У Державному комітеті у справах релігії (№ 2)

Офіційний вісник

Точка зору

Релігія і політика

Відносини релігії й політики завжди були виключно напруженими. Такими, власне, якими тільки й можуть бути відносини між духовним і земним, величним і профанним, вічним і скороминущим. Але відокремити релігію та політику можна лише в самій абстрактній теорії. Від самих початків існування інституцій, які б ми нині визначили як політичні, вони шукали надприродної підтримки. Світська влада вождя, імператора чи князя ставала законною лише прилучившись до священного авторитету, отримавши його часточку через спеціальну процедуру. За деякими теоріями (Д. Фрезер, наприклад), влада царя взагалі виросла із влади жерців, чаклунів і магів, бо люди вірили, що вождь (а згодом і цар) може магічно вплинути на довкілля.

Влада президентів сучасних держав докорінно відрізняється від влади, скажімо, візантійських імператорів не лише обсягом повноважень, характером і механізмами керівництва, але й тим, що є не священною, а суто світською установою. Але і проблеми релігії, і проблеми влади лишаються вічними. Твердження, згідно з яким XXI століття або віритиме, або стане останнім у людській історії, поділяють не лише богослови, але й екологи, соціологи, філософи. З іншого боку, як відзначив свого часу французький соціолог і публіцист Раймон Арон, «проблема влади є вічною проблемою, попри те, чим длубають землю — сапою чи бульдозером».

Справді, там, де йдеться про вірування, прагнення, надії і скерування мільйонів, навіть мільярдів людей, там просто не може не бути зв’язку з політикою. Німецький професор 3. Фірціг, полемізуючи з тими, хто відмовляє релігії у праві на політичний самовираз, пише: «Кожному має бути зрозумілим, що неможливо перетворити настільки велику суспільну групу на вузькофункціональну, перервати її ставлення до соціальної реальності». Ще більш яскравою виглядає ця думка у риторичному запитанні: чи заслуговує Церква на свою назву, якщо дозволяє присудити себе на довічну мовчанку в питаннях громадського життя?

Що ж стосується дискусій про співвідношення християнства й політики, то їм скоро вже виповниться 2000 років. Християнська віра як така не має політичного забарвлення, визначеного політичного змісту. На відміну від деяких інших релігій вчення Ісуса встановлює дистанцію відносно політики. Але, вважає значний французький богослов Ів Люгер, це не означає, що Євангеліє закликає уникати всякої політики. Навпаки, аполітичність, якщо ми візьмемо це поняття в тому сенсі, який йому дійсно належить — тобто байдужість до того, що відбувається навколо, — не відповідає духові Євангелія. Адже ніде так нерозривні, як тут, поняття свободи та справедливості: не можна заради одного руйнувати інше, свобода людини можлива лише за наявності справедливості.

Очевидно, має збігти певний час, щоб відносини між релігією й політикою, церквою й політичним життям були адекватно усвідомлені в Україні. Нині тут майже неподільно панує інституційне сприйняття проблеми. Політики намагаються мобілізувати релігійно-інституційну інфраструктуру заради досягнення своєї мети. Такі намагання цілком зрозумілі; в разі коли йдеться про завоювання симпатій народу (який останнім часом по-блюзнірському називають виключно «електоратом»), значення підтримки церкви важко переоцінити.

Але, з іншого боку, нагадаю: «релігійні організації не беруть участь у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів» (ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Але попри це Церква вже давно є й залишатиметься активною дійовою особою української політичної сцени. Інша справа — якою буде її роль на цій сцені. Найлегша з них — підтримати ту чи іншу політичну силу, партію чи блок, які обіцяють після приходу до влади конкретній релігійній організації розв’язання її проблем. Таку позицію можна критикувати, але, розсудивши по-людськи, не можна не зрозуміти релігійну громаду, яка роками марно змагається з місцевою владою за відібраний ще в батьків храм. Як тут не віддати голоси за людину, що обіцяє наступного ж після виборів дня вирішити це питання позитивно. У даному випадку віруючі, об’єднані в релігійну громаду, діють цілком логічно, однак усе ж таки не так, як мала б діяти Церква. Залишімо поза увагою факт, що в наших умовах задоволення майнових потреб однієї релігійної громади часто означає, що інша громада лишається незадоволеною. Йдеться про інше: про масштаби й напрямки участі Церкви у політичному процесі сучасної України.

