Трансформація традиційної православної освіти в Україні у часи Середньовіччя

Християнство потребувало певної кількості освічених людей. Адже під час Літургії використовувалися священні тексти, а також богослужбові книги. Потреба в грамотних людях змушувала князів та представників еліти організовувати школи. Принаймні такі могли виникнути у князівських містах, котрі, як правило, були й центрами єпархій. Наприклад, із «Повісті минулих літ» відомо, що князь Володимир Святославич наказав організувати школу. Ця та інші подібні їй школи готували священиків, дяків, учителів співу і різних урядовців для княжої управи. При кожному князеві була канцелярія, яка комплектувалася з письменних людей, яким доручалися різні функції державної управи. З «Руської Правди» знаємо, що серед княжих мужів завжди був писар-рахівник («метальник»), що мав вести запис данині, що давалася для князя. Одначе не тільки ті вузькоутилітарні потреби спонукали наших предків до «книжного наученія». Деякі з них, окрім того, намагалися набути знання з християнської релігії для спасіння душі.

Про школи в давній Русі маємо приблизне уявлення. Не зберіглося ніяких документів, які б висвітлювали діяльність цих навчальних закладів, їхніх учителів. До нас дійшли лише фрагментарні свідчення про них. Вони дають підстави вважати, що школи існували при церквах, монастирях. Вчителі (дяки) навчали дітей читати й писати. Своєрідними підручниками для них служили священні, а також, очевидно, й богослужбові тексти. Серед них чи не на першому місці стояв Псалтир.

У пізніші часи, на початку XVII ст., набула поширення думка, ніби в давній Русі не приділялася належна увага шкільництву. Так, анонімний автор «Перестороги», твору, який міг вийти із середовища Острозького культурного осередку, твердив, що давньоруські князі не приділяли увагу заснуванню шкіл: «Кождий православний христіанине, потреба того, аби-сь відав, одколь в сюю землю прийшла віра христіанськая. Іначей не довідаєшся, только аж з Греції прийняли віру христіанськую уперед, ніжли ляхове з Німець римськую двайцятьма і п’ятьма літи. І так були великії ревнителі, іж много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундували». Однак не варто сприймати категоричність цього твердження. Автору «Перестороги» йшлося про те, щоб руські (українські) можновладці звернули увагу на потреби освіти. З цією метою він і подавав таке трактування історії шкільництва давньої Русі. Навіть заявляв, що всі біди землі руської пов’язані з браком освіти.

Насправді, в давній Русі існував відносно високий рівень шкільництва. Тоді відбувалося не лише «списування», тобто переписування книг церковнослов’янською мовою, а й здійснювалися переклади з мови грецької. Ймовірно, деякі русичі-перекладачі могли вивчати грецьку мову не лише на Русі, а й у Ромейській імперії (Візантії), продовжуючи там освіту, яку здобули в себе на батьківщині. Переклади ж текстів із грецької мови, котра вважалася однією з «божественних мов», були ознаками високої інтелектуальної кваліфікації. Тому можемо говорити, що в давній Русі утвердилися не лише початкові школи й школи середнього типу, а й існували елементи школи вищої. Зрештою, здобувати освіту вищого типу русичі могли у Ромейській імперії, в Константинополі, де з 425 р. існував Пандідактеріон, фактично вищий навчальний заклад – університет.

Не лише священнослужителі, а навіть князі демонстрували високий рівень освіченості. Наприклад, таким був Володимирський (волинський) князь Володимир Василькович. Останній шанував книги, переписував їх, вів теологічні дискусії. Існування таких явищ без розвинутої шкільної традиції було б неможливе.

За сприянням Володимира Васильковича була укладена та суттєво відредагована основна частина «Галицько-Волинського літопису». У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книг і т. п.

