У вересні всі ми традиційно згадуємо про школу. Навіть ті, хто погано вчився, ностальгійно поринають у «першовересневі» клопоти. Але бідкаючись з приводу «недоставлених» ком, поганої англійської вимови або відсутності хатнього комп’ютера, мало хто згадує про відсутність у розкладах предмета, без знайомства бодай з основними питаннями, ним поставленими, не може відбутися душа.
Звісно, на порозі ІІІ тисячоліття безглуздо заперечувати загальновідомі принципи сучасної демократії, серед яких відділення церкви від держави й винесення власне релігії у всіх її проявах за межі шкільної програми. Тим більше це важливо у нашому багатонаціональному суспільстві, до того ж роз’ятренім міжправославним конфліктом. Але ж для того, щоб обстоювати свободу совісті, треба уявляти собі, що це таке. Щоб зробити свідомий вибір, треба усвідомити його необхідність. І що знають про всі ці проблеми не тільки сучасні батьки, а й дідусі з бабусями, виховані в епоху «тотального матеріалізму»?
Цього року до школи пішли діти, які народилися в рік здобуття незалежності. Як їх виховувати? Де їх виховувати — в суспільстві, що й досі нуртує ідеологічним протистоянням, де економічна перебудова супроводиться нівеляцією всіх духовних критеріїв? Впали всі перепони, зникли всі рамці — куди хочеш, туди і йди... А чого ми хочемо? Куди — йдемо?
Держава, яка будується... Нація, яка формується… Нація, яка просто зобов’язана займатися самовихованням. Чи правильним є те, що за нинішніх обставин наша школа й далі лишається відокремленою від церкви? Ставлячи так питання, я цілком усвідомлюю, що цей стан закріплений Конституцією. Але чи немає потреби все ж ввести в раннє виховання релігійну компоненту? І як зробити, щоб це виховання не було поверховим, не було лицемірним?
А було ж колись... Втім, кажуть, по-різному й було. Напередодні 1 вересня редакція звернулася до людини непересічної біографії й унікального життєвого досвіду — відомого дисидента-шестидесятника, публіциста і філософа християнського спрямування, видавця газети «Наша віра» Євгена Олександровича СВЕРСТЮКА. Він переконаний: саме раннє релігійне виховання лягло в основу його духовного фундаменту. Поруйнувати який не вдалося нікому й нічому.
Євген Свєрстюк. Наше маленьке село в Горохівському повіті Волинського воєводства так і називалося — Сільце. Я пам’ятаю, звичайно, тридцяті роки — час мого дитинства. І час польського режиму на Волині.
Духовне життя в селі жевріло навколо церкви. Церква була православна, автокефальна. За томасом Константинопольського Патріарха від 1924 р. православна церква на території Польщі підпорядковувалась безпосередньо Константинополю, відійшовши від Москви. Але священики всі лишалися колишні, ще «довоєнні» (мається на увазі Перша світова війна), тобто російські за мовою та вихованням. Нашого священика Боруцького люди любили й поважали. Щиро казали: «Наш панотець». Відправи велись церковнослов’янською мовою. Але він був близький людям. За що його й вивезли в Сибір одразу після «визволення» в 1939 році...
Панотець Боруцький вів і уроки Закону Божого в сільській школі. З нами, дітьми, він говорив по-українськи. Я трошки пам’ятаю його добрий голос... Але з розповідей його мені мало що запам’яталося. Можливо, це моя вина, а може, він не мав дару розказувати дітям. Де рідкісний дар загалом.
Кореспондент «ЛІС». Скажіть, а діти — вони були слухняні, уважні на уроці Закону Божого? Бо з радянських книжок про «старі часи» якось так випливало що ці уроки були завжди особливо нудними, вчитель-піп обов’язково п’яниця, а позбиткуватися над священиком чи дячком завжди виглядало як особливе дитяче геройство...
Є. С. На мою думку, уроки Закону Божого при совєтському режимі були свідомо осмішнені. Яким є урок, завжди і всюди залежить від хисту вчителя. Були й попи, схожі на того, що його показав Нечуй-Левицький у «Хмарах». Звичайно, такий не здатен знайти спільної мови з дітьми, а отже, щоб тримати порядок на уроках, мав вдаватися й до фізичних методів впливу.
Але так було далеко не скрізь, і в цілому уроки Закону Божого у добрих священиків проходили в належній атмосфері. Біблія, Євангеліє — це ж дуже близьке дитячій душі. Мені відомо, що в Ізраїлі Біблію вивчають з п’яти-шести років. І ця справа поставлена там надзвичайно серйозно.
