У Державному комітеті у справах релігій (№ 6)

ЗАЯВА Президента України

До мене надходять численні звернення церков, релігійних діячів та окремих громадян з проханням дати оцінку фактам утисків Церкви за часів тоталітарного режиму.

У зв’язку з цим вважаю за необхідне насамперед заявити, що відразу ж після здобуття незалежності Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті та релігійних свобод своїх громадян.

Україна законодавчо зобов’язалася подолати негативні наслідки попередньої політики щодо релігії, церков та віруючих і неухильно виконує свої зобов’язання. Зроблене в цій сфері отримало позитивну оцінку у світі.

Свідченням і наслідком заходів, що вживаються, є динамічний, хоча й небезпроблемний розвиток релігійних організацій. За роки незалежності їхня мережа зросла більш як у 3,5 раза і складає зараз близько 22 тис. громад віруючих.

Завдяки цьому компенсується шкода, завдана релігійним інституціям у минулому. Адже впродовж семи попередніх десятиліть проти церков і віруючих велася спланована й послідовна боротьба, яка не має історичних прецедентів за тривалістю, жорстокістю та розмахом. Вона зруйнувала духовний клімат у суспільстві, знівечила його моральні засади.

Акції тоталітарного режиму супроводжувалися репресіями проти духовенства й церковного активу, плюндруванням священних реліквій, нищенням пам’яток сакральної культури, глумом над почуттями віруючих. Жорстоких переслідувань зазнали всі церкви та релігійні спільноти України.

Першого масованого удару було завдано Православній церкві в Україні — автономній частині Руської православної церкви, що розглядалася як найбільша небезпека для нового суспільного ладу та серйозний конкурент на шляху до встановлення ідеологічної монополії. Наступною жертвою режиму стала Українська автокефальна православна церква, яку в 1930 р. примусили «саморозпуститися».

Однією з найбільш жорстоких і широкомасштабних кампаній радянської антирелігійної політики стала ліквідація Греко-Католицької церкви в Україні у 1946-49 роках. У результаті цієї акції церква змушена була впродовж чотирьох десятиліть діяти в підпіллі. Масових репресій зазнали римо-католики, протестанти, іудеї, мусульмани, представники багатьох інших церков і релігійних спільнот України. При цьому застосовувалися й такі методи як нацьковування одних конфесійних угруповань на інші, що сприяло нагромадженню в суспільстві великого конфліктного потенціалу.

Попри всю вагомість зробленого за роки незалежності в цій сфері справа подолання тяжкої спадщини минулого залишається виключно складною й водночас гранично невідкладною. Хоча Українська держава не причетна до тих гонінь і не несе за них відповідальності, я поділяю думку про необхідність морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму. А відтак беззастережно засуджую політику насильства щодо релігії, Церкви та віруючих і схиляю голову перед пам’яттю тих, хто став її жертвами.

Відповідно підтримую й ініціюю практичні дії, зокрема щодо відшкодування збитків, завданих церквам та релігійним спільнотам за попередні десятиліття. Добре знаю, що процес розв’язання їхніх матеріальних проблем складний і суперечливий, він відбувається повільніше й важче, ніж у більшості країн Центральної Європи. На це впливають чинники як історичного, так і сучасного виміру — від брутальних неправових дій тоталітарного режиму до нинішньої напруженої економічної ситуації, партійних протиборств та політичних інсинуацій. Причому часто найбільше нагнітають пристрасті ті сили й люди, які свого часу докладали чимало зусиль до знищення Церкви та викорінення віри.

Проте за будь-яких умов Українська держава не відмовиться від свого прагнення до відновлення справедливості. На це спрямований розроблений Урядом пакет законодавчих ініціатив, спроможних принципово вдосконалити та зміцнити правові засади діяльності релігійних організацій, поліпшити умови для реалізації ними своєї суспільної та духовної місії, остаточно демонтувати наслідки попередньої політики у релігійній сфері. Цій меті, а також врегулюванню відносин між релігійними організаціями та державою підпорядковані доручення, дані мною Кабінетові Міністрів та місцевим органам виконавчої влади за результатами зустрічі з керівниками релігійних організацій України. Одним з вагомих і переконливих виявів цієї політики є усунення наслідків допущених свого часу пограбування Церкви, цинічної наруги над її майновими та іншими правами. Релігійним організаціям вже повернуто 3,3 тисячі культових споруд, понад 8 тисяч предметів церковного вжитку.

