У закарпатському монастирі монахи жувуть за афонськими правилами
Ольга ЖАРОВСЬКА. - "UA-Reporter", 19 травня 2010 року
Свято-Пантелеймонівський монастир (Московського патріархату) хоч і розташувався біля самого Хуста, проте знайти його непросто, бо, можна сказати, замаскувався у тутешньому гірському урочищі, яке називають Колесарово.
Він цікавий тим, що його засновник – ієромонах Мелетій – запровадив тут афонські правила, котрі витримати під силу не кожному монаху. Михайло Рущак під впливом сестри у 16 років перейшов у православ’я (на Закарпатті була поширена католицька й греко-католицька віра).
У 1925 році у 23-літньому віці вирушив на святу гору Афон, де став послушником Свято-Пантелеймонівського монастиря і постригся в монахи під іменем Мелетій. Через два роки повернувся знову до Хуста, причиною цього, кажуть, була хвороба. Тут деякий час він служив на приходах, але у 1934 році знову відправився на Афон. Цього разу прийняв велику схизму з іменем Лука й пішки повернувся до Хуста.
Він поселився в урочищі Колесарово, вибивши печерку у скалі, й розпочав пустинне життя. З часом люди побачили дим, який вечорами йшов з лісу, й пішли туди, аби розвідати, що то є. Коли місцевий житель Василь Росоха довідався, що на горі живе монах, запропонував йому півгектара своєї землі. Отримавши ділянку, отець Мелетій розпочав будівництво монастиря, а точніше келії та каплички на честь Святого Пантелеймона. І запровадив афонські правила, за якими Богослужіння проводиться вночі. Їсти можна лише два рази в день, не вживаючи м’яса. Певно, таке аскетичне життя не кожному монаху під силу. Не дивно, що у скиті ніколи не проживало багато монахів. Але навіть декілька чоловік зуміли звести тут невелику дерев’яну церкву, побудували сараї для худоби. На розкопаних вільних землях монахи вирощують картоплю, кукурудзу.
Неподалік першої печерки є джерело. Монахи розповідають, що отцю Мелетію доводилося носити воду з річки під гору за кілометр. І він не раз молився і просив Бога, аби поблизу десь з’явилася вода. Згодом зі скелі вийшов потічок, де монах видовбав отвір і з джерела вже брав воду. З цього місця Хуст видніється, як на долоні.
1952 року скит закрили, зробивши тут приходську церкву. Послушників перевели в інші місця. Вони ніяк не хотіли залишати свій край і якось протрималися тут до 1956 року. Згодом отець Мелетій був переведений в Теребельський монастир. А у 1961 році закрили і розібрали монастирську церкву.
Ще при отці Мелетії до монастиря прийшли два брати на прізвище Бонь. Після того, як церкву закрили, отець Діонісій (молодший з братів, був послушником з 12 років) подався в Росію, де 15 років був настоятелем приходів у Костромській області. І все-таки у 1990 році він повернувся на рідну землю. Своєю добротою і набожністю притягував до монастиря людей, з допомогою яких у 1992 році на місці старої церкви почав будувати нову. Монахи, які прийшли сюди, відремонтували старі дерев’яні будиночки, господарські споруди – їх чудом зберегли три монашки, які тут поселилися у 1961 році. Певно, цьому допомогло розміщення монастиря – він добре захований від людського ока. Зараз тут проживає лише одна 82-річна Макарина, за якою доглядають настоятель скиту отець Діонісій і монахи.
Будуючи нову церкву, монахам треба було знести схил землі, який нависав над нею, і таким чином звести захисну стіну, аби вберегтися від зсуву грунту. Згодом у скелі на глибині семи метрів зробили невеликий печерний храм, який освятили у 1995 році на честь Іова Почаївського і називають його зимовим.
Зараз тут проживають архімандрит Діонісій і декілька монахів. В неділю Богослужіння проводяться за звичайним стилем і на службу приходять місцеві прихожани. А на празник святого Пантелеймона збираються тисячі паломників. На місцевому кладовищі (спільне із мирським) у 1983 році поховано отця Мелетія, як він заповів. Кажуть, що його молитви зцілювали багатьох хворих, і так само сильні молитви й отця Діонісія.
