Українська Православна Церква, камо грядеши?
На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї.
Тож усе, що вони скажуть вам, - робіть і виконуйте;
та за вчинками їхніми не робіть…
Євангелія від Матвія 23:2-3
В світлі останніх подій в УПЦ досить важко прогнозувати, що буде далі, тому роздуми, що містяться нижче, не є відповідями на питання, але, скоріш, саме питаннями, на які нам усім – українським православним християнам – прийдеться найближчим часом давати відповіді.
Трохи історії
8 липня 2011 року на Помісному соборі УПЦ донедавна один з основних її спонсорів Віктор Нусенкіс був одним з небагатьох делегатів, що активно виступали за обмеження прав УПЦ на користь РПЦ. Але на відміну від інших В.Нусенкіс запам’ятався ще і публічною перепалкою з митрополитом Володимиром, тобто відкритим проявом непослуху Предстоятелю Церкви. Результати голосування на Соборі відомі: лише П’ЯТЕРО делегатів з 228 учасників Собору підтримали ідею щодо обмеження прав УПЦ і, по суті, відмови від її статусу незалежної і самостійної в управлінні, дарований Томосом Патріарха Алексія 1990 року.
Такі результати Собору В.Нусенкіс сприйняв дуже болісно, розцінивши це як свою особисту образу, результатом чого стала його заява про те, що він припиняє підтримувати УПЦ, натомість підтримуватиме організації, що категорично виступають проти автокефалії УПЦ. А винуватцем того, що відбулось на Соборі і своїм особистим кривдником він визначив архієпископа Олександра, нібито заявивши, як про це говорять у певних колах, що «знищить цього молокососа».
А крім того, у п.Нусенкіса виникла ідея зробити блискучий подарунок В.В.Путіну на день його інаугурації як Президента Російської Федерації, подарувавши йому Українську Православну Церкву, яка повинна власноруч відмовитися від власної самостійності і визнати себе пересічною частиною РПЦ. Враховуючи те, що більша частина бізнес-імперії В.Нусенкіса перебуває саме в Росії, а отже її майбутнє напряму залежить від благосклонності В.В.Путіна, такі дорогі подарунки вочевидь є для пана Нусенкіса не зайвими.
Навряд чи Нусенкіс є ідейним натхненником тих процесів, що нині відбуваються в керівництві УПЦ, але саме його називають відповідальним за фінансове забезпечення даної операції, простіше говорячи, спонсором церковного перевороту. Зокрема, згадуючи і про те, що на Соборі 2011 року він намагався досягнути свого не лише своїм красномовством, але і цілком матеріальними «аргументами» учасникам Архієрейського собору. Але владики тоді встояли перед спокусою мамони…
Синодали
Щоб не називати основних учасників останніх подій – митрополита Агафангела, митрополита Іларіона і митрополита Павла – словом, яке напрошується, а саме змовниками, з огляду на його нецерковність, будемо називати їх більш церковним і нейтральним словом, яке тим більш відображає їх посадове становище в Церкві – а саме синодалами.
Враховуючи те, що кожен з трьох митрополитів-синодалів бачить саме себе на місці Володимира, їхня нинішня єдність не повинна створювати ілюзію. Може йтися лише при ситуативну домовленість заради усунення оточення Володимира як потенційних конкурентів (і, можливо, виконання небезкоштовних побажань Нусенкіса). Але справжня боротьба між самими синодалами ще попереду. І якщо вже для усунення Олександра вони пішли на безпрецедентні як для Церкви речі – задіяння структур податкової служби для доведення порушень у фінансовій діяльності Митрополії, то можна лише здогадуватися, якою жорсткою буде боротьба між членами самого нинішнього тріумвірату за владу. Тим більш, що в оточенні кожного з них є достатня кількість фахівців з рейдерських захоплень і усунення конкурентів. І хто сказав, що то, що вже апробовано і на чому набито руку в миру, не можна творчо використати в церкві, тим більш в інтересах «свого» митрополита?