Відношу до пріоритетних напрямів своєї діяльності як глави держави створення в суспільстві такої політичної та морально-психологічної атмосфери, яка б максимально сприяла гідному виразу всього багатства релігійних почуттів людини, захисту її прав та задоволенню духовних потреб, подальшому розвитку релігійних інституцій, а також формуванню соціально-політичних механізмів, які зробили б неможливим повторення жахів і трагедій минулого.

Саме така конкретна і предметна робота з реальними практичними результатами є нині одним з визначальних компонентів відносин між державою і Церквою.

Саме така політика сприяє створенню й поліпшенню умов функціонування та розвитку релігійних організацій значно краще й ефективніше, ніж це міг би зробити формальний акт про реабілітацію Церкви.

Оприлюднюючи цю заяву, я сподіваюсь на розуміння, підтримку і співпрацю з боку віруючих, керівників та активу релігійних організацій, політичних сил і громадських об’єднань, усіх співгромадян.

Л. КУЧМА

11 червня 1999 року

* * *

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: травень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал „Людина і світ”

У травні релігійно-суспільне життя у країні розвивалося за алгоритмом, закладеним останніми роками. Освячувалися нові храми й духовні навчальні заклади, благословлялося відновлення старих і закладання нових монастирів, святкувалися ювілеї, відбувалися богословські конференції. Однак і змагалися за будівлі та майно, конфліктували й погрожували одне одному, звинувачували й накопичували зло, скаржилися властям на опонентів і викривали їх «палким друкованим словом».

Але зупинімося на конкретних, більш-менш помітних зсувах у релігійному житті країни, які можуть бути — хай часом навіть з деяким перебільшенням — охарактеризовані як події.

Отже, 20 травня посол України вручила вірчі грамоти главі держави Ватикан Івану Павлу II. Надзвичайним і Повноважним Послом України у Ватикані призначено кадрового дипломата, посла України у Швейцарії Ніну Ковальську, яка вже 36 років працює в зовнішньополітичному відомстві.

Під час вручення вірчих грамот папа Іван Павло II підкреслив важливість національного й релігійного порозуміння в Україні та висловив сподівання на значну роль, яку відіграватиме вільна й демократична Україна у ствердженні миру між народами. У відповідь Н. Ковальська наголосила на прагненні керівництва Української держави завершити інтеграцію в європейські структури, грунтовані на європейських цінностях. Призначення першого після 80-річної перерви українського посла при Апостольському престолі збіглося в часі із завершенням важливого етапу ватикано-українських відносин. З Києвом у травні розпрощався апостольський нунцій архиєпископ Антоніо Франко, який прослужив у нашій країні сім років — від самого початку встановлення дипломатичних відносин між Ватиканом і Україною. Досвідчений дипломат (він працював у Болівії, Ірані, Франції, у місії Апостольського престолу при ООН), архиєпископ Антоніо Франко утримувався від інтерв’ю журналістам, ретельно дозував свої публічні виступи та «фільтрував» їхній зміст. Йому довелося зіткнутися з величезною кількістю конфліктних ситуацій, якими супроводжувалися вихід з підпілля Греко-Католицької церкви, налагодження нормальної діяльності структур Римо-Католицької церкви і взагалі відтворення різних форм релігійного життя в Україні. Впродовж 1993-1997 рр. архиєпископ навіть виконував функції апостольського адміністратора Закарпаття.

Одним з дуже очевидних навіть для сторонніх спостерігачів завдань першого посла Ватикану в Україні була адаптація громадської думки і, особливо, православної ієрархії до ситуації бурхливого розвитку Католицької церкви в Україні. Римо-Католицька церква, яка до горбачовських реформ налічувала в Україні 100 парафій, нині має їх близько восьми сотень. Діють 5 єпархій, 3 семінарії, Коледж католицької теології та Катехитичний інститут. У церкві працюють 8 єпископів і 400 священиків. Греко-Католицька церква налічує в Україні 8 єпархій, 3,2 тисячі громад, 2,1 тисячі священиків. Такий розмах викликав і викликає хворобливу реакцію у православних. І зовнішньополітичне відомство Ватикану дуже часто стикається з такою реакцією.

