Тінь вершника
Кшатрія люблять не через те, що він кшатрій,
а тому, що він – Душа.
(Брігадараньяка упанішада 2.4.5)
Появу індоєвропейців на історичній арені пануюча наукова думка схильна пов’язувати з ямною культурою, ареал якої охоплював Північне Причорномор’я та прикаспійські степи. Її назва походить від типу поховань, властивим людям першої половини «бронзової» доби (3300-2600 рр. до Р.Х., за оцінками істориків), що жили на цих теренах. Проте, видимим атрибутом цієї культури є не так яма, як її протилежність – могильний насип, курган. На довгі тисячоліття курган стає усталеним типом оформлення поховання, насамперед нобілітету. В Україні налічується понад 50 тисяч курганів, найвідоміші – скіфської доби.
Парадоксально, але ми дізнаємося про життя наших предків через їхню культуру смерті. Оскільки пращури не залишили письмових свідчень, вчені намагаються прочитати їхні послання в могилах, де в концентрованому вигляді зберігаються цінні матеріальні об’єкти минулого, а ритуальні елементи поховання дозволяють певним чином реконструювати тогочасні релігійні вірування. Грабіжники впродовж віків розривають кургани заради наживи, вчені роблять це з метою встановлення наукових фактів, але і в цьому випадку моральна сторона справи під питанням.
Загалом, поховання трупа в землі не є ексклюзивним індоєвропейським маркером, оскільки паралельно народи цього кореня практикують і кремацію, і комбінований спосіб. Спалення, приміром, домінує в Індії, хоча Ріґведа (10.18.4-11) згадує також захоронення в землі. Обидва типи поховання застосовуються в Римі, з часу ранньої Республіки до середини Імперії переважає кремація. Трупоспалення практикують давні слов’яни, над кремованими рештками часто насипають курган.
Геродот описує доволі складний ритуал скіфського поховання. Для царів він передбачав муміфікацію тіла та об’їзд з ним всіх підвладних племен, які мали проявляти жалобу; умертвлення і поховання разом з монархом його наложниці та почту; влаштування великого святкування на честь володаря через рік після його смерті; масове жертвоприношення слуг і коней у формі символічних вершників, розташованих довкола кургану. Описано також поминальний обряд для незнатних скіфів, тіло яких 40 днів «гостює» в колишніх приятелів, а також післяпоховальне очищення учасників похоронів конопляним димом.
Серед збережених мерзлотою речей з алтайських курганів знайдено такі дивні елементи, як накладні бороди чи штучні роги, що вдягалися на голови коням, ймовірно відсилаючи до химерної скіфської звіриної міфології та мотивів, відображених у пізнішому європейському фольклорі Диких Ловів (Wilde Jagd).
Для надійної комплексної реконструкції скіфського поховального ритуалу та пов’язаних з ним уявлень бракує джерельної бази. Попри це, можна висловити деякі міркуваннями загального характеру.
1. Як смерть є вивернутим в інший бік життям, курган є поховальною ямою навпаки. З одного боку, він наче видимо компенсує пустку від втрати людини, з іншого – символізує «проростання» мерця в інший вимір, продовження його шляху в засвітах. Шлях донизу є і рухом догори.
2. Ведичному богу посмертного буття Ямі, царство якого, аналогічно до Аїда/Гадеса/Плутона, традиційно асоціюється з підземними світом, Ріґведа (10.14.8), як і предкам, відводить місце на найвищому небі. Як примирити ці вектори?
Наш світ і тіла живих істот, які його населяють, виткані з сонячної енергії. Потойбіччя є світом без Сонця. Тому й темрява підземелля внизу, і нічне зоряне небо над головою є немов тутешніми відображеннями потойбічного виміру, сузір’я – його мапами. Саме в час найтемнішої ночі – амавасьї (нового Місяця) в Індії здійснюють обряд поклоніння предкам.
3. Гесіод (Теогонія, 720-754), описуючи підземний Тартар, оточений потрійним намистом темряви, над яким проростають «корені землі і моря», пише про дім темної ночі на бронзовому порозі якого зустрічаються День і Ніч, один (одна) виходить назовні, інша (інший) заходить всередину. Схожим чином Ріґведа описує кам’яний дім Варуни, з якого сходить Сонце. Мудрець, проникаючи в цей дім, бачить сонячне сяйво (свар) в камені (Ріґведа 7.88.2). Могила постає подобою цього дому, з якого, як Персефона з царства Аїда, виходить Душа-Сонце. Душа (атма) є «ненародженою, вічною, всесущою і предвічною, вона не гине зі смертю тіла», – каже Шрі Крішна в Бгаґавад-ґіті (2.20). Вона самосяйна (сваям-пракаша) і самосвідома (сва-дрк).
