Архиєпископ Ігор Ісіченко. Досвід Патріярха Мстислава – виміри й оцінки
Песимістичні настрої, що їх провокувало релігійне життя православної спільноти України протягом останніх двох десятиріч, реґулярно ставило під сумнів успіх місії Патріярха Мстислава. У церковних колах, наближених до посткомуністичної бюрократії, переважало зверхнє ставлення до Патріярха. Адже, духовно очоливши Українську Автокефальну Православну Церкву в Україні, він так і не досягнув її адміністративного підпорядкування київській кафедрі. Після утворення ж Української Православної Церкви Київського Патріярхату Патріярх Мстислав проти його волі став її символічним, але безвладним лідером. Проголошене Патріярхом Мстиславом об’єднання єпископату в Україні та в діяспорі в спільний Архиєрейський Собор лишилося декларацією. Єпископат УАПЦ в Україні зрадив Патріярха за першого ж серйозного випробування. Саму УАПЦ в Україні, починаючи з бунту митрополита Іоана Боднарчука, невпинно лихоманило, аж доки її більша частина не виступила відверто проти фундаментальних засад Київської Церкви й не опинилася зрештою під цілковитим впливом Московського Патріярхату. Спекуляції на пам’яті Патріярха Мстислава до невпізнання спотворили його образ, фальсифікуючи недавню історію на догоду сучасним політикам.
Легенда часом виявляється важливішою за реальність. Немає що говорити, в епоху боротьби України за власну державність легенда Патріярха Мстислава успішно змагалася з реальною постаттю інтеліґентного літнього полтавчанина. Патріотичній верстві українців потрібен був символ, що уособлював тяглість визвольних змагань, несхитність служіння ідеалам, відкритість до діялогу з опонентами й твердість переконань. Скороспілі владики, які прийняли свячення без участи визнаного ними за предстоятеля митрополита Мстислава, очікували на нього, уявляючи його міцним господарем, що закріпив би їхній юридичний статус і наповнив бюджет УАПЦ американськими коштами.
Патріярх же виявився несподівано живою для його поважного віку, дуже самобутньою особистістю. Він умів лишатися самим собою і не підлаштовуватися під фальшиві образи колективної гри, сформовані в добу національного пробудження. Його ідентичність загартувалася досвідом сеймової боротьби й тривалого вигнання, з яких останні чотири з лишком десятки років припадало на життя у вільному світі. Пригадаймо, як часто у відповідь на скарги про брак канонічного визнання він закликав спершу визнати самих себе! Пізнання власної тотожности, подолання штучного розриву традиції Київської Церкви, реконструкція соборних засад парафіяльного та єпархіяльного життя були величезним здобутком Українських Православних Церков у діяспорі. Саме цей здобуток складав основу досвіду Патріярха Мстислава.
Ось ця міцна ідентичність і виявилася головним каменем спотикання в зустрічі з українською реальністю. Церковна єрархія й політичні лідери України не звикли почуватися вільними й мати справу з вільними людьми. Вони вийшли з тоталітарної імперії, у творенні якої Православна Церква відіграла свою сумну роль. Сформованих совєтськими реаліями священнослужителів лякали втрата зовнішнього контролю, вихід з-під опіки влади, необхідність самостійно приймати рішення. Чимало з них відчували приховану ностальгію за старими часами, за суворою централізацією й безальтернативністю державної релігії. Самобутність же київської церковної традиції для священиків, вихованих у московській, ленінградській і одеській семінаріях, здавалася націоналістичним міфом. Пригадую, на початку 90-х рр. минулого сторіччя один із чільних ієрархів Московського Патріярхату в Україні в’їдливо спитав мене на міжконфесійній зустрічі: «То що ж, Ви хочете сказати, існує якась особлива українська церковна архітектура?» І весь його вираз свідчив, що владика здивований навіть чути таку єресь.
Не можна забувати, що рух за відродження УАПЦ в Україні до приїзду Патріярха Мстислава практично цілком зосереджувався в традиційно католицькій Галичині. Патріотичні переконання більшости галичан унеможливили після 1989-1991 рр. збереження на цім терені структур Московського Патріярхату. Вимушений перехід до УАПЦ значної частини священнослужителів Московського Патріярхату диктувався суто праґматичними почуттями. Вони не могли лишатися в Московському Патріярхаті, аби не втратити парафій, але й боялися переходити до УГКЦ, бо не хотіли коритися суворішій канонічній дисципліні та ще й остерігалися повернення старої влади. За цих умов УАПЦ виявлялася для них достатнім компромісом, аби не бути звинуваченими в співпраці з Москвою та не опинитися в конфлікті з посткомуністичною бюрократією. Лише поодинокі пастирі на чолі з настоятелем Петропавлівської церкви Львова о. Володимиром Яремою виявилися здатними відчути історичну перспективу Київської Церкви й зрозуміти УАПЦ як шлях до її відновлення.
Ідея запровадження патріяршого управління була породжена не тільки революційним запалом у протистоянні совєтській імперії. Прагнення мати свого патріярха диктувалося в Галичині бажанням адекватно протистояти УГКЦ, глава якої з часів блаженної пам’яти митрополита Йосифа Сліпого послугувався патріяршим титулом. Схема ж патріяршого устрою, як і статут про управління УАПЦ, були скопійовані зі статуту Російської Православної Церкви, підготованого з огляду на новий закон СССР про свободу совісти і релігійні організації. КҐБ не втрачало надії бачити патріярхом залежну від себе людину. Відомо, що перед Помісним Собором 1990 р. активно здійснювалася аґітація його делеґатів за вибір на патріярха архиєпископа Іоана Боднарчука. Вже навіть збиралися підписи за цей вибір.
