Три молитви Авраама, батька всіх віруючих

Patriarchae nostri Abrahae omnium credentium Patri3 (9 жовтня; римський мартиролог)

Поміж мужів молитви та сподівання, що постали перед нашим поколінням на зорі його життя, троє полишили для тих, кому вони говорили про Бога, свідчення Його святого імені, – нетлінний скарб, духовну обітницю, – аби передати його наступним поколінням і аби ті, у свою чергу, випробували на собі його рятівну силу. Гюїсманс, Блуа, Фуко4 – на них усіх, після їхнього повернення до Бога, свій відбиток наклала дисципліна посту та молитви, найсуворіша та найжорстокіша, які тільки знає латинський Захід, і, водночас, найближча до великої аскези Сходу, – трапістська5. Ця дисципліна була дочкою св. Бенедикта, прийнятою св. Бернардом і Рансе, а, отже, через св. Августина, – онукою св. Василія та св. Пахомія6. Залишаючись віч-на-віч із розбещеністю суспільства, яка стає дедалі більшою, з таємницею беззаконня теперешніх часів, останній притулок людства – тут. І вельми знаменним є те, що Ганді7, підбиваючи підсумок усій аскетичній традиції Індії й Далекого Сходу, відвів її від соліпсистського егоїзму йоги, аби перетворити на практику самопожертви, яка лікує, (здатну, як ми переконалися, подолати сили колоніалізму, служителя ідолів золота й крові), і, через велич своєї смерті, прийнятої за бідних та гнаних, долучився до подвигу святих слов’янських відлюдників, що веде свій початок від св. Пахомія та св. Василія (далеке відлуння цього подвигу він сприйняв, разом із любов’ю до євангельських заповітів Блаженства, від Толстого). Аскеза – не розкіш усамітнення, що прикрашає нас для Бога, а найглибша праця милосердя: вона лікує розбиті серця власним нищенням та раною. Майже сорок років тому я молився, намагаючись наслідувати цих трьох своїх старших друзів, у Фао – куточку верхньоєгипетської пустелі, там, де Пехбоу, місце усамітнення Пахомія, перший історичний центр войовничої християнської аскези, і мені дано було випробувати її силу: закостеніла підсвідомість супутника, якого я привів туди, на мить відкрилася для дії Благодаті. Там, у цій пустелі сорокаденного посту, де народжується наша обітниця піднятися на битву, на останню битву за всезагальне спасіння. У пості та молитві. Пустеля – це німота і страх. Піст – це, перш за все, приборкання голосів плоті, а молитва – дочка страху перед Судом та Суддею. Слово сприймається в тиші, Дар Божий навіює молитву. В арабській пустелі людина розуміє мовчазну покірність невинної ящірки-гекона або жорстокого мисливського сокола з клобучком на голові в руці хазяїна, під владою якого вони перебувають. В іранському степу газель, вихоплена з ночі автомобільними фарами переслідувача, падає на коліна і плаче. Чи розуміємо ми веління Боже, що спонукає нас до мовчання та молитви? Це заклик, в якому Бог простягає до нас два знаряддя борні, які Він по-батьківському дав Синові, аби Той увійшов у Свої Страсті через суспільне служіння; і виковуються ці знаряддя борні тільки у анахоретів та печерників, добровільних або мимовільних, у притулках кармелітів, картезіанців і трапістів8. Коли Фуко звинувачували в тому, що він пішов од трапістів, він відкидав ці закиди, говорячи: “Слово вийшло із мовчазного притулку вічності на прохання мовчазної Марії, і воно повернулося туди у Вознесінні, порушивши мовчання між цими двома моментами тільки для проповіді любові”. Заклик войовничої Церкви – це спершу зречення батьківщини, а потім – вибір батьківщини. Не для кожного благо присвятити цьому все земне життя (навіть самому св. Бернардові не дано було беззастережно дотримуватись свого Статуту). Головне – настільки серйозно пережити усамітнення, аби воно зробило свій живий відбиток і залишилося прикладом на все подальше життя – залишилося правилом, дороговказом, який можна передати іншим. Гюїсманс пройшов через Іньї, Блуа – через Соліньї9, Фуко також пішов з Шейхле (нині покинутого; останнього трапіста, о. Філіпа, прибили цвяхами до дверей, як сову10, курдські фанати віри 1915 року). Але вони, закликані до вищої священної війни, тієї що у арабів називається джихад акбар11, – вийшли, щоб нести душам мирян своє свідчення про праведність. І це свідчення, чиє неухильне поширення ще не зупинене всілякими “товариствами друзів”, які так невдячно зловживають ним, роблять усе, аби вихолостити його, – це свідчення нині виходить від цистеріанського ордена, і сама його дієвість пов’язується із дотриманням первісної чистоти життя трапістів. Коли монастирі суворого статуту слабнуть (так було у Франції напередодні 1789 року і в Росії – перед 1917 