4. Зовні курган нагадує шатро над домівкою мерця, групи курганів – місто мертвих. Ромул, проводячи плугом ритуальну борозну довкола Риму (померіум), немов захищає його від Реморії – потойбічного міста вбитого ним Рема. Шатапатха-брагмана (13.8.4) приписує після завершення поховального обряду на півшляху між могилою і селищем покласти груддя землі, щоб відмежувати живих від мертвих, не дати їм змішатися між собою.
Будівничі Одеси, виймаючи камінь з підземних покладів, створили тисячі кілометрів катакомб. Так надземна Одеса отримала свою долішню тінь. Схожим чином живі будують і поповнюють міста мертвих, а мертві впливають на світ живих.
5. Шатапатха-брагмана (13.8.3) детально описує обряд захоронення костей кремованого мерця, які розкладаються в формі вогняного орла Ш’єни, зверху насипається поховальний курган. Межі довкола кургану зорюють плугом. Насип приписується робити не надто великим, для кшатрія – висоти його зросту з піднятими догори руками.
Насипання кургану обґрунтовується в трактаті таким чином. Боги (деви) і демони (асури), походячи від спільного предка (Праджапаті), вважали Землю своїм спадком і вели за нього боротьбу. Деви перемогли і заволоділи ним, тому для померлих людей божественної природи насипання могили є актом отримання своєї частки спадщини-землі. Мертвим наділяють територію тут, живі через заступництво предків здобувають собі представництво на Небесах.
6. Якщо дотримуватися версії про сакське походження Сіддгартхи Ґаутами, традиції зведення буддистської ступи і поховального кургану можуть бути спорідненими. В ступах поміщаються рештки Будди, згодом – буддистських святих. Скіфи ведуть свій родовід від Небесного Батька Папая, скіфські аристократи, як спадкоємці священної лінії («діти божі»), законно претендують не лише на владу на землі, а й на місце на Небесах. «Божистої крові потомку, сину Анхіса, троянче… деякі тільки, що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть, божих синів, аж на Небо піднесла» (Вергілій, Енеїда VI.125-131).
Як і в випадку просвітлених буддистів, рештки нащадків скитської царської лінії теж могли вважатися священними. Цар Ідантірс, відповідаючи Дарію, наголошує на сакральності й недоторканості для скіфів поховань їхніх предків.
* * *
Територія України всіяна древніми курганами, які сприймаються як звичний елемент ландшафту. Попри архетипність «степу та могили» та чітке усвідомлення, що саме мілітарна культура є запорукою нашого виживання, Скіфія загалом не мислиться як первень українського топосу.
Попри багатий історичний матеріал для рефлексії, ми не осягаємо скіфа як нашого предка, хоча він і є таким в конкретному, а не міфічному чи ідеологічному сенсі. За наявними даними, скити є переважно носіями тієї ж гаплогрупи R1a, що й більшість сучасних українських чоловіків.
Національний символ Казахстану – монумент незалежності зображає «золоту людину» з кургану Іссик аристократичного сакського походження, виводячи тяглість казахської державності від скіфських суверенів, хоча про прямий генетичний зв’язок тут не йдеться.
Населення Алтаю протестувало проти вилучення мумії скіфської «принцеси Укоку» з розкопаного кургану, вважаючи, що осквернення останків предків може принести лихо. Врешті, після багатьох років мумію було хоча б повернуто до національного музею Республіки Алтай (череп казахської «золотої людини» пропав).
В Японії, попри значний науковий інтерес, взагалі заборонено розкопувати великі курганні поховання – кофуни, з огляду на їхній сакральний зв’язок з імператорською династією.
На жаль, на наших теренах плюндрування древніх поховань триває століттями. Рефлексія на цю тему проривається в «Розритій могилі» Т.Г.Шевченка, який у 1846 році працював художником на розкопках царського кургану Переп’ят на Київщині.
Вийняті з української землі кості шляхетного скіфа знаходять в запиленій коробці петербурзького архіву. В одному з відео-сюжетів журналісти заходять в поховальну камеру кургану, де місцевий селянин зберігає консервацію.
Останніми роками масштаби грабіжництва і руйнування курганів набули характеру національного лиха. Наші міста перетворюються на цвинтарі поки ми плюндруємо міста мертвих.
Національна пам’ять вимагає як належного вшанування могил предків, так і поваги до їхньої спадщини. В обороні цієї справи, зокрема, виступає громадський рух «Хранителі курганів», статтю про яку опублікувало видання «New York Times» (Ukraine’s Burial Mounds Offer Meaning in a Heap of History, 09.05.2021). Група впорядковує скіфські поховання та відновлює знищені насипи.
Втім, важливо не лише зберегти кургани, а й повернути в землю вже вилучені рештки предків, забезпечити їм гідне повторне поховання з належною охороною на державному рівні.
Після смерті людини її дух, мов звук, розчиняється в просторі, залишаючи в цьому світі літери з кісток. Ці сховані в лоні землі знаки складаються в мереживо витвореного віками тексту. Якщо ми не здатні збагнути його, може варто просто оберігати загадку?