Втім, тепер архиєпископ Антоніо Франко вирішуватиме інші проблеми. 62-річного дипломата призначено апостольським нунцієм на Філіппіни — у країну, 85% населення якої сповідує католицизм і яка вважається його бастіоном у Південно-Східній Азії. А нерозв’язані проблеми ватикано-українських відносин залишаться у спадок монсиньйорові Ніколі Етеровичу. 48-річний новопризначений нунцій народився в Хорватії, працював в апостольських нунціатурах Берегу Слонової Кості, Іспанії, Нікарагуа, у відділі міжнародних відносин Держсекретаріату Ватикану. У липні очікується архиєпископська висвята Ніколи Етеровича, і після цього він приїде до Києва.

У травні відбулося довгоочікуване засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій у Міністерстві освіти України. Довгоочікуване тому, що представники церков накопичили велику кількість питань до міністра освіти В. Зайчука й давно чекали зустрічі з ним. Коло проблем, які існують у сфері професійної і непрофесійної богословської освіти, релігійного навчання дітей та юнацтва, виглядає направду широким, і розв’язання значної їх кількості неможливе поза співпрацею з державою. Насамперед церкви наполегливо й давно шукають можливостей працювати у школах. У Галичині ця праця вже стала реальністю, але лише як експеримент. Церковні ієрархи вважають, що уроки релігії мають бути впроваджені по всій країні, і готові відпрацьовувати реальні моделі присутності в державних школах. Далі, вони прагнуть отримати можливості створювати конфесійні школи, які водночас були б і загальноосвітніми. Дотепер такі школи існують у «напівпартизанському» режимі. Тобто учні, скажімо, православного ліцею вважаються учнями тієї чи іншої звичайної середньої школи й екстерном складають там іспити. Ще одна проблема — це державне ліцензування духовних навчальних закладів. Випускники семінарій і академій, які часом одержують досить солідні знання, не мають права викладати в державних навчальних закладах, бо їхні дипломи держава не визнає. І нарешті богослов’я, яке викладається в найпрестижніших університетах світу, в Україні не вважається науковою дисципліною. Словом, проблем вистачає, і церкви України свідомі, що їхнє вирішення — справа не одного туру консультацій та дискусій з освітянами. Власне, травневе засідання Ради Церков довело, що останні лише починають усвідомлювати проблеми Церкви, і досягнення компромісу — справа не найближчого майбутнього.

Серед публікацій травня на релігійно-суспільні теми в українських мас-медіа найпомітнішою стала, мабуть, стаття П. Симоненка «Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України» («Голос України», 26 травня 1999 р.) Стаття ця програмова її автор — керівник найбільшої в українському парламенті фракції, один з найвірогідніших претендентів на вищу державну посаду, і вже тому до її змісту варто поставитись серйозно. Отже, якщо спробувати уникнути емоцій та історичних ремінісценцій і звернутися виключно до смислу матеріалу, то в ньому йдеться про довгострокову перспективу співпраці комуністів з церквою. Ця співпраця має скеровуватися на недопущення — без жодних перебільшень — України до Європи. Вихідні підстави: регіональні цивілізації грунтовані на релігійних цінностях; підгрунтям духовності східнослов’янських народів є «канонічне православ’я» (так у тексті. — «ЛіС»); протиборство Заходу і Сходу на зламі 80-90-х років повернулося до своєї задавненої форми — протистояння православ’я й католицизму; католицький Захід тотально ворожий православному геокультурному просторові; ціна входження до Європи — відмова від православ’я, національної самобутності й рідної мови; «католицька загроза... — пряма загроза самому існуванню наших народів»; уніатство — ще одне джерело загрози; ті, хто прагне порушити єдність Православної церкви України й Росії, також становлять загрозу. Для боротьби з цими загрозами комуністи готові співпрацювати з церквою. Природно, що союзником комуністів може бути лише Православна церква в єдності з Московським патріархатом.

