ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
Точка зору
Актуальні питання взаємодії органів державної виконавчої влади України у сфері релігійно-церковного життя
Ще свіжі 8 історичній пам’яті нашого народу ті часи, коли Україна як суб’єкт колишнього Союзу РСР була позбавлена можливості проводити власну політику в галузі релігійно-церковного життя. Державна влада порушувала проголошену нею свободу совісті, діяла за принципом сили, демонструючи неповагу до переконань людей, вдавалася до незаконних акцій щодо релігії, церкви та віруючих. Значних утисків зазнавали всі релігійні організації. Репресії щодо церкви та її діячів негативно позначалися на моралі й духовності українського народу, його національній свідомості, призвівши врешті-решт до суттєвої, відчутної і сьогодні деформації релігійного життя.
Долаючи тяжкий спадок минулого, Українська держава в посттоталітарний період зробила багато для забезпечення правового статусу церков. Одним з перших законодавчих актів після здобуття державної самостійності був Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Він поклав початок докорінної перебудови державно-церковних відносин, змінивши акценти й пріоритети в цій досить делікатній і специфічній сфері суспільного життя. Держава принципово стала на шлях гармонізації відносин з церквою, співпраці з нею на благо народу України.
У цьому контексті найважливішим і першочерговим є питання вироблення і впровадження єдиної державної політики в галузі релігійно-церковного життя, формування системи взаємодії органів виконавчої влади в цій сфері.
Центральним органом виконавчої влади, на який покладено забезпечення реалізації державної політики щодо релігії і церкви, є Державний комітет України у справах релігій. Він підвідомчий Уряду України й покликаний вирішувати відповідно до чинного законодавства питання державно-церковних відносин, реалізації права громадян на свободу совісті, додержання принципів відокремлення церкви від держави і школи від церкви, сприяти виконанню релігійними організаціями їх статутних завдань, не втручаючись у здійснювану ними законну діяльність.
У межах своєї компетенції Держкомрелігій аналізує виконання законодавчих актів, наказів Президента України, рішень Уряду, узагальнює практику застосування законодавства про свободу совісті та релігійні організації, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення.
Виконуючи свої функції, Держкомрелігій повинен тісно співпрацювати з іншими органами державної виконавчої влади, оскільки за час розбудови релігійної мережі в Україні спектр актуальних питань державно-церковних відносин настільки розширився, що єдиний державний орган вже не в змозі охопити його повністю.
Так, питання легалізації і контролю за діяльністю об’єднань громадян згідно із законом віднесено передусім до компетенції Міністерства юстиції України, але останнім часом виникає дедалі більше об’єднань, які практично реалізують свою статутну діяльність на межі двох чинних законодавчих актів: законів України «Про об’єднання громадян» і «Про свободу совісті та релігійні організації». У таких випадках інколи досить важко визначити, чим вони насправді є: об’єднаннями громадян чи релігійними організаціями і, отже, до відання котрого з вищезгаданих державних органів належать. Вже з 1996 р, накопичено позитивний досвід обміну інформацією і взаємних консультацій між Міністерством юстиції і Держкомрелігій, що дало змогу уникнути багатьох помилок при реєстрації об’єднань громадян і релігійних організацій. Та, на жаль, такі консультації і досі мають епізодичний характер.
Наступним ефективним кроком на шляху налагодження такого співробітництва було б запровадження взаємного стажування спеціалістів Мінюсту і Держкомрелігій, а також утворення міжвідомчої координаційної ради з питань вдосконалення і втілення законодавства України в галузі прав і свобод людини. Ще одним актуальним питанням взаємодії органів державної виконавчої влади є налагодження співпраці з Міністерством інформації і Держтелерадіо України у справі насичення інформаційного простору України якісною теле, радіо— і друкованою продукцією релігійного змісту. Тут ні в якому разі не йдеться про запровадження духовної цензури в засобах масової інформації, але наділена дорадчими правами експертна рада фахівців Мінінформу та Держкомрелігій за участю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій могла б досліджувати й висловлювати авторитетну думку з приводу тієї чи Іншої публікації релігійного змісту, яка мала чи могла б мати місце в засобах масової інформації.