Про подаровані Володимиром Васильковичем для храмів та духовних осіб книги говориться, що він їх «списав» (чи переписав), а про інші, ніби «сам списав». У першому випадку, ймовірно, мова йде про замовлені книги, які переписували спеціально найняті писарі, у другому мається на увазі те, що князь сам ці книги переписав.

Книг, які Володимир Василькович «сам списав», небагато. Показовим є те, кому він дарує ці книги. Переписаного ним Апостола передає монастирю святих Апостолів у місті Володимирі. Цей монастир багато значив для князя. Володимир Василькович, за свідченням «Заповіту», сам його «спорудив… своєю силою».

Ще одна переписана князем книга, Євангеліє апракос, перейшла до Перемиської єпархії. Схоже, перемиський єпископ Мемнон, з яким князь спілкувався, справив на нього враження вченої людини. Тому йому він подарував власноручно переписану книгу.

Уже згадувалося, що серед подарованих Володимиром Васильковичем церквам книг, був Соборник його батька, який можливо нагадував Ізборники Святослава.

Проте названі книги – далеко не вся лектура князя-філософа. У літописі говориться, що він читав Книги пророків, зокрема, книгу Ісайї. Певно, знав й інші старозавітні тексти.

Згадані в літописі книги – лише частина з тих, які створювалися при дворі та при сприянні Володимира Васильковича. До нас дійшли фрагментарні дані й про інші книги. Зокрема, збереглася Кормча ХV ст., яку списали з більш раннього рукопису. Переписувач повністю скопіював прототип і тому рукопис починався словами, що ця книга «списана» 1286 р. «боголюбивим князем Володимиром, сином Васильковим, внуком Романовим, і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною». Книга, як і запис у ній, засвідчують, що її замовником був не лише князь, але і його жінка.

Не менш цікавий збірник повчань «Паранезис» Єфрема Сирина (сирійця), переписаний якимось писарчуком Ієвом. У ньому зроблено запис, де повідомляється, що «написались сі книги за царства благовірного царя Володимира, сина Василькового, внука Романового». І писались вони на «спасення душі» Петра, тивуна князя Володимира, і його дітей – Лаврентія та Варвари. У записі є згадка, що тивун Петро свого сина Лаврентія «дав учити святим книгам, поучаючи на всі часи апостольськими заповідями». Тобто цей запис чітко вказує, що у Володимирському (Волинському) князівстві існував відносно високий рівень шкільництва, а діти представників еліти могли студіювати біблійні й богослужбові тексти.

Отже, не лише князь Володимир Василькович та його жінка приділяли увагу культурній діяльності. Приклад з них брали їхні урядовці, як згадуваний тивун Петро. Він не лише замовляє переписати для себе книгу, а й посилає свого сина навчатися грамоті.

Наведені факти (навіть незважаючи на їхню фрагментарність) дають підстави говорити про високий культурний рівень Волині за часів правління Володимира Васильковича. Основним осередком культури краю було столичне місто Володимир, де існувала школа, яка готувала кваліфікованих книжників. Її навіть можна вважати школою вищого типу, оскільки після навчання з неї виходили люди, котрі добре знали християнську доктрину, порядок православного богослужіння, вміли працювати з церковними книгами, переписувати їх і здатні були створювати оригінальні тексти. Таких людей як на той час було немало. Місто Володимир можна вважати філософським осередком того часу, де проводилися дискусії. Принаймні про дискусію Володимира Васильковича й перемиського єпископа Мемнона говорить «Галицько-Волинський літопис».

Володимир Василькович прагнув розширити коло грамотних людей, тому розвивав освіту не лише в своєму столичному граді, а й у інших містах князівства. З цією метою й дарував церквам у провінції різноманітну літературу – не лише суто богослужбові книги, а й книги повчального характеру. Адже при церквах існували школи і рівень викладання в них часто залежав від того, якими книгами могли користуватися вчителі.

