Колонка Романа Соловія

Дітріх Бонгоффер і Андре Трокме: святість та практики ненасильства у контексті дегуманізації

08 жовтня, 09:00
Роман Соловій - фото 1
Роман Соловій
Виступ на семінарі УХАТ "Екуменізм Праведності на захисті справедливості, прав людини, свободи та довкілля"

Перша половина XX століття – надзвичайно складний та сповнений радикальних трансформацій історичний період, в який вмістилися дві світових війни, розпад імперій, перекроювання карти Європи та постання тоталітарних політичних режимів, що спиралися на ідеології насильства і практиці масового знищення. В умовах втрати цінності людського життя та гідності, що приносилися на вівтар заради побудови Третього Рейху чи комуністичного майбутнього, Церква була жертвою, мовчазним свідком, а іноді й співучасником найжахливіших злочинів. Дітріх Бонгоффер і Андре Трокме належать до переліку тих протестантських теологів, завдяки яким ми можемо стверджувати, що навіть у безвихідних обставинах християнин може залишитися вірним євангельським переконанням і цінностям.

У Бонгоффера і Трокме є чимало спільного та водночас - і відмінного. Вони народилися у заможних родинах вищого середнього класу на початку XX століття. Проте Трокме походив з родини французьких комерсантів, що у згоді з кальвіністською традицією вбачали ціль життя в аскетичному служінні Богу та активній підприємницькій діяльності, а Бонгоффер зростав у високоінтелектуальній лютеранській сім’ї, в якій до релігії ставилися прохолодніше. Обоє важко пережили кризу Першої світової війни – Бонгоффер втратив у ній брата Вальтера, що загинув весною 1918 р. на Західному фронті, а сім’я Трокме поневірялася під час німецької окупації.

Обоє ще в юному віці вирішили присвятити себе служінню Церкві і отримали якісну богословську освіту, зокрема, у різний період стажувалися у Union Theological Seminary у Нью-Йорку. Проте і тут є відмінності – Трокме так і не завершив докторських студій, бо розпочав служіння пастора, якому присвятив майже усе своє життя. А Бонгоффер надзвичайно рано, маючи всього 21, захистив першу докторську дисертацію, а ще через три роки габілітувався, що дозволило йому викладати в Берлінському університеті.

Обоє, хоча й різними шляхами, однак прийшли все ж до пацифістських переконань і послідовно дотримувалися їх до кінця життя. Вони гостро відчували несправедливість, усвідомлювали цінність життя окремої людини та не могли залишатися байдужими до страждань інших. Попри вірність конфесійним традиціям та спільнотам заради переконань вони наважувалися діяти всупереч панівним суспільним настроям та наполегливим директивам церковного керівництва, добровільно приймаючи на себе роль дисидентів, диваків та мучеників. І Бонгоффер, і Трокме зазнали переслідувань за свою антинацистську діяльність, проте Трокме, пройшовши арешти і підпілля, дожив до звільнення Франції, а Бонгоффер за участь у русі опору після двох років ув’язнення був страчений 9 квітня 1945 р. Йому було 39 років.

Відзначимо, що попри героїчні дії пасторів до і під час Другої світової війни, визнання прийшло до Трокме і Бонгоффера лише через декілька десятиліть – німецьке і французьке суспільства воліли чим швидше забути про воєнні лихоліття та про ті жахливі моральні компроміси, на які ішли багато німців і французів в роки війни. Зокрема, мова йде про їх участь у «остаточному вирішенні єврейського питання», до якого доклалися як Третій Рейх, так і французький уряд Віші. Хоча Бонгоффер і Трокме обоє засуджували позбавлення євреїв громадянських прав і свобод та намагалися їм допомогти, єврейське співтовариство по-різному оцінило їх діяльність. Андре, його дружина Магда і вся спільнота місцевості Ле Шамбон, в якій він був пастором у роки війни, визнані Праведниками народів світу, а Бонгофферу, незважаючи на звернення до Яд Вашем, у такому званні було відмовлено на тій підставі, що його героїчна смерть не була безпосередньо пов’язана із порятунком євреїв.

