Формула боротьби. Як дисидент Мирослав Маринович став авторитетом нації - спецпроект НВ
Як дисидент Мирослав Маринович, засуджений радянським судом за брехню і антирадянську пропаганду, став одним із найавторитетніших людей в сучасній Україні та керівником одного з кращих вищих навчальних закладів
У Пермській тюрмі група ув'язнених про щось гаряче сперечається з наглядачем. Сторони явно не знаходять спільної мови. І тут повз них проходить в'язень. “О, ось він не дасть збрехати! Підійдіть, будь ласка!" — звертається наглядач до ув'язненого Мирослава Мариновича. Іронія ситуації полягає в тому, що український дисидент, який уславився в тюрмі як чесна й безкомпромісна людина, був засуджений за брехню і антирадянську агітацію.
Маринович, відомий радянським спецслужбам як антисовєтчик та обманщик, справді не брехав би. Бути на боці правди — його кредо. З кінця 1960‑х — ще зі студентських років — життєві принципи і загострене почуття справедливості змушували його відстоювати права в регламентованій рамками радянського режиму країні.
Сам він каже, що навіть у найстрашніші хвилини, коли думав, що помирає, жодного разу не пошкодував про свою позицію. “Добро не виграє кожну битву, але перемагає у війні,— говорить тепер Маринович.— Ця перспектива була в мені з самого початку: я буду на боці добра, навіть якщо буду програвати".
Зараз Маринович відстоює добро в Українському католицькому університеті (УКУ), який називають у числі найбільш прогресивних ВНЗ країни. Він — незмінний віце-ректор цього навчального закладу, який всього за 13 років існування перетворився на один з кращих майданчиків з підготовки журналістів та бізнес-управлінців. Згідно з даними міжнародної дослідницької компанії Hay Group, УКУ входить в першу п'ятірку українських ВНЗ, популярність яких швидко зростає.
Крім цього, дисидент працює в так званій Несторівській групі, яка після Євромайдану розробляє бачення місії України. Документ, який вийде в підсумку, ляже в основу стратегії країни. Подібний досвід роботи в інтелектуала вже є: на початку 2000-х він розробляв подібний документ для Львова, який у результаті допоміг йому перетворитися в одне з найуспішніших вітчизняних міст.
Право на слово
На момент ув'язнення — сім років колонії і п'ять років заслання — Мариновичу було всього 27 років. До того моменту він вже мав вагу в дисидентських колах України, а також значний список гріхів у папці слідчих КДБ.
Збирати компромат на молодого українського націоналіста держбезпека почала ще в роки його навчання у Львівській політехніці, де він мав необережність критикувати радянський лад. Перше серйозне попередження Маринович отримав у 1973 році, коли з друзями поклав квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві. "Злочин" полягав у тому, що він вшанував пам'ять офіційно визнаного поета, який помер в Росії, 22 травня — у день його перепоховання в Україні. Відзначення цієї дати радянські спецслужби вважали проявом націоналізму.
З Шевченком пов'язаний ще один випадок, який уславив Мариновича далеко за межами дисидентських кіл. У 1976 році він і його друг Микола Матусевич під час святкування чергової річниці дня народження Тараса Шевченка, яке відбувалося в Київській філармонії, вийшли на сцену і заспівали Заповіт. Офіційна програма, яка складалася з пісень про те, "як добре в країні радянській жити", і читання щоденника Шевченка російською мовою, головного твору українського поета не передбачала.
"Вечір проходив російською мовою, і це був ляпас усьому українському",— пояснює своє тодішнє обурення Маринович: він просто не міг стерпіти такого знущання. Вийшовши на сцену, він трохи підстрахувався, сказавши, що Заповіт Шевченка дуже любив Володимир Ленін. Втім, підстраховка не допомогла. Коли він заграв на роялі, одна з організаторок концерту закричала: "Концерт закінчено!" Але глядачі підхопили Заповіт, а коли вимкнули світло, заспівали ще голосніше.
"Це була повна поразка тих, хто бігав і кричав про те, що концерт закінчено",— згадує Маринович.
Коли все закінчилося, виходити з філармонії друзі побоювалися, до того ж біля входу стояв автомобіль, і вони припускали, що в ньому сидять гебісти. Але тут же поруч стояли люди, що вийшли з концерту. Вони оточили сміливців і провели до метро.
Тоді КДБ Мариновича не зачепило. “Я щасливий, що був причетний до цього моменту,— говорить він про ті події тепер.— Такі жести повинні бути у народів, на них повинні рівнятись українці, тому що це стверджує людей в якихось ціннісних позиціях, дає приклади відваги".
Заарештували молодого дисидента в 1977 році. “Рано-вранці наполегливо подзвонили в двері,— згадує день арешту Таміла Матусевич, сестра кращого друга Мариновича, в квартирі якої вони тоді жили.— Спочатку ми не відкрили, тому що розуміли, хто прийшов, але вони дзвонили і дзвонили".
До арешту він був готовий. До того моменту Маринович вже півроку був членом Української Гельсінської групи, що займалася правозахисною діяльністю. Тоді там було всього десять сміливців, які збирали свідчення порушень прав співвітчизників, а також намагалися налагодити акредитацію в Києві зарубіжних журналістів.