Однак татарська навала й панування татар над значною частиною руських територій стали помітним ударом і для давньоруської культури, і для шкільництва. Проте не можна сказати, що їхні здобутки були втрачені. У період т. зв. «темних віків» (ХIV-XV ст.) здійснювалися далі переклади з грецької мови, писалися оригінальні твори – хай не такі знакові й яскраві, як у давньоруський період. У середині XV ст. навіть спостерігаємо певне культурне піднесення на Київщині, що отримало назву «Олельківського ренесансу».

У XVI ст. ситуація почала змінюватися. Після падіння Ромейської імперії грецька культура поступово втрачає значення «донора» для культури руської (української). Відбувається переорієнтація останньої на Захід. Звідти на українські землі приходять елементи культури західної; також русини (українці) їздили навчатися у європейські університети (передусім Празький та Краківський). Правда, сприйняття елементів західної культури відбувалося в Русі-Україні непросто. Адже вони були пов’язані з інославними віровченнями – католицизмом і протестантизмом. На цьому ґрунті виникали конфлікти. Та все ж культура Заходу ставала все більш «звичною» на українських землях.

Показовим у цьому плані є заповіт Василя Загоровського, на якому зупинимося більш детальніше з кількох причин. По-перше, цей заповіт походить з Волині. З’явився він у той період, коли відбувалося становлення Острозької академії, яку можна вважати першим навчальним закладом вищого типу на українських землях. По-друге, в заповіті Василя Загоровського детально описана «схема» освіти українського шляхтича, який хотів досягти гідного місця в суспільстві. По-третє, цей твір демонструє, що вкінці XVI ст. на руських (українських) землях відбувався поступовий відхід від традиційної системи освіти, яка утвердилася в давньоруський період і мала візантійське коріння, до освіти, котра була зорієнтована на західні зразки.

Спочатку кілька слів про Василя Загоровського – автора згадуваного заповіту. Належав він до заможного й впливового волинського шляхетського роду Загоровських, представники якого відзначалися меценатством і здобутками на культурній ниві. Їхнім родовим гніздом було нинішнє село Старий Загорів на території нинішньої Волинської області. Тут за сприяння Загоровських існував монастир, який у ХVI ст. став значним осередком культури не лише Волинського краю, а й України. У Загорові сформувався осередок рукописання, де в 30-60-их рр. ХVI ст. були виготовлені книги Златоструй, Євангеліє, дві Мінеї, а також шедевр українського рукописання Загорівський Апостол 1554 р. До нас також дійшов Загорівський збірник, який містив вірші полемічного спрямування, що були написані у 80-90 рр. ХVI ст. У них говориться, ніби «латинська», тобто католицька, віра не є істинною, оскільки католицькі священики далекі від смирення, постійно збагачуються тощо. Істинну ж (православну) віру сповідують бідні, прості люди, адже Христос послав апостолам не розкоші, а заповідав їм біди та скорботи. Є в цьому збірнику й поезії патріотичного звучання. Це – «Як Aндрій, святий апостол, прийшов у Київ-град до невірних», «Про хрещення руське», «Племені руському наказ», «Про святі тіла печерські». У них звучить гордість за свою землю. Говориться, що Русь, тобто Україна, пізнала християнство ще з апостольських часів, була охрещена у добу князя Володимира, має свої реліквії, зокрема святі тіла в Києво-Печерському монастирі. Тому люди повинні триматися за віру предків, не приступати до єретиків і латинників.

Василь Загоровський займав високе суспільне становище. Знаходячись на королівській службі, дослужився до посади брацлавського каштеляна. У часи татарського нападу на Волинь у 1576 р. він став до бою з нападниками і був узятий у полон. Татари запросили за його викуп 500 золотих червоних. Але така сума виявилася непосильною для родини Загоровських, і він залишився в полоні, де й помер у 1580 р. Не маючи надії на визволення, Василь у липні 1577 р. пише заповіт. Там йдеться не лише про те, як розпорядитися його статками. Велику увагу він приділяє вихованню дітей, а також культурно-освітній діяльності. Василь Загоровський жертвує гроші на православний храм святого Іллі у місті Володимирі на Волині. Турбується про те, щоб при церкві дяк учив дітей руської грамоти, добре читав і співав, а також переписував книги. У заповіті передбачалося, що папір, чорнило та інші необхідні речі для переписування книг мають бути забезпечені родичами Загоровського. Вони ж повинні утримувати й цього дяка, котрий мав щотижня переписувати певну кількість сторінок.

