Український шлях до примирення
Представники православних, католиків, греко-католиків і протестантів виступили із спільною заявою
Міжконфесійна та міжнародна група «Примирення», до складу якої входять Українська Православна Церква (МП), Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква в Україні та Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква України, заявила про готовність сприяти порозумінню між громадянами України та служити справі загального примирення. В цей день відбувся круглий стіл в «Укрінформі», значення якого особливо важливе з огляду на те, що він відбувається в час, коли між членами групи «Примирення», особливо між греко-католиками та православними України, намагаються провести нову лінію геополітичного кордону. Круглий стіл засвідчує що для цих спроб посіяти міжконфесійний розбрат в Україні немає жодних підстав. Навпаки, українські церкви як ніколи раніше спільним фронтом готові боротися за примирення як в Україні, так і більш ширшому контексті, газета «День» друкує стенограму заходу із незначними скороченнями.
Ігор Шабан, голова комісії УГКЦ сприяння єдності християн:
— Історія групи «Примирення», яка існує в Європі як проект діалогу між Церквами, розпочалася у 1984 році. Дві держави Німеччина та Польща попросили Церкви, щоб ті працювали над примиренням між цими державами, що на той час були обтяжені спогадами про Другу світову війну. І цей проект був настільки успішний, що у 1995 році він був розширений на ще дві держави, на Україну та Білорусь. І в такий спосіб виник проект «Примирення в Європі», завдання Церков в Україні, Польщі, Білорусії та Німеччині.
Сьогодні цю групу очолює єпископ Польської Православної Церкви архієпископ Єремія. І до цієї групи входять чотири Церкви, які вже були згадані. Україна в цій групі представлена УПЦ та УГКЦ, РКЦ та Євангелічно-Лютеранською Церквою. Кожного року відбуваються тематичні зустрічі. Що групі вдалося зробити за цей період часу, так це створити умови для своєрідного мосту між церквами на Сході та Заході, мосту між державами, які входять в Європейський союз та між державами, які мають бажання до цього. А також мосту мі Церквою та суспільством. Можливо сьогодні ми переживаємо момент, в який сумуємо і хочемо як Церкви принести свою лепту в діалог, в примирення між українським народом.
Єпископ Боярський Феодосій, вікарій Київської Митрополії УПЦ:
— Перш за все скажу про те, що ситуація, яка лягла на плечі всіх наших співгромадян, це важка ситуація, і не можна сказати, що ми не розуміли, що потрібно буде працювати над примиренням ще з самого початку, коли лишень усе починалося. Ми проводили неодноразово засідання Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій і вже тоді звучала думка, що нам, – Церквам і конфесіям України, – доведеться заспокоювати народ і примиряти людей. На превеликий жаль, наші найгірші очікування справджуються, і те, що сьогодні ми зібрані в групі «Примирення», і те, то кожна конфесія вважає своїм обов'язком примиряти наших людей між собою це великий плюс, і велике благо для народу України. Якщо говорити про Українську Православну Церкву, то останнім часом у ЗМІ з'явилося чимало неправдивої інформації про нашу позицію і про наше ставлення до того, що відбувається в країні. Тому, перш за все, хочу чітко і ясно заявити: Українська Православна Церква виступає за державну незалежність і територіальну цілісність України. Ми засуджуємо дії, спрямовані на розкол єдиної, соборної України і на підрив державного суверенітету. Наша Церква заявляла про це весь цей час, заявляє зараз і заявлятиме надалі!
Україна має бути соборною. Соборною – це не означає монолітної у всьому, а значить різноколірною, і в той же час єдиною. Дуже хотілося б, щоб у нашому і церковному і світському житті звучав такий девіз, який зазвичай приписують святому блаженному Августину Гіппонському, який однаково вшановувався і Східною, і Західною християнськими традиціями: «У головному – єдність, в другорядному – свобода і у всьому – любов». Цей церковний, за походженням, девіз може стати зараз основою життя нашого українського суспільства. Єдність у головному, свобода в другорядному, тобто толерантність як до Сходу так і до Заходу, і у всьому любов. Якщо виховуватиметься в серцях людей любов на християнських підставах, то тоді багато викликів, які стоять перед нашим суспільством буде подолано.