Патріярх Мстислав репрезентував якісно інший церковний устрій, зрослий на поєднанні історичного досвіду Київської церкви з її міцними соборними традиціями та практики душпастирського очолювання етноконфесійної меншини у ліберальних демократіях Заходу. Патріярх дуже критично ставився до ідей відновлення державно-церковного симбіозу в дусі царського синодального православ’я. В його присутності принизлива запобігливість мирянина перед священнослужителем, а священнослужителя – перед чиновником здавалися особливо недоречними. Патріярх умів триматися гідно й очікував того самого від свого оточення. А ще він розумів: лише повернення до власної, автентичної київської традиції може спричинити реальне духовне відродження України, якого так і не настало зі здобуттям державної незалежности.
Він не мав у цьому однодумців серед єпископату, сформованого потай від самого Патріярха й від власної пастви. Але постать Патріярха пробудила надію серед рядових священиків і мирян, які за рік уже встигли розчаруватися в нових ієрархах. Саме в оточенні 90-річного старця формується здорове ядро церкви, яке збереже її, коли зрадять єпископи. У цьому середовищі знайдуть собі місце зачинателі руху за автокефалію Української Церкви священики Володимир Ярема й Іван Пашуля, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк, львівське та харківське братства апостола Андрія Первозваного. Коло однодумців Патріярха Мстислава росло з кожною його поїздкою Україною, з кожним виступом перед громадськістю. Присутність Патріярха допомагала долати глибоке розчарування суспільною позицією та внутрішнім устроєм Православної Церкви, що наростала наприкінці минулого сторіччя.
Приїзди Патріярха лишалися епізодами в недовгій історії леґального існування УАПЦ до спроби її ліквідації 1992 р. Та саме ці епізоди формували образ Церкви, дозволяли відчути її інакшість порівняно з синодальною традицією. Тому посткомуністична бюрократія боялася імпульсів, що йшли від Патріярха Мстислава. Створення на противагу УАПЦ пропрезидентської УПЦ-КП 25 червня 1992 р., а потім низка розколів у залишках УАПЦ були спричинені головно прагненням захиститися від тенденцій, які загрожували перетворити УАПЦ на реальну духовну альтернативу посткомуністичній владі. Ми були свідками того, як у дусі совєтських традицій Патріярха Мстислава змушували змиритися з новим церковним утворенням 1992 р., як ізолювали його від керівництва Церквою. Але саме тоді Патріярх показав вірній собі пастві реальний приклад принциповости й непохитности у відстоюванні своїх переконань.
Переживаючи надзвичайно драматичний період української дійсності, з перспективи минулого двадцятиріччя ми по-новому бачимо руйнівну діяльність політичних діячів і чиновників, покликану викорінити з церковного життя України досвід Патріярха Мстислава. Кожен церковний експеримент, кожен розкол протягом 1992-2010 рр. мав зовнішні, позацерковні імпульси й очолювався конкретними світськими особами.
1992 р. це були народні депутати Лариса Скорик, Василь Червоній, Микола Поровський, Богдан Тернопільський, за якими бовваніла постать президента Леоніда Кравчука.
1995 р. – секретар Ради Національної безпеки й оборони Олександр Разумков.
2000 р. – безпосередньо президент Леонід Кучма й уповноважені ним віце-прем’єр-міністр Микола Жулинський і голова Державного комітету в справах релігій Віктор Бондаренко.
2005 р. – секретаріят президента Віктора Ющенка та новий голова Державного комітету в справах національностей та релігій Олександр Саган.
Різні за політичними переконаннями, всі ці чиновники єдналися в прагненні включити УАПЦ до системи суспільних інститутів, що обслуговували б державотворчі амбіції нових еліт.
Психологія homo sovieticus була нездатна прийняти Церкву вільною, самостійною, динамічною спільнотою. Політика ж асимілювання Церкви новою бюрократією стала руйнівною для Церков київської традиції. Номінально присутня в суспільному житті України, юрисдикційно поділена Православна Церква фактично згодилася бути елементом політичного декору для олігархічних кланів, що поринули в боротьбу за владу. Відтак же вона змарнувала кредит довіри, наданий їй за часів Патріярха Мстислава, й опинилася в фарватері політичних перегонів та інтриґ. Порожніють храми, якісно й кількісно змінюється вимір покликань. Головне ж – паства православних юрисдикцій виявляється неспроможною до активної боротьби за євангельські ідеали, за справедливе й гармонійне суспільство. Вона фактично капітулює перед реваншистським наступом на Україну імперських сил. Брак розуміння власного покликання знов штовхає низку священнослужителів до боротьби за депутатські крісла на місцевих виборах 31 жовтня 2010 р.
Ці суворі реалії спонукають нас повернутися до досвіду Патріярха Мстислава і по-новому його прочитати. Патріярший досвід полягає в реалізації ідентичности Церкви на шляхах мужнього свідчення Євангелія усім своїм життям, гармонійного сполучення віри й суспільного служіння, послідовного формування в християнської спільноти здорової ієрархії цінностей, звільнення православних українців від комплексів меншовартости,. Церква Патріярха Мстислава – це завжди звернене в майбутнє знаряддя спасіння, що промовляє до суспільства голосно, щиро й відверто, послугуючись зрозумілою для сучасника мовою. І всі ми, вшановуючи досвід Патріярха Мстислава, нині покликані відкрити його для себе самих, для всієї церковної спільноти й українського народу, що переживає важку духовну кризу й шукає перспективи її подолання. Продовження місії Патріярха Мстислава мусить поєднати на засадах його досвіду нас усіх, спадкоємців Володимирового хрещення, покликаних очолити подолання духовної кризи й повернення української спільноти під омофором Константинопольської Церкви-Матері до перерваної, але не втраченої ним київської традиції.
Архієпископ ІГОР (Ісіченко)
