Теологічна освіта в Україні: чи прийшло свято на богословську вулицю?

Україна отримала шанс наздогнати решту країн колишнього СРСР. Преса різного калібру не раз друкувала активні зітхання зі Львова, що „навіть Білорусь визнала теологію державною дисципліною”. Тож маємо чергові зміни й реформи в освітній галузі: 29 квітня 2002 року міністр освіти і науки України підписав наказ № 280, яким богослов’я (теологія) внесене до державного переліку напрямів та спеціальностей, за якими в нашій країні навчають студентів у вузах. На перший погляд, новина приємна, оскільки такий крок мав би засвідчити увагу держави до богослов’я як науки. Проте не поспішаймо вітати один одного з тим, що теологію визнала — і належно до неї ставиться — держава, офіційно позарелігійна, декларовано православна, фактично пострадянська, тобто невіруюча. Спробуємо зважено поглянути на цю ситуацію з точки зору забезпечення інтересів самих богословських навчальних закладів, зробивши основний акцент на католицькій теології. В Україні богословів готували навіть за часів радянського тоталітаризму: пригадаймо хоч би духовні семінарії Російської Православної Церкви в Києві та Одесі. Греко-Католицька Церква тоді існувала в підпіллі, а Римсько-Католицька свої кадри готувала в Каунаській та Ризькій духовних семінаріях. Ситуація змінилася за часів незалежності. Нині в Україні діє 12 греко-католицьких і 6 римсько-католицьких богословських навчальних закладів, які готують священиків, дияконів, регентів церковних хорів, катехитів та науковців (магістрів релігійних наук). Дипломи випускників-католиків без проблем визнаються всіма католицькими церковними структурами в Україні, а також за кордоном — відповідно до акредитації. Натомість проблеми з’являються тоді, коли котрийсь із свіжоспечених богословів намагається знайти роботу у світському вузі, школі або взагалі деінде. В його особовій справі (якщо він влаштується на роботу) не буде записано, що він має вищу освіту. Працювати ж за спеціальністю, бодай суміжною, цей диплом права не дає: як би старанно не студіювала ця людина філософію, релігієзнавство, історію чи культурологію, права на їх викладання у світських вузах вона не має. Так само як не має (принаймні не мала) можливості робити наукову кар’єру у світському середовищі. Можна було вчитися, одержувати які завгодно високо акредитовані богословські дипломи, однак держава не вважала їх документом про освіту. Внаслідок цього в українському законодавстві відсутні будь-які згадки про професії священиків, регентів, катехізаторів, дияконів, богословів. Отже, де-факто богослови в країні є, потреба в них також є, а от де-юре їх немає. Що ж зміниться після того, як ці „юридичні невидимки” проявляться в загальнодержавній системі освіти? Наказ № 280, на перший погляд, повинен зняти описані протиріччя. Однак від практичного застосування його норм — як це часто у нас буває — можна чекати більше проблем, ніж допомоги. Розглянемо насамперед концептуальне, основоположне питання, визначальне для входження теології в загальноукраїнську освіту початку ХХІ століття: куди саме її „вносять”. Дуже сміливим кроком виглядає пропозиція МОН внести спеціальність „Теологія” як складову частину напряму підготовки „Філософія”. За традиційним визначенням, теологія є систематизацією віровчення певної релігії. Вона включає в себе догматичне, моральне богослов’я, вчення про Церкву (еклезіологію), соціальну науку Церкви тощо. Натомість під філософією розуміють форму духовної діяльності, спрямовану на постановку, аналіз і вирішення корінних світоглядних питань, пов’язаних із виробленням цілісного погляду на світ і на місце людини в цьому світі. Філософія виступає раціонально-теоретичною формою світогляду. Теологія базується на метафізичному методі пізнання, який розроблявся, зокрема в Католицькій церкві, святим Фомою Аквінським на базі вчення Арістотеля. А традиційним методом для вітчизняної філософської науки виступає діалектичний метод пізнання. Крім того, згідно з ученням Католицької Церкви, сучасним для неї напрямом метафізичного методу пізнання є неотомізм, який визнаний єдино вірним й узгодженим з офіційною католицькою доктриною та повністю автентичним щодо християнських принципів. В доктрині неотомізму філософія є виключно „служницею теології”. Таким чином, з точки зору католицького богослов’я, не теологія є частиною філософії, а філософія виступає допоміжним інструментом для теології. Крім того, цікаво було б подивитися, в який спосіб запропонована Міністерством освіти і науки модель зможе узгодити діалектику та метафізику, адже що б не казали про сучасну філософську думку в