роком), суспільство приходить до занепаду. Ці три свідки, про яких ідеться, вийшли з мирян (Фуко стає кліриком, що живе серед мирян відлюдником, тільки у віці 43 років). Так, це було. Звичайно, в наш час суспільної активності було б бажано спиратися на гласне свідчення громад, створених та благословлених для цієї мети; але саме зловживання привілеями призводить їх до закостенілості і лишає нас їхньої підтримки. Свідчення має цінність тільки тоді, коли воно є особистим, таким, що пов’язується з іменем, зазвичай невідомим за життя; такою є доля Блуа та Фуко, а Гюїсманс, якщо і дочекався пізньої слави, то лише тоді, коли його занапастив рак. Бог, обираючи Собі свідка навіть у найскромнішій області, обдаровує його невідомістю та людською ворожістю. Він завішує його душу певним покровом, захищаючи від суєтної слави, подібно до того, як туарег закриває обличчя від піщаних вітрів: тільки Йому одному душа має відкривати своє обличчя. Але, водночас, цей покров дозволяє людині заміщати інших людей, аби так, щоб вони не знали, нести тягар їхніх гріхів і відводити від них покарання. Хоча страшна сила атеїстичної отрути дедалі зростає, Бог для очищення наших ран задовольняється гомеопатичними дозами святості. А їх ще треба відшукати. Salutem in inimicis12. Він знайде їх у тих, кому покаяння дало пізнати гіркий смак гріха; одного за одним Він виводить їх із бездонного провалля і залишає на безмежній широчині. Яким чином? Він закликає їх дружніми голосами, голосами свідків-“самітників”, що змінюються від покоління до покоління (це одна із найміцніших надій Гюїсманса; те, що в арабській традиції називається абдал – “самітники”13, спадкоємці Авраама, наділені, часто навіть не знаючи про це, його силою заступництва, цілющого співчуття), і приводить до порога тих, ледве помітних, і таких, що здаються неприступними, тісних воріт, які ведуть на батьківщину – до Землі обіцяної. Нині, коли страх, що закриває наближення останніх часів, спонукає нас звертати погляд до наших витоків і коли отруйна злість чвар підштовхує нас шукати спільних предків, було б розумним відбудувати, кільце за кільцем, духовний ланцюг вірних свідків, від яких залежимо і ми всі (series episcoporum14 християнських рукопокладань, асанід мусульманської традиції15; вона приводить нас до Авраама – тим надійніше, чим безнадійніша наша справа. Авраам заступається, він перевершує будь-якого іншого захисника безнадійних справ. Бо інші святі, лікарі відчаю, лікують тимчасові рани, Авраама ж і далі закликають як свого Батька не тільки дванадцять мільйонів обрізаних юдеїв, що прагнуть отримати лише для себе Святу землю, колись їм обіцяну, але й чотириста мільйонів мусульман, що терпляче довіряють себе своєму Богові у п’яти молитвах, у весіллях, у похованнях, у паломництві16. У юдеїв залишилося тільки одне сподівання, але воно Авраамове; у мусульман – лише одна віра, і це віра Авраамова у справедливість Божу, яка є над усі справи людські. І обидва ці віковічні сподівання нездоланні, немов вулкани, що вивергаються, постають над скороминущими радощами та суєтними турботами необрізаних, котрі переживають “сутінки богів”17. Якщо як слід пошукати, можна знайти всюди розпорошений попіл страшного виверження Авраамової епохи – попіл Града проклятого, який відхилив від себе Бога через любов до себе18, направивши, подібно до зграї розбійників, усю свою віру та сподівання на договір людини з людиною; але ж цей договір колись пов’язував їх з Авраамом, спонукаючи його двічі молитися за них – за найзнедоленіших істот Божих. Цей договір розбійницької вірності дивовижним чином послугував вихідним пунктом для вселенського покликання Авраама. Слово дане й дотримане – останній притулок трансцендентності божества, достовірного свідчення, що надихає будь-яку віру та будь-яку надію. Із трьох урочистих молитв Авраама першою ми повинні повторювати не молитву з араба Ізмаїла19 і мусульман, не молитву за Ісаака та дванадцять колін, нащадків сина його Якова, а молитву за Содом – без нездорової цікавості, але і без лицемірного презирства; з вечірнім Angelus20, che vogle il disio21. Тут не місце досліджувати, яким шляхом дійшов до нас текст цих трьох молитов крізь усі випадкові спотворення переписувачів та перекладачів. Відкриття семітської археології дедалі чіткіше показують нам безперервну послідовність етапів, які “зовнішня” історія мала пройти для того, щоб виник авраамічний світ, і дедалі настійливіше вказують на винятковість двох суспільств обрізаних, юдеїв та арабів, та їхню монолітну непорушність віч-на-віч із християнським Переданням. Як