Але особлива увага в заповіті приділялася вихованню й освіті дітей. Ось яку шкільну програму пропонував Загоровський своїм дітям: «...коли дітям моїм милостивий Бог дасть дійти семи років, має її милість, пані дядина моя, закликати добре вченого й цнотливого дяка або того дяка Дмитра, що у мене служив, з’єднати і дати їх навчати в домі моїм або в церкві святого Іллі у Володимирі руської науки та Письма Святого і, не пестячи їх, пильно й порядно до науки приводити, щоб на потім могли згодитися від доброї своєї науки милостивому Богові для помноження хвали, господарю та Річі Посполитій, для служби їхнім милостям панам, так і батькам, як і приятелям своїм, також усім загалом і кожному зосібна для повного віддання повинності своєї. А коли їм милосердний Бог дасть у руській мові і в Святому Письмі досконалої науки, то щоб у собі мали молитви до Бога, створителя свого, і в обов’язок честі та хвали його святій та Божій милості. Відтак має її милість, пані дядина моя, з’єднати статечного бакалавра, який би їх міг добре навчити науки латинського письма, і веліла вчити в домі моїм. А коли вже в тій науці матимуть у собі добрі початки, нехай її милість, за радою їхніх милостей, панів добродії в моїх, у цьому моєму заповіті вище поіменно записаних, віддасть до науки єзуїтам у Вільні, бо там хвалять дітям добру науку, або де найпристойніше їхні милості визначать — і там, аби додому не приїжджаючи і в ньому не буваючи, коли Бог дасть, сім років або більше уставно й пильно навчалися. А коли їм милостивий Бог дасть досконалу вправність у латинській науці, мають бути віддані через їхню милість, панів приятелів моїх, у служби на такі місця, де могли б пройти навчання у Божій боязні».

На перший погляд, деякі з цих рекомендацій щодо навчання дітей можуть видатися дивними. Адже Василь Загоровський був не просто православним шляхтичом, а й свідомим прихильником православ’я. Він неодноразово в своєму заповіті говорить про потреби Православної Церкви, веде мову про те, що діти не повинні відступати від батьківської віри. Зокрема, у цьому ж заповіті Василь Загоровський писав: «Також аби письма свого руського й мовлення руськими словами та звичаїв цнотливих і покірних руських не забували, а найбільше віри своєї, до якої їх Бог закликав і в ній на цей світ створив, і набоженства в церквах наших, належного й порядно постановленого закону грецького ніколи аж до смерті своєї не покидали; пости святі пристойно, слідуючи за словами Збавителя нашого, в Євангелії святій описані, постили; Богові, Створителеві своєму, завжди молилися; ближнього свого кожного, як самі себе, любили, а єресі усілякі, як певної трутизни душевної та тілесної, щоб пильно остерігалися і від неї відгребалися. Та наостанок іменем Бога живого, у Тройці єдиного й милосердного, у тому їх зобов’язую, щоби з такими людьми, які, відступившись пристойних церковних передань, свавільно заживають єресей, нічого спільного, ані співжиття з ними, ані приязні, не мали і в домах таких людей, окрім великої нужди та ґвалтівної потреби, ніколи не бували».

Але, як бачимо, попри свою прихильність до православ’я, Василь Загоровський пропонує віддати своїх дітей навчатися до католиків-єзуїтів у Віленську колегію. І тут він не був одиноким. Чимало волинських православних шляхтичів хотіли дати своїм дітям пристойну освіту. А така освіта в той час означала добре знання латинської мови, оскільки ця мова була не лише мовою міжнародного спілкування в Європі, а й мовою, якою писалися державні акти в Речі Посполитій, до складу якої входили волинські землі.