У нас же, мені здається, вивчення Закону Божого ніколи не стояло на належному рівні. Навіть за тих, ще не «безбожних» часів. Можливо, тому, що сама школа була дуже слабка, «для хлопських дітей». Вона не давала навіть серйозної початкової освіти. Пригадую, треба було два роки вчитися у третьому класі, а тоді ще три — у четвертому. Таким чином, навчання ніби тривало сім років, але освіта все одно лишалася на рівні чотирикласної. Тому я скоро перейшов вчитися до сусіднього Дружкополя, де була семирічка.
Кор. «ЛІС». Скажіть, а у більш солідно поставлених школах, «вищого рівня», дітям не нав’язувався католицизм — державна релігія?
Є. С. Ні, ніякого насильства над нами не було. Правда, наскільки пригадую, уроки Закону Божого були лише в початковій школі. Але з питаннями віросповідання дуже рахувалися. Єврейські діти в суботу мали синагогу й не ходили до школи. Православні мали свого священика й організовано ходили до сповіді та причастя. А римо-католики мали ксьондза і свій костьол.
Кор. «ЛІС». І, однак, хто найбільше впливав тоді на формування дитячого світосприйняття, світогляду? Дім? Школа? Оточення?
Є. С. У юності я був переконаний, що ніякого виховання дітей у нашій сім’ї не було. І його дійсно не було — у сенсі читання настанов, нотацій, правил поведінки. Було інше. Скажімо, всі разом готувалися до свята. Цю особливу атмосферу чекання свята — створювала мати. Все в хаті, на подвір’ї чистилося, милося, все ставало особливо охайним, святковим. І всі діти в тому брали участь, кожен мав свої обов’язки. Я малим, наприклад, мусив начистити з десять пар чобіт — які дьогтем, які помаліном, але все належало зробити акуратно, щоб виглядало «по-святешному».
Мати також готувала дітей до причастя. Вчила молитов. Стежила, щоб кожна дитина помолилася вранці й на ніч, А нас же було п’ятеро! За мене, приміром, можна було бути спокійним, а от за старшим братом ще й як треба було пильнувати...
Кор. «ЛіС». Як мати «впливала» — методом переконання чи наказу?
Є. С. Скажімо так, це був демократично-авторитарний метод: питання просто не було дискусійним. Так само як звертання до батьків на «ви» — так було прийнято, і все.
На селі були й сім’ї, які уникали ходити до церкви, до сповіді, причастя. Їх не поважали. Навіть якщо вони були досить заможні. Але все те мало репутацію чогось сумнівного. Одним словом, то не були «порядні люди».
І отаке, нехай навіть «авторитарне», прилучення до традицій формувало особистість. Дитина розуміла: це — її світ. Через лінощі ти можеш навіть ухилитися від якогось обов’язку, але це є традиція, це твоя віра. І кожен з нас, дітей, я певен, відповів би категорично «ні», якби нам запропонували від них відмовитися.
Кор. «ЛіС». А от пізніше, за радянських часів, коли ухилення від традицій навіть віталося, коли вже ніхто нічого не мусив, отой світ, закладений у дитинстві, не зруйнувався?
Є. С. Це складне для мене питання. Що стосується матеріалізму, то я завжди був несприйнятливий до нього, і моя опозиція йому завжди була філософсько-ідеалістичною. І соціологізм для мене завжди був вульгарним, як і соціалізм, хоч би як його рафінували.
Але щодо релігії, то в школі й у студентські роки я опинився під значним впливом російської літератури, атеїстичної за своїм спрямуванням.
Причому мушу сказати, що читав я не тільки «рекомендовану» літературу, а швидше навпаки. Скажімо, тоді був практично заборонений Достоєвський. У старій бібліотеці мені вдалося натрапити на кілька його романів ще дореволюційного видання. Я був вражений! Але романи Достоєвського дають надзвичайно яскраві персонажі насамперед «івано-карамазівського», безбожного типу. Ставрогін, наприклад. — він дуже сильно здатен вплинути на молоду людину. І зовсім не у християнському дусі. Так само Тургенєв, особливо «Отцы и дети». То тільки пізніше я відчув у Достоєвського апологію християнства! Взагалі російська література, вважаю, не є християнською за характером впливу на людину. Особливо той її напрям, який прокламувався Бєлінським, Добролюбовим, Чернишевським, Писарєвим. Він же підготував соціалізм! І саме «атеїстичний» соціалізм, де не лишалося нічого святого, жодних традицій. Критика усього релігійного, що існувало в суспільстві, там присутня в конячих дозах. Дитина не може перетравити без шкоди для себе Базарова — це ж страшна річ! А лист Бєлінського до Гоголя — це маніфест нігілізму.
Кор. «ЛіС». Вважаєте, якби ви в часи своєї юності перебували більше під впливом західноєвропейської літератури, вам було б легше? Адже вона теж достатньо атеїзована, там теж вистачає соціологізму, і то якнайвульгарнішого...
