Українські церкви: в центр чи на узбіччя світових екуменічних процесів?

Зіставляючи міжконфесійні та внутрішньоконфесійні процеси в Україні й на міжнародному рівні, легко помітити, що як і в більшості інших суспільних ділянок Україна свідомо і вперто виборює свій власний шлях, навіть не намагаючись не те що адаптувати, але бодай ознайомитися із зарубіжним досвідом у сфері міжконфесійних комунікацій. У світовому масштабі дедалі чіткіше окреслюються дві тенденції, які своєю полярністю в основних рисах охоплюють головні напрями розвитку конфесійного життя, - релігійний фундаменталізм, з одного боку, й екуменічна співпраця як відповідь на все помітніші процеси глобалізації - з другого.

Чітко визначити, яка з цих тенденцій сьогодні однозначно превалює в Україні, неможливо. З багатьох причин (поліконфесійність українського суспільства, багатовекторність ідеологічних орієнтацій, слабкість політичної влади, неспроможної підтримати ані фундаменталістські прагнення одних релігійних лідерів, ані ліберальні пошуки інших) релігійний фундаменталізм не став (і напевно не стане в найближчій перспективі) синонімом українського типу міжконфесійних відносин. Але парадокс полягає в іншому: екуменічні цінності - попри часті розмови на цю тему - також відкинуті на узбіччя суспільних уподобань і пріоритетів.

Критично аналізуючи нинішні міжконфесійні відносини в Україні, ми практично не знайдемо прикладів, які б свідчили про генетичну вкоріненість і сьогочасну природну потребу (своєрідне суспільне замовлення) екуменічної ідеології. Це помітно як на рівні стосунків між окремими конфесіями, так і на рівні міжденомінаційної взаємодії (включно із стосунками між окремими деномінаціями, об'єднаними рамками однієї конфесії, наприклад, між різними Православними Церквами).

Найперше помітно, що просто бракує свідомої та авторитетної ініціативи в цій галузі. Безперечно, є протиприродним і надзвичайно дивним, що в Україні - державі, яка відзначається високим рівнем релігійної активності і яка під будь-яким кутом зору дедалі помітніше утверджується у статусі поліконфесійної (зараз у нас функціонують 70 самостійних релігійних напрямів), немає жодної самоорганізованої міжконфесійної структури, яка б акумулювала й узгоджувала міжденомінаційні ініціативи і мала б статус екуменічної асамблеї.

Організована за сприяння уряду (Держкомітету у справах релігій), Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій ні за своїми функціями, ні за характером повноважень не може бути названа екуменічною структурою. Втім, ВРЦ, завданням якої

[6]

є узгодження суперечливих моментів у відносинах між державою й релігійними організаціями, і не претендує на статус екуменічного органу.

За повної відсутності в Україні реального досвіду та практики екуменічної взаємодії цілком логічно виникає запитання: можливо, всі контакти екуменічного характеру українські християнські та інші релігійні організації вирішують на міжнародному рівні, у світових екуменічних організаціях? Проте на карті світового екуменічного руху Україна є якщо не суцільною, то майже суцільною білою плямою. Нагадаємо: жодна з українських християнських церков не представлена як повноправний і самостійний учасник у жодній з авторитетних світових екуменічних організацій.

Лише УПЦ Московського патріархату має можливість брати участь у діяльності Всесвітньої ради церков і Конференції європейських церков, але не як самостійний і повноправний учасник, а лише як структурний підрозділ РІЩ, що має там повносиле представництво. У цьому контексті варто згадати про те, що Синод РПЦ ухвалив скоротити делегацію на VIII Асамблею ВРЦ у Хараре (Зімбабве, 1988 р.) з 25-ти осіб до трьох. За цих умов є очевидним, що УПЦ МП має суто теоретичні можливості участі в роботі найголовнішого екуменічного форуму світу.

