Насамперед, дозвольте мені від імені Східноєвропейського інституту теології, а також усієї євангельсько-протестантської богословської спільноти України привітати Вас із двадцятилітнім ювілеєм. Інститут екуменічних студій, його колектив, проекти, заходи, публікації – це безперечно унікальне явище для культури міжконфесійних стосунків нашої країни. Інституту вдалося не лише декларувати, а й сформувати відкритий простір екуменічної зустрічі, розбудови взаємовідносин, у яких різноманітність кожної традиції та особи сприймається як дар, що доповнює досвід і віру інших. Мені здається, що присвята академії темі дружби як екуменічної цінності є аж ніяк не випадковою. По-перше, це важлива віха, яка фіксує той відтинок шляху екуменічної взаємодії, на якому зараз перебуває зараз спільнота Інституту і його співрозмовників, до яких я також маю честь належати. Аде водночас – це дороговказ у прийдешнє, знак надії на те, що Інститут, як місце довірливої зустрічі християн різних традицій, здатний стати колискою їх справжньої дружби.

Що ми маємо на увазі, коли говоримо про дружбу? У «Нікомаховій етиці» Аристотель визначає дружбу (philia) як «різновид доброчесності» і щось «найнеобхідніше для життя». Він переконаний, що ніхто не обрав би життя без друзів, навіть маючі усі можливі блага світу. Філософ виокремлює три види дружби: перша виникає на ґрунті взаємної вигоди, до прикладу, у ділових стосунках, мета другої – отримати задоволення від приятелювання, н айчастіше її зустрічають у юному віці. Справді ж довершеною (teleia philia)є дружба, в якій зичать добра іншому заради нього самого. Однак вона зустрічається нечасто, бо можлива лише людей, які мають однакові високі моральні чесноти, і потребує чимало часу, бо ж людям «не бути друзями, перш ніж кожний з’явиться перед іншим як гідний дружби і довір’я». Така дружба міцна, її важко зруйнувати наклепами бо вона стоїть на надійному фундаменті випробуваної роками довіри і переконаності у чеснотному характері один одного. Дружні стосунки починаються з інтенції до дружби, але зростають лише внаслідок посвяти, усвідомленого бажання спільного проведення часу і співпраці. Аристотель цитує слова невідомого грецького поета: «Багато ж бо дружб розірвала нестача розмови».

Можемо тепер у світлі роздумів Аристотеля підійти до питання дружби екуменічної, тобто між представниками різних християнських традицій. Чи повинна така дружба виключати користь? Очевидно ні, бо як показує досвід, і, зокрема, двадцятирічна робота ІЕС, взаємини християн допомагають ламанню стереотипів, усувають багаторічні упередженості, сприяють міжконфесійній та суспільній злагоді, приводять до взаємного збагачення учасників спілкування. Подібним чином, дружба не виключає задоволення. Чи може щось принести більшу втіху і насолоду, ніж розмова, під час якої ми впізнаємо у нашому співрозмовнику не лише людину із близькими переконаннями, але також і сестру чи брата в Христі? З чим можна порівняти досвід спільної молитви, коли серце сповнюється радості від того, що стіни, які нас розділяють, не сягають неба, а Батько любить нас однаково?

Та все ж, гадаю, що варто прагнути до екуменічної дружби, в якій ми починаємо цінувати один одного не тільки завдяки тому, що ми можемо один одному дати, а завдяки тому ким ми є. Для Аристотеля таким спільним ґрунтом виступає доброчесність, але для послідовників Христа – це покликання до спільності з Богом та один із одним. Коли ми стаємо здатними усвідомити, і з вдячністю прийняти дар Божої любові в інших християнах, відчиняються двері для справжньої екуменічної дружби. Така дружба - це стосунки, в яких кожен з учасників визнає потребу в іншому і, як наслідок, зобов'язується піклуватися про нього. Однак досягти такої дружби надзвичайно складно не лише між окремими людьми, але й, головним чином, між соціальними групами, зокрема, церквами чи їх вірними. Відмінності в ідеях і практиках та попередній досвід протистояння є серйозною перешкодою на шляху до дружби, що підтверджується багатьма прикладами з історії. Тому побудова дружніх стосунків починається з певної відправної точки, яку можна означити як бажання дружби або, за словами мексиканського богослова Леонеля Хіменеса, волі-до-дружби, тобто визнання того, що, попри схожість і відмінності, кожен учасник стосунків пов’язаний з іншими, є унікальним і необхідним для життя. Воля до дружби – це бажання приходу іншого та активне приготування до зустрічі з ним. Отож дружнім стосункам передує бажання їх досягти. Якщо сторони ще не готові шанувати один одного, то саме воля до дружби допомагає розпізнати попередній досвід ворожнечі чи байдужості. На цьому шляху нам доведеться визнати історію минулих деструктивних стосунків, не приховуючи ран, які було завдано нам, і не відмовляючись від ран, котрих завдали ми.

