- UK
Кілька днів тому у себе на фейсбуці я поставила друзям запитання: як вони особисто сприймають толерантність - як загрозу (негатив, обмеження тощо) або можливість чи навіть необхідність. Тобто, якщо дуже спрощено: толерантність - це добре чи погано?
Звісно, ці варіанти відповідей аж ніяк не можуть вичерпати спектру ставлення до цього поняття, особливо, якщо перед тим не запропонувати однакового для всіх визначення. І якщо не уточнити, толерантність до кого: мою до Іншого чи навпаки, іншого до Мене?
Перед тим, як говорити про результати опитування і висновки з нього, хочу зацитувати кількох своїх френдів, які, голосуючи, запропонували свої визначення.
Ставлячи питання, я спеціально не уточнювала: толерантність до чого чи кого? Тому що для кожної окремої групи будуть різні подразники, на яких ми тестуємо власну толерантність. Для когось це лгбт-пропаганда, з якою зараз чи не найбільше асоціюється це поняття у захисників традиційних сімейних цінностей. Для інших груп, далеких від обговорення сексуальної орієнтації своїх співгромадян, є інші, не менш значущі алергени: роми, переселенці і біженці, що «понаїхали», м’ясоїди для вегетаріанців, російськомовні для справжніх українських патріотів, поляки для бандерівців і бандерівці для поляків, хлопці в рожевих кросівках для чоловіків у камуфляжі, московський патріархат для київського, любителі кулічів для шанувальників пасок, прихильники медреформи для її противників... Цей список можна продовжувати до безкінечності. У мене, скажімо, один із найнижчих рівнів толерантності до людей, які переходять дорогу на червоне світло. І це зовсім не жарт.
А тепер до результатів
У результаті цього доволі нерепрезентативного опитування (бо воно обмежується колом моїх френдів і підписників), майже три чверті з 140 учасників висловились за толерантність як потребу для себе чи для суспільства. І кожен четвертий назвав її скоріше загрозою, ніж свободою. Дехто не готовий був дати відповідь про толерантність взагалі, тому що в різних ситуаціях по-різному її сприймає. А це означає приблизно наступне: «я готовий бути толерантним до того, що відповідає моїм цінностям і уявленням про світ і нетолерантний до того, що суперечить чи загрожує їм» (хоча на мою думку в цьому випадку зовсім не йдеться про толерантність). Або: «толерантність до толерантних і нетолерантність до нетолерантних». Тобто, що посієш, то і пожнеш.
І нарешті, чому я про це запитала
Попри цифри з мого фейсбука, я спостерігаю зовсім іншу реальність у просторах інтернета. І з кожним днем все більше складається враження, що ми живемо у країні, де немає поваги до інакшості, немає толерантності до тих, хто нам не подобається чи не відповідає нашим уявленням про правильне, немає культури діалогу між людьми з різними цінностями і світоглядами. Правий той, хто може кричати голосніше і збере більше лайків у соцмережах, вишукано висміюючи і принижуючи опонентів, особливо коли ті не можуть відповісти. І якщо сьогодні на одних майданчиках ним стають підлітки в рожевих кросівках, на інших - мігранти з Донецька чи Сирії, на третіх - «релігійні фанатики», на четвертих - ще хтось, хто мені просто не подобається.
Кілька прикладів
Кілька днів тому користувач фейсбуку порівняв двох сирійських жінок, які попросили притулку в Україні, з колорадськими жуками. Як не дивно, частина френдів його підримала, не дуже добираючи слів - ні щодо самих біженців, і до тих, хто намагався їх захистити.
А буквально вчора моя френдеса, журналістка поважного столичного видання, написала (я наперед перепрошую), що з такою «страшною зовнішністю», як у Уляни Супрун, не можна займати посаду міністра охорони здоров’я. А тих, хто «активізувався» на її захист у коментарях, - людьми, що сидять на американських грантах. І це з такою іронічною зневагою до тих, хто наважився заперечити проти такого таврування. Пікантності ситуації додає те, що буквально три дні тому ця ж журналістка постила святкові світлини з храму і вітала всіх з тим, що «Христос воскрес». Не зручно якось виходить.
Ще один мій френд, піарник і політичний блогер, теж вчора вирішив побути в тренді і постібати «традиційні цінності», обравши для ілюстрації рандомний приклад «неохайної», «агресивної» і втомленої (мабуть гетеросексуальним життям) традиційної родини. Описуючи людей, яких він вперше і востаннє зустрів десь на касі в супермаркеті, автор озброєним оком чітко визначив їх як носіїв небезпечних для суспільства гендерних стереотипів, в яких вони живуть самі і неодмінно виховують дітей. За цією логікою, напевно, якби неохайними і агресивними були дві жінки з дитиною, ситуація була би набагато кращою, бо неохайність, зневага і агресія за умов гендерної рівності - це очевидно ж менше зло, ніж цей розсадник традиційності. Чесно кажучи, ця замальовка мало чим, окрім ідеологічного вектора і відсутності фото головних героїв, відрізняється від недавнього фейсбучного скандалу з військовим, що дозволив собі публічні образи по відношенню до підлітків, які виглядали не так, як йому здалось «канонічно».