До речі, ще апостол Павло у своєму Посланні до Коринтян забороняв християнам судитися у невірних, тобто використовувати невірних для розв’язання суперечок між собою. Але схоже апостол Павло для митрополита Павла (і інших теж) не указ.
Зауважимо, що порушень податкова так і не знайшла, що не завадило усунути Олександра від керівництва будівництвом Собору з формулюванням «для вдосконалення адміністративно-фінансової діяльності». А те, що зловживань було не виявлено, можна судити хоча б з того, що жодної інформації щодо них не було наведено. Можна не сумніватися в тому, як би смакували порушення з боку Олександра, якби такі дійсно були. І не лише для того, щоб знищити самого Олександра, але щоб і натиснути на Володимира, як мінімум щоб він мовчав, а як максимум, щоб відмовився від Предстоятельства. Але відсутність порушень дала повне право Володимиру, не оскаржуючи синодальне рішення щодо Олександра, заявити про свою повну довіру своєму секретареві.
З трьох синодалів лише Агафангел може вважатися на сто відсотків проросійським кандидатом. Але як раз йому, в тому числі дякуючи його чіткій проросійській позиції, і буде найважче отримати підтримку як на Архієрейському соборі, так і на Помісному. І навіть «аргументів» Нусенкіса може не вистачити.
Митрополита Павла досить важко вважати проросійським кандидатом, попри його вміння прогинатися перед усіма, перед ким треба. Теоретично у Павла були непогані шанси претендувати на місце Предстоятеля після Володимира, але є кілька «але»: саме головне – він не є єпархіальним архієреєм, а тому фактично, по Статуту про управління УПЦ, не може претендувати на предстоятельство.
Спроба Синоду 26 січня зробити Павла квазі-єпархіальним архієреєм, надавши йому в управління Київську єпархію, не вдалась через чітку позицію Володимира, який однозначно заявив, що Павло є лише вікарним єпископом, першим серед інших, але все одно вікарним. Отже, треба думати про єпархію. Але Павло чудово розуміє, що як тільки він виїде з Києва на єпархію, в той же момент він втрачає багато своїх напрацювань і зв’язків, і ті можливості, що дає йому перебування в Києві і намісництво в Лаврі. Тобто є дилема, що краще – виїхати з Києва на єпархію, що з одного боку теоретично відкриває шлях до предстоятельства, але насправді не дає в цьому відношенні жодних гарантій, з огляду на кількість і потугу інших бажаючих, чи залишатися намісником Лаври і знімати належні цій посаді вершки? Але разом з тим Павло не може не розуміти ще одного: попри те, що зараз він фактично зрадив Володимира, він все одно залишається на посаді намісника Лаври креатурою Володимира. І у будь-кого, хто стане наступним Предстоятелем, виникне велика спокуса посадити на це місце свою людину. А те, що усілякі попередні домовленості про взаємоненапад у вирішальний момент можуть перестати діяти, Павло знає як ніхто. Бо в певних колах вперто кажуть про домовленості між Павлом і Олександром про взаємоненапад і взаємопідтримку, зокрема і в протистоянні з Агафангелом, які були відкинуті Павлом.
З огляду на те, що Москва Павлу не надто світло у віконці, можна лише припускати, у яку суму для Нусенкіса обійшлася зміна орієнтації Павла.
І друге «але» для Павла: його нинішня поведінка, яка навряд чи додасть йому авторитету у церковному середовищі.
До речі, Павлу є сенс подумати ще над одним. Недаремно дехто припускає, що жорстка реакція синодалів на Олександра не в останню чергу була викликана негативним ставленням до нього як до фаворита Володимира. Фаворитів у нас дійсно не люблять. Але Павло як намісник Лаври є таким же самим фаворитом. І його життя не порівняти з тяготами служіння на єпархії. Що теж навряд чи додає світлих почуттів до нього з боку єпархіальних колег-архієреїв.