Насамперед, Церква й релігія тісно пов’язані з необхідністю створення в країні нового морального клімату. Вже цілком очевидно, що демократичні інституції, про які стільки писали «прогресивні» газети наприкінці 80-х, демократичні процедури, що їх оспівували й вихваляли як панацею від усіх наших бід, — це далеко не все. Навіть більше: саме по собі розділення гілок влади, загальні та прямі вибори, політичний плюралізм тощо не багато чого варті.

«Тільки» інститут, «тільки» процедура ніколи й нізащо не примусять окремо взяту людину чинити по совісті. Людина завжди знайде, як обійти закон, причому людина, що має більше влади і грошей, зробить це легше від іншої.

Важко заперечити, що зміна економічних орієнтирів у нашій країні не супроводжується формуванням етики підприємництва, здатної попередити суспільні катаклізми, спричинені дедалі більшою прірвою між страхітливо злиденними й безмірно багатими.

Пам’ятаю, як десь у році 1988-му один з тих, кого тоді йменували «виконробами перебудови», висунув теорію «трьох шкіряних пальт». Теорія полягала в тому, що треба заплющити очі на «хапальні інстинкти» тих, хто тоді вже зробив заявку на роль нових «господарів життя». Бо ці особи швидко наситяться: придбають пальто собі, потім дружині, потім дитині, потім коханці чи ще кому-небудь, а вже потім почнуть працювати на суспільство. Яким наївним був той теоретик (будемо вважати, що щиросердно наївним)! Якою далекою від дійсності виявилась його оцінка потреб і можливостей «нових»! По «третім пальті» вони зажадали так багато іншого, що стало очевидно: кінця-краю їх забаганкам просто нема, межа споживацтва взагалі не існує. Принаймні в рамках тієї «етики», що блискавично сформувалась у нашій — і не тільки нашій — країні. «Нахапати», «розбагатіти за всяку ціну» — ось головний принцип цієї «етики», і зруйнувати її за допомогою двох-трьох показових судових процесів просто неможливо. Для цього необхідні спільні і дуже серйозні зусилля всього суспільства, і роль, яку здатні тут відіграти релігійні інституції, величезна. Саме вони зуміли осягнути один з найбільш серйозних уроків останніх століть, ідол збагачення — один з найстрашніших, найзажерливіших ідолів. Тому ставати богом йому не можна дозволити в жодному разі. Тільки обмежений совістю, мораллю, правом і громадською думкою інстинкт накопичення не здатний перетворитися на жахливого монстра, який трощить усе на своєму шляху.

Задовго до Огюста Конта й Еміля Дюркгейма, задовго до хрестоматій з соціології та політології Церква не лише сформулювала, але й практикувала теорію солідаризму. Саме вона піклувалась про тих, кому особливо незатишно в цьому світі, які почуваються вкрай безпорадними або й просто голодними. І водночас вона апелювала до сумління тих, хто досягнув мети своїх прагнень, має все або майже все, про що мріяв. Апелювала й нагадувала, що є суд дієвіший, справедливіший і суворіший за все, створене обмеженими людськими силами. Солідарність і справедливість — категорії, якими в політичному просторі найбільш ефективно оперувати покликана саме Церква. І це саме ті складові, що їх якось забули перед початком ринкових перетворень. Визнаємо: проголошення всякого роду ідей щодо ринку, «вільної конкуренції» і т. п., а точніше — балаканина про це поховали під собою очевидну для здорового глузду річ. Вільна конкуренція доречна там, де наявні умови для рівного старту. Але ж перед тим, як було запущено ринкові механізми, дехто вже спокійно плив «капіталістичним морем» (причому завдяки не своїм розумовим здібностям, а наближеності до так званого загальнонародного майна), а інших взагалі відлучили від участі в цьому плаванні.

Подальший розвиток ситуації, що склалася в нашій країні, видається, накладає особливу відповідальність на Церкву (якщо, звичайно, припустити, що за дві тисячі років був бодай один день,, який би не накладав на неї відповідальності, тим паче особливої). Про що саме йдеться? Йдеться про те, що суспільство глибоко розколоте. Отак відразу віднайти головну лінію цього розколу не так вже й легко, як це видається на перший погляд. Твердити, що маємо звичайне протиріччя між прибічниками реформ та їх супротивниками, — грубо, образливо, невірно по суті. Бо жодна тверезо мисляча людина не опиратиметься реформам, які несуть із собою добробут, мир, спокій, впевненість у майбутньому своїх дітей. Але якщо нічого подібного реформи з собою для дуже й дуже великої кількості громадян України досі ще не принесли, а для дуже, знов таки, великого числа принесли погіршення, звинувачувати їх у «спротиві реформам» здатен лише закорінілий цинік.