Нарешті, одним з найглобальніших питань релігійно-церковного життя України, яке самостійно не в змозі розв’язати жоден з центральних органів державної виконавчої влади, є створення можливості для релігійних організацій реалізувати накопичений роками могутній потенціал вищих духовних навчальних закладів у сфері надання своїм випускникам не тільки релігійної, а й світської вищої освіти. Відомо, що серед професорів та викладачів провідних духовних навчальних закладів різних конфесій крім богословів є й визнані фахівці світських наукових дисциплін; до того ж ці вузи мають досконалу технічну базу й підтримують тісні зв’язки з вищими навчальними закладами за кордоном. Таким чином, набувши державної акредитації, вищі духовні навчальні заклади України могли б випускати спеціалістів не лише є галузі богослов’я, а й філософії, історії, літературо— і культурознавства та інших світських гуманітарних дисциплін, кваліфікація яких визнавалася б і церквою, і державою, в тому числі й за межами України. В недалекому майбутньому гостру потребу в таких спеціалістах — світських богословах і духовних вихователях відчують Збройні сили, пенітенціарні заклади й заклади соціальної опіки України. А шлях до вирішення цього питання, принаймні з боку держави, лежить, передусім, через співробітництво Держкомрелігій і Міносвіти України та утворення відповідної міжвідомчої експертної і координаційної ради.
Перелік подібних до цього актуальних питань можна продовжувати, але, як бачимо з трьох наведених прикладів, вимальовується певна модель взаємодії органів державно-виконавчої влади у сфері релігійно-церковного життя, яку, звичайно, неможливо уявити без участі самих релігійних організацій.
Враховуючи сучасний стан церковного життя в Україні, для підвищення ефективності державної політики в цій галузі видається доцільним застосувати підходи системно-посередницької моделі державного управління. Спектр завдань, пов’язаних з підвищенням ефективності державної політики в галузі церковного життя, досить великий. З погляду системної моделі доцільно звернути увагу на вдосконалення зворотних зв’язків між церквою і державою. При цьому буде ефективним створення режиму максимального сприяння з боку держави утворенню нових релігійних центрів (об’єднань) й особливо різних міжконфесійних структур, які могли б не тільки забезпечувати дійовий зворотний зв’язок між державою і церквою, а й брати участь у втіленні державної політики в галузі церковного життя. Тобто з одного боку держава виступатиме посередником в узгодженні інтересів різних релігійних організацій, а з другого — релігійні центри, управління та міжконфесійні структури можуть стати дійовими посередниками в розбудові відносин між державою і церквою.
Дуже важливим напрямком розвитку цієї моделі є налагодження координації між державними органами, що впливають на формування державно-церковних відносин. Отож суттєвим заходом було б утворення міжвідомчих координаційних рад.
Тут могла б бути цікавою практика застосування колегіальної моделі прийняття політичних й управлінських рішень — як у системі державних органів, так і а системі зворотного зв’язку (релігійних організацій).
Критерієм же дієвості наведеної системи буде адекватність рішень на виході всіх трьох підсистем. Критерієм її ефективності буде адекватність дій системи щодо зовнішнього впливу (суспільної обстановки, що спонукає систему до роботи).
Юрій КАЛЬНИШ,
аспірант Української академії державного
управління при Президентові України
Моніторинг
Релігія і Церкви в Україні: березень
(Моніторинг засобів масової інформації веде політологічний центр «Генеза», Львів (керівник моніторингу кандидат політологічних наук Андрій Юраш, референт-аналітик Роман Скабара). Моніторинг подій здійснює журнал «Людина і світ».)
З 731 березневої публікації українських мас-медіа, присвяченій подіям релігійного життя у країні та за кордоном, три чверті було видрукувано в церковній пресі, 12,3% — у регіональних і 12,2% — загальноукраїнських періодичних виданнях. На перше місце за кількістю згадок у березні цілком очікувано вийшла тема «релігія, церква й вибори,» — на цей раз вона випередила традиційно найчастіше згадувані у зв’язку з подіями церковного життя релігійні свята. Докладний розгляд програмових позицій найчисленніших церков України напередодні виборів уже пропонувався в попередньому випуску моніторингу; ретельний аналіз впливу релігійних Інституцій на виборчий процес і — відповідно — виборів на релігійну ситуацію у країні ще, очевидно, попереду. Але про деякі важливі тенденції можна говорити вже зараз, одразу після завершення виборчої кампанії.