Україні, переважна більшість наших філософів оперує саме діалектичними категоріями. І, нарешті, зрозуміло, що не може бути „богослов’я взагалі”, ця наука вивчає віровчення конкретної релігії — тому є побоювання, чи не виникатиме проблем із цього приводу. Якщо порівняти теологію хоча б Православної та Католицької Церков, навіть між ними знайдеться багато суперечностей, що вже казати про іслам, іудаїзм, буддизм тощо. Отже, яку саме теологію (або теологію якого віровизнання) пропонується вивчати українським студентам? Чи в подальшій розробці державних вимог до цієї спеціальності передбачатиметься розрізнення теологій? Чи нас потім поставлять перед фактом, що „Україна — православна держава”? Наказ № 280 відповіді на питання не дає. Можуть виникнути й правові проблеми. Наразі всі духовні навчальні заклади, відповідно до норми ст. 7 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, є релігійними організаціями. Однак після підписання наказу МОН № 280 підготовка богословів (у тому числі священиків та дияконів), висловлюючись юридично, підпадає під дію інших нормативно-правових актів — Закону України „Про освіту” та Закону України „Про вищу освіту”. Це означає, що теологічна освіта кваліфікуватиметься як „підприємницька діяльність із надання освітніх послуг”. Що, в свою чергу, автоматично потягне за собою дію Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, згідно з яким надання освітніх послуг вищими навчальними закладами підлягає державному ліцензуванню, яке за своєю природою є законодавчо закріпленим правом держави обмежувати певні види діяльності. Простіше кажучи, в нашому випадку держава одержує інструмент прямого впливу на будь-який теологічний навчальний заклад, тобто інструмент „дозволу-заборони” теологічної освіти без формальної прив’язки до релігійної чи конфесійної ознаки такого закладу. За такої схеми існує велика ймовірність ненадання ліцензії тим теологічним навчальним закладам, які формально не відповідатимуть умовам державного ліцензування — наприклад, не матимуть навчальних програм відповідно до державних стандартів (приміром, предметів „Фізкультура”, „Безпека життєдіяльності” для богословів; до речі, особливо цікаво було б ознайомитися із програмою цієї останньої навчальної дисципліни), приміщень, що відповідали б державним вимогам тощо. Розглянемо для прикладу ситуацію: католицька духовна семінарія звертається до Міністерства освіти та науки України за ліцензією на підготовку священиків, оскільки така професія вже буде визнана державою. Щоб одержати таку ліцензію необхідно, наприклад, погодити концепцію освітньої діяльності навчального закладу з органами державного управління освітою. А що коли погоджувати свою концепцію освітньої діяльності католицькій семінарії чи католицькому теологічному інституту доведеться в місцевих органах державної влади, які є симпатиками, приміром, УПЦ МП? Відмовитися від ліцензування буде практично неможливо, оскільки згідно з чинним законодавством про ліцензування, саме ліцензія є єдиним документом, що дозволяє освітню діяльність. Перед процедурою ліцензування належить пройти експертизу, що має визначити, чи спроможний цей навчальний заклад готувати фахівців. Уявімо, яким може бути висновок експертів — симпатиків протестантизму, які оцінюватимуть зміст програм православного або католицького богословського навчального закладів з предметів „Догматичне богослов’я”, „Еклезіологія (наука про Церкву)”, „Канонічне право” або „Соціальне вчення Церкви”. Якщо експертна комісія відмовить у наданні ліцензії, тим самим заклад буде позбавлений права навчати студентів. А навіть якщо йому дозволять не ліцензувати свою діяльність, залишаючись релігійною організацією, то держава не визнаватиме диплом неліцензованого вузу. Внаслідок описаної вище зміни правового поля суттєво зміниться й статус богословського навчального закладу — він уже не вважатиметься релігійною організацією, а виступатиме „суб’єктом господарювання з надання освітніх послуг”. Це все одно що оголосити церкву, Храм Божий, „підприємством із надання релігійних та ритуальних послуг”. Нині релігійні організації ще користуються частковим податковим імунітетом, оскільки виступають в податковому праві як неприбуткові організації. А коли богословський вуз виступатиме „суб’єктом господарювання”, він буде зобов’язаний сплачувати податок на прибуток. І найцікавіше, що це відбуватиметься, навіть якщо заклад надаватиме освітні послуги безкоштовно, оскільки вітчизняне законодавство в окремих випадках визнає моментом одержання прибутку момент надання послуги. Один із парадоксів українського законодавства полягає в