Залишається Іларіон. І не такий прямолінійно промосковський як Агафангел (хоча це вже питання до Москви – чи він влаштовуватиме її), і єпархіальний архієрей. Шанси є, хоча б як більш нейтральна противага тому ж самому Агафангелу. Можна додати, що і Президент йому телефонує (як це було на Соборі 2011 року). Але зараз це навряд чи аргумент, бо загальне враження, що влада в дивний спосіб взагалі усунулась від того, що нині відбувається в Церкві.
Отримавши лист Митрополита Володимира про недоцільність проведення засідання Синоду 21 лютого, який, на думку синодалів викликав сумніви щодо справжності – чи були з їхнього боку зроблені спроби уточнити його істинність безпосередньо у митрополита Володимира, якщо не через його секретаря, то принаймні через керуючого справами УПЦ, якому нині належить така важлива роль, про яку скажемо нижче.
Ми не знаємо цього, але знаємо, що після отримання листа Предстоятеля Церкви про практичну заборону проведення засідання Синоду було розвинуто бурхливу діяльність з боку митрополита Агафангела, щоб члени Синоду такі зібралися, внаслідок чого митрополит Володимир був поставлений перед фактом, що Синод зібрався і проводитиме своє засідання. «Ваше Блаженство, благословіть».
Що це, розуміння того, що роки йдуть, а так хочеться покерувати, чи життєвий досвід, зокрема пов’язаний з Одеською митницею, що хлопці, які дають гроші на вирішення своїх справ, не жартують – можуть і віка, якщо що, вкоротити. Питання до митрополита Агафангела.
Ну з Агафангелом зрозуміло – «ребята, не Москва ль за нами» в прямому і переносному значенні, а також якщо взяти уваги зобов’язання перед тією ж Москвою, в тому числі їхнє матеріальне підкріплення, яке треба відпрацювати. А інші?
За Іларіона не казатимемо, а ось із Павлом дійсно є питання, навіщо це йому. Ще півроку тому, його називали найімовірнішим наступником Володимира, враховуючи як несприйняття архієрейською більшістю Агафангела, так і його відносну проукраїнськість і належність до найближчого оточення митрополита Володимира. Несила терпіти стало, чи Нусенкіс знайшов вагомі аргументи, щоб махнути рукою на Володимира? А до речі, погляньте на умільні фото Павла з Володимиром вже після Синоду 26 січня – першого кроку на шляху узурпації влади. Хоч до ран прикладай:
Запустивши механізм ігнорування листів Предстоятеля на тій підставі, що ми, мовляв, сумніваємось щодо їх справжності, синодали запустили дуже небезпечний для церковної дисципліни механізм. Адже тепер будь-який клірик може не виконувати вказівок свого архієрея, бо сумнівається. І самим синодалам всі свої листи прийдеться підписувати в присутності телекамер, а тим більш, якщо вони, не дай Боже, захворіють, щоб не виникало сумнівів в справжності їхніх підписів. І, до речі, хто сказав, що треба виконувати розпорядження Патріарха, адже ми не знаємо доконечно, в якому він стані і хто там у нього секретар. А хто сказав, що не можна проводити єпархіальні збори без згоди архієрея і попри всі статутні норми? «Ми вже зібралися, владико, будьте ласкаві».
Чи не тому митрополит Іларіон, права рука Патріарха і дійсно розумна людина і аналітик, залишив Київ 26 січня напередодні передостаннього Синоду без особливого натхнення і фактично не підтримав змовників, ой, синодалів? Але хто до нього тепер прислухатиметься? Патріарху теж треба доводити Путіну свою спроможність будувати «русский мир», а відтак і свою корисність для держави Російської, зокрема враховуючи зовсім не безхмарні відносини між Кирилом і Володимиром Володимировичем.