Щодо інших церков, то ситуація там ще більш невтішна. Православні церкви - УПЦ КП й УАПЦ - не можуть брати участі у світових екуменічних структурах через перманентний спротив Московського патріархату. УГКЦ як складова частина світової католицької спільноти не може вступити до екуменічних організацій у зв'язку з особливою позицією Ватикану, який не бере участі в діяльності ВРЦ і КЄЦ, а визнає лише екуменічні контакти паралельного рівня з православними, лютеранськими церквами тощо, підкреслюючи таким чином свою виключну позицію у світовому християнстві. Українські ж протестантські церкви (передусім Союз євангельських християн-баптистів і Церква християн віри євангельської) хоч і можуть стати активними учасниками екуменічного діалогу, але рішуче викреслили цю можливість зі своїх не лише поточних, але й перспективних планів. Наприклад, одним з перших рішень утвореного на початку 90-х рр. Українського союзу ЄХБ був розрив контактів із Всесвітньою Радою Церков, де доти українські баптисти брали участь як частина (до того ж найчисельніша) Всесоюзного союзу ЄХБ.

Периферійність екуменічних цінностей для власного саморозвитку продемонструвала зовсім недавно і Українська греко-католицька церква. Аналізуючи 38 надзвичайно вартісних і показових рішень Синоду єпископів УГКЦ, що відбувся у Крехові та Львові 1-10 вересня 1998 р., легко помітити, що серед них немає положень, де було б окреслено церковну візію міжконфесійного партнерства чи щось дотичне до поняття екуменізм. Водночас усі рішення Синоду свідчать про більш ніж активну позицію церкви та її праг-

[7]

нення максимально повно інтегруватися в сучасний світ.

На наш погляд, ця підсвідома демонстрація реальних конфесійних пріоритетів з боку УГКЦ є надто красномовною, а тому заслуговує на більш предметну розмову. Про це важливо згадати ще й із тих міркувань, що Українська греко-католицька церква за всіма позиціями випереджає середньостатистичні показники релігійної активності, якості й ефективності розбудови церковної інфраструктури, об'єктивно посідаючи таким чином провідні позиції в українському релігійному спектрі.

При цьому слід згадати дві спроби започаткування екуменічних діалогів за участі УГКЦ і за посередництва європейських католицьких організацій. Маємо на увазі зустрічі ієрархів і мирян УГКЦ й УПЦ МП у Варшаві та Відні.

Аналізуючи їх, не можна не помітити кілька обставин, які знецінюють весь екуменічний запал подібних зустрічей. Насамперед, вони були зініційовані та фінансовані третьою стороною. По-друге, всі діалоги проводилися поза межами України. По-третє, до обговорення було запрошено явно обмежене (передусім з православного боку) коло учасників, котрі аж ніяк не репрезентують усього спектру релігійно-ідеологічних орієнтацій сьогочасного українського суспільства. По-четверте - ці зустрічі не містили екуменічного виміру; навіть більше - представники Московського Патріархату в Україні згодом повністю відмежувалися від екуменічного характеру зустрічей, назвавши їх нічим іншим як обміном думками, який не має нічого спільного із започаткуванням екуменічних контактів: відомо, що в дуже широких православних колах, зокрема в РПЦ, слово екуменізм мало не під забороною.

Не викликає сумнівів, що надто пильна увага з боку УГКЦ лише до однієї гілки Православ'я свідомо зумовлена цілком конкретними обставинами. Апостольська Столиця не хоче давати РПЦ жодного зайвого приводу до звинувачень у втручанні в справи на її "канонічній" території, бо це може ще більше погіршити ватикано-московські відносини.

Тут також можна віднайти й відлуння реальних еклезіологічних настроїв як у Римо-Католицькій церкві загалом, так і в самій УГКЦ. Маємо на увазі трактування лише УПЦ в єдності з Московським патріархатом як канонічної структури, з якою необхідно розвивати серйозний богословський діалог, і заперечення такого статусу щодо УПЦ КП та УАПЦ. З ними можна налагоджувати організаційне співробітництво, спільно працювати на соціальній та культурній ниві, але не можна мати поважних церковних і богословських контактів як з рівними, оскільки вони не визнані Вселенським Православ'ям, а отже не можуть вважатися церквами у традиційному еклезіологічному значенні цього слова.

Оскільки Ватикан солідаризується з такою позицією Москви та Константинополя, то і Святий Юр (можливо, неохоче та вимушено) мусить узгоджувати свої богословські настанови з жорсткою лінією Апостольської Столиці.