Не відбувається також протистояння між «державниками» й «антидержавниками». Приголомшуючий результат грудневого 1991 р. референдуму про незалежність України переконливо засвідчив, що для абсолютної більшості наших співвітчизників питання державності України невідворотно вирішено як позитивне. Інша справа, що Українській державі було сказано «так» не тільки тому, що вона Українська, хоча це й важливо саме по собі. А тому, що ця держава була вимріяна довгою бездержавною добою як «наша держава», своя, невідчужена від кожного свого громадянина, могутня і справедлива, але не жорстока. І якщо хтось не в змозі стримати гнів на безсоромність армії бюрократів, що засіли в кам’яницях з гербовим тризубом на вивісках, то не треба визначати це як «антидержавницьку позицію».

Розділення суспільства — це характерна риса суспільств, які перебувають у стані трансформації. В Україні ж існує велика кількість історичних причин, які цю рису посилюють. Нарешті, те, що відбувається в екологічній, політичній, релігійній та інших сферах буття, теж не сприяє консолідації суспільства.

Релігійні інституції України далеко не монолітні. Про це сказано й написано більш ніж достатньо. Але саме Церква (у даному контексті, зрозуміло, не якась конкретна, а як суспільна інституція) має в такий перехідний період особливо значимий потенціал. Вона об’єднує заможних і злиденних, малописемних і високоосвічених, лівих і правих. І, як би там не було, має моральний авторитет, котрий дозволяє їй говорити про речі непопулярні. Говорити відверто, не зупиняючись там, де та чи інша сторона воліла б поставити крапку. Наприклад, про те, що реформи потрібні, але не ціною зубожіння народу. Що ми не можемо ізолювати себе від світу, але прилучення до західної цивілізації зовсім не обов’язково має супроводжуватись підключенням до «світової каналізації», а відтак до вживання відходів культурного процесу. Перелік цей може виявитись довгим: політика завжди потребує корекції мораллю та здоровим глуздом, українська ж політика потребує цього величезною мірою.

Таким чином, релігія має дві могутні функції відносно політики. Ці функції стосуються не лише релігії організованої — Церкви, інших релігійних інституцій, — але й індивідуальної релігійності. Перша — це функція критична. Критика з боку Церкви дієвіша, ніж з боку тієї чи іншої політичної партії або творчої спілки, бо релігійна свідомість вільна від земної кон’юнктури. Цей світ для релігійної особи і спільноти — не єдине місце реалізації людини. Великі надії, надземні сподівання спричиняються до сміливішого, послідовнішого і глибшого викриття недосконалості сучасного суспільства.

Друга функція — суто конструктивна. Вона полягає у внесенні в політику нового виміру, а також пропонує власне бачення проблем і шляхів їх розв’язання.

Зусебіч ми чуємо, що політика — це брудна справа. Можливо, якраз Церква й допоможе їй очиститись.

Віктор БОНДАРЕНКО,
голова Держкомрелігій,
доктор філософських наук

* * *

Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалений Верховною Радою в квітні 1991 р., доволі продуктивно виконує роль регулятора у сфері свободи совісті та правовідносин, які виникають на релігійній основі. Ця констатація грунтується на досвіді його застосування впродовж скоро вже семи років, а також відповідності його в цілому міжнародним правовим нормам. Але, незважаючи на це, праця з подальшого його вдосконалення розпочалася практично відразу після ухвалення. Йшлося і йдеться не про перегляд фундаментальних засад, а про повсякденну і звичну для законотворчості будь-якої демократичної держави роботу з відбору, накопичення та юридичного оформлення положень щодо нових конкретних правовідносин, непередбачувану кількість і розмаїття яких дали вже перші роки незалежності України. Необхідність подібної діяльності була спричинена цілою групою чинників і, зокрема, триваючими процесами формування, структуризації самостійних релігійних організацій, незалежних від традиційних церков; актуалізацією майнових проблем у релігійному середовищі, вирішення яких не встигало за ростом чисельності релігійних організацій; надзвичайною місіонерською активністю релігійних центрів, акредитованих за кордоном, та новітніх релігійних рухів ; зобов’язаннями України в гуманітарній сфері у зв’язку з її членством у Раді Європи, участю в ряді міжнародних акцій тощо. Розмаїття всіх цих обставин нерідко створювало настільки складне переплетіння інтересів, прав, обов’язків, відносин суб’єктів права, до того ж — на тлі динамічно змінюваної релігійної ситуації та багатовекторних прагнень політизувати церковне життя, — що вивірені підходи чи правові прецеденти часом виявлялися малоефективними. Досвід же розв’язання подібних проблем в інших країнах далеко не завжди прийнятний: надто специфічною є ситуація соціально-економічної та політичної трансформації, надто складними — історія релігій та їх взаємовідносин на українських землях.