У кінці ХVI ст. саме єзуїтські школи, як уже говорилося, зарекомендували себе такими, що дають найкращі знання латинської мови. Тому до них посилали на навчання своїх дітей не лише католики, а й протестанти і православні. Тоді на українських і білоруських землях особливою славою тішилася Віленська єзуїтська колегія. Через це Василь Загоровський пропонував віддати своїх дітей до цього навчального закладу. Однак кращі представники руської (української) магнатерії й шляхти розуміли: такий стан речей є ненормальним. Необхідно було створювати свої школи вищого типу, де б поєднувалися, з одного боку, старі ромейські (візантійські) й руські традиції, а, з іншого, традиції західноєвропейські; школи, у яких би відбувалося навчання не лише церковнослов’янської та грецької мов, а й мови латинської. Відповіддю на цей виклик і стала організація Острозького культурного центру та Острозької академії, про які далі вестиметься мова.

Про трансформацію православної освіти в Україні в кінці XVI – у першій половині XVII століть свідчить діяльність братських шкіл. До нас дійшли деякі документи, що стосувалися функціонування цих освітніх закладів. Це шкільні статути Львівського братства (1586) та братства Луцького (1624). У них йшлося про вимоги до вчителів, учнів, регламентувався навчальний процес.

Проте тут зустрічаємо також відомості про ті знання й навики, які діти отримували в школі. У статуті Львівського братства («Порядку шкільному») йшлося про те, що учні мають бути розділені на три частини – фактично, три класи. Перша частина мала навчатися читати слова й складати їх. Друга – мала вчитися читати тексти й вивчати деякі з них на пам’ять. Зрештою, третя частина учнів повинна була не лише читати тексти, а й розуміти їх та інтерпретувати. Також школярі вчилися писати. Й виконували вдома письмові завдання.

Наскільки можемо судити із цього статуту, при навчанні використовувалися в якості підручників граматики й Псалтир. Загалом же навчальна програма в Львівській братській школі була відносно широкою. У статуті говорилося, що вчитель повинен навчати «від граматики, риторики, діалектики, музики і від інших зовнішніх поетів, і від святого Євангелія, і від книг апостольських». Передбачалося також студіювання математики (лічби), певних елементів астрономії. Вивчався й церковний спів. Із цих слів можна зрозуміти, що в школі, фактично, студіювалися «сім вільних мистецтв», вивчення яких здійснювалося в західних («латинських») школах часів Середньовіччя.

У «Порядку шкільному» Луцького братства маємо коротко викладену навчальну програму. Там вказано: «…спочатку научившись складати літери, потім граматики учать, при цьому ж і церковному чину навчають, читанню, співам. Також навчають на кожен день, аби діти один одного питали по-грецьки, а відповідали їм по-словенську (мається на увазі церковнослов’янська мова – П. К.), а хто питає по-словенську, щоб відповідали йому простою мовою (тобто мовою розмовною – П. К.). І не повинні розмовляти простою мовою, але словенською й грецькою. А як цьому навчаться, то щоб до більшого приступали: до діалектики і риторики, книги яких по-словенську перекладені; руською мовою написано діалектику і риторику, й інші філософські твори, що потрібні для школи». Тобто бачимо, що в цій школі не лише традиційно студіювалася церковнослов’янська та грецька мови, але також вивчалися діалектика й риторика, які вивчалися в школах західних.

Про західні впливи на братчиків, зокрема львівських, свідчить «Інвентарний опис бібліотеки Львівського братства» від 1601 р. Зрозуміло, серед книг переважали біблійні тексти церковнослов’янською мовою. Особливо багато було псалтирів – адже ці книги використовували в школі для навчальних цілей.