Цікавим є і те, що вививши архієпископа Олександра із складу Синоду і призначивши на його місце як голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків архієпископа Антонія, синодали не стали ухвалювати рішення про його введення до складу Синоду, де він мав би бути за посадою. Тобто не стали розмивати свою більшість в Синоді. Отже можемо припустити і відсутність у них стовідсоткової впевненості не лише у своїй правоті (про такі ліричні речі серед них не йдеться), але і у своїй переможній ході.
По людські шкода архієпископа Митрофана, якому випала невдячна роль публічно коментувати останні події в УПЦ в дусі генеральної лінії партії змовників, а відтак освячувати їхні дії своїм авторитетом. Що це – матеріальна винагорода чи проста земна боязнь втратити посаду? Хай же з цими питаннями розбирається сам владика, донедавна дійсно шанований як один з помічників Володимира, як виважений і розумний служитель, а сьогодні… Всі ми грішні, але якщо ті б’ються за владу, то він за що?
І насамкінець про тріумвірат, що його утворили згадані синодали. Недаремно руські народні казки досить скептично ставились до усіх тріумвіратів, достатньо згадати, кого вони називали «о трьох головах», і як у нього все закінчувалось…
«Деструктивні дії та недостойна поведінка, інтриганство і спосіб життя» владики Олександра
Архієпископ Олександр став членом Синоду лише 15 червня минулого року, тобто сім місяців тому – зовсім недавно. Цікаво, чому про його «аморальність» його колеги по Синоду не казали тоді, коли приймали до своїх рядів? Нагадаємо, що відповідно до Статуту про управління УПЦ, справи у Священному Синоді вирішуються загальною згодою усіх членів, які беруть участь у засіданні, або більшістю голосів, а кожний з членів Священного Синоду в разі незгоди з ухваленим рішенням може висловити окрему думку, яка додається до справи. Щось ми не чули про окремі думки при обранні Олександра до Синоду, зокрема щодо його аморальності. Чи її тоді не було, чи владики про неї не знали, чи Олександр тоді справно її маскував? Але складається враження, виходячи із рішення Синоду від 21 лютого, що за сім місяців архієпископ ну геть зовсім морально розклався.
Але як це поєднати із заявою митрополита Володимира, що він вірить владиці Олександру? Зауважимо, що це заява людини, яка є набагато ближчою до Олександра, ніж кожен з синодалів, і бачить його набагато частіше, ніж вони. Тобто митрополита Володимира синодальне рішення в «аморальності» Олександра не переконало. А практично Предстоятель Церкви повністю дезавуював аргументацію звільнення Олександра, хіба що не назвав її брехнею і наклепом.
А щодо звинувачень Олександра у «хулі на Духа Святого», то найкраще просто процитуємо митрополита Володимира, в духовності якого, здається, ні у кого не виникає сумнівів: «Хула на Духа Святого — це дуже серйозно. Не можна кидатися такими фразами. Це не витримує ніякої критики. З такими речами жартувати не можна… Моє особисте ставлення до цієї людини (Олександра) не змінилося». Складається враження, що не все в діях синодалів є у відповідністю з волею Духа Святого.
Цікаво, що згадане інтерв’ю з Володимиром ще в неділю містилося за посиланням http://orthodox.org.ua/uk/node/11173 на офіційному сайті УПЦ. А вже в понеділок його годі було там шукати. Не відповідає генеральній лінії партії?
«Хула на духа Святого» - блискуче звинувачення з боку синодалів на всіх, хто сміє критикувати їхні рішення. Але для того, щоб звинувачувати в цьому інших, треба і самим бути духовними і робити все чітко з церковними канонами, які, між іншим, не знають ні колегіального управління єпархією (рішення Синоду від 23 грудня 2011 року), ні проведення засідань Синоду попри чітко висловлену думку дієздатного Предстоятеля Церкви щодо такого засідання.