Минулого тижня теж було багато «прекрасних» кейсів. 31-го березня активісти «Національного Корпусу» у Полтаві зірвали тренінг , присвячений особливостям роботи психологів з представниками ЛГБТ-спільноти і самі же відзвітували про це у соцмережах як якись великий здобуток, називаючи цю зустріч «шабашем радикальних лібералів». На сторінці нацкорпусу або почистили коментарі, або підписники дійсно вважають це достойним способом боротися за краще майбутнє?
А минулої п’ятниці соцмережами пронеслась хвиля стьобу з лекції на тему утримання від інтимних дошлюбних стосунків, яку провели в Луцькому педагогічному коледжі. Цю буденну волинську новину передрукували кілька загальнонаціональних інтернет-ресурсів, викликавши цілу низку обговорень у соцмережах. Окрім конструктивних зауважень щодо деяких контраверсійних тез спікерки (наприклад, що «честь – єдина дорогоцінність дівчини»), обговорення спровокувало кілька справжніх хейт-спічів не лише щодо лекції, тез авторки, а і її особисто (хоча ми нічого про неї не знаємо), а також тих, хто наважився у коментарях навести власні приклади на користь дошлюбної чистоти і підтримати погляди тренерки.
В цьому випадку, як і у прикладах «маршів за сімейні цінності і проти пропаганди гомосексуалізму» зазвичай з обговорення відмінностей поглядів розмова дуже швидко переходить на рівень особистих образ осіб і груп людей замість спроб знайти точки дотику у необхідності співіснувати у суспільстві з різними світоглядами. А співіснувати нам все одно доведеться. Але чомусь відмова від діалогу, радикалізація поглядів і тоталітарне нав’язування власної точки зору опонентам багатьом видається кращим шляхом, ніж те, що ми називаємо правом вибору.
Про проблеми толерантності
Говорячи про різні прояви нетолерантності, зараз я хотіла звернути увагу на нетолерантність до християнства. Хоч формально християнство в Україні вважається домінуючою релігією, по факту є дуже багато причин у цьому сумніватися. І взагалі, називати Україною християнською державою вважаю абсолютно безпідставним, хоча дехто намагається на цьому спекулювати.
В світлі останніх тенденцій мені здається, що толерантності до християн у нашому суспільстві значно менше, ніж до інших меншин. Зараз чомусь стало модно висміювати паски, черги до сповіді, сексуальне утримання поза шлюбом і навіть звичайні гетеросексуальні сім’ї. А тих, хто сповідує ці цінності, «суспільна думка» намагається заштовхнути в гетто меншості, «скрєп» і відправити «за порєбрік». Не обов’язково через марші і петиції (бо в них, насправді, бере участь незначний відсоток тих, хто сповідує християнство), а просто фактом своєї відмінності від інших. Навіть деякі представники галицького бомонду намагаються запхати галицьку релігійність у вакуум. А інші майже з попкорном читають і поширюють такі стьобні тексти, навіть розуміючи (але чи розуміючи?), що вони просякнуті маніпуляціями та стереотипами. Зато ж весело понервувати тих, хто тиждень не працює і як раз зараз миє вікна.
Цікаво, що ті, кого ось так тролять, майже не захищаються, як і будь-яка інша меншина. Лише поодинокі теми викликають більш масову реакцію. Чи це говорить на користь слабкості, пасивності або неагресивності тих, проти кого скерована ось така емоційна, але здебільшого не конструктивна, критика?
Що цікаво навіть у цій ситуації, самі християни, точніше, частина з них (бо мої друзі з різних конфесій голосували як за так і проти), висловлюються проти толерантності, яку сприймають як загрозу для своєї свободи, і самі стають жертвою нетолерантного, агресивного ставлення. Я не знаю, чи вони самі розуміють взаємозв’язок між тим, що сповідують самі і що проявляють по відношенню до них інші. На мою думку, добровільно відмовляючись від толерантності, ми стаємо заручниками тої агресії, на яку, таким чином, даємо згоду.
І тим не менше, ситуація змінюється
Але я би не хотіла бачити ситуацію лише чорно-білою. Бо вона такою точно не є. Вдалось же користувачам фейсбуку присоромити ветерана АТО за глузування над підлітками, вдалось добитися, щоби авторка посту про «страшну Уляну Супрун» видалила або приховала свій допис, вдається деяким християнським блогерам (наприклад, один і два) донести думку, що не петиціями єдиними ми захищаємо сімейні цінності і не заборонами християнство перемагає. Тож вірю, що зможемо розвивати власне критичне мислення і здатність до діалогу з будь-якими Іншими, без взаємної агресії і приниження. Принаймні разом з тою частиною аудиторії, яка вважає толерантність цінністю і готова її відстоювати.
Особисто я, як і 72% моїх френдів, голосувала за толерантність як необхідність. Бо сповідуючи християнство, я не можу уявити його без свободи вибору, без культури діалогу з іншодумцями. Тому я трактую ці цифри з опитування не як відображення реальності, а радше декларацію про наміри. І роботи в цьому напрямку ще надзвичайно багато.
А попереду нас ще чекають важкі три дні, коли одні будуть насильно всім пхати беззмістовні gif-ки, незалежно від релігійних поглядів отримувача, інші відповідатимуть картинками про те, що Пасха - це не кулічі та яйця, треті поширюватимуть статті про те, що християнство в Європі взагалі померло і хто всі ці люди з кошиками.
Як на мене, толерантність - це здатність просто подивитись на це спокійно і сказати: «Боже, прости їм, бо не відають, що роблять» і піти зайнятись чимось справді корисним.