тому, що студент із бідної родини може мати право на безкоштовне навчання, однак для семінарії чи теологічного інституту „надані послуги” розцінюватимуться як доходи закладу. Вже не кажучи про те, що будь-яка благодійна допомога (за рахунок якої здебільшого й існують наші семінарії та інститути) в новій ситуації обкладатиметься податком. То чи є хоч якийсь економічний сенс домагатися від держави визнання теології за такого стану нашого законодавства? Для цивілізованого розв’язання суперечностей, які напевно виникнуть під час впровадження спеціальності „Богослов’я”, релігійним організаціям можна було б запропонувати такі основні сценарії дій. Сценарій перший (песимістичний). Покластися на досвід Міністерства освіти і науки й відмовитися від зайвих дій та спроб внести будь-які коригування щодо процесу інкорпоратизації богослов’я до вітчизняної системи наук. Врешті-решт упевнитися, що ця модель є далекою від бездоганної й почати боротися з наслідками. Сценарій другий (оптимістичний). Він насамперед повинен базуватися на докорінній зміні правового статусу Церков та релігійних організацій. Нагадаємо, що згідно з чинним законодавством України статус суб’єкта цивільних правовідносин має кожна окрема релігійна організація, визначена Законом України „Про свободу совісті та релігійні організації”. При цьому власне Церква такого статусу не має. Тому важливо, щоб до закону були внесені відповідні зміни щодо визначення Церкви як окремого суб’єкта правовідносин. Крім того, вважаємо, що в законодавстві України повинна існувати норма, згідно з якою Церква виступатиме суб’єктом не тільки цивільних, але й корпоративно-публічних правовідносин. Тобто, ця норма має встановлювати право Церкви виступати рівноправним партнером у стосунках із державою й укладати певні угоди щодо регулювання взаємовідносин з державою. Після внесення таких змін кожна Церква зможе укласти з державою Україна договір про те, що Церква самостійно визначає зміст, форму й методи підготовки богословів з урахуванням особливостей свого віровчення, інтересів українського суспільства та проводить навчання фахівців-теологів. Держава, у свою чергу, в такій угоді зобов’язується визнати дипломи богословів, які видаватимуться духовними релігійними закладами таких Церков. Сценарій третій (більш-менш оптимістичний). Оскільки попередній сценарій потребує значних затрат часу, Греко- й Римсько-Католицька Церкви мають можливість дещо спростити описану процедуру, адже Апостольська Столиця вже протягом кількох століть має юридичний статус суб’єкта публічних та міжнародних правовідносин. На практиці цей статус реалізується у формі конкордату (специфічної міжнародної угоди) між державою Ватикан та країною, в якій діють організаційні структури Католицької Церкви. В таких конкордатах, зокрема, можуть бути обумовлені й питання взаємного визнання дипломів католицьких духовно-богословських навчальних закладів. Зразком може служити, наприклад, стаття 15 конкордату між Апостольською Столицею та Республікою Польща. В ній, зокрема, передбачається визнання державою церковних вчених ступенів та звань, рівнів підготовки, а також юридичного статусу теологічних факультетів у державних університетах. Для цього конкордат визначає, що всі технічні проблеми мають бути обумовлені в окремих спеціальних угодах між урядом Польщі та Конференцією Єпископату Польщі. Сценарій четвертий (реалістичний). У правовому полі зберігається статус-кво. Для підготовки духовними освітніми закладами фахівців-теологів непотрібно одержувати державну ліцензію. Одночасно такі навчальні заклади або утворюють освітні комплекси зі світськими вищими навчальними закладами, де студенти-теологи паралельно здобувають додаткову освіту за державними стандартами та програмами (наприклад, філософія, педагогіка, історія, психологія тощо), або ліцензують такі додаткові спеціальності відповідно до норм чинного законодавства про освіту. Закінчивши такий ВНЗ, студент матиме два дипломи — богословський „церковного зразка” та світський державного зразка. Отже, виконання наказу № 280, на жаль, навряд чи вирішить насущні проблеми української богословської освіти. В окремих випадках рівень втручання держави в діяльність релігійних організацій може навіть збільшитися. Зрозуміло, що ті, хто добивався від Міністерства освіти і науки такого наказу, керувалися добрими намірами... Невідомо тільки, чи вони усвідомлювали, куди такі наміри ведуть. Співпрацю держави та релігійних організацій все-таки варто будувати, не порушуючи конституційного принципу відділення церкви від держави.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/413/36285