Сьогодні ми закликаємо робити все можливе для пошуку шляхів до мирного діалогу. Нам потрібно вчитися вести відповідальну громадську дискусію, яка не повинна перетворюватися на силове протистояння. Нам потрібно встановити громадянський мир у країні і шукати шляхів до загальнонаціонального примирення.
Особливо скажу про нашу Українську Православну Церкву. Вона на відміну від інших конфесій територіально розташована на всій території України. Якщо інші Церкви або конфесії більш локальні, то УПЦ, маючи понад 12 000 парафій перебуває і на Сході, і на Заході, і на Півдні. І частенько наші парафіяни мають різні політичні погляди. Інколи навіть протилежні. І ми розуміємо, що ми не можемо розділити нашу паству за політичним швом. Тому всі наші звернення, і спільні звернення в останні місяці Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій були спрямовані на примирення. Причому всі конфесії були згодні з нами в цьому, і ми були згодні з ними. Тому всі наші документи виходили з фундаментальної пастирської позиції. Ми прагнули всіляко віддалятися і навіть уникати якихось політичних формулювань.
Ми віримо, що Україна витримає всі випробування, і тому вже сьогодні ми повинні думати про те, що на наше суспільство чекає непростий шлях примирення. Скоріше за все, цей шлях буде довгим і важким. Ми маємо відновити довіру один до одного. Ми маємо навчитися приймати один одного такими, якими ми є.
Громадянське примирення може бути побудоване лише на фундаменті миру з Богом. Ми постійно бачили і бачимо часом пряме нехтування Божих заповідей. На наш превеликий жаль, сфера політичної діяльності залишається сферою вільною від християнської моралі. Ми маємо розпочати з повернення до християнських цінностей. Ми повинні, перш за все, примиритися з Богом і лише перебуваючи в мирі з Богом, ми зможемо побудувати і міцний громадянський мир. Проситимемо Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він Сам відкрив нам шлях до подолання тієї важкої кризи, в якій перебуває сьогодні Україна.
Єпископ Борис (Гудзяк), голова відділу Зовнішніх Церковних Зв'язків УКГЦ:
— Дозвольте поділитись трьома тезами. Я є людиною надії, доброї гадки і я думаю, що ж дуже багато позитивного у нашому суспільстві, і це наведу у дещо ширшому контексті. Дозвольте трохи накреслити цей контекст і зрозуміти коріння ініціативи примирення.
Сьогодні останніми годинами в Нормандії (Франція) зустрічаються керівники різних держав, щоби спільно відзначити подію, яка причинилася до завершення Другої світової війни. Важливо підкреслити, що сьогодні німці відзначають разом з нащадками альянтів початок визволення Європи від нацистів, визволення і Німеччини. Чому це було можливо? Бо німці подивились у свою історію і назвали речі своїми іменами. Для примирення важливо є називати речі своїми іменами. Нюрнберзьке осудження нацистського минулого і цілий ряд різносторонніх соціальних, освітніх, політичних процесів дозволили німцям стати на відстань цього минулого, його належно осудити і рухатись вперед. Це, до речі, і було передумовою економічного благополуччя країни, яка сьогодні має провідну економіка, після того, що вона була вщент зруйнована. В наших теренах, червоний тоталітаризм, на відміну від коричневого, ніколи не був названий своїм іменем. І його рецидиви, мутації, ще є з нами. Але сьогодні вони є менше з нами, ніж це було півроку тому. Тому, мені здається, що те, що ми бачимо в нашому суспільстві, ті рани, ті втрати – вони пов’язані з тим болісним процесом називання речей своїм іменем.