Є. С. Як на мене, стара європейська література не так заряджена атеїзмом, як російська. Вона не є «пошуковою» літературою, вона більш нейтральна, об’єктивно-психологічна. Європейські письменники і не уявляли, що атеїзм може стати майже релігією, що нігілісти можуть бути майже такими ж фанатиками, як ченці, аж до жертовності. Вони не знають того, що писав Бердяєв у дослідженні «Истоки и смысл русского коммунизма», не знають цих емоцій. Для них більше важить раціональний процес, інтелектуальна гра.
Дуже важливо зрозуміти роль російської літератури, підібраної за радянських часів програмою, у відкиданні традиції, руйнуванні святинь. А для молодої людини сприйняття пропонованих нею істин — це як хвороба, що роз’їдає початково сформовану в дитинстві особистість. І треба було дуже великих сил, аби потім це подолати, повернутися до первісних цінностей, які були закладені в дитячому віці традицією.
Кор. «ЛІС». Як відбулося ваше «нове навернення»?
Є. С. Великою мірою в тюрмі. Але... коли я тепер перечитую твори, за які мене переслідували, то розумію, що вони — глибинно релігійні. Отже, в душі я весь час лишався релігійною людиною. Нігілізм – це належало до «захоплень», інтелектуальних вправ, що не лягли в основу глибоких переконань, Моє переосмислення класики почалося вже в роки мого вчителювання (початок 50-х років, наскрізь сталінські часи). Вже тоді я шукав у літературі не «богоборчих», а протилежних, апологетичних мотивів. Вишукував в Ушинського фрагменти, викинуті в совєтських виданнях, — а що там було, за тими трьома крапками?.. Взагалі дозволяв собі досить зухвалі речі. Наприклад, на одному зібранні, у присутності «начальства» з району і представника «з центру», коли вихваляли якогось учителя, що випускав у школі газету «Безбожник», спитав: «Скажіть, а що ви пропонуєте дітям на те місце, яке колись було заповнене наукою любові, віри? Адже з християнського віровчення випливали певні правила етики, навіть просто поведінки. І це мало озброїти підростаючу людину в життєвій дорозі»...
Коли ж говорити про пізніші часи, про «шестидесятництво», то в цілому, мені здається, наше середовище не мало релігійної атмосфери. Ми не мали релігійного вчителя, свого Олександра Меня... Я не знав тоді Євангелія і не мав Євангелія — єдиної книги, яку завжди мав і єдину вмів читати мій батько-селянин... Але та література, яку я читав у 60-ті, чимраз більше спрямовувала мене до джерел релігії. Дуже багато дав Екзюпері. Те, що він писав, збігалося з моєю ностальгією за втраченим. Адже християнство в Екзюпері ностальгійне — він теж його втратив як віру.
Отож то не був якийсь «перелом» у тюрмі — було просто відкидання всього наносного, що з’явилося в мені через «ігри в легальність» із владою.
Кор. «ЛіС». Проте все це лежить у річищі, так би мовити, загальнодемократичного протистояння особи тоталітаризмові, у річищі свободи пізнання, свободи совісті. Але коли відбувся внутрішній перелом — коли щоденна молитва, сповідь, участь у літургії щонеділі знову стали для вас внутрішньою потребою?
Є. С. Все, що стосується причетності до церкви, — це інший і теж дуже сильний перелом. Це взагалі вимагає від людини, навіть внутрішньо підготовленої, рішучого кроку. І внутрішньої дисципліни. Я знаю досить багато людей, які вважають себе віруючими (і скоріше за все, є такими), але не можуть примусити себе регулярно ходити до храму. Тут треба розрізняти внутрішню релігійність і прийняття зовнішніх форм обрядів. Моє покоління дуже відчужене від цих форм, і воно вже не може цього відчуження подолати.
Кор. «ЛІС». Але ж це ще більш ускладнює суспільну проблему. Зближення дитини і церкви, дитини і обряду, дитини і церковного побуту — як цього нині досягти, коли батьки й самі «не вміють» ходити до церкви і не знають, як там себе поводити? А держава — вона, звісно, храми відбудовує, але жорстко відділила церкву від виховання й навчання. От, правда, в колонії до малолітніх злочинців священикам дозволено ходити... Може, варто б раніше починати?
Є. С. Для мене є аксіомою, що релігійне виховання треба починати з раннього віку. Як побудувати уроки Закону Божого і чи конче їх повинен читати священик, — не маю чіткої відповіді. Але загалом це дуже потрібно, просто для здорового стану дитячої душі. Якщо сучасна сім’я не спроможна дати дитині релігійне виховання, значить, це повинна робити школа.
Розмовляла Лариса ТРИЛЕНКО
Людина і світ. — 1998. — № 9. — С. 2-5.