Те, що вдалося Олександру (при всіх його недоліках) і що не вдалось, і навряд чи вдасться (при всіх їх позитивностях) синодалам, так це показати людяне, а не суто офіційне, обличчя церкви і привернути до неї інтелігенцію. Не тих, хто лиш завдяки віянням моди змінив малиновій піджак на костюм від Бріоні, а в душі залишився тим же самим представником покоління накопичення первинного капіталу, але саме інтелігенцію.
Не знаємо, чи приведе русифікація УПЦ інтелігенцію, яка за ці роки свідомо прийшла до УКРАЇНСЬКОЇ православної церкви, до Київського патріархату. Скоріше, це в черговий раз виштовхне її за церковну огорожу, від чого безумовно страждатиме як інтелігенція, так і Церква. Хоча, з точки зору синодалів, може це і добре. А то носяться тут, розумієш, із своїми ідеями, про українськість якусь говорять, пишуть усяке, ще й критикувати наважуються. Ідеальну Церкви їм, бачте, подавай. А ось дзуськи вам!
Що далі? Кому вигідно?
Наразі не відомо, як синодали планують проводити нову редакцію Статуту про управління УПЦ із відмовою від самостійності в управлінні (до речі, матимемо, унікальний випадок, коли церковне керівництво (Патріарх Алексій) погодилось надати таку самостійність, а підлеглі від неї відмовились. «Не бажаємо самостійності, і все тут!») через Архієрейський і Помісний собори УПЦ. Адже собори 2011 року наочно засвідчили наявність в церкві балансу між прихильниками «русского мира» та прихильниками утвердження українськості УПЦ. Кажуть, що навіть «аргументи» Нусенкіса не допомогли. То розмір «аргументів» буде збільшено?
А якщо це вже припускається, і якщо собори таки проголосують за зміни до Статуту і відмову від незалежності в управлінні, то чи не отримують вони назви продажних, так само як і їх учасники? І хто сказав, що бути тушкою церковною більш почесно, ніж тушкою політичною?
Самим найгіршим наслідком нинішніх подій і їх продовження може стати розкол УПЦ по лінії промосковськості / проукраїнськості. Зараз важко прогнозувати скільки парафій нараховуватиме та чи інша частина, і не це головне. Більш важливо те, що на практиці це може призвести до повторення силового протистояння між ними за храми. А нагадаємо, що йдеться про найбільшу релігійну спільноту в Україні, що нараховує більше 12 тисяч парафій в усіх областях України.
Очевидно, що деструктивні процеси в ній посилюватимуть загальносуспільну напругу і відтак служитимуть додатковим чинником послабленням нашої держави. Зрозуміло, що це не відповідає нашим національним інтересам, але цілком відповідає інтересам нашої північно-східної сусідки, озадаченої створенням «русского мира», якого без України бути не може.
Звісно, церква у нас відокремлена від держави, і держава не втручається у внутрішні справи церкви. Але чи розуміє Президент і усяка інша влада у що обернеться розкол УПЦ внаслідок ігор синодалів? Забули як виглядало міжцерковне протистояння початку 90-х? Навіщо повторення цього нашому Президенту? Хоча з огляду на останні кадрові його призначення, будь то Калініна, будь то Саламатіна, складається загальне враження, що наш Президент всупереч здоровому глузду і даному кожному з нас від Бога почуттю самозбереження вирішив, що краще бути губернатором іншої держави, ніж властителем своєї власної.
Розкол УПЦ дійсно є можливим, бо на єпископат ще у Нусенкіса «аргументів» може вистачити, а ось на всіх священиків і парафіян точно ні. І крім того, це лише Володимиру вдавалось внаслідок своєї мудрості утримувати в рамках однієї церкви і крайніх промосковських і свідомих автокефалістів. У представників тріумвірату це навряд вийде – рівень мудрості, виваженості і духовності не той, що у митрополита Володимира.