Отже, активність релігійних організацій на цих виборах була безпрецедентною для України. Так само як і політичних партій та блоків у справі використання, часом просто експлуатації релігійних організацій і взагалі — конфесійного чинника. З одного боку жодна з партій у своїй виборчій кампанії не відмовилась від положень і гасел, так чи інакше пов’язаних з релігією (особливо це стосується так званих «супроводжуючих» агітаційних матеріалів). Жоден зі скільки-небудь помітних релігійних лідерів не уникнув свого роду «бомбардування любов’ю» з боку політиків. З іншого боку, ніколи така кількість священнослужителів, пасторів, активних мирян не висувала своїх кандидатур до Рад різних рівнів.
Розрив між офіційною, безадресною, хоча й не нейтральною позицією церковного керівництва і його реальною передвиборчою політикою не може вважатися новою тенденцією — вона себе вповні виявила ще на виборах 1994 р. Але 1998 р. церковні організації здійснили набагато більш серйозну спробу забезпечити своє представництво в Радах. Очевидно, це є наслідком аналізу наявної політичної ситуації, а також намаганням реалізувати дуже високий потенціал довіри, яку декларують громадяни України відносно Церкви. Найбільш виразним виявився розкид між офіційною позицією й реальною політикою в діяльності Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Активність двох її єпископів і чималої кількості священиків, які висунули свої кандидатури на виборах, сильно дисонують з ухвалами архиєрейських соборів РПЦ 1994 та 1997 рр.
Дуже високу активність виявили протестанти, які намагалися на цих виборах стати нарешті «річчю для себе» й балотувались у багатьох областях країни, а також за партійними списками. Водночас релігійні діячі виявили більше зацікавлення Місцевими Радами, аніж українським парламентом. І це, схоже, не лише твереза оцінка власних сил і можливостей церкви. Очевидно, що саме на місцевому рівні вирішуватимуться дедалі більшою мірою питання власності та проблеми, які найчастіше виникають у релігійних організацій у відносинах із «зовнішніми»: повернення культових споруд, оподаткування, гуманітарна допомога й багате іншого. Те, що саме ці проблеми стають найбільш цікавими для багатьох релігійних діячів, — тема, яка заслуговує, звичайно, окремої розмови й більш розлогої аргументації, ніж це можна собі дозволити в рамках стислого огляду. Релігійні організації підтримували найширший спектр політичних сил — від правих до лівих, від «Громади» до лояльних Президентові СПДУ(о) та НДП. Зрозуміло, що для тієї чи іншої інституції існували межі, перейти які було неможливо. Київський патріархат «за визначенням» не міг підтримувати Партію регіонального відродження України, УГКЦ –«СЛОН», УПЦ в єдності з Московським патріархатом — Національний фронт, а протестанти — блок «Менше слів». Але на єпархіальному, а тим більше парафіяльному рівнях складалися такі альянси, які неможливо було передбачити в жодному аналітичному кріслі, і особливо це стосується мажоритарних округів (відомі, наприклад, випадки підтримки парафіями УГКЦ та УПЦ КП соціалістів, УПЦ — членів Народного Руху, харизматами, яких спостерігачі міцно «записали» за «Громадою» — СДПУ(о) та інші комбінації, які погано прораховуються з точки зору формальної політичної логіки). Найбільш логічно голосували, за попередніми пілотажними опитуваннями, вірні УГКЦ — тут кореляція між декларацією належності до цієї церкви та перевагами на користь національно орієнтованих правих і поміркованих правих (але обов’язково національного забарвлення) цілком очевидна. Найменш логічно, звичайно, — вірні УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Ця церква, центр ідентичності якої, сказати б, — у настроях південних і східних парафій, а левова частка громад — на правому березі Дніпра, просто приречена на таку алогічність. Навряд чи для віруючих УПЦ Волині, Поділля, Буковини й Закарпаття виявилися привабливими проросійські гасла Партії регіонального відродження — навіть за умови, що другим у списку цієї партії був єпископ Вишгородський УПЦ Павло (Лебідь). Зрештою ця партія не набрала й 1% голосів. Найзначущими для ієрархів і духовенства УПЦ виявилися місцеві пріоритети й конкретні розрахунки — деякі священнослужителі прямо й відверто агітували за представників місцевих властей, бізнесу, які належать до різних партій або є безпартійними. Таку підтримку було отримано замість цілком конкретних речей — будівництва храму, великих пожертв на церкву та інших подібних послуг. У деяких селах, районах, містах, де чітко визначився «хазяїн», духовенство стало на його бік, оскільки залежність цієї верстви від нього (подекуди — від неї) не набагато принципово відрізняється від залежності директора школи чи голови сільради. Все це підтверджує досить вже давно сформульований висновок про те, що УПЦ не є і не може бути єдиноспрямованою політичною силою. Причому там, де політичні симпатії її священноначалля й могли б отримати співчуття, голос самої церкви майже не чутний. Тобто сподівання деяких аналітиків та організаторів виборчих технологій, що за певної підтримки властей УПЦ на Донбасі чи Придніпров’ї допоможе «відтягнути» від лівих скільки-небудь значну кількість голосів, не справдились.
