"Те, що переживають зараз люди в Україні, не лікується на людському рівні — цілитель є і буде Господь" , — владика Венедикт Алексійчук
Про Чиказьку єпархію, війну в Україні, молитву і життя у Бозі, про місійність і синодальність — в інтерв’ю владики, яке ми записали під час Синоду Єпископів УГКЦ в Перемишлі, що проходив з 7 по 15 липня цього року.
Про Чиказьку єпархію, місійність і синодальність
— Владико, минуло п’ять років вашого служіння у Чиказькій єпархії святого Миколая. Якими були ці п’ять років — що, з того, що задумувалося, вдалося зробити, і що, можливо, ще ні?
— Я б сказав, що нічого не задумував, коли їхав до Чикаго. Мене тоді питали — які у мене плани, які ідеї і думки. Знаєте, моя перша освіта — медична, і це завжди має відбиток у моєму житті. Отож, в медицині треба спочатку діагностувати, а потім лікувати, не можна без діагностики будувати якісь стратегії і візії. Тому для мене було важливо приїхати в Чикаго, відчути життя єпархії, запізнатися зі священиками, відвідати парафії, і тоді випрацювати якусь візію діяльності. По-друге, на моє розуміння: ситуація постійно змінюється, і те, що було актуальним вчора, неактуальне сьогодні, а що актуальне сьогодні, не буде актуальним завтра. Тому для мене завжди важливо вслухатися в Господа — і самому особисто, і як цілій єпархії, і тоді приймати відповідні рішення. Ось така у мене візія.
— Одним із стовпів стратегії Живої парафії УГКЦ до 2020 року був місійний дух. Як це реалізується на прикладі вашої єпархії? Адже ми декларуємо, що наша Церква має що запропонувати і з чим прийти до американців та інших народів, які населяють Американський континент.
— Якось я роздумав над буттям нашої Церкви, і усвідомив, що Церква — це 99 % мирян і 1 % священнослужителів — єпископів, монахів, монахинь, священиків, усіх разом взятих. Як єпископ чи священик, я звертаюся до людей, які і так приходять до Церкви: колись краще скажу, колись гірше, але люди і так приходять і слухають.
Але оці 99 % мирян так чи інакше контактують з людьми, які до Церкви не ходять. Тому, коли ми говоримо про місійність, маємо бути щирими: ми, як священнослужителі, реально не є місіонерами, тому що ми контактуємо з людьми, які уже є у Церкві. Правдивими місіонерами у нашій Церкві можуть бути лише миряни. Але — миряни не готові до цього. От спитайте у мирянина — хто є Церква? І типовою відповіддю буде: та, звісно ж, священник! У них немає почуття, що і вони відповідальні за несення Доброї новини, а не лише священнослужитель.
Так, наші миряни, певною мірою, є побожними, мають свої стосунки з Богом, але вони не навчені ділитися з іншими цим досвідом Бога, свідчити і говорити про це.
І у нашій єпархії ми пробуємо розбудити цей місійний дух — ми створили інститут, який називається Місійним. Цей інститут має три рівні — чи напрямки. Перший — це постійна формація священників. Ми розуміємо, що формувати мирян мають, в першу чергу, священники. І вони повинні постійно зростати у цих своїх знаннях, ділитися досвідом місійності один з одним.
Другий рівень — формація мирян, школа євангелізації, щоб вони розуміли, як нести це Слово, мали це почуття, відчуття і розуміння.
І третій рівень — спеціалізована підготовка, так званий богословський курс, який триває чотири роки. На цьому курсі ми вишколюємо дияконів, катехитів і християнських лідерів. Щодо дияконів — зрозуміло: у нашій Церкві мало постійних дияконів, бо диякон — це, все-таки, такий транзит до священства, який триває кілька місяців, до року. Ну, немає у нас постійних дияконів, тому ми працюємо над цим. Зараз у нас є десять дияконів, вже є близько 18 кандидатів на дияконство. Дай Боже, щоб за десять років ми мали ще 10 нових дияконів.
Друге: ми зрозуміли, що повинні мати добрих катехитів. Ті, хто у нас зараз є, часто не мають відповідної освіти і підготовки. І третє: є різні організації та християнські спільноти, але їхні лідери не знають, як провадити євангелізацію, тому ми запровадили для них цей курс.
Нам непросто розвивати місійну свідомість, бо в УГКЦ важко знайти осіб, які були б місіонерами у прямому розумінні. Тому ми по крупицях, як бджоли, збираємо цей досвід по цілій Церкві. Слава Богу, що тепер є такий добрий інструмент, як Zoom, і можна стягнути людей з цілого світу, які могли б ділитися досвідом свого місіонерського служіння.