Отож, розпочнімо з Андре Трокме. У 1940-1944 р. мешканці кількох сіл у гірському районі південно-центральної Франції чинили тихий, але безкомпромісний опір уряду Віші і окупаційній німецькій адміністрації, врятувавши життя біля п’яти тисяч біженців, зокрема, трьох з половиною тисяч євреїв. В охопленому полум’ям всеосяжної війни океані організованого насильства ця група створила підпільний безпечний острів християнської любові, відкривши свої доми і життя для втікачів з усієї Європи. Вони добре усвідомлювали – якщо гестапо викриє цю діяльність, їх очікують депортації і страти, але спільне рішенням громади полягало у тому, щоб зберегти вірність вченню та прикладу Христа.

Андре і Магда Трокме - фото 80227
Андре і Магда Трокме

 

Ключовими особами цього унікального пацифістського руху опору були пастор реформатської громади у містечку Шамбон-сюр-Ліньйон Андре Трокме та його дружина Магда. У післявоєнних інтерв’ю мешканці сіл, що спільними зусиллями рятували біженців від нацистів, ніколи не розцінювали свої дії як надзвичайний вияв героїзму. Найчастіше вони говорили у тому ж дусі, в якому їх пастор відповідав на вимоги влади припинити підпільну діяльність. Він казав: «Ці люди прийшли до нас за допомогою і притулком. Я їх пастир. А пастир не залишає своє стадо... Я не знаю, що означає єврей. Я знаю тільки, що означає людина». За цими словами стояла важка історія Французької Реформатської Церкви, яка впродовж століть діяла поза законом, зазнавала переслідувань і позбавлення громадянських прав. Досвід гнаної меншини сформував у колишніх гугенотів особливу культуру відкритості та гостинності. Однак той факт, що саме громада в Шамбон-сюр-Ліньйон долучилася до порятунку жертв нацизму, у першу чергу, пов’язаний із діяльністю Андре Трокме. Пам’ять про німецьку окупацію у Першу світову війну, переживання внутрішньої конфлікту, викликаного тим, що його мати була німкенею, участь у роботі молодіжних християнських груп, серед яких було багато представників нижчих класів суспільства, сформували його безкомпромісну посвяту соціальному служінню та відмові від насильства. Ці переконання викликали обструкцію з боку керівництва конфесії, яка відмовляла йому у призначенні на парафії або відправляла у маргінальні громади, в яких його позиція не могла б отримати широкого розголосу. Зрештою саме так він і потрапив у Шамбон у 1934 р.

Після поразки Франції влітку 1940 р. та встановлення на півдні країни влади колабораціоністського уряду Віші розпочалася трагічна історія євреїв країни. Поступово вони були ізольовані від решти суспільства серією законів та указів, що усунули євреїв з підприємств та державних посад, конфіскували їхнє майно, відправили одних у табори, а інших на примусові роботи. Страждали як громадяни Франції, так й іноземні євреї, хоча останні були особливо вразливими перед репресіям. За таких умов громада Шамбон влаштувала цілу мережу таємних сховок. Переховуючи євреїв та інших переслідуваних, мешканці плато таємно переправляли їх до сусідньої Швейцарії. Попри погрози жандармерії, а згодом і гестапо, арешти (племінник Андре – Даніель Трокме загинув у концтаборі Майданек) рятівна мережа працювала аж до звільнення Франції.