Головний висновок, що випливає з аналізу ролі релігійного чинника в березневих виборах 1998 р., — це відверта відсуненість цього чинника на периферію політичного процесу. Такий висновок може здатися приголомшливим лише для тієї «квазіаналітики», на яку без перебільшення гіпнотичний вплив справляли рейтинги довіри Церкві як соціальному інститутові та вражаючі цифри кількості наших співгромадян, котрі взяли участь у великодніх чи різдвяних відправах. Про те, що Церква під час виборів зовсім не нагадуватиме «машину для голосування», журнал «Людина — світ» попереджав неодноразово. Про те, що конфесійний чинник опиниться на других позиціях серед факторів, які реально визначатимуть долю виборів, йшлося і в інших виданнях (Див., зокрема: «Ставропігіон», щорічник політологічного центру «Генеза». — Львів, — 1997. — С. 112 — 119). Зрештою жодна з політичних партій чи окремі кандидати не ставили релігійні питання на перше місце. Навіть протестантські пастори, які балотувались до парламенту, спочатку підкреслювали соціально-економічні, політичні, а вже потім — духовні і проблеми. Пастор О. Дехтяренко (Житомир) обіцяв своїм виборцям боротьбу з беззаконням, корупцією, безробіттям, затримкою заробітної платні та пенсій; пресвітер О. Заяць (Донецьк) — «економічне процвітання, духовне відродження, здоров’я нації та розквіт творчого потенціалу працелюбного, талановитого й богобоязкого народу України». Серед 25 пунктів програми кандидата в депутати Закарпатської обласної Ради православного священика Димитрія Сидора лише три стосуються релігійно-соціальних і духовних проблем: виховання загальнолюдських особливо християнських цінностей, термінове внесення поправок до Закону про свободу совісті, «спрямованих на захист наших людей від... впливу деструктивних, тоталітарних сект» та «виключення у краї будь-яких міжконфесійних конфліктів» (ці пункти-посідають відповідно, десяте, одинадцяте та двадцять друге, місця у програмі). Зрозуміло, це зовсім не докір священнослужителям, йдеться лише про місце релігійного чинника у програмах і ширше — в усьому виборчому процесі.
І ще одне — практично ніде не простежувалась тенденція, щоб релігійний чинник вирішально спрацював на перевагу тієї чи іншої партії (навіть, як вже йшлося, при винесенні ієрархів на чільні позиції партійних списків). Особливо тут варто зупинитися на партіях, що визначають себе як «християнські». От їх результати: виборчий блок «Вперед, Україно!», до якого входили Українська християнсько-демократична-партія та Християнський народний союз, — 1,74% голосів; Християнсько-демократична партія України — 1,3%; Республіканська християнська партія -0.54%, Отже, навіть об’єднавшись, християнські партії все одно не перетнули б 4-відсотковий бар’єр. Причини цієї невдачі можна нанизувати на стрижень міркувань нескінченно. Але ж насамкінець видається, що не розпорошеність цих партій, не надвисока конкуренція в політичному центрі взагалі і правовому центрі зокрема, не брак коштів, не «недорозкрученість» і не ще багато великих і малих причин стали тут головними. Очевидно, що масова свідомість дотепер ще не прийняла ідею християнської демократії як такої. Не прийняла її так, як ідеї чистого повітря, незабрудненої води й ницості політики взагалі, котрі винесли в український парламент невідому, цілком «клубну» Партію зелених.