— Головна тема Синоду Єпископів УГКЦ, який відбувся у Перемишлі — тема всієї УГКЦ і Папського синоду на 2023 рік: синодальність. Як ви розумієте синодальність, і як цей принцип позначається на житті єпархії?
— Знову звернуся до медицини: що в людському організмі є найголовнішим, який орган? Хтось дуже побожний скаже — душа. Але я кажу — душа не є частиною організму, і тоді починають вгадувати — серце, мозок… Але в людському організмі кожен орган є важливим і має своє особливе призначення, кожен працює по 24 години на добу. При цьому серце не може виконувати функцію нирок, а печінка — підшлункової.
Коли ми говоримо про синодальність, то це — про важливість розуміння свого призначення там, де поставив Бог, свого покликання і своєї відповідальності. Дуже важливо мати це відчуття. І Церква — гарний і показовий приклад того, як це працює: у світі сучасного управління і бізнесу до цього поступово приходять лише тепер, а у Церкві цей принцип діє вже дві тисячі років. На цьому феномені синодальності будуються і наші парафії, які є самодостатніми — священнослужитель, якому дарована влада служіння, і християнська парафія, яка функціонує у конкретному місці, але, в той же час, вони є частиною глобальної Церкви.
Дуже важливо відчувати, що те місце, де ти є і де поставив тебе Господь, — це найкраще місце для твого освячення, спасіння і свідчення. Це стосується не тільки священника, а кожної людини: священник не потрапить до столярного цеху чи школи, тому там це відповідальність мирянина — свідчити Бога своєю вірою і своїм життям.
Про війну в Україні
— В Україні триває активна фаза війни з Росією. Ваша єпархія далеко, через океан, але як торкнулася її ця війна?
— Сучасна війна не має кордонів: через засоби комунікації ми всі є причетними до неї, всіх це торкається. Питання, звичайно, у якості інформації, тому в одному із послань до наших мирян я просив дотримуватися інформаційної гігієни — не сидіти в соціальних мережах цілодобово і не читати все підряд.
Для себе я визначив три напрямки у цьому плані, які для мене були важливими. Перший: Бог поставив мене на цьому місці, щоб я щось робив, і тепер потрібно виконувати свої обов’язки ще краще і ревніше. Другий: чим я можу допомогти як християнин? Передусім, молитвою: вона не має границь і має величезну силу. Якщо я не можу щось зробити сам, то прошу Бога, і щодня молюся за мир в Україні. Третє: волонтерство, допомога Україні різними способами. От ці три речі для мене важливі: моє волонтерство, моя молитва і праця на тому місці, де я є.
Коли говорити про допомогу Україні у масштабах нашої єпархії, то ми зрозуміли, що дуже важливо дотримуватися принципу субсидіарності чи делегованості. Ми сказали парафіям: у своєму середовищі ви краще знаєте, кому можна допомогти безпосередньо, бо у когось в Україні — сестра з нашої парафії, у когось із наших парафіян брат чи чоловік у ЗСУ. Ми побачили, що це краще і у фінансовому плані, і мотиваційно. Тому ми не централізували цю допомогу, а навпаки: чим більше парафії можуть допомагати безпосередньо, тим краще. Деякі наші парафії мали збірки до двохсот-трьохсот тисяч доларів чи й більше.
У самому Чикаго, де є велика українська громада і велика мережа громадських організацій, ми домовилися, хто відповідає за медикаменти, хто — за бронежилети, хто — за гуманітарну допомогу і переселенців тощо.
У нас є парафії чисто англомовні, де нікого з України немає: одна з таких парафій зібрали 80 тисяч доларів, вони передали ці кошти до єпархії, і тоді ми комунікували на рівні капеланів в Україні, які знали кому направити цю допомогу. Ще один рівень, куди ми направляємо допомогу — Глава Церкви і Патріарша курія, наші екзархати в Одесі, в Донецьку, в Харкові.
— Після кожної війни, якою б вона не була, приходить мир. Яким, на вашу думку як священнослужителя, цей мир повинен бути для України?
— Мир завжди є від Бога, це прикмета Божа, те, що походить від Нього. А Бог — це правда. І знову повертаємося до медицини: коли хтось серйозно хворий, а йому кажуть, — та нічого страшного, все добре, заспокойся, це добро? Інколи потрібно робити операцію, яка врятує людське життя, потрібне серйозне лікування. Тому, якщо повернутися до нашої війни: до миру приведе та боротьба, яка триває, бо ми боронимо і захищаємо свою землю, свої цінності, те, без чого нас не буде.