Отже, постало питання про вдосконалення чинного законодавства про свободу совісті. Це розуміли всі, менше згоди було щодо того, в якому напрямку його вдосконалювати? Нині ми вже підзабули радикальні гасла й заклики ревізувати засадничі принципи всієї системи державно-церковних відносин на догоду котрійсь із політичних сил чи релігійних інституцій. Конституція України досить рішуче перекреслила ці спроби. Вдосконалення законодавства пішло по лінії уточнення правових норм, створення юридичних механізмів, зняття декларативності та наповнення законодавчих положень справжнім правовим змістом. Підсумком цієї праці став законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», внесений на розгляд Верховної Ради в серпні 1996 року. Значна частина змін і доповнень вносилась у зв’язку з прийняттям Конституції України, потребою забезпечити більш ефективне вирішення майнових проблем, уточнити порядок реєстрації статутів релігійних організацій, зокрема тих, що підпорядковані зарубіжним релігійним центрам, тощо.

У строгій відповідності до конституційних положень та положень Європейської конвенції прав людини законопроект спрямований на повніше забезпечення права на свободу совісті, а якщо й передбачає якісь обмеження, то лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я та моральності населення, захисту прав І свобод інших людей.

Яких же положень конкретно стосуються зміни й доповнення? Зокрема, доповненням до ст. 7 Закону України пропонується не допускати створення релігійних організацій, діяльність яких спрямована на пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; які використовують у своїй діяльності засоби примусу, посягають на життя, здоров’я, свободу й гідність особи під приводом виконання релігійних обрядів; вводять громадян в оману, приховуючи напрями та цілі своєї діяльності; систематично порушують громадський порядок чи спонукають громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або до дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку.

Згідно з проектом доповнень до чинного Закону, ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитись від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Принципово важливим для внормування міжконфесійних відносин в Україні, на нашу думку, є й положення законопроекту про те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Усвідомленню релігії як духовного та історико-культурного феномена людської цивілізації безумовно сприятиме доповнення, згідно з яким викладання релігійно-філософськи, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, які не супроводжуються релігійними обрядами і мають інформативний характер, може включатися до навчальних планів середніх і вищих навчальних закладів.

Досить поширена в останні роки практика зміни підлеглості релігійних громад обумовила необхідність внесення до Закону уточнення, що подібна зміна в канонічних та організаційних питаннях (реорганізація) не тягне за собою втрату прав і зобов’язань цієї релігійної громади за угодами, укладеними нею раніше, якщо ця релігійна громада не вирішить інше. Таким чином, підтверджується незмінність правового становища релігійної громади при зміні її підлеглості.

Чимало дискусій викликало положення чинного Закону, згідно з яким повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим. Багато хто вважає цю норму безумовною ознакою демократичності українського законодавства про свободу совісті. Однак не менш переконливою виглядає й позиція тих, хто пропонує повідомлення державних органів про утворення громади зробити обов’язковим для всіх релігійних організацій. Адже така практика не заперечує свободу релігійної діяльності, але сприяє більш повній реалізації прав членів релігійної громади, порівняно з тією, що діє без реєстрації статуту (наприклад, у вирішенні питання про альтернативну службу). Повідомлення передбачало б і офіційне визнання державою таких громад діючими. Як буде розв’язане це питання — залежить, зрештою, від народних депутатів.

У законопроекті істотно конкретизовано причини відмови в реєстрації статуту (положення) релігійної організації. Підкреслимо, що ці причини не розширюються, а лише конкретизуються. Зокрема, передбачено, що не допускатиметься утворення і функціонування псевдо-релігійних організацій; організацій, які входять у зарубіжні релігійні формування, що не мають офіційного визнання з боку держави у країнах їх перебування; організацій за сфальсифікованими документами тощо.