Що ж до Партії мусульман України, то без кримських татар, які відмовили їй у підтримці ще під час установчого процесу, 0,2% зібраних голосів очевидно є .реальним показником її впливу.
І все ж таки, попри, здавалося б, цілковите занурення країни у виборчу лихоманку, життя взагалі й життя релігійне в ній тривало.
І хоча наші мас-медіа не можна вважати за дзеркало, яке абсолютно адекватно відбиває події цього життя, уявлення про їхню спрямованість вони дають. Отже, на другому місці після виборів, за кількістю згадок у ЗМІ йдуть релігійні свята та традиції — їм присвячено 16% всіх публікацій на релігійну тематику, темі «релігія і культура» — 11% (більше половини цих публікацій — у церковних ЗМІ), українська церковна історія — 8% (співвідношення між світськими й церковними медіа приблизно таке, саме); релігія й милосердя — 7%.
Природно, що в березні служилися урочисті літургії, відбувалися хресні ходи (особливо велелюдний з. нагоди дня Торжества Православ’я 8 березня), освячувалися новозведені храми й монастирі (Свято-Михайло-Архангельський монастир на Харківщині, домова каплиця Димитрія Солунського в київському приміщенні патріархи УАПЦ, Покровська церква в Запорізькій області та інші). У Львові відбулося засідання єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ, де обговорювалась проблема випрацювання церковно-правничої термінології, яка б враховувала традицію церкви й Кодекс канонів східних католицьких церков, а Синод УПЦ обговорив хід підготовки до 2000-річного ювілею Різдва Христового та схвалив рішення про будівництво нових монастирів. 10 березня а закарпатському місті Берегово відбулося засідання Консультативного синоду Спілки угорських реформатів. Члени Синоду (22 особи з Угорщини, України, Румунії, Словаччини, Хорватії) обговорили проблеми взаємодії та співпраці угорських реформатських церков у різних країнах Європи й Америки.
Преса активно коментувала ситуацію навколо відбудови Свято-Успенського собору та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Міська Рада Києва відмовила в задоволенні прохання предстоятеля УПЦ митрополита Володимира про передачу цій конфесії руїн Свято-Успенського собору для відбудови об’єкта за власні кошти. Приблизно в той же час прем’єр-міністр України В. Пустовойтенко наголосив на можливості відновлення кількох храмів у столиці й пообіцяв фінансування з резервного фонду Кабінету Міністрів. Проте більшість оглядачів розцінила такі обіцянки як загравання з православним електоратом напередодні парламентських виборів і висловила сумнів у реальності виконання заходів, передбачених у державних програмах до відзначення Великого Ювілею. Водночас серед науковців і фахівців-практиків розгорнулися доволі гострі дискусії щодо доцільності способу та темпів відбудови реліквій.
Перманентною проблемою України лишаються міжцерковні конфлікти. Про це йшлося, зокрема, на зборах представників греко-католицьких громад усіх українських єпархій 3 березня у Львові. Були в березні й пікетування, і протистояння, і порушення чинного законодавства про релігійні організації. Але були і благодійні акції, і євангелізаційні кампанії, і численні конференції.
Кількість релігійних організацій в Україні впродовж місяця й далі зростала. У березні у Держкомрелігій було зареєстровано статути трьох духовних навчальних закладів (Інституту духовно-релігійної освіти Зборівської єпархії УГКЦ, Чернівецької біблійної семінарії та Львівської богословської семінарії християн віри євангельської-п’ятидесятників), трьох місій (Християнської духовно-благодійної місії «Синій Хрест» у Донецьку, місії євангельських християн-баптистів «Тавіфа» в Луганську та місійного товариства «Фундація духовного єднання України» в Києві); двох монастирів (Сестер милосердя св. Вікентія Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ та Свято-Успенського чоловічого монастиря Володимир-Волинської єпархії УПЦ), а також Братства святої рівноапостольної княгині Ольги УПЦ КП в Києві та управління згромадження монастирів чину «Воїн Ісуса» УГКЦ.