Початок екуменічної дружби потребує смирення як чесноти характеру, але також як особливого ставлення до власної релігійної традиції. Впродовж історії християнські течії контактували між собою, взаємодіяли з різноманітними філософськими та культурними ідеями, зазнавали впливу політичних подій та соціальних перетворень. Щоразу добровільне чи вимушене зіткнення спадщин і культур приводило до оновлення існуючих чи виникнення нових релігійних традицій. Тож сьогодні важко говорити не лише про цілісну християнську ідентичність, а й про завершеність та однорідність будь-якої з християнських традицій віри. Кожна з них відображає досвід минулих зустрічей, містить у собі суперечливі, але водночас унікальні і необхідні голоси. Визнання внутрішньої множинності та історичної зумовленості власної традиції, здатність охопити її самокритичним чи іронічним поглядом зцілює від зарозумілості, відкриває власну незавершеність і потребу у стосунках з іншим, у досвіді друга як другого. Кожен з учасників екуменічного діалогу, таким чином, несе відповідальність за те, щоб бути уважним до інших голосів, визнаючи, що його досвід і знання не будуть повними без внеску інших.

Ми сприймаємо дружні стосунки між християнами різних традицій як виняток, а іноді навіть як чудо, хоча насправді дружба займає центральне місце в євангельському посланні. В Євангелії від Івана Ісус довго розмовляв зі своїми найближчими учнями під час їхньої останньої спільної вечері. Зауважимо, що його вчення починається з символічної дії - перед трапезою він взяв рушник і миску з водою і, на подив учнів, омив їх запилені ноги. А потім пояснив: «Отже, коли Я, Господь і Учитель, помив вам ноги, то й ви повинні мити ноги один одному» (Ів. 13:14). Незабаром після цього, коли Юда, який мав намір зрадити Христа, вийшов з кімнати, Ісус сказав: «Нову заповідь даю вам: Любіть один одного! Як Я полюбив вас, щоб і ви любили так один одного. З того дізнаються всі, що ви – Мої учні, коли любов матимете між собою» (13:34-35). Трохи пізніше Він знову повертається до цієї заповіді: «Ось Моя заповідь: щоб ви любили один одного так, як Я вас полюбив. Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо чините те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його пан; вас же назвав Я друзями, оскільки сказав вам усе, що почув від Мого Отця» (15:12-15). Наприкінці розмови Ісус обіцяє учням дар Святого Духа і молиться до Отця не тільки за них, «а й за тих, хто повірить у Мене через їхнє слово, щоб усі були одне» (Ів. 17:20-21). Таким чином, Бог, втілившись у Христі Ісусі, запрошує усіх людей до дружби з собою та один з одним.

Слова Христа частково повторюють класичні мотиви дружби, але додають вражаючі нові моменти. Ісус говорить: «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Івана 15:13). У класичній думці готовність віддати своє життя була найвищою ознакою дружби, але передбачалося, що друг, за якого вмирають, є доброчесним і гідним такої жертви. Овідій розповідає про Ореста й Пілада, які прибули в Тавріду (Крим), де існував давній звичай кожного приходька приносили в жертву богині Артеміді. Між друзями почалося змагання, хто з них повернеться у рідну землю, а хто стане жертвою. Однак Ісус готувався віддати своє життя не за доброчесних друзів, а за грішників. За словами апостола Павла, Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками (Рим. 5:6-8). З погляду класичної мудрості, було б нерозумним залишатися другом людині, яка втратила або відкинула нашу дружбу; але Божа дружба у Христі виходить за рамки таких обмежень. Христос діє як наш друг, коли ми ще є Його ворогами, для того, щоб примирити нас із Собою, перетворюючи на друзів. Нам залишається лише відповісти на любов, яку Він пропонує усім, і зростати у цій відкритій, цілющій дружбі. У Христі Божа любов простягається до всіх людей. Це пропозиція дружби, яка виходить за звичайні людські межі цієї чесноти. У світі, сповненому розділень і ворожнечі, послідовники Христа покликані бути знаком Божої дружби. Саме Божа відкритість до людини, явлена в Христі, має узасаднювати наше християнське співчуття, гуманітарне служіння, миротворчі зусилля і екуменічну взаємодію.

По цей бік есхатону наша дружба, як і будь які інші людські стосунки, нестиме на собі відбитки гріха, колишніх травм і фундаментальної роз’єднаності. Однак воля до дружби, свідоме любляче прагнення вийти за межі власної релігійної традиції, розімкнути її для іншого, є знаком надії на те, що колись наші «я» перетворяться на «ми», коли ми більше не будемо роз'єднаними сутностями, а взаємопов'язаними Божими дітьми. Ми не втратимо своєї індивідуальності, але кожен з нас «розтане» у стосунках дружби, у спільноті зціленого творіння, яке живе в мирі і любові один з одним і з Богом.