перед кожною дитиною, що бажає зрозуміти свого батька, перед нами, необрізаними, розверзається прірва, і тільки богословська чеснота віри (або надія, або любов тієї ж сили) дозволяє подолати її, оскільки Бог – воістину Отець. І тут вирішальної ролі набуває духовний ланцюг свідків, що визначає передачу сакраментальних повноважень, salva inerrantia22. Не тільки історія, а й сучасна географія наближає нас до Авраама, привертаючи нашу увагу до тієї із загальнолюдських висот, яка від початку належить йому. Там і араб-мусульманин разом зі своєю подвійною кіблою23 (звертанням у молитві до Мекки та Єрусалима); і юдей, котрий святкує пасху, для якого “наступний рік в Єрусалимі” стає сьогоднішнім днем. Ось воно, повернення у плоті двох ворогуючих братів до передвибраних місць свого воскресіння (ал-Акса мусульман і храм юдеїв – у 150 метрах один від одного, на одному й тому ж самому Харамі24). За 350 метрів від них – Анастасіс, або Кийама25 (храм Гроба Господнього) християн, які, ще не усвідомивши себе повною мірою “дітьми Авраама за усиновленням”, поки що не потурбувалися про те, щоб повернути туди в ім’я Парусії Господа26. Однак там є арабські свідки їхньої віри27. Географічне поєднання паломників усіх трьох релігій Авраамових в єдиній Святій землі в пошуках тієї праведності, яку Авраам через потрійне випробування набув у Богові, через рік закінчилося кровопролитною війною28. Чому? Та тому, що християни ще не виконали свого колективного обов’язку щодо своїх братів за Авраамом. Тому, що вони не пояснили, як потрібно любити цю Святу землю, – одне із двох зобов’язань обітниці, яка була дана Авраамові29. Прагнення до Святої землі не могло повною мірою стати “богословською чеснотою”, тому що Бог – не “матір”. Але ми, християни, що можемо назвати Авраама своїм батьком лише за “усиновленням” і через “заповіт”, уподоблюючись у цьому його союзникам з Країни П’яти міст (на місці майбутнього Мертвого моря), яких Авраам врятував одного дня разом із 318 своїми соратниками (пор. про Гедеона і т.д.)30 і не зміг врятувати вдруге, – ми передбачаємо, що Свята земля повинна стати для людства символом “дитячого садка”31, “людського гнізда”, з якого ми вилітаємо на лоно Авраамове – лоно чистого материнства, куди нам слід “повернутися” хоча б у молитовному спогляданні, якщо ми хочемо народитися від Духа, як Христос промовляє до Никодима32. Нехай християни, намагаючись разом із Гюїсмансом та Блуа осмислити прагнення поклоніння, яке виникає понад сто років тому в західній Церкві із французьким рухом паломництв до місць явлення Божої Матері, зрозуміють, що це і є істинна Свята земля, що її справжній дім – Назарет, де, як показав Фуко, через Неї та разом із Нею ми здобуваємо fiat33 покликання. Нехай подумають і про тих, хто займав їхнє місце в епоху Авраама, – про його союзників із проклятої Країни П’яти міст, про наших братів, що заблукали, “там унизу”34. Для них не може бути й мови про єднання у якомусь паломництві, навіть подумки, оскільки вони, не забажавши здобути Бога третім у своєму дружньому союзі двох, можуть бути зціленими тільки окремо від інших. Але і їм, колись відділеним, що перебувають у жорстокій ізоляції, можна, навіть у прірві їхньої добровільної безплідності, показати назаретську Цноту; і хай вони захопленою любов’ю, такою ж чистою, як любов християн до Христа, полюблять Діву, найвищий символ трансцендентного божества (al-mathal-al-a’la в ісламі35), бо це захоплення, ця плідна Хвала і є тією причиною, за якою Бог дозволив Содому існувати. Перша молитва Авраама – це молитва за Содом при гостюванні у Мамрі, при богоявленні. Цей “муж усіх починань” і всіх завершень перебував тоді між двома головними словами свого заповіту з Богом: Лех-леха (“піди” з Ура) та Хінайні (“ось я” й піду в землю Моріа). Він проміняв міське життя Халдеї на життя кочового пастуха; він ставить першу віху, що закріплює його на Святій землі, – зовсім недалеко від своєї майбутньої труни. Його бездоганна гостинність по відношенню до трьох таємничих гостей (“tres vidit et Unum adoravit”36), що прийшли порадувати його обіцянкою про народження Ісаака, підштовхнуло їх до того, аби випробувати його: чи буде Авраам, який уже забезпечений нащадком, так само, як і раніше, турбуватися про содомлян, союзників свого племінника Лота, яких одного разу вже рятував зі зброєю в руках, чи, коли він дізнається, що вони розбестилися, знехтує договором вірності? Отже, йому повідомляють, що содомляни скоїли страшний гріх, що Господь має намір їх знищити. Але він сам прийшов у цю землю як чужинець, як гість – гер. Проте і вони були його гостями; а гість був і залишається священним. І Авраам вдається до тих же нечуваних суперечок із Богом37, до того високого торгу, який так вразив Блуа. Тепер Авраам не може прийти із 318 соратниками і врятувати содомлян; серед них самих, спокушуючи божественне всевідання, він намагається знайти їм рятівників – і творить молитву дедалі конкретнішу: відшукати в Содомі п’ятдесят, або сорок п’ять, або сорок, або тридцять, або двадцять, або всього лише десять праведників, і тоді він буде врятований. Бог погоджується, але праведників знайшлося тільки троє (серед них святий Лот Сигорський, як називали його хрестоносці), і чотири з п’яти содомських міст були спалені. Але, подібно до того, як вимога жертви від Авраама після порятунку Ісаака залишалась невиконаною аж до жертви на Голгофі38, точно так не виконано обітниці про десять праведників, і слід нагадати Богу про нього іменем Авраама. Нагадувати Йому, чого коштувала Авраамові ця, вирвана у Бога, обітниця: спочатку вигнання Ізмаїла, якого Сара відіслала в пустелю разом з Агар, потім заклання Ісаака на жертовнику без відома його матері Сари – два жорстоких випробування любові, обумовлені й породжені зухвалою силою його співчуття, коли він молиться за Содом; плата за те, що він благословив необрізаних. Содом – місто, що полюбило себе, відмовилося прийняти Ангелів, Гостей, Чужинців, і спробувало зловжити їхніми відвідинами. Це місто корпорацій ремісників, товариств інтелектуалів, куди новачків приймають не за сімейним спадкоємством, а в результаті спеціального посвячення, “педагогії”, яка дуже скоро, як зауважив Марру із приводу виховання у грецьких полісах, призводить до “сократизму”39. Це пов’язується з тим, що ремесло протиставляє себе домашньому вогнищу, вільна мораль чоловіків – сором’язливості жінок. Суспільний договір, покладений в основу цивілізації, вимагає справжньої чоловічої співдружності – чогось на зразок обітниці безшлюбності, але без дотримання цноти, – що ми споглядаємо, на жаль, надто часто, серед лікарів та музикантів. Водночас, домашня культура, традиції приватного життя можуть передаватися тільки від жінки до жінки, і привілеї, що ми називаємо “матріархальними”, не підлягають осуду з “патріархальних” позицій. Цей нищівний підрив родового інстинкту в цивілізаціях викривав апостол Павло40: уранізм41, по суті своїй, є “антисуспільним”, платонічні стосунки серед чоловіків та сапфічні серед жінок призводять до виникнення груп заколотників, що стоять поза законом: змовників, кулі, злочинців, шпиків, посвячених таємних товариств, медіумів-спіритів. Взаємна згода між двома спільниками – тільки видимість: їх об’єднує лише обопільне прагнення до розумової травестії; первинний ідеал ангельської чистоти незабаром – після ненаситних та безплідних спроб фізично пов’язати себе взаємними зобов’язаннями, які придушують будь-яку щирість, – призводить до думки про “володіння”, до вторгнення чужинної волі, що придушує все, заздрісної та спотвореної, – волі грішного ангела; заволодівши душею, вона пропонує їй втечу за межі матерії – проте це лише омана; за Письмом, це злочин, що волає до небес про помсту. Історія знає періоди криз такого роду: у грецьких Фівах усе почалося з викрадення Хрисіппа Лаїєм, тривало у кровозмішенні його сина Едіпа й закінчилося жертвою фівського легіону при Херонеї; в епоху раннього Відродження – почалося із Жіля де Ре та Ульріка фон Юнгінгена, а припинилося з мучеництвом дивовижного домініканця Ієроніма Савонароли, охоронця флорентійських юнаків42. Саме із глибин цієї спокуси молитва повинна видобути цілюще зілля, бо витоки її благородні, оскільки духовні, йдуть від чистого духу; звичайно, тут присутня також зла воля, бо ця спокуса схиляє людське начало змиритися у своїй нелюбові до трансцендентного, знайти, по можливості, втіху у безстатевій дружбі, де обидва визнають, що зліплені з однієї глини, і намагаються відбудувати первинну єдність людського роду, розсіченого навпіл раною в ребрах Адама, з якої народилася Єва. І ця небезпечна спокуса може тільки обернутися на гірше, якщо справи плоті направлять її, як трапилось із маркізом де Садом, до несамовитої безплідності. Але у витоку своєму, в чистому вигляді, ця дружба людей однакового єства ще не “протиприродна”; якщо вона заглиблюється у сором’язливості та цноті, то може, зрештою, проникнутись бажанням недоторканності і полюбити його; бо ця чиста ідея входить до людської природи як світло розуму, januis clausis43, не завдаючи їй шкоди, тим часом як домінування статевого елементу її пошкоджує. А у