Нинішня війна в Україні — це війна двох світів, двох світопоглядів: України, яка відчула смак свободи, дарованої Богом, хоче цю свободу зберегти і за це бореться, — і іншої сторони, росії, яка не знає, що таке свобода, це ментальність авторитарного підходу. Цей світоглядний конфлікт постав дуже давно.
Я цілковито переконаний, що президент росії і всі, хто за ним стоять, боялися, що демократичні переміни, цінності людської свободи і гідності, які є в Україні, прийдуть і туди. У них був страх, що вони втратять вибудувану ними і їх попередниками авторитарну систему, і почали війну з Україною. І ще одне: чому вони не почали війну з Прибалтикою чи Польщею, а саме з Україною? Тому що росія вийшла з України, ні російська церква, ні російська держава не мають свого історичного коріння.
— Завдання Церкви — допомогти Україні вистояти у цій війні. Але уже зараз ми говоримо про те, що і Церкві, і суспільству доведеться дуже довго гоїти рани війни. Як, на вашу думку, це краще робити? І, ще одне, болюче питання — як прощати ворогів, чи можливо це?
— Важкі запитання… Почнемо з питання про прощення. Ми, християни, коли кажемо про прощення, часто сприймаємо це так, що щось треба забути чи толерувати, прийняти. Я б не казав, що це так. Для мене швидше у контексті нашого прислів’я, що Бог є високо і бачить далеко, чи молитви Христа в Оливному городі: «Отче, нехай буде воля твоя». Йдеться про те, щоб великий біль, велику кривду, яка є понад людську силу, віддавати Богові. Зуміти у своєму серці сказати: «Господи, віддаю Тобі себе і цей свій біль. Знайди для мене зцілення, навчи, що мені зробити і як повестися». Ми хочемо знайти рішення і зцілення на рівні інтелекту, пережиттів, але те, що переживають зараз люди в Україні, ця зранена чутливість, не лікується на людському рівні.
У вашому питанні про зцілення є і відповідь: цілителем є Господь. Коли Бог на першому місці — все стає на свої місця. Христос казав: «Шукайте найперше Царства Небесного — все інше вам додасться». Тому наше життя в Господі, наближення до Господа дає нам сили преобразитися.
Як донести слово про Бога
— Ви ведете відеоблог з духовними роздумами і маєте свій канал на YouTube. Навіщо це вам? Чи потрібно це робити всім священникам і як? Адже коли бачиш, що мало переглядів, можна подумати, що це нікому не цікаво…
— Я вже згадував, що ми, священнослужителі, проповідуємо людям, які й так є в Церкві. Треба розуміти, що ми маємо досить обмежене коло комунікації і впливу для того, щоб донести людям Боже Слово. Для мене цей відеоблог — нагода промовити до людей, які, можливо, й не бувають в Церкві. Один із подвижників казав: дав Бог сіяти, дасть Бог і зілля. Тому сію, де можу, і це — ще один із каналів комунікації, нагода ділитися Словом Божим у такий спосіб, в Інтернеті. У Церкві, коли я проповідую серед тижня, може бути 5, 20, 30, 40 людей. Запишу відео — подивляться 100, 200 чи 1000 людей. Для себе сприймаю цей відеоблог як обов’язок, який потребує зусиль, витривалості, регулярності.
Як це витривати? Думаю, якщо усвідомити собі, що це — місце і нагода, яку тобі дає Бог, щоб ти це міг робити, це дає завзяття продовжувати. Чи щось мене знеохочує? Я просто кажу собі, що відчуваю це як свій обов’язок. Я не отримую великого задоволення, коли там більше лайків чи більше переглядів, не маю ступору, коли тих переглядів менше. Просто собі кажу: я сію Слово Боже, і, може, воно когось торкне.
Часто важко зрозуміти, чим люди можуть зацікавитися. Але, я вважаю, ми маємо шукати нагоду і способи ділитися. Як кажуть у священнослужителів, якщо твоє слово не промовляє тобі самому, то воно не промовить і до інших, не заторкне їх. Звичайно, живе безпосереднє спілкування для мене набагато цінніше і важливіше. Одна з моїх книжок так і називається — «Таємниця зустрічі». Але, в той же час, коли слово про Бога можна донести і в такий, віртуальний, спосіб, чому б ні?
— Як, на вашу думку, доносити Боже Слово до молоді?