[8]

Таким чином, одновекторність екуменічної політики УГКЦ не дає змоги повністю розкритися тому потужному діалогічному потенціалові, який несе в собі ця церква. З одного боку бачимо постійне апелювання до УПЦ МП, яка або всіляко уникає подібних контактів, або використовує їх для досягнення своїх стратегічних політичних цілей, при цьому насправді максимально згортаючи будь-яку екуменічну діяльність. З іншого ж боку помітне відверте ігнорування інших можливих учасників екуменічного процесу, які зацікавлені в розширенні контактів і постійно демонструють свою готовність до плідної співпраці. (Про їхні реальні можливості вести подібний діалог за відсутності практики екуменічної співпраці говорити досить важко.)

Отож якщо з позицій суто еклезіологічних і церковно-політичних таку тактику можна виправдати, то з позиції екуменічної вона викликає більше сумнівів і запитань, ніж однозначно позитивних оцінок. А як наслідок маємо ситуацію (звісно, що вона зумовлена загальним станом українського суспільства, а не лише позицією УГКЦ; якраз навпаки - відома екуменічна настанова цієї церкви є одним з найоптимістичніших моментів сьогочасного становища), яку контроверсійно, але небезпідставно змалював консультант Всесвітньої Ради Церков з питань Східної Європи Мирослав Матренчик ("Христианский мир", ч. 9, 1998). Він відзначає, що Європа як і раніше залишається розділеною. Єдина різниця полягає в тому, що стіна розділення перемістилася на схід: якщо до падіння Берлінського муру в 1989 р. Європа була розділена за ідеологічним принципом, то тепер - за конфесійним. На його думку, сьогодні між Заходом і Сходом вибудовується нова стіна, яка проходить по східних кордонах Польщі та Угорщини. По один її бік опинилися традиційно православні (тобто східно-християнського обряду) держави, а з другого - католицькі і протестантські.

Що б не казали зарубіжні оглядачі та аналітики, але важко заперечити, що така ситуація зумовлена лише станом самих суспільств, де домінують східнохристиянські традиції, а не нав'язана кимось іззовні. Наприклад, ніхто не наважиться Грецію, де православ'я сповідують 97-98% громадян, помістити на східному боці накресленої Матренчиком умовної стіни.

Але якщо Греція має відносно давню історію входження до західного світу зі своєю східнохристиянською традицією, то сучасна Румунія показує новітній і дуже продуктивний приклад, який з багатьох міркувань може бути корисним для України. Саме Румунія стала першою країною православної більшості, де пройшла чергова, XXII Міжнародна молитовна зустріч під гаслом "Мир -це ім'я Боже". Окрім трьох православних патріархів, у зібранні взяли участь восьмеро католицьких кардиналів (серед них примас Польщі Юзеф Глемп), більше сотні провідних діячів протестантського руху, верховний рабин Ізраїлю Мейр Лау, представники релігій Азії та багато інших впливових релігійних діячів. Поза сумнівом, ця молитовна зустріч у Бухаресті стала генеральною репетицією перед приїздом до країни у травні 1999 р. папи Римського Івана Павла II.

Безперечно, у прискоренні візиту до Румунії папи та інтенсифікації там різного роду екуменічних зібрань можна розгледіти й суто політичні мотиви: Румунія прагне якнайшвидше потрапити до НАТО та Євросоюзу, а тому демонструє свою цивілізованість і європейські стандарти міжконфесійних, а в широкому значенні - ідеологічних орієнтацій.

Та попри це цілком очевидно, що для православної майже на 90% Румунії її східнохристиянська традиція не є ідеологічною перешкодою для поступового входження в Європу й подолання східноєвропейської "стіни розділення". Вона поступово відходить від фундаменталістських схем і концепцій, знаходячи в собі потенціал для реалізації модерно-екуменічного типу міжконфесійних відносин.

Україна теж може в такий самий спосіб вирішити своє двоєдине політико-релігійне завдання: зберегти релігійно-культурну ідентичність і стати інтегрованим членом європейської спільноти. Такий підхід видається найбільш продуктивним у сенсі забезпечення умов для сталого розвитку суспільства.

[9]

Людина і світ. — 1999. — №10. — С. 6-9. (посторінкова номерація)

Андрій ЮРАШ