Розпочався новий рік майже у 1000 вищих навчальних закладах України. Радіти б з того, що за нинішніх складних економічних умов українська освіта не вмерла, і «виробництво» вітчизняних інтелектуалів триває. І, однак, полишаючи осторонь фінансові та організаційні проблеми навчального процесу, давайте поміркуємо над такими, здавалось би, абстрактними питаннями: чи відповідає зміст навчання його меті? Чого і як вчать сьогодні у вищій школі? Адже мета будь-якого навчання — щоб людина, здобувши освіту, змогла в майбутньому якнайповніше зреалізувати не тільки свої фахові знання та навички, а й духовний, особистісний потенціал. Зрозуміло, що самих лише вузькоспеціальних знань для цього не досить. Висококультурну, ерудовану, творчу особистість формують передусім гуманітарні дисципліни. Історія, мовознавчі предмети, література, філософія, етика, народознавство покликані допомогти людині усвідомити себе в контексті етнічних і культурних традицій свого народу, в рамках вітчизняного і світового історичного процесу, з ясувати граничні, смисложиттєві засади людського буття.
А чи є в переліку гуманітарних дисциплін така, що звертається до глибинного в душі людини, вселяє в неї свідомість того, що вона — не випадковість у безмежному Космосі, а істота, яка має високе покликання і призначення, чому запорукою є присутність у ній Духа? Так довго заборонено було думати й говорити про Дух, про Бога, що вважалося, нібито вони справді щезли з нашого життя... І як тепер повернути втрачене, як долучити народ — і найперше молодь — до духовних джерел, розповісти про «нематеріальні» виміри й цінності життя? Як, врешті, ознайомити молодих з духовним досвідом людства, щоб власні сумніви, шукання й відкриття, притаманні юності, не видавалися шаленством, дивацтвом?
Релігія — сфера людського життя, яка досліджується, описується, транслюється різними науками та навчальними дисциплінами. На релігійних проблемах схрещувалися інтереси теологи (богослов’я) та філософії, історії та етнографії, археології та антропології, філології та мистецтвознавства. Для одних релігія була єдиним предметом уваги, а для інших — одним з-посеред феноменів, пов’язаних з різноманітними соціальними й культурними явищами. І лише дві науки досліджували релігію як самостійний предмет: філософія (а з середини минулого століття — релігієзнавство як галузь філософського знання) і теологія.
Що таке теологія, або богослов’я, більшість знає. Сама етимологія слова вказує на те, що це – знання слова Бога і про Бога. Теологія наявна в будь-якій релігії як система обґрунтування віри, сукупне вчення про Бога і була відсутня хіба що у первісних віруваннях, примітивних релігіях. Через догматичні відмінності між різними релігіями, між різними гілками однієї релігії єдина наука про Бога неможлива, отож теологія — завжди конфесійна. Тому теологічні університети або теологічні факультети в університетах є конфесійно орієнтованими, хоча вони можуть прямо й не належати до тієї чи іншої церкви. Зрозуміло, що в Західній Європі, навчаючись на теологічному факультеті, студент опановує християнську, зокрема католицьку чи протестантську богословську науку, в Саудівській Аравії, без сумніву, під теологією розуміються ісламські докази існування Аллаха, в Індії ж для доведення божественного використовується філософія Вед.
Але паралельно з теологічним у рамках одного університету може існувати й інший факультет — Religious Studies, що в перекладі буквально означає «релігійні студії», а в українській мові трактується як «релігієзнавство». Коли знайомишся з навчальними планами обох факультетів, теологічного й релігієзнавчого, то одразу вловлюєш спорідненість в орієнтації. Деякі предмети навіть збігаються, але все ж релігія вивчається там, виходячи з різних уявлень про неї. Чи суперечать вони один одному? Ні, вони існують як паралельні, а інколи й доповнюючі підходи.