Миротворча діяльність пастора Трокме не обмежувалася лише періодом окупації. У період між світовими війнами він брав активну участь у організації маршів за мир, намагаючись досягнути тривалого примирення німецького і французького народів, а одразу після завершення Другої світової війни розпочав роботу у таборах для німецьких військовополонених. У післявоєнний період Андре і Магда Трокме співпрацювали з Міжнародним рухом за примирення, боролися проти розповсюдження атомної зброї, виступали посередниками у розв’язанні військових конфліктів, зокрема, під час війни за незалежність Алжиру. Їх відмова від насильства та активна миротворча діяльність мали широкий резонанс. Відомо про зустрічі Магди Трокме із Мартином Лютером Кінгом, а публікації Андре, як, до речі, і Бонгоффера, вплинули на творчість сучасних богословів ненасильства – Джона Йодера та Стенлі Хауерваса. У 1971 р. Андре, а в 1984 р. Магда отримали звання Праведників народів світу, яке надається неєвреям, що ризикували життям, безкорисливо рятуючи євреїв під час Голокосту.

Дітріх Бонгоффер - фото 80228
Дітріх Бонгоффер

 

Звернімо тепер увагу на німецького богослова та пастора Дітріха Бонгоффера. Через два місяці після приходу Гітлера до влади у Німеччині, 7 квітня 1933 р. був прийнятий «Закон про відновлення державної служби», «арійський параграф» якого забороняв особам єврейського походження, незалежно від їх релігійної приналежності, обіймати державні посади та зобов’язував державних службовців «неарійського походження» піти на пенсію, роблячи виняток лише для тих, хто воювали в Першій світовій війні або втратили у цій війні батьків чи синів. Бонгоффер наполягав на неприпустимості антисемітизму, особливо, у церковному житті. Він виступив проти застосування арійського параграфу у Церкві, адже згідно з ним охрещені євреї не могли бути пасторами, а згодом навіть отримувати церковні таїнства.

На жаль, Бонгоффер не скористався першою нагодою для публічного вияву свого ставлення до дискримінації євреїв. 11 квітня 1933 р. помер батько Герхарда Лейбгольца, чоловіка сестри Дітріха, Сабіни. Попри своє єврейське походження, батько Герхарда давно відвідував Церкву і вважав себе лютеранином, хоча й не прийняв хрещення. Коли рідні попросили Бонгоффера провести похоронну службу за померлим, пастор дослухався до порад церковного керівництва, яке застерігало його від цього кроку. Згодом Бонгоффер щиро шкодував про цей вчинок і просив вибачення у сестри та її чоловіка, а ще пізніше допоміг їм таємно покинути Німеччину.

Причина відмови звершити обряд поховання полягала у вірності пастора протестантській Церкві Німеччини та намаганні зберегти вплив у церковному середовищі. Про це, зокрема, говорить той факт, що разом зі своїм другом євреєм Францем Гільдебрандтом, Бонгоффер боровся з пронацистськими «німецькими християнами» та їх намаганням застосувати арійський параграф до протестантської Церкви.

На початку цього протистояння, 15 квітня 1933 р., Бонгоффер опублікував нарис під назвою «Церква та єврейське питання». Цей текст – одна з перших спроб здійснити богословський аналіз єврейської політики нацистської держави. У ньому Бонгоффер відокремив ставлення Церкви до нових політичних проблем євреїв загалом від особливих проблем охрещених євреїв. Він виходив із традиційного для лютеранської традиції розмежування Церкви і держави, як окремих сфер, кожна з яких виконує певне божественне завдання: Церква проголошує Євангелії, а держава забезпечує порядок, справедливість та закон. На цій підставі Бонгоффер визнає право держави вирішувати єврейське питання у політичній площині. Він наголошує, що Церква не повинна здійснювати безпосередніх політичних кроків, адже вона є не «гуманітарною асоціацією», а «найвірнішим слугою» держави. Якщо ж держава вчинятиме дії, що загрожують проголошенню Церкви, то таким чином вона заперечуватиме сама себе і Церква не матиме права мовчати про це. Застосування арійського параграфу є замахом держави на сферу виключної компетенції Церкви та веде до розділення християн за расовою ознакою, що суперечить істині про примирення усіх людей з Богом у Христі. Розглядаючи можливу реакцію християн на нове законодавство, Бонгоффер окреслив три варіанти: по-перше, Церква може запитати державу, чи справді її дії є законними; по-друге, вона повинна надати допомогу жертвам державної політики, «навіть якщо вони не належать до християнської спільноти». Третій варіант передбачав безпосередні політичні дії Церкви, яка має «не просто перев’язувати жертв, які потрапили під колесо», а заклинити спиці самого колеса. Цей радикальний крок міг бути зроблений лише у випадку, якщо держава не виконуватиме функції забезпечення правопорядку, і тільки за рішенням національного Євангельського собору.