Необхідністю привести Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» у відповідність до Конституції України продиктовано зміну в ст. 21 чинного Закону щодо умов і порядку проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій. Зміна надала б існуючій в Законі нормі більш ліберального, демократичного характеру: якщо раніше клопотання про дозвіл на згадані дії треба було подавати до відповідного органу виконавчої влади не пізніше як за десять днів, то тепер вони можуть бути здійснювані за умови просто завчасного повідомлення — без жорсткої регламентації.

Цей та інші законопроекти, підготовлені у Держкомрелігій в 1996—1997 рр.. пропонують законодавчо закріпити також низку положень, що вдосконалили б вирішення таких життєво важливих для релігійних організацій питань, як реєстрація їх статутів (положень), користування майном, що є власністю держави, громадських організацій або громадян, тощо.

Думається, чим раніше ці проекти стануть Законом, тим більшу кількість непорозумінь, що виникають у цій сфері, вдасться попередити.

Валерій КЛИМОВ,
начальник відділу правової
та експертної роботи Держкомрелігій

* * *

Релігія і Церква в Україні: січень 1998

Моніторінг засобів масової інформації

(Моніторинг веде політологічний центр «Генеза», Львів. Керівник моніторингу кандидат політологічних наук Андрій Юраш, референт-аналітик Роман Скабара.)

Впродовж січня українські засоби масової інформації присвятили подіям релігійного життя в країні та поза її межами 310 публікацій. Завдяки різдвяним святам ці публікації назагал були миролюбними й набагато меншою мірою агресивними, ніж завжди. Лише кожний десятий матеріал був позначений духом конфронтації і конфліктності.

Про що ж ішлося у першому місяці року в наших мас-медіа? Перш за все, попри поширене уявлення, нібито українські ЗМІ зациклені виключно на міжконфесійних конфліктах і скандалах за церковною огорожею, цим темам у січні приділялось зовсім мало уваги. Не встигли журналісти розкрутити й тему «релігія — політика — вибори», хоча передвиборче звернення єпископів УГКЦ дістало широку пресу і загалом схвальну оцінку. Інші передвиборчі сюжети стосуються критики співпраці між тією чи іншою партією та певною релігійною інституцією, а також містять приховану рекламу кандидатів на парламентські крісла, які прилучаються до благодійних акцій спільно з церквами.

Менше ніж зазвичай у першому місяці 1998 р. приділялося уваги новітнім релігійним рухам. Газетярі трохи покритикували нігерійського пастора Сандея Аделаджу, який був антигероєм їхніх публікацій упродовж ледве не половини минулого року, відгукнулись на арешт іспанською поліцією лідера групи, який планував масове самогубство з наступним «переселенням» майже 30 осіб на Сіріус, та поремствували на японський уряд, бо не розпустив секту «Аум Сінрікьо», обмежившись арештом її лідера Сьоко Асахари.

Незрівнянно більше матеріалів було присвячено подіям церковного життя: освяченню новозбудованих церков, прощам, урочистим богослужінням, вшануванню священнослужителів і героїв церкви (зокрема, газети жваво коментували вручення нагород греко-католицьким священикам, висвяченим до Львівського псевдособору 1946 р.). Майже так само часто писали газети і про доброчинні та благодійницькі акції.

А безсумнівною темою №1 були Різдвяні свята й Водохреща — їй було присвячено п’яту частину всіх публікацій релігійної тематики, пов’язаних з Україною. Якщо ж брати частоту згадок тієї чи іншої релігійної спільноти в січні, то ситуація виглядає так, як це вказано таблиці (до неї занесено лише ті публікації, які стосуються конкретної конфесії).

Отже, у фокусі подій релігійного життя в Україні січня 1998 р. було Різдво. І цим ми завдячуємо різкому зменшенню агресивності, недоброзичливості і тенденційності, які дуже часто супроводжують публікації на церковну тему у вітчизняних ЗМІ.

Ну а серед подій релігійного життя закордоном головна тема січня — візит папи Івана Павла II на Кубу. Далі йдуть переговори між Московським патріархатом і Апостольською Столицею в Москві, де в черговий раз обговорювали ситуацію в Західній Україні за відсутності самої, власне, України. І на третьому місці — ісламський фундаменталізм в Алжирі.

Людина і світ. — 1998. — №2. — С. 25—32.