Що ж таке релігієзнавство, чим воно займається? Як у нас, в Україні, так і за кордоном релігієзнавство лише конституюється в окремішню галузь філософського, а отже, і гуманітарного знання. У США, де релігію вивчають студенти багатьох спеціальностей, від антропологів до теологів, які об’єднані в «Товаристві наукового дослідження релігій», і досі відсутня єдина комплексна наука про релігію, а релігієзнавство як академічна спеціалізація існує поруч із соціологією, історією тощо. Виходить, що релігієзнавство порівняно молода і, водночас, одна з найдавніших галузей гуманітарних наук. Молода тому, що її складові почали виокремлюватися в самостійну систему знання лише в XIX столітті, а давня — бо окремі відомості про релігію існували вже в стародавніх суспільствах. Якщо визначити дуже коротко предмет релігієзнавства, то це — вивчення закономірностей виникнення, розвитку та функціонування релігії, її будови і різних компонентів, її феноменів, взаємозв’язку і взаємодії релігії та інших сфер людської культури. Таким чином, релігієзнавство як «знання про релігію» майже збігається у своєму предметі з теологією. А якщо так, то чи не краще замість недосформованого, мало й поверхово дослідженого предмета, а в найгіршому випадку – примітивно перелицьованого з радянських часів наукового атеїзму викладати встояне, вивірене століттями богослов’я?
Проте це неможливо. Не кажучи вже про «світськість» державної вищої освіти, яка може бути забезпечена лише дисциплінами, що лежать поза віровченнями, хочеться застерегти від легковажного підходу до теології, нібито наука ця — проста для засвоєння. Як і філософський, богословський факультет у будь-якій країні вважається одним з найскладніших, а тому й найелітарнішим. І це зумовлено самим об’єктом вивчення. Звідси питання: хто викладатиме в українських навчальних закладах богослов’я? Де відразу знайти близько 2 тисяч богословів для державних освітніх закладів, якщо їх бракує релігійним установам? Проблема підготовки богословів для потреб церкви нині стоїть дуже гостро. Богослов готується десятиліттями, довгою традицією, яка, на жаль, в Україні втрачена. Тому не бажано, щоб до вищого навчального закладу приходили як викладачі теології навіть випускники Духовної академії — через молодість і недосвідченість надто легко звести богослов’я до вивчення Закону Божого.
Отож ситуація в богослов’ї ще складніша, ніж у релігієзнавстві, оскільки релігієзнавство як спеціалізація в рамках філософського факультету існує і в Київському національному університеті, і в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», і в Прикарпатському університеті, і в Острозі. Готові до відкриття спеціалізації «релігієзнавство» в Київському педагогічному університеті, Львівському, Одеському, Донецькому, Запорізькому, Харківському, Волинському університетах, Полтавському педінституті. Цікаву співпрацю між релігієзнавством і богослов’ям запропонували в Івано-Франківську. В Прикарпатському університеті на філософському факультеті спільно вчаться майбутні релігієзнавці й богослови. Після бакалаврату (4 роки) релігієзнавці залишаються на магістеріум в університеті, а пошукачі богословського магістерського ступеня переходять до Духовної академії УГКЦ. Добре було б подібну практику запровадити іншим світським І духовним закладам: тут і викладацька взаємодопомога, і раціональне використання коштів на підготовку спеціаліста, і розумний розподіл інтелектуального потенціалу. Але головне — долається відчуженість, яка існує поміж теологами й релігіє знавцями. Українська асоціація релігієзнавців склала і типовий навчальний план, і типові програми курсів (нормативних і вибіркових, загальних і спеціальних), якими можуть скористатися викладачі на перших порах, поки не підготують свої авторські програми. Однак загалом проблема забезпечення навчального процесу підручниками та методичними матеріалами, як зараз говорять, «нового покоління» стоїть вельми гостро. Бібліотеки університетів та інститутів укомплектовані, як правило, підручниками Ю. Калініна та В. Лубського — єдиними, які масовим тиражем встигли вийти у 90-х роках. Зовсім недавно за сприяння фонду «Відродження» видано унікальний підручник групи авторів «Географія релігій» з ілюстраціями, картографічним і статистичним додатками. Але інформаційне поле України не повинне бути наповнене одноманітними концепціями чи монодумками, які обмежують вибір методологічної позиції. Потрібні підручники різних авторів, різних наукових шкіл, різних генерацій вчених та викладачів. У створенні їх, на мою думку, великою підмогою може стати «Релігієзнавчий словник», виданий «Четвертою хвилею» у 1996 році, де зібрано близько 2000 термінів, які поряд з чисто теоретичними проблемами відтворюють сучасні релігійні процеси в Україні, розкривають суть духовних явищ, з якими люди в тій чи іншій формі зустрічаються у своєму повсякденному житті, особливо тепер — у період національного, духовного та релігійного відродження.
Людина і світ. — 1998. — № 9. — С. 6-8.
кандидат філософських наук