Ставлення Бонгоффера до євреїв у цьому нарисі ґрунтується на традиційному лютеранському трактуванні долі єврейського народу. «Обраний народ», який прибив до хреста Спасителя світу, повинен нести прокляття за свої дії, що є причиною довгої історії його страждань, які повинні зрештою привести його до навернення. Бонгоффер розрізняє євреїв поза Церквою і тих, хто прийняв Христа. Попри те, що християни мають надавати допомогу обом групам, братське ставлення слід виявляти тільки до навернених євреїв. Попри такі початкові погляди, впродовж наступних дванадцяти років Бонгоффер все більше виявлятиме солідарність із євреями загалом, не звертаючи уваги на їх релігійні переконання.

Якщо у квітні 1933 р. вірність Церкві та лютеранській традиції завадили Бонгофферу здійснити поховання єврея, то поступово в діях Бонгоффера почуття загальнолюдської солідарності у Христі перевершило інституційні зв'язки. Вже у цьому ж 1933 р. в першому проекті «Бетельського сповідання віри», співавтором якого є Бонгоффер, містилися слова: «Жодній нації ніколи не може бути доручено помститися євреям за вбивство на Голгофі». У листопаді 1938 р. одразу після Кришталевої ночі, серії скоординованих атак проти євреїв по всій нацистській Німеччині, він застав студентів своєї підпільної семінарії за обговоренням спалення місцевої синагоги, яке вони розцінили як вияв прокляття, що переслідує євреїв з часів розп’яття Христа. На переконання Бонгоффера, це був випадок насильства. «Якщо синагоги руйнуються сьогодні, то церкви будуть горіти завтра», - сказав він. Його найближчий друг і перший біограф Еберхард Бетге припускає, що саме в цей період посиленого нацистського терору та насильства над євреями Бонгоффер сказав відомі слова: «Тільки той, хто плаче за євреями, може співати григоріанські хорали». У працях початку 1940-х років Бонхеффер визнав особисту, а також колективну провину християнської Церкви: «Вона [Церква] мовчала, коли мала кричати, бо кров невинних волала до неба. Вона не змогла вимовити потрібне слово в потрібний час і в потрібному місці». Не підвищивши голосу на захист євреїв, Церква стала свідком «фізичних і духовних страждань незліченної кількості невинних людей... Вона винна у смерті найслабших і беззахисних братів Ісуса Христа» (Bonhoeffer, Ethics, pp. 113-114. 116.).

Важливою спільною рисою Бонгоффера і Трокме була їхня вірність теології та етиці пацифізму. Підкреслимо, що Бонгоффер не завжди сповідував пацифістські погляди. Як помічник пастора в німецькій громаді у Барселоні, у проповідях він застосовував риторику крові, ґрунту та батьківщини, віддаючи шану старим германським богам війни. Прислухаючись до вчень Августина та Томи Аквінського щодо справедливої війну у разі самооборони, він, крім цього, захищав право народу на територіальне розширення та завоювання інших країн. Однак дружба з християнськими пацифістами, такими як Лассер та Гільдебрандт, а також зустрічі з християнськими миротворцями під час стажування в Америці надихнули його до нового прочитання Святого Письма, зокрема, Нагірної проповіді. У підсумку до початку 1930-их рр. Бонгоффер відійшов від своїх початкових поглядів і став радикально засуджувати будь-які форми насильства та участі в них християн. За критику нацистської ідеології та підтримку пацифізму він був оголошений Німецькою протестантською церквою ворогом нації та позбавлений права навчати майбутніх пасторів.

