для нас ці пророки?

— Пророче служіння, як каже Волтер Брюґґеман, не лише критикує — воно пробуджує альтернативну уяву, дає надію. Якою є сьогодні ваша надія?

— Нещодавно я давав інтерв’ю для BBC. Темою була «суботня тиша». Сьогодні українська Церква, український народ живе у стані суботи. Це та сама субота між Розп’яттям і Воскресінням. Ми вже, як нація, були розіп’яті — хоча багато хто ще цього не усвідомив. І головне питання тепер — чи віримо ми, що буде завтра?

Для Христа це була одна доба. А для нас ця «субота» — тривалий період, який триває до завершення війни. Бажано — перемогою. Хоча, що сумно, про перемогу ми молимося дедалі рідше. І це — неправильно.

Для мене надія — в тому, що Бог набагато милосердніший, ніж ми можемо собі уявити.

У Гетсиманському саду всі учні втекли. У Писанні написано: ніхто не залишився з Христом. Немає жодної церкви, яка би походила від апостола, що не втік. Усі залишили Його. І для мене це означає: надія — не в тому, що я знайду Бога, а в тому, що Бог знайде мене. Це дає мені силу жити, не боятися, робити помилки.

Під час війни, коли бачиш щоденні поховання, працюєш із родинами загиблих, стикаєшся з відчаєм і болем, із питаннями до Бога, які іноді навіть страшно записати в щоденник — дуже легко втекти. Але саме тоді я усвідомлюю: ми тікаємо від Бога — і це… нормально. Це не єресь.

Бо в цьому і є моя надія — навіть коли я тікаю, Бог усе одно знайде мене.

Після воскресіння Христос двічі з’являється учням. Петро каже: «Іду ловити рибу». Ще шестеро кажуть: «І ми з тобою». Що ще робити? Христос воскрес, але жити якось треба. І саме там, у буденності, Христос знову зустрічає їх. Не з докорами — з турботою. Він навіть підказує, де риба.

Найбільша підтримка для мене — перечитувати цю історію. Я втікав від Бога. І знаю, що ще буду тікати. Не в кальянну, не в запій, а внутрішньо — «Все. Я не молюся. Не говорю з Тобою. Залиш мене». Але саме в ці моменти ми дорослішаємо у стосунках із Богом.

Бо Христос знаходить нас не для того, щоб докоряти, а щоб піклуватися. І саме тим своїм учням, хто втік від Нього з Гетсиманії, Він довіряє найвище — Свою місію.

У цьому — моя надія під час війни.