Ми на відстані, буквально кількасот метрів, від місця, де місяцями збирались сотні тисяч людей, серед яких регулярно серед ночі були священники з молитвою. Були різних конфесій, але стояли спільно. З десятого грудня минулого року, ВРЦіРО одностайно повторювала чотири тези: президент і влада не можуть ігнорувати свій народ; насильство з боку держави та з боку протестувальників є недопустимим; усі дії та слова про поділ України є аморальними; діалог – єдиний вихід з суспільних суперечностей. На жаль, керівництво держави не змогло цього почути і результатом є сотні жертв, які ще помножуються. Але в суспільстві деякі речі є названими своїм іменем. І один з аспектів цієї «іншості» є те, о Церкви сьогодні спілкуються і співпрацюють на певній платформі в гострих суспільних ситуаціях, так як мабуть ніколи в історії незалежної України. Це, також, пов’язане з новим поколінням. Ми бачимо як молоді представники конфесій в особливий спосіб знаходять спільну мову і спільно моляться.
Перед нами непростий шлях, але вже багато пройдено. І ця ініціатива, яка виринає з гіркого досвіду, ініціатива, яка є постійно підтриманою німецькими протестантами, за що ми вдячні, віддзеркалює певну віру в можливості повного примирення, які вже реалізувалися для декого, а для декого є ще попереду. Хто думав 70 років тому в Нормандії, що німці і французи примиряться? Сьогодні онуки тих, які воювали на крутих берегах, навіть не уявляють собі смертельної ворожнечі, жертвами якої стали мільйони. Хто міг уявити, що німці з поляками примиряться? Ближче до нас: хто міг подумати, що стосунки між українцями і поляками можуть стати такими близькими? У жовтні 2013 року представники ВРЦіРО разом поїхали до Брюсселю декларувати свою підтримку європейського розвитку України. Два тижні тому, в голосуванні на виборах, побачили при наявності 21 кандидата неймовірну консолідацію людей, які голосували за когось, але більше голосували за щось - за мир, за примирення, за деідеологізацію, за подолання непозбавленого серця і душі прагматизму, і за все те, про що ми сьогодні говоримо, за те, про що ми молимося. Консолідація українського суспільства, окрім цих жахливих проявів насильства, які не можна не сказати провокуються часто ззовні нашої держави, ззовні нашого суспільства, ззовні наших конфесій, – консолідація є немалою. Я переконаний, що те, що осягнули французи і німці, що сьогодні відзначається на найвищому світовому рівні, що осягнули німці з поляками, що вже відбулося між представниками українських і польських Церков, політичних еліт, а також народу – буде продовжуватись в Україні.
Я не сумніваюсь щодо єдності України, бо 85 відсотків виборців проголосували за кандидатів, які підтримують демократичний устрій. Екстремісти, за яких нас таврують, отримали півтора відсотки голосів. Я мрію про те, що є сьогодні немислимим: про примирення України і Росії, про таку трансформацію, яку пережили німці і французи, німці і поляки. Таке повинні пережити українці і росіяни. Я не сумніваюсь, що ці мрії чистої жертви новомучеників української землі будуть нашим майбутнім. Будьмо гідними жертви наших сучасників. Будьмо гідними великих мучеників, які перенесли факел віри крізь темний тунель тоталітаризму. І не сумніваймося, що Господь потужно працює на нашій землі.
Отець Сергій Панченко, Римо-Католицька Церква:
— Зараз час в Україні не легкий, і слово «примирення» заторкує кожного. Бо це те, що нам всім дуже потрібне. Те, що ж найціннішим і Україні – це люди. Ми бачили цими місяцями багато жертовності. Але також знаємо, що є найбільш поневіреним є також людина. Тому важливо ця віднова, те що несе християнство – це бути людиною. Господь втілився, став людиною і тому варто до цього постійно повертатись. Тому існують різні кризи, бо людина перестає бути людиною.