— Думаю, не треба боятися говорити на теми, які є достатньо складними, і які справді турбують людей. Це важливо, бо часто ми говоримо самі для себе у своєму середовищі.
Повернуся до нашої єпархії: ми, крім іншого, маємо дві комісії — молодіжну і комісію мирян. І комісія мирян час від часу влаштовує каву зі священником чи владикою — це зустрічі з людьми, які дуже рідко приходять до Церкви, і ці посиденьки є саме для того, щоб їх привести до Церкви.
Часто ми в Церкві говоримо термінами, яких люди не знають і не розуміють: для порівняння — це як розмова айтішників між собою, коли сторонньому це розуміти важко. Ми говоримо добрі і гарні речі, у нас мудрі священники, але часто ми говоримо незрозумілою людям мовою. Тому треба навчитися говорити так, щоб донести певні речі людям, які шукають Бога. Кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Творця, і наша відповідальність — у конкретній культурі, у конкретному середовищі донести Слово про Бога зрозумілою цьому середовищу мовою.
Про молитву
— У вашому відеоблозі був курс про молитву — Школа молитви. Це зараз дуже актуальна тема: багато людей хоче молитися, але не знає, як це робити, яку молитву підібрати. І питають: чому молишся, просиш — і не отримуєш?
— Ну, діти, які щось просять у батьків, теж не завжди це отримують. Я в житті не раз пересвідчувався: якщо Бог чогось не дав, виходило на добро. Не хочу вдаватися в деталі, але дуже важливо бачити, що за всім, що стається, є Господь. Коли навіть Бог чогось не дає — це з любові до нас. Бо те, що я собі уявляю, що мені щось потрібно, — це моє уявлення, мій стереотип і погляд, який далеко не завжди є правильним. Тому важливо вслухатися у Господа і придивлятися. Коли Бог щось не дає, можливо, воно мені й не потрібне.
— Є такий вислів — популярний, хоч, може, не дуже побожний: «вимолити щось»…
— Так, є, і це теж правда: людина мусить бути наполегливою. Думаю — хоч це мій особистий і трошки єретичний погляд: інколи, коли ми просимо, і це не є добром для нас, але ми вперті, Бог може це дати. Він чинить, як люблячий тато щодо дитини: якщо вже так хочеш і прагнеш, ну то на! Тому я завжди дуже обережний з тим, аби щось вимолити, бо ти не знаєш напевно, чи це на добро.
Прикладом для нас у цьому, як і в іншому, є Ісус Христос: в Оливному городі Він же не вимолив, щоб Отець забрав від нього чашу, правда? Він показав людську поставу, сказавши: «Отче, забери від мене ту чашу. Але хай буде воля Твоя». Це дуже важливо додавати — оце «хай буде воля Твоя».
Так, я можу мати якесь своє бажання, переконання, і це важливо сказати Богу. Я вважаю, що однією з проблем є те, що ми перед Богом граємо роль, не до кінця є щирими. Але ми маємо говорити Йому, чого хочемо, чого потребуємо, що відчуваємо. Не маємо боятися сказати: «Боже, я злий на свого сусіда, я не можу витерпіти ту чи іншу особу. Але я віддаю цю ситуацію і ці почуття Тобі».
Знову згадаю про медицину: коли ми приходимо до лікаря, ми ж не граємо роль, не додаємо і не замовчуємо якихось симптомів, а кажемо те, що є. І в стосунках з Богом також маємо бути правдивими, чесними. Коли нам чогось хочеться, кажемо: Боже, я цього хочу, але хай буде воля Твоя. Коли чогось не хочеться: Боже, я цього не хочу, але хай буде воля Твоя.
— Як бути людині, яка хоче чогось досягти, а не досягає? Може бути, що це не її покликання чи завдання? І як це зрозуміти, щоб відступити чи навпаки, спробувати ще раз?
— Як на мене, критерієм є два інструменти. Перший — це молитва, буття з Богом. У Бога є відповіді на все. Наша голова завжди обмежена нашими знаннями, досвідом, стереотипами, успіхами, невдачами — ти завжди маєш якісь упередження, позитивні чи негативні. А буття з Богом розкриває тобі ширшу картину.
Друге — це уважність, бо Бог говорить не тільки безпосередньо через молитву, а й через обставини. У наших богослужіннях ми часто промовляємо: «Будьмо уважні». Важливо бути уважними до свого життя. Ці два аспекти є важливими: перший — аспект твого життя у Господі, і другий — вдивлятися в обставини свого життя, бо Бог завжди промовляє через ці обставини. Але ми Його часто не чуємо і не бачимо.