своїх межах ця співприродна дружба доповнює надприродну любов, що поєднує з Богом; і цей образ других сутінків Раю – дозволене дотримання договору вірності44. Але щоб дійти до цього, необхідно розуміти, що такий договір – ще не вся гостинність, яку Бог вимагає виявляти до ближнього, чужинця, необрізаного, “мандрівника Божого”, в ім’я якого сам Бог зустріне нас на Суді (”Був нагий – і Мене зодягли ви”45). Авраам, заступаючись у молитві за союзників свого племінника, це розуміє; але вони не приймають навіть жертву Лота, готового віддати їм своїх дочок. аби врятувати гостей від безчестя. Якби був у Проклятому місті хоча б десяток праведників, його було б врятовано. Ця молитва Авраамова завжди простирається над суспільствами, що гинуть, розшукуючи десять праведників, аби врятувати їх навіть всупереч їм самим. І треба вірити, що іноді вона їх знаходить – для того, щоб пожалів їх вогонь небесний, як пожалів він Капернаум46. Можна було б багато чого сказати про цей “вогонь”, який серед семітських мов, які стали зброєю Одкровення, слугує знаком другої мови, арамейської, – мови первинної євангельської проповіді, першої міжнародної мови (ремісників та писців) – мови особливого випробування у могилі, як образно кажуть мусульмани47. У своїй другій молитві, – у Вірсавії, “колодязі клятви”48, де Бог спонукає Авраама до виселення, “хіджри”49 першого сина, Ізмаїла, – Авраам погоджується вигнати його до пустелі за умови, що його потомство виживе там, наділене в цьому світі такою собі переважною живучістю, що вирізняє цю ізмаїлітську, арабську расу, закликанням до меча, “заліза із разючою силою” (Коран 57:25)50, який із моменту виникнення ісламу грізно занесений над усіма ідолопоклонниками, оголошуючи їм священну, невблаганну війну до того часу, поки вони не визнають, що є тільки один Бог – Бог Авраама, “першого мусульманина”51. Войовниче відстоювання чистої трансцендентності, таємниче відродження релігії патріархів поза десятьма заповідями Мойсея та євангельськими Блаженствами; нагота пустелі, що підкорила Фуко. Для ісламу будь-який мир у цьому світі є беззаконним, якщо він не стоїть на визнанні Авраамового Бога. Навіть із християнами та юдеями, до яких мусульмани ставляться терпимо, вони зберігають згоду тільки із загрозою ордалії, васальної “капітуляції”52, і при тому із презирством залишають цим двом групам усі заняття, які в економічному житті по-язичницькому впливають на “діла Божі”: страхування на морі, непрямі податки, торгівлю дорогоцінними металами, лихварство, біржі. Мусульманину не потрібні ці переваги, на його погляд, такі ж підозрілі, як релігійні привілеї, якими так пишаються ці дві групи. Він має намір залишитися для Бога воїном, що не потребує іншої платні, крім своєї частини у здобичі. Зворотний бік священної війни – поза сумнівом, безмежно благородніший, ніж війни за цукор, нафту або поташ, – полягає в тому, що вона призводить до експлуатації християн та юдеїв, до яких мусульмани ставляться терпляче, і до обов’язкового поневолення ідолопоклонників. Саме в ісламу християнство переймає деякі риси Хрестових походів, а згодом – asiento негрів-рабів, яких відправляють до Нового Світу53. Крім того, убивство, яке є необхідною частиною воєнного ремесла, звертається до неба про помсту, особливо тоді, коли від презирства до жіночої статі закопують живими маленьких дівчаток (Коран, 81:8)54. Існує в ісламі синів Ізмаїлових один шлях до спасіння: це хадж (паломництво). Священна війна – привілей чоловіків; для жінок “священна війна – це хадж та відвідання кладовища щотижня”55. Адже хадж, безумовно, був запроваджений самим Авраамом, і понад заклання та пропонування жертв, напередодні жертвоприношення тварин, відбувається чисте жертвоприношення від серця кожного паломника; біля Арафата56 паломник приносить жертву за всю громаду, як за присутніх, так і за відсутніх (їхні імена він виголошує). У цей момент жінка рівна чоловікові. Мусульманський хадж до Мекки являє собою розвиток єврейської Пасхи (зовсім не будучи заздрісним, повторюючи її). У першу чергу, хадж – це духовна жертва біля Арафата, а “надходження милосердя” не чекає завтрашнього заклання жертв, аби дати щорічне прощення, в якому великий єврейський учений Маймонід вбачав “силу Авраамового закону”, – завдяки заступництву кількох чистих душ, скромних та прихованих. Так, раз на рік відбувається оздоровлення життя громади. Завдяки світлим сльозам – привілею тих, хто поклоняється трансцендентному, не відаючи нездорових жалкувань західного романтизму. Історія арабського племені починається із сліз Агар – перших