Звісно, Москва може теоретично замінити усіх українських єпископів, але у неї фізично не вистачить спроможності замінити усіх українських парафіяльних священиків, не кажучи вже про вірних. Зокрема тих, хто сформувався і як священик і як особистість в умовах незалежної України. А відтак синодали можуть прийняти рішення хоч про відречення від самостійності на користь Москви, хоч про приєднання до Японської православної церкви. В кращому випадку вони наразяться на глухий і підспудний супротив низів. «Виконуємо, але дулю в кишені крутимо». Або в церковному виразі – Патріарха за літургією згадуємо, але при цьому ніхто в храмі не хреститься… А змушувати усіх при цьому хреститися – так можна і без парафіян залишитися…
Якщо розкол таки станеться, можна припустити, що кількісний склад Українського екзархату РПЦ буде суттєво меншим за склад УПЦ, зокрема враховуючи те, що всі соцопитування засвідчують, що вже зараз більшість громадян України зараховують себе до Київської, а не Московської церкви. Навіщо ще Москві – питання до неї.
Причому йдеться про церкву, щодо канонічності якої немає жодних сумнівів. Теоретично можна припустити, що частина єпископів, кліриків і мирян перейдуть до Київського патріархату. Але навряд чи більшість. Скоріше це може викликати об’єднання української частини УПЦ, структур Київського патріархату, з можливим приєднанням до процесу і єпархій УАПЦ з подальшим зверненням до Константинополя щодо визнання української церкви. І таке визнання цілком може статися. Принаймні Москві прийдеться дуже сильно попотіти, щоби воно не відбулося.
До речі, останні події в УПЦ надали додаткові аргументи противникам передачі Києво-Печерської і Почаївської Лавр у власність Церкви. Адже одна річ передавати їх УКРАЇНСЬКІЙ православній церкві і зовсім інша справа - робити такі дорогі подарунки на інаугурацію В.Путіну.
В тому, що митрополит Володимир є цілком дієздатним для керування Церквою, не виникає сумнівів після його тривалої суботньої проповіді:
фото: fotolitopys.in.ua
Проте, схоже, саме його одужання і не входить в плани синодалів. Адже вони не могли не розуміти наслідків для здоров’я Предстоятеля свого самочинного рішення щодо проведення засідання Синоду попри недвозначно висловлену думку митрополита Володимира щодо несвоєчасності такого засідання.
Те, що митрополит Володимир цілком є здатним ламати плани синодалів, він чітко показав на прикладі Павла, не поступившись йому Київською єпархією і не давши можливості Павлу вважатися єпархіальним архієреєм, що, нагадаємо, є неодмінною умовою для реального претендування на посаду Предстоятеля Церкви.
Ми не знаємо, як моляться члени Синоду, але точно можна сказати, що якщо в їхніх головах немає клінічної роздвоєності, то запустивши цю гру, вони вже не можуть щиро бажати одужання митрополиту Володимиру. Бо «якщо Бога немає, то слава Богу, а якщо Він є, то не дай Бог». В тому числі і владика Митрофан, усвідомлює він сам це, чи не усвідомлює. А ось це вже точно є гріх.
І щоб його позбутися – залишається одне: в покаянні йти до Предстоятеля Церкви: «Прости, Владико, біс (мамона, бажання влади, Нусенкіс – хай самі обирають правильний варіант) попутав». Він, митрополит Володимир, простить. Адже справжній християнин.
«Звідки у вас ворожнеча і розбрат? Чи не звідси, від пожадань ваших, що воюють у членах ваших? Бажаєте – і не маєте; убиваєте і заздрите – і не можете сягнути; сваритеся і ворогуєте – і не маєте... Просите і не одержуєте, тому що просите не на добро, а щоб використати для ваших пожадань.»
Послання Св. Апостола Якова 4:1-3
Федір Костров