Вихідні позиції статті є дуже вразливими для критики. Очевидно, що до втрати «національної самобутності, звичаїв і культури, а може й рідної мови» впродовж трьох останніх століть призвів не католицизм, а великою мірою поглинення українського православ’я православ’ям російським. Що ж до споконвічного протистояння народів Європи по лінії православ’я — католицизм, то нова й новітня історія не дає підстав для такого висновку. Його умоглядність стає ще більш очевидною, якщо подивитися на Грецію або Румунію — вони увійшли до європейських структур зовсім не ціною відмови від православ’я. По суті справи, концепція українських комуністів є трансформованою, сильно вульгаризованою і приладнаною для обслуговування ідейних амбіцій Росії версією теорії С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, яку сам П. Симоненко у статті гостро критикує. Йдеться про необхідність формування якогось панправославного полюсу сили, що протистояв би Заходові і притягував до себе Україну. Де знаходитиметься цей полюс — зрозуміло, як і те, що зібрати навколо нього ані Грецію, ані Румунію, ані Болгарію, ані — скоріше за все — Сербію після Милошевича не вдасться. Виступаючи за участь церковних організацій у політичній боротьбі, автор статті водночас відводить православ’ю (канонічному, як постійно підкреслюється) роль геополітичного реставраційного знаряддя.

Реалізувати цю програму в мирний спосіб неможливо, і П. Симоненко це усвідомлює. Виокремлюються, отже, вогнища спротиву, які доведеться придушити. В релігійній сфері це католики, неканонічні православні, які прагнуть «розколу православ’я на окремі національні церкви», а також «нетрадиційні секти і релігійні організації». (На відміну від О. Ткаченка (див.: «Події релігійного життя: квітень» у минулому числі «ЛіС»), П. Симоненко взагалі відмовляє греко-католикам у праві на існування й високо поціновує зорганізований НКВС Львівський псевдособор 1946 р.)

Водночас, декларуючи традиції канонічного православ’я підгрунтям патріотичних позицій Компартії України, П. Симоненко зазначає, що вона, тобто КПУ, не відмовляється від визнання релігії опіумом для народу. (В даному разі ми, скоріше за все, маємо справу не з творчим розвитком ідей К. Маркса, котрий, як відомо, писав про «опіум народу», а не «для народу», що принципово, а з неохайністю щодо спадщини класика).

Стаття П. Симоненка, повторимося, є дуже вразливою для критики з історичних, соціологічних, етичних і просто фактологічних позицій. Але, на нашу думку, її детальний і прискіпливий аналіз здатний затулити головне. Головне ж полягає в тому, що церкву запрошують взяти участь у жорстокій, безкомпромісній боротьбі. Це вже має бути не просто конфлікт за храми та майно, а справжня війна, де без крові не обійдеться.

Історичним назвали світові мас-медіа травневий візит папи Івана Павла II до Румунії. Вперше в історії Римський архиєрей відвідав країну, абсолютна більшість (86,8%) населення якої сповідує православ’я. Попри сконсолідовані католицькі меншини (5,1% римо- і 1% греко-католиків), Румунія не тільки в конфесійному, а й в історико-культурному вимірі є саме православною країною, а Румунська православна церква — однією з найчисленніших у світі. За останньою статистикою вона має 21 єпархію, 8941 парафію, 12546 храмів. 8729 священиків. 351 монастир, 6781 ченця, 14 богословських факультетів, 28 семінарій та 33 часописи. Вважається, що церква має 19,8 млн. вірних.

