Це я, Україна. Я тут, у вишневім садку.
Із Духом Вселенським, як з Батьком, молюсь-розмовляю.
Ні-ні, я не плачу, це роси… А те, що зітхаю –
буває, не стримаєш суму в годину важку.

Та ви не сумуйте, одважні мої діточки.
Боріться, чувайте, не спіть, і біду перебудьте.
Нічого не вдієш: місток зі старого в майбутнє –
страсного терпіння години – чи дні – чи роки.

Нічого не вдієш – отож не сумуй і не плач,
хай часом так хочеться чашу оцю відвернути…
Та кожний Сократ споживе свій різновид цикути.
Здається, я знову зітхнула. Мій Батьку, пробач.

Мені так непросто. Я бачу, хто зрадив, хто втік,
хто хоче і землю загарбати, й небо забрати,
хто духом заслабне, коли мене кинуть за ґрати,
і хто не зарадить, безсилий, хоч як би хотів.

Та Ти мене вибрав, мій Батьку, й погодилась я.
Ти вибрав моїх діточок – дай їм сили й терпіння.
Щоб згинуло пекло, і щоб відбулось Воскресіння –
потрібне розп’яття. Що ж, хай буде воля Твоя.