Цікаво, що серед біблійних рукописів та видань церковнослов’янською мовою зустрічаються переклади розмовними мовами. Наприклад, згадується чеська Біблія. Ймовірно, йдеться про Кралицьку Біблію, підготовлену «чеськими братами». Видрукувана вона була в місті Кралиця над Ославою між 1579 і 1593 рр. Також серед біблійних видань були видання Франциска Скорини (ймовірно, празькі). Згадується серед них і якийсь «Катехізис» цього автора. Очевидно, малася на увазі «Мала подорожна книжиця».

Зустрічаються тут і тлумачення новозавітних текстів – Євангелія учительні. Туди ж можна віднести також «толкові псалтирі».

Знаходилися в бібліотеці Львівського братства й тексти богослужбові – мінеї, тріоді, октаїхи, служебники, а також інші книги церковного характеру.

Іноді серед книг слов’янською мовою зустрічаються твори релігійно-філософські. Це – творіння Василя Великого, Іоанна Ліствичника, Максима Грека, Іоанна Златоуста, різні збірники. До такого ж типу текстів можна віднести «Космографію сербську».

Зустрічається в бібліотеці також книга історичного характеру – «Кроника о Грецком панстві». Вона була надана до книгозбірні Іваном Вишенським.

Загалом це була традиційна лектура для православних русинів-українців. Однак у цій же бібліотеці знаходимо тексти, які вже виходять за межі тієї традиції. Це – грецькі, латинські та польські книги. Серед них значну частину становлять біблійні тексти й книги на релігійну, зокрема повчальну, тематику. Однак там є й чимало світських текстів – граматики, поетичні, історичні та філософські твори. Особливо багато таких було серед книг латинською мовою. Знаходимо там і поетичні твори Овідія, Вергілія та Горація. До філософських текстів належали «Органон» Аристотеля та твори Лукіана із Самосати (грецькою мовою), твори Плутарха й Цицерона (латиною), а також Августина Аврелія (польською мовою).

Цей каталог вказував на культурні пріоритети львівських братчиків. Вони значною мірою були ще зорієнтовані на середньовічну православну традицію. Однак останню «підточували» західні, зокрема ренесансні, впливи. Можна сказати, що братчики, які були продуктом динамічного міського середовища, рухалися в бік культури Відродження.

З’являються в той час в українському православному середовищі й твори, котрі можна трактувати як педагогічні. Так, у 1609 р. в друкарні Львівського братства вийшла збірка «Про виховання дітей» («О воспитаніи чадъ»). До цієї книги увійшли деякі твори Іоанна Златоуста про виховання, фрагменти повчання на морально-етичні теми. Вважається, що це підготував це видання підготував Іов Борецький.

Книга мала віршовану передмову, де укладач висловлював своє бачення проблем освіти. Розглядав її як велику цінність, що не лише формує особистість, а й сприяє розвитку суспільства. Поширення освіти і знань укладач подає як одну з передумов процвітання «народу руського». Водночас недостатня увага до шкільництва неминуче вестиме суспільство до занепаду.

Укладач книги «Про виховання дітей», зрозуміло, надавав великого значення православним традиціям, звертаючись до творчості Іоанна Златоуста. Тобто поєднував прогресивно орієнтовне просвітництво з консерватизмом – що, власне, й було притаманним для багатьох тодішніх українських православних культурних діячів.

Також до творів педагогічного характеру можна віднести поему «Лабіринт, або Заплутана дорога, де красна мудрість з повинності своєї панам могилякам і ще декому, в заходах своїх подібному, коротшу і далеко кращу дорогу показує» Хоми Євлевича (? – не пізніше 1947), який керував школою Київського братства з 1628 р. по 1632 р. Видана ця поема була в Кракові в 1625 р.