Про візит папи до Румунії йшлося вже дуже давно — відразу після революції 1989 р. Івана Павла II запросив Президент Йон Ілієску. Потім запрошення підтвердив Президент Еміль Константинеску. Однак папа зміг скористатися запрошенням лише тоді, коли до нього приєдналася і Православна церква. Візит папи, який оглядачі часто називали паломництвом, був виразно спрямований на поглиблення діалогу західного і східного християнства, примирення православних і греко-католиків, чиї стосунки в Румунії, як і в усій посткомуністичній Європі, лишаються напруженими, і, звичайно, — на зміцнення усвідомлення європейськості народом, чия європейська ідентичність внаслідок звивів політичної історії останнього півстоліття ставилась під сумнів. Про це говорилося особливо багато. Президент Е. Константинеску в одній зі своїх промов підкреслив, що він однозначно надає перевагу папському баченню Європи, що дихає «двома легенями», перед концепцією зіткнення цивілізацій С. Хантінгтона, для якого Європа зупинилася перед карпатською півдугою. Президент підкреслив також, що своєю культурою, демократичними інституціями, глибоким християнським корінням Румунія належить європейській цивілізації і нагадав папі його слова про два народи, що сформувалися на перехресті культур: то румуни — «латинський народ візантійського віросповідання» та поляки — «слов’янський народ латинського віросповідання».

Прогнози стосовно того, що папський візит буде справою виключно політиків та медіа й залишить байдужим румун, не справдилися. Івана Павла II зустрічали величезні натовпи, і ще в аеропорту румуни піднімали перед понтифіком плакати «Ut unum sint» — «Щоб бути одно». Сподівання на те, що розділене християнство дозріває для примирення й діалогу, висловив і предстоятель Румунської церкви 84-річний патріарх Феоктист. Він також упевнений, що візит папи до православної Румунії — свідчення прогресу у справі зближення двох гілок християнства.

* * *

Точка зору

Експерти про нетрадиційні релігії і міжрелігійні конфлікти

Під час проведення в Києві у листопаді 1998 р. міжнародної конференції «Релігійна свобода в Україні в контексті міжнародного правового досвіду (До 50-річчя Загальної Декларації ООН з прав людини)» експертам з України, що зібралися на цей представницький форум, було запропоновано відповісти на запитання, котрі характеризують сучасну релігійно-суспільну ситуацію в нашій країні. Запитання стосувалися конфліктності в релігійній сфері, форм її вияву, ставлення до нетрадиційних для України релігій, здійснення в Україні свободи совісті. Експертами виступили провідні науковці — фахівці в галузі релігієзнавства та державно-адміністративні працівники практично всіх регіонів України, які вивчали релігійну проблематику не менше трьох років (точкою відліку став рік прийняття нинішньої Конституції). Практично всі експерти мали досвід спілкування з представниками різних релігійних напрямків, у тому числі й нетрадиційних. Ці контакти здійснювалися як за ініціативою самих експертів, так і віруючих; стимулом для них був науковий інтерес або службові обов’язки, набагато рідше — полеміка і зовсім рідко — спільні соціальні програми і громадська діяльність.

Терміни «нетрадиційна релігійність», «нетрадиційні релігійні об’єднання» є дискутивними взагалі; тим більше важко визначити, якою мірою ті чи інші релігії є традиційними для конкретної країни. Експертам було запропоновано низку можливих визначень нетрадиційної релігійності, з-поміж яких їм належало обрати ті, котрі в найкращий спосіб характеризують суть цього явища. Вони одразу відзначили недосконалість усіх запропонованих дефініцій, але віддали перевагу термінові «релігії Нового віку» — 48% з усіх, хто відповів на це запитання. Менш вдалим видаються опитаним терміни «тоталітарні секти» — 20% і «неконвенційні релігії» — 12%. Цікаво, що, незважаючи на обраний термін, збіг відповідей по конфесіях є очевидним. Лідером з «нетрадиційності» виявилися вірні Товариства свідомості Крішни — 88%, далі йдуть буддисти — 60%, громади РУНвіри — 60%,Новоапостольська церква — 56%, Церква Христа — 56%, Церква Повного Євангелія — 52%, інші харизматичні рухи — 44%. Набагато рідше відзначали Російську вільну (закордонну) православну церкву (20%), Свідків Єгови (16%); Християн євангельської віри поза союзами (16%), Російську істинно-православну церкву (12%), Німецьку євангелічно-лютеранську церкву (8%), старообрядців (8%), адвентистів сьомого дня (8%). Тобто, як бачимо, і експертам важко дійти згоди у визначенні «нетрадиційності».