Понад 100 статутів релігійних громад було зареєстровано в обласних, Київській міській держадміністраціях та Радою у справах релігій при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим. Отож прогнози відносно того, що зростання релігійних громад припинилось, виявилися передчасними.
Запитання і відповіді
Юридична консультація
Щодня в Державний комітет у справах релігій та його підрозділи в областях України надходять десятки листів, звертається чимало осіб з різноманітними запитаннями. Дуже часто священнослужителям, членам парафіяльних комітетів, працівникам церковних управлінь і релігійних центрів, а також державним службовцям необхідні консультації з широкого кола правових проблем, розв’язання яких викликає труднощі У цьому випуску ми пропонуємо відповіді на запитання, які найчастіше зустрічаються в нашій пошті. І, звичайно, маємо намір не лишати жодної з юридичних проблем, про які йдеться в листах читачів, без відповіді і в майбутньому.
Релігійні організації належать до категорії неприбуткових. Чи повинні вони звітувати перед податковою інспекцією та вести фінансовий облік?
Питання оподаткування неприбуткових установ та організацій, до яких належать і релігійні організації — юридичні особи, регулюються пунктом 7.11 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». З метою оподаткування центральний податковий орган веде реєстр усіх неприбуткових організацій, які звільняються від оподаткування згідно з положеннями цієї статті (підпункт 7.11.10 статті 7 названого Закону). Крім того, підпунктом 7.11.12 статті 7 цього ж Закону передбачено, що центральний податковий орган встановлює порядок обліку та подання податкової звітності про використання коштів неприбуткових організацій і вирішує питання про виключення організацій з реєстру неприбуткових організацій та оподаткування їх доходів у разі порушень ними цього Закону й інших законодавчих актів про неприбуткові організації.
Таким чином, фінансовий облік і звітність перед податковою інспекцією є обов’язком усіх без винятку установ та організацій — юридичних осіб.
Слід відзначити, що відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» роз’яснення через засоби масової інформації порядку застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки та інші платежі є функцією органів державної податкової служби. При необхідності з’ясувати ті чи інші питання щодо податкового законодавства релігійним організаціям потрібно звертатися до органів державної податкової служби, завданням яких є роз’яснення законодавства з питань оподаткування безпосередньо серед платників податків.
Якими законодавчими й нормативними актами визначаються та встановлюються податки на релігійні організації?
Перелік чинних законодавчих і нормативних актів, якими регулюються питання оподаткування релігійних організацій:
1. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (ст.ст. 18, 19, 23).
2. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції Закону від 22 травня 1997 р. (підпункт 5.2.2 статті 5; пункт 7.11 статті 7).
3. Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р., який набув чинності з 1 жовтня 1997 р. (підпункт 5.1.14 статті 5).
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. №1010 «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість».
5. Закон України «Про плату за землю» в редакції Закону від 19 вересня 1996 р., якийнабув чинності з 1 січня 1997 р. (стаття 12), та деякі інші.
Який правовий режим передачі релігійним організаціям культових та інших колишніх церковних будівель?
Культовими є будівлі, які безпосередньо пов’язані з відправленням культу. Такі будівлі та культове майно, що є державною власністю, передаються релігійним організаціям у безоплатне користування або безоплатно у власність на засадах ст. 17, ч. 2 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Що стосується інших колишніх церковних будівель (церковно-адміністративних, будинків священнослужителів, церковнопарафіяльних шкіл, монастирських житлових та господарських приміщень тощо), то ці будівлі не відносяться до культових. Вони можуть надаватись релігійним організаціям у користування на договірних засадах (ст. 17, ч. 1 згаданого Закону). Умови користування визначаються угодою сторін згідно з відповідними положеннями цивільного законодавства.