сліз Письма57. Арабська мова – мова сліз; це сльози тих, хто знає: Бог у сутності Своїй неприступний, і цим усе сказано. Якщо Він входить у нас, то входить як чужинець, порушуючи звичне життя, на зразок перепочинку в роботі; потім Він зникає. Декотрі, поглиблюючи зміст жертвоприношення біля Арафата, бачать у ньому шлях до Єднання, але наодинці і в нічній пітьмі. Отже, іслам, що прийшов після Мойсея та Ісуса із пророком Мухаммадом, протестуючим передвісником Суду смерті, яка чекає на все створене, являє собою таємничу відповідь благодаті на молитву Авраама за Ізмаїла та арабів: “І про Ізмаїла Я почув тебе”58. Арабський іслам не є безнадійним відстоюванням своїх прав вигнанцем, якому суджено бути знедоленим до кінця, і на це чітко вказує його таємниче проникнення у Святу землю. Іслам має і позитивну місію: це докір Ізраїлю за віру у власну перевагу, коли навіть Месію очікують зі свого, Давидового, роду від плотського батька. Він стверджує, що Месія вже народився, незнаний, від обраної недоторканної Матері, що це – Ісус, син Марії59, і Він повернеться в кінці часів у знамення Суду60. Це також докір християнам за те, що вони не зрозуміли всієї повноти змісту Священної трапези, і за те, що вони ще не втілили того Правила чернечої досконалості, rahbaniya, яке єдине в них є прообразом другого народження Ісуса та провіщає у них – через пришестя Духа Божого – воскресіння мертвих, знамення якого – Ісус61. Цей подвійний протест ісламу на адресу юдеїв та християн, які зловживають своїми перевагами, ніби вони невід’ємно належать тільки їм, це попередження, що вдаряє, ніби клинок божественної трансцендентності, лиш безумовне визнання якої може надати досконалості їхньому заклику до святості, є есхатологічним знаменням, що спонукає з нескінченною шанобливістю повторювати другу молитву Авраама, молитву у Вірсавії. Третю молитву Авраам виголошує в землі Моріа, яку давнина ототожнює з місцем розташування майбутнього Храму Соломонового. Це місце жертвоприношення Ісаака. Авраам до кінця і за будь-яку ціну готовий зберігати вірність, у якій поклявся Богові при обрізанні. Він відмовляється від усього, покладаючи надію на божественну справедливість; він не похваляється тим, що був закликаний Богом; він відмовляється від усього, що міг раніше помислити про божество, – навіть від моральної оцінки того, що відбувається – перед вирішальним критерієм: досвідом богоспілкування62. Проте його відданість Богові долає і це, бо майбутнє роду, яким він пожертвував, йому повернено; і йому залишається тільки переконати нащадків завершити перерване ним жертвоприношення. Але ані Ісаака, який дозволив зв’язати себе тільки через священний жах, ані Сару, яка взагалі не знала, що Авраам погодився на таке, бо інакше б не знайшла йому виправдання, ані, тим більше, нащадків Ісаака через Якова та дванадцять колін переконати не вдасться (потрібне абсолютно невинне зречення Діви-Матері, яка не має земного чоловіка, аби погодитися віддати свого Сина на смерть). Одначе Авраам цією жертвою зробив свій рід жрецьким, призначив ізраїльтян бути священиками. Але із фарисейського буквалізму, нехтуючи “спілкуванням”, вони часто поводилися як погані левіти63 – “антисуспільний елемент”, що викликає обурення в язичників. І ми бачимо, як упродовж віків, водночас із філоюдаїзмом іранців та олександрійських греків, розвивався традиційний антиюдаїзм пергамських, родосських та візантійських греків – результат жрецького презирства не лише до самаритян та необрізаних, а й до прозелітів, до яких ставилися як до нижчих, а також до жіночої статі, яка, втім, у синів Сари була у меншому презирстві (завдяки месіанській обітниці), ніж у синів Агар. Змертвілі привілеї (жрецтва або знаті), лицемірне та блюзнірське законництво чоловіків – усе це вифарбовує темними кольорами історію біблійного Ізраїлю, якщо дивитися на неї іззовні; а в глибині тим часом визріває непізнана чистота, співчутливе джерело тієї Благодаті, яка вище Закону; жертовне служіння у подобі гріхів: кровозмішання (Фамар), проституція (Раав, Есфір та Руф64), зрада (Вірсавія) та добровільне зараження себе проказою тієї, що тричі врятувала з води брата й подарувала Ізраїлю покаянну воду всіх майбутніх віків, – Міріам, сестри Мойсея.65 І сварка з Марією із Назарета: “віддав себе Чужому”, вона протягом життя залишатиметься під підозрою, аби зачатий Нею істинний Храм ніс на собі відбиток першого Храму, побудованого, як нагадав мені Мартін Бубер, сином перелюбства66. Назарет прожене Його, викреслить зі своїх мегілот67, Бар-Кохба68 убиватиме всіх юдео-християн, які