У поемі прославляється мудрість, витворюється її алегоричний образ. Саме від імені мудрості ведеться оповідь. Твір відображає авторське уявлення про всесвіт як заплутаний шлях (недаремно ж вона назвала «Лабіринт…»). На цьому заплутаному шляху дороговказом має стати мудрість. Мудрість про себе говорить таким чином:

«Я – Мудрість, на руках у с віт своїх пістую,
Його я ширю, множу, бачу, рятую.
Я правлю за твердиню краям і поспільствам,
За поруку славетним усім добродійствам».

Твір можна розглядати як своєрідний гімн конструктивному раціоналізму, який має практичну спрямованість. У поемі стверджується думка, що люди у своїх діях мають керуватися мудрістю, розумом.

Головна тема поеми – роль наук і мистецтв у житті суспільства. Автор виступає проти тих людей, які нехтують мудрістю, підміняють її корисними цілями, роблячи це для того, аби мудріші не розкрили їхньої підлості.

Хома Євлевич у творі показує гострі соціальні проблеми, говорить про моральну кризу, критикує чиновників, які беруть хабарі й зневажливо ставляться до простої людини. З біллю пише, що в суспільстві, де панує боротьба за владу, ненависть і зрада, страшне неуцтво й пияцтво, нема місця для мудрості, гармонії та згоди. Автор засуджує антиінтелектуальні настрої в тогочасному руському суспільстві, людей, котрі в погоні за багатством розглядають науку, освіту та мудрість як щось зайве, а мудрих, вчених людей називають волоцюгами й дармоїдами. За такого ставлення до науки, мудрості народ збивався з правдивого шляху. А це веде до занепаду країни, церкви. Люди, що мають нахил до науки, тікають у пущу.

Автор «Лабіринту…» не лише критикує суспільні вади, а й намагається подати конструктивну просвітницьку програму – закликає до морального вдосконалення людей, розвитку наук. Від кожної людини, незалежно від того, до якого соціального стану вона належить, Хома Євлевич вимагав відповідальності за долю батьківщини, активної участі в громадських справах. Не можна, вважав він, замикатися у межах власного господарства, не бачити, що діється навколо себе.

Вирішити соціальні проблеми, на його думку, мали би освічені й талановиті люди. Вони, як справжні пастирі, мають клопотатися про загальне благо, оберігати його від різних «вовчих» інтриг. І тут велике значення надавалося освіті та вихованню. Відповідальність же за освіту й виховання дітей Хома Євлевич покладав на дорослих, критикував тих батьків, які не бажали витрачати кошти на навчання своїх спадкоємців.

Також у поемі «Лабіринт…» пропонувалися конструктивні норми поведінки, своєрідний моральний кодекс для людини того часу. Автор стверджував: лише збалансовані стосунки, розважливість у суспільних справах, узгодження особистих бажань із загальносуспільними потребами можуть привести народ до щасливого життя.

Схожі ідеї, що мали ранньопросвітницький характер і розглядали освіту як важливий інструмент суспільних змін, вдосконалення соціуму, набули поширення на «латинському» Заході. Тобто можемо констатувати, що в XVI – першій половині XVII століть на українських землях відбувався перехід від традиційної православної освіти, сформованої в давньоруський період, до освіти модернізованої, що зазнала помітних західних впливів.

Література

• Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1995. Т. VI.
• Дзюба Е. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским (вторая половина XVI – первая половина XVII в.). Киев, 1987.
• Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVII ст. Київ, 1966.
• Історія української культури. Київ, 2001. Т. 2. Українська культура ХІІІ – першої половини XVII ст.
• Історія української літератури. Київ, 2013. Т. І.
• Історія української літератури. Київ, 2014. Т. 2.
• Кралюк П. Луцьке Хрестовоздвиженське братство. Луцьк, 1996.
• Кралюк П. Острозький культурний центр та становлення Києво-Могилянської академії. Київ, 2016.
• Пам’ятки братських шкіл на Україні. Київ, 1988.
• Сірополко С. Історія освіти в Україні. Київ, 2001.
• Слово многоцінне. Київ, 2006. Кн. 1.
• Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Київ, 1987.