Зараз Держкомрелігій підготував законопроект «Про внесення змій і доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який переважно стосується питань вдосконалення механізму передачі колишніх культових будівель релігійним організаціям, а також інших питань, пов’язаних з користуванням майном. Згідно з цим проектом інші об’єкти колишньої церковної власності, визначені відповідно до закону як об’єкти права державної чи комунальної власності, також можуть поступово передаватися релігійним організаціям у безоплатне користування або безоплатно у власність за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Який порядок розірвання безстрокових договорів з релігійними громадами про передачу в безоплатне користування культових будівель?
Згідно із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 17, ч.8) договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку й на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Підстави для дострокового розірвання договору перелічені у ст. 329 Цивільного кодексу України. Названа стаття не надає права одностороннього розірвання договору тому, хто передав майно в безоплатне користування, а встановлює його право «вимагати дострокового розірвання договору» й доводити наявність підстав для цього в суді в кожному конкретно1 му випадку. Це стосується також договорів, за якими релігійні громади користувались храмами до введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». (Ст. 6 Постанови Верховної Ради України від 23.04.91 р. №988-ХІІ «Про порядок введення в дію закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Чи є обов’язковим соціальне страхування священнослужителів та осіб, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах?
Відповідно до ст. 28 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» громадяни, які працюють у релігійних організаціях, включаючи священнослужителів та осіб, що працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному страхуванню нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ та організацій. З цією метою релігійні організації, їх підприємства й заклади вносять до фонду державного соціального страхування відрахування в порядку й розмірах, що встановлюються для громадських організацій, їх підприємств та установ.
Порядок справляння та розміри збору на обов’язкове соціальне страхування (у — тому числі збору на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття) визначаються Законом України «Про збір на обов’язкове соціальне страхування» від 26 червня 1997 р.
Який правовий режим реалізації дітьми в Україні свого права на свободу світогляду й віросповідання?
У відповідності із ст.ст. 14, 30 Конвенції ООН про права дитини, Конституція та чинне законодавство України встановлюють право кожної людини незалежно від віку на свободу світогляду й віросповідання. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором, і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати й вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус при визначенні ставлення до релігії, до сповідання або до відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я й моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.
Важливою правовою гарантією цього є заборона встановлення обов’язкових переконань і світогляду. Конкретизуючи це положення, закон забороняє будь-який до будь-кого й у будь-якій формі примус:
— при визначенні особою свого ставлення до релігії;
— до сповідання релігії;
— до відмови від сповідання релігії;
— до участі в богослужіннях;
— до неучасті в богослужіннях;
— до участі або неучасті в обрядах і церемоніях;
— до навчання релігії.
Цим ще раз підтверджується, що релігія — це справа совісті кожної окремої людини. Їй і тільки їй надано право при вирішенні питань, пов’язаних з релігією і з її переконаннями, її світоглядом, діяти так, як підказує їй власне сумління.
Питання виховання дітей і правовідносин, що при цьому виникають між батьками, особами, які їх замінюють, врегульовано відповідними законодавчими актами (про сім’ю, освіту тощо). Релігійне виховання дітей доповнюється рядом специфічних положень:
— батьки або особи, які їх замінюють, повинні мати можливість забезпечувати релігійне й моральне виховання дітей відповідно до власних переконань;
— дитина повинна виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, поважливого ставлення до свободи релігії або переконань інших людей;
— релігійна обстановка, в якій виховується дитина, не повинна завдавати шкоди ні її фізичному або розумовому здоров’ю, ні її всебічному й повному розвитку;
— якщо релігійне виховання несумісне з переконаннями дитини, його не слід нав’язувати (Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії або переконань, Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць наради з безпеки та співробітництва в Європі, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Навчатись релігії та здобувати релігійну освіту в Україні можна як у духовних навчальних закладах, так і у створених при релігійних організаціях школах, гуртках, групах для релігійної освіти дітей та дорослих. Щодо дорослих, то тут запитань не виникає, стосовно ж дітей слід мати на увазі, що кожна дитина, по-перше, має право на освіту в галузі релігії або переконань за бажанням її батьків чи осіб, які їх замінюють, і, по-друге, вона не повинна примушуватись до навчання релігії або переконань всупереч бажанням її батьків чи осіб, які їх замінюють. При цьому визначальними є інтереси дитини.
Людина і світ. — 1998. — №4. — С. 25—32.