“Це було розвінчанням радянського міфу, у який вірили мільйони людей на заході,— каже про діяльність Гельсінської групи Йосиф Зісельс, дисидент, який також був її членом.— Ми показували, що гарний фасад брехливий, за ним — кров і злочини".
Проте радянський суд трактував таку діяльність за статтею "антирадянська агітація і пропаганда", та засудив Мариновича на максимальний термін покарання — сім років колонії.
У таборі серед політичних він швидко став користуватися авторитетом, розповідає Олесь Шевченко, який перебував в ув'язненні разом з Мариновичем (пізніше був депутатом Верховної Ради I скликання): "До нього приходили, щоб вирішити якусь конфліктну, складну ситуацію або просто за порадою".
Шевченко згадує про спільне святкування Великодня в 1981 році. Напередодні тюремники попередили ув'язнених, що релігійний обряд заборонено. “Але ми принесли з їдальні хліб, а в бараці у нас були повидло і соняшникова олія,— згадує Шевченко.— З них ми зліпили паску". За цю вільність всіх ув'язнених тоді відправили в штрафний ізолятор.
Однак Маринович не промовчав: він написав листа до Папи Римського про порушення прав віруючих у радянських тюрмах. "Написати його було не можна, тому він "писав" його в голові,— згадує Шевченко.— А потім переніс на папір і передав на волю".
Як не дивно, лист Мариновича до понтифіка дійшов, і він навіть відправив молебень на підтримку радянських політв'язнів.
Варлам Шаламов, який пройшов сталінські табори, писав про них, як про місце, де відбувається "розлюдинування". Маринович, навпаки, згадує своє життя за колючим дротом як час інтенсивного духовного зростання. По-перше, у таборі, за його словами, зібралося блискуче інтелектуальне суспільство, в тому числі письменники Микола Руденко, Євген Сверстюк, поет Зеновій Красівський.
Під їхнім впливом Маринович почав писати у в'язниці вірші й підготував книгу Євангеліє від юродивого, яку випустив після звільнення. Тепер він стверджує, що саме в ув'язненні знайшов віру в Бога.
З Божою допомогою
Повернення Мариновича в Україну збіглося з початком перебудови. Тоді ж він починає займатися богослов'ям. Спершу були статті про міжцерковне миролюбство в газеті міста Дрогобича, де він оселився після ув'язнення. “Кінець 80‑х — це був час міжконфесійних конфліктів,— пояснює він вибір теми.— Я страждав від цього, мені це бачилося абсурдним, немудрим і непатріотичним, таким, що шкодить незалежності України".
Пізніше Мариновича запросили читати курс лекцій про історію релігії в Дрогобицькому педагогічному університеті. А після вивчення курсу історії релігії в США він створив і очолив Інститут релігії та суспільства при Львівській богословській академії.
Паралельно він починає роботу в українському відділенні асоціації Міжнародна амністія і відмахується від пропозицій іти в політику — йому не раз пропонували балотуватися в народні депутати. Мариновича не вдалося умовити навіть його другові В'ячеславу Чорноволу, дисиденту і політв'язню, а пізніше — засновнику Народного Руху України.
Зараз Маринович зайнятий тим, що любить,— науковою роботою в УКУ. Курси лекцій він не читає, але час від часу виступає перед студентами зі спеціальними надихаючими "проповідями". “Він — наша жива совість,— каже Отар Довженко, журналіст і викладач Школи журналістики цього навчального закладу.— Його присутність гарантує, що в УКУ немає корупції, немає підводних каменів".
За Мариновича УКУ став одним з найдинамічніших університетів країни — він постійно розвивається, каже журналіст і медіаексперт Євген Глібовицький, який працював разом з Мариновичем спочатку в Унівській групі, яка розробляла бачення Львова, а зараз — у Несторівській групі, яка працює над стратегічним баченням України.
“В Унівській групі він робив неймовірну кількість роботи,— з захопленням розповідає Глібовицький.— Причому такої, якою людина його статусу може знехтувати. Це його релігійна установка. Маринович не хоче практикувати гординю".
Багато знайомих з ним людей говорять про його вражаючу чесність і внутрішню свободу. А розмовляючи з НВ, Маринович згадав історію про те, як ледь не відмовився від своїх переконань. Це було в Києві на початку 70‑х. Молодий Маринович довго не міг влаштуватися на роботу через втручання КДБ. Одного разу його по знайомству запросили спробувати себе на престижне місце — у редакції Української радянської енциклопедії.
"І я йду на інтерв'ю і кажу собі пошепки, що якщо мене візьмуть на роботу, то 22 травня до пам'ятника Шевченку не піду",— зізнається тепер Маринович.
Зараз він з соромом згадує той випадок і додає, що саме переконання, що без компромісу не вижити,— характерна риса радянської людини. Такий спосіб мислення працює до цих пір, і саме він — причина того, що країна не може радикально змінитися, зауважує він на завершення розмови. Проблема долі країни сьогодні для Мариновича — найважливіша.
Спецпроект підготував Роман Фещенко