Досвід вивчення релігійних конфліктів дозволив експертам виокремити їх причини, які було проранжовано таким чином. Перше — це суперечки за право володіння культовими спорудами та майном — на них вказали 88% опитаних. Друге — це втручання політичних партій і громадських організацій (60%). Третє — некомпетентність місцевих органів влади (56%). Далі йдуть: загальна криза й поширення беззаконня (36%) та намагання перенавернути вірних інших церков (32%).

Крім того, експерти відзначили й такі причини як загальний низький культурний рівень і безконтрольність дій священнослужителів. Водночас опитані зауважували, що вказані причини можуть бути лише виявом більш глибинних економічних, соціальних та інших передумов виникнення релігійного конфлікту. Наприклад: суперечки з приводу володіння храмом та майном виникають не лише тому, що бракує церковних будівель, а право на володіння юридично чітко не визначено, не лише через можливу некомпетентність місцевих властей, а й через політичний протекціонізм певній конфесії з боку вищестоящих органів влади.

Те, що у країні реально наявний протекціонізм щодо певних релігійних інституцій, констатували 68% респондентів. Цей протекціонізм має і загальнодержавний, і регіональний характер. Передусім політичною підтримкою користуються православні церкви (головно, на думку експертів, УПЦ Київського патріархату й УПЦ в єдності з Московським патріархатом) та УГКЦ (природно, в регіонах домінування тієї чи іншої церкви). Відзначивши, що місцеві власті дуже часто сповідують принцип «одержавлення» домінуючої у регіоні церкви, експерти майже одностайно (76%) засудили таку практику. Разом з тим на запитання «Чи всі релігійні організації мають однакові можливості для реалізації своїх цілей?» 72% експертів дали негативну відповідь. Частина з них вважає, що лише громади, які мають статус юридичної особи, отримують рівні можливості для своєї діяльності. Йшлося також, з одного боку, про політичні обмеження «нетрадиційників» і, з іншого, — про те, що закордонні церкви (тобто ті ж самі «нетрадиційники») мають серйозні фінансові переваги.

Говорячи про відносини традиційних і нетрадиційних релігій в Україні, 80% опитаних визначили ставлення православних церков до нетрадиційних релігій як вороже, а 32% — як конкурентне. Визначаючи можливість зміцнення позицій нетрадиційних релігій найближчим часом, експерти поділилися, але частина вважає, що невдовзі громадська думка буде спроможна толерантно сприймати нову для України релігійність.

Під час опитування з’ясовувалося питання: «Що, на Ваш погляд, найбільшою мірою впливає на характер громадської думки в її ставленні до нетрадиційних релігійних рухів?» (Дозволялося обрати кілька варіантів відповідей). 68% опитаних переконані, що це — засоби масової інформації; 64% вказали на позицію традиційних церков; 44% — на діяльність самих «нетрадиційників». Найменше експерти схильні пояснювати характер ставлення до новітніх рухів позицією держави — 12%. Крім того, згадувалась необізнаність з віровченням та реальною діяльністю нових релігійних утворень, що спричиняється до відповідного сприйняття їх громадською думкою.

Що ж до необхідності існування громадських організацій, які б протидіяли поширенню нетрадиційної релігійності, то 64% експертів не вважають, що в цьому є потреба. На думку 20% опитаних, такі організації потрібні для допомоги тим, хто прагне самостійно полишити групи, які можна визначити як «тоталітарні секти».

Як взагалі експерти оцінюють конфлікти на релігійному грунті? Наскільки гострими вони їм видаються? 44% опитаних зазначили, що конфліктність у релігійному середовищі зменшується; 32% вважають, що ситуація в цій сфері контролюється. А врегульовувати конфлікти повинні, на думку 44% експертів, спільні комісії самих учасників протистояння. 16% фахівців хотіли б покласти цю функцію на державні адміністративні органи, стільки ж — на громадські організації, а майже третина — на незалежних експертів — фахівців з конфліктології. І нарешті більшість — 64% опитаних — вважають, що подоланню конфліктів сприятимуть спільні конструктивні зусилля суб’єктів конфлікту й державної влади.

Олена Нікітченко,
Одеська державна юридична академія

Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 23-28