відмовлятимуться визнати, що Марія зрадила чоловікові; і тричі – при Константині, при Байбарсі69 та в наші дні – з Назарета звучатиме звинувачення, висунуте законниками проти Марії. Починаючи з ІV століття Новий Ізраїль, Церква, почав наслідувати правителів Старого Ізраїлю, де священики – поставивши себе на межу блюзнірства та симонії – дозволили державі взяти себе на утримання, аби передати світській владі примусове насадження таїнств, без попереднього переконання людей і без їхнього навернення, що вершиться в серцях. Цей метод, який дозволив “колонізувати” язичників Європи, дав збій з ісламом; і перш, ніж силою зброї відібрати у нього Землю обіцяну, хрестоносці Першого походу, надумали залучити до завоювання колиски Месії милості та миру, євреїв, її перших хазяїв, силою їх охрестивши. Це відбувалося у Рейнських землях, де єврейські матері зважилися на нечуваний вчинок, віддаючи перевагу тому, аби їхніх дітей задушили рабини – за обрядом акеда, “зв’язування Ісаака”70 (вивченням цього займався Цунц): хрещення кров’ю, страшний мученицький геноцид, який раніше, 1949 року, обурював мене71. Згодом мій друг, рабин Моріс Лібер, пояснив мені, що Авраамова віра дозволяла цим пригнобленим здобути, замість знищених батьків та синів, Бога як Отця і Сина (довідавшись про це, я почав трохи краще розуміти суть смерті мого власного батька та старшого сина). Згадаємо також зворушливу книгу Андре Шварц-Барта “Останній із праведних” про рід Ламед Вав72, та героїчне самогубство євреїв у місті Йорк 11 березня 1185 року73. Догматична жорстокість християнського інквізитора, що спіткнулася об це Знамення Крові, Свідчення Духу, знайшла компроміс у Золоті завдяки тому віршу з Повторного Закону (23:20), який дозволяє давати чужинцю гроші в надлишок і який скасував Ісус (Мт. 10:7), щоб встановити загальне братство. Але Ізраїль застосував цей вірш, коли заснував банк колонізації для мусульманських халіфів, “заради них узявши на себе гріх лихварства”. Так само після В’єнського собору74 Ізраїль замінив іслам християнством, створивши і для останнього (із своєю монополією) банк колонізації. Він не передбачив, що його облудні спільники – злочинні християнські клірики – під час погромів направлятимуть принижених колонізацією та експлуатацією людей проти лихваря-єврея, “що п’є кров бідняків” (за виразом Блуа). Саме це й породило в середовищі євреїв, так само як і християн, які брали участь у тому нездоровому лихварському симбіозі, пароксизми забрудненого сумління, яке визнає свій гріх, результатом чого стала практика чорної магії та обряди пороблення (символічні убивства – наприклад, у масонських “убивць Хірама”75, убивство Амана76 або християнського немовляти серед охрещених силою, що в душі не прийняли нової віри, маранів77; чорні меси78 грішних християнських священнослужителів). Тут не місце зупинятися на усіх цих збоченнях, масштаби яких Гюїсманс, здається, переоцінив79. У 1917 та 1948 рр. було відроджено Ізраїль в “Ерец Ісраель”; відродження, обіцяної Месії милості, у загальному братстві із скасуванням привілеїв Повт. Зак. 23:20, відбулося, як говорив мені святий рабин Ієгуда Лейб Магнес, скріплене золотом та кров’ю, підвівши його братів під рабинський херем Базельського конгресу (1897)80. Ізраїлю, аби стати “загальним братом”, необхідно і достатньо було відмовитися від привілею Повт. Зак. 23:20 – не тільки по відношенню до братів за Авраамом, гнаних рабів, але і по відношенню до всіх інших. Треба було, щоб Ізраїль знову став есейською громадою81 (передвістям цього стало відкриття Кумранських рукописів, а також виявлення есейських пам’ятників в Ефесі, де вигнана Мати Ісуса знайшла притулок). Принаймні, марксистська критика звучить жалібним дзвоном для банкірської економіки, що заснована на Повт. Зак. 23:20, – привілею, яким незаконно поступилися “гоям”, скасованим Месією. Зрештою, Авраам молився про те, щоб суспільний договір, який єднає міста, залишався чистим, щоб ворогуючі прийшли до братерського миру, щоб священство було святим; усі три молитви – в Мамрі, у Вірсавії та в Моріа – складають, по суті, одну, і третя – відбиток перших двох. З’явилася дочка Авраамова. Прокляте місто відмовилося прийняти ангелів-чужинців, а Вона прийняла Святого Духа, Любов, якої не питають, “чому” або “як”. Плем’я Ізмаїлове обрало битву в ім’я трансцендентності, чужинну в Її вмиротворенні, а Вона прийняла спасіння цього Світу. Ізраїль не завжди був готовий змиритися і до глибини серця відчути страшний тягар катастроф, нагадуванням про які слугують численні пости та покаянні молитви його практики