Тож, можемо зрозуміти, чому рішення Бонгоффера долучитися до змови офіцерів абверу з метою усунення Гітлера супроводжувалося сумнівами і внутрішньою боротьбою. Хоча його роль полягала у налагодженні контактів із британським урядом через мережу екуменічних контактів, він все ж розглядав вбивство як гріх і навіть хотів відмовитися від пасторського сану перед тим, як відбудеться замах. Долучення до руху опору свідчило також про розчарування Бонгоффера в інституційній Церкві, нездатній протистояти нацизму. Бонгоффер прийшов до переконання, що німецький протестантський істеблішмент, підтримавши нацистську ідеологію, втратив зв’язок з історичним християнством. Бонхеффер також покладав надії на зміну ситуації в німецькій Церкві завдяки співпраці з екуменічним рухом, однак останній не виправдав його сподівань – міжнародні екуменічні організації продовжували визнавати Німецьку Протестантську Церкву законним представником християн Німеччини. Таким чином, єдиним шляхом для припинення насильства залишалася зміна влади у Німеччині і подальше укладання миру із учасниками антигітлерівської коаліції. У листах із в’язниці Бонгоффера писав, що Христос «існує лише для інших» і для Церкви стати причетною до буття Ісуса означає увійти в «життя-для-інших», тобто допомагати і жертовно служити людям, відмовляючись від самозбереження та влади. Його участь у русі опору можна трактувати як акт солідарності, вияв готовності навіть ціною скоєння вбивства врятувати Німеччину і світ від катастрофічних наслідків правління Гітлера.

Висновки

Отож, Трокме і Бонгоффера різними шляхами прийшли до категоричної відмови від практики насильства. Французький пастор сприймав старозавітні закони про ювілейний рік та Нагірну проповідь Христа як керівництво до дії. Як ранні анабаптисти та деякі напрями пізнього протестантизму він категорично відкидав будь-яку форму участі християн у військовій службі, навіть якщо вона не передбачає використання зброї. У періоди гуманітарних катастроф, перед обличчям смертей і страждань Церква має вдаватися до практичних дій, бути найпершим другом усіх жертв насильства та несправедливості та прагнути відновити мир. Пацифізм Бонгоффера спирався на традиційну лютеранську увагу до христології, посилену вченням Карла Барта про те, що буття є насамперед діяльністю, а отже етичні норми та ідеали християн мають визначатися життям Христа, який закликав нас любити своїх ворогів. Церква як спільнота послідовників Христа покликана втілювати Його любов завжди і всюди. Пацифізм Бонгоффера і Трокме не був формою квієтизму, байдужого відсторонення чи порожнього моралізаторства. Він передбачав свідоме ототожнення себе із жертвами переслідувань, відмову від розмежування потребуючих допомоги за расовою, національною, релігійною чи іншою ознакою, активні практичні дії аж до конфронтації із владою, суспільством та церковним керівництвом та готовність до самопожертви задля порятунку та життя інших.

"Християнство повністю визначається своїм революційним протестом проти насильства, проти свавілля і гордині можновладців, своїм відстоюванням слабких. Мені здається, християнство це робить радше недостатньо, ніж надміру. Воно дуже легко пристрастилося до поклоніння силі. Воно повинно було б викликати куди більше обурення, куди більше шокувати світ, ніж це відбувається сьогодні. Християнство мало б більш рішуче займати сторону слабких, не озираючись на можливу моральну правоту сильних."

Дітріх Бонгоффер, проповідь "На боці слабких" (1934 р.)

Останні колонки

Останні новини

Вчора