богослужіння, а Вона первинно віддала перевагу тому, щоб бути у підозрі шлюбної невірності, зносити прокльони сусідів, значитися перелюбницею в генеалогічних записах рідного міста, віддала перевагу тому, щоб понад дві тисячі років на Неї мав підозру (або відвертався від Неї) власний народ, який вона безмежно любила, бо пожертвувала заради його спасіння таємною обітницею Свого невинного серця – жертва ще більша, ніж Ісаак для Авраама. Бо тим самим Вона в жертві духовній, що перевищувала розуміння ангелів, подарувала Ізраїлю самий корінь виправдання Божого перед ликом його єдиного досконалого творіння. Саме Вона є істинна Свята земля – та сама “земля недоторканна”, призначена та sublimiori modo redempta (високим чином захоплена) та, де перебувають разом зі своїм Владикою всі обрані. Саме Вона, подібно до гірської вершини (а не прірви, що розділяє), де чекають на Її явлення, веде тих, хто бажає праведності на “висотах Палестини” – пілігримів – юдеїв, християн, мусульман (навіть цих останніх, навіть якщо вони і не думають про це). Подібно до Авраама, ці вигнанці, які зробилися кочівниками, здобувають у Святій землі місце “обрання”; і це – останнє місце на землі, звідки можна було б вислати “переміщених осіб”, не погрішивши проти справедливості. Однак саме там панують заздрість та промисловий видобуток поташу та нафти, що силоміць вдерлися до цього “дитячого садка”. Палестина на очах стає центром світу, затиснута між двома ворогуючими силами. І в цій позиційній війні лінія, де взаємозливаються протистояння злу та цілюще співчуття, лінія, яку Ганді спробував зберегти в Індії, надавши свободу місцям релігійного поклоніння, – ця лінія в Палестині проходить через Хеврон (місто Авраама), Віфлеєм (місто Руфі), Єрусалим та Назарет (міста Марії); від Мертвого моря вона продовжується вздовж русла Йордану і сягає на заході долини Армаге.

ПРИМІТКИ 1 Луї Масіньйон (1883–1960) – французький сходознавець; його наукова праця, духовна позиція та громадська діяльність істотним чином сприяли подоланню “ренанівських стереотипів у європейській свідомості і багато в чому підготували радикальну переорієнтацію Католицької Церкви щодо ісламу. Головна тема наукових досліджень Масіньйона – особистість і вчення мусульманського містика ал-Халладжа (пом. 922 р.), якому присвячена його двотомна фундаментальна монографія Страсті ал-Хусайна ібн Мансура ал-Халладжа, містичного мученика ісламу (La Passion d’al-Husayn ibn Mansur al-Hallaj, martyr mistique d’Islam. Vol. 1–2. P., 1922), захищена у Сорбонні як докторська дисертація. Значна частина наукових праць Масіньйона видана І. Мубараком (див.: Massignon L. Opera minora. T. I–III. Beirut, 1963); див. також: Massignon L. Essai sur les origines des termes techniques de la mystique musulmane. P., 1954; idem: Parole donnée. P.,1970; idem: L’Hospitalité sacrée: textes inédits. Ed. J. Keryell. P.,1987. Детальніше про праці Масіньйона див. Moubarac Y. L’oeuvre de Louis Massignon. – Pentalogie Islamo-Chrétienne. Vol.1. Beyrouth, 1972–1973. 2 Статтю (Les trois prières d’Abraham, père de tous les croyants) вперше було надруковано у 13 числі Dieu vivant (1949). Три молитви Авраама безсумнівно можна назвати програмною роботою Масіньйона. Проте, цей нарис не дослідження ученого, а, скоріше, есе містика, зануреного у переживання авраамічної таємниці, що пов’язує три монотеїчні релігії. Цю роботу можна також назвати дослідом містичного розшифрування Божого задуму про Авраама та його потомство, який поширюється, зрештою, не тільки на синів його віри (юдеїв, християн, мусульман), а й на тих, хто відкинув цю віру. Слід зазначити, що мова Масіньйона надзвичайно складна, його стиль іноді є архаїчним, його порівняння та алюзії надто вільні і не завжди очевидні, тому навіть детальний коментар не може передати усю повноту сенсів, що містяться в оригіналі. 3 Патріархові нашому Аврааму, Батькові усіх віруючих (лат.) Батьком віруючих Авраама названо і в Корані (22:78). 4 Гюїсманс, Жоріс-Карл (1846–1907), Блуа, Леонса (1846–1917) – французькі письменники; Шарль де Фуко (1958–1916) – учений-сходознавець (автор першого туарезько-французького словника), священик, трапістський монах. Усі троє, втративши в юності віру, а Гюїсманс ще пройшовши до того ж через захоплення неосатанізмом, віднайшли її під впливом трапістської аскези у зрілому віці. Духовний вплив цих людей на молодого Масіньйона був дуже великим; із Блуа та Фуко його пов’язувала тісна дружба. Однак пізніше Масіньйон згадає, що серед тих, чиї молитви торкнулися його в роки сумнівів, були не тільки х