Тому яка є втіха для майбутньої України? Це власне християнство. Це люди, які будуть казати «так» примиренню. Але чи можливо сказати це «так»? Владика Борис говорив, що він має надію примирення Росією. Але пам’ятаймо, що це ще щось дуже важливе для нас особисто. Тому хочу пригадати слова папи Бенедикта XVI: «Відсутність здатності розпізнати вину є найбільш небезпечною формо духовного отупіння, яку тільки модна собі уявити, бо вона робить людину не здатною покращитись». Відсутність здатності розпізнати вину. Власне це потрібно допомагати людям, не шукати винних тільки. Бачити, що людина також зможе сказати «пробач мені». Тому ми як українці також повинні побачити нашу вину, побачити де ми зробили помилки. А друге це примиренню сказати «так». Пригадаю ще слова папи Іоанна-Павла II: «Церква повсякчас наново стає на змагання за душі цього світу. Бо коли є з одного боку євангелізація, то з іншого боку – є потужна анти-євангелізація. Яка має свої засоби і свої програми, яка з усією рішучістю протистоїть Євангелію та євангелізації. Найбільші змагання за душу цього світу відбувається там, де найсильніший його дух. Це є ареопаги: світ науки і культури, ЗМІ, осередки інтелектуальних еліт, осередки артистів та письменників». Важливо, щоб ЗМІ говорили правду і не боялися. Але ми знаємо, що наша еліта виїхала з України, особливо молодь. Тому велика місія Церкви: допомагати людям бути людьми. Я є представником католицького телебачення і, власне, можемо передавати людям слова папи Франциска, що цінується людьми. Особливо, шо папа молиться за Україну, що папа просить інші народи, що молились за Україну. Знаємо, що в неділю Папа запросив президентів Палестини та Ізраїлю і буде молитва біля могили апостола Петра про мир, і він просить усіх єднатися в серці з ним в намірах миру.
Ральф (Хаска), пастор Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви:
— Ми всі охоче живемо в мирі з людьми, у мирі з самими собою. Але ми знаємо, що будь-який мир починається з миру з Богом, бо Він - джерело миру і любові. Першим кроком на шляху примирення з Богом є покаяння, що ми самі по собі неспроможні примиритися. Усвідомлення цієї неспроможності і власної провини приводить нас до рук люблячого Батька, який примиряє нас із Ним у нашому відступі. І в цей непростий для нашої країни час ми повинні усвідомити і нашу власну провину, щоб Господь пробачив нас, за Своєю милістю і воцарив Його мир у наших душах. Хай Він дарує мужність розуміти, що ми багато що зробили не за Його волею і шукати примирення в джерелі миру, любові і прощення.
Укрінформ:
Ці ідеї дуже зрозумілі і цінні для суспільства, але як ви збираєтесь їх доносити? Бо там, де гарячі точки, де ці ідеї потрібні, там вбивають і священників, і журналістів.
Єпископ Борис Гудзяк:
— Я чую за Вашим питанням тривогу, це природня людська тривога, коли є небезпека, непосильні завдання. Те, що відбулось на Майдані для нас є близькою наукою вічної істини. Християн працює коли результат здається можливим, але ще більше працює, коли результат здається недосяжним. Можна почати з чогось малого. 20-го лютого один з перших загинув на Майдану Богдан Сульчаник, 28-літній історик, викладач УКУ. 22-го лютого, у суботу та 23-го проходили його похорони, а 24-го УКУ зібрався спільнотою і в піднесенні через відхід тиранії, але зі скорботою через жертву одного з наших близьких та сотні інших українців, і ми поставили собі питання: що ми можемо робити? І наші студенти вирішили і протягом десяти тижнів проводили проект, суттю в якого була зустріч Сходу та Заходу і кожних вихідних від 100 до 250 молодих людей з Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Криму ті інших міст Сходу приїжджали до Львова на спілкування, зустрічей, молитов. Це більше тисячі молодих людей, які свідчили один одному. Ці люди повернулись додому і стають руйнівниками фантомів, стереотипів, якими маніпулюють, спонукаючи до насильства. І це принесе свій плід. Кожен з нас може те, що може. Якщо кожен з нас свідчитиме правду і принципам, якщо будемо старатимемось любити Бога і людей, то побачимо, що правда і любов буде помножуватися і примирення стане нашим.
Голова інформаційно-аналітичної служби Київської митрополії УПЦ МП професор Володимир Бурега:
— На завершення ми хотіли представити наше комюніке, яке назвали «Шлях до майбутнього через примирення».
«Протягом кількох місяців Україна переживає важку кризу. Спочатку соціальне протистояння, яке сягнуло крайньої межі, призвело до масових акцій протесту у Києві, а нині в кількох областях на Сході України втрачено громадянській спокій. Щодня ми чуємо про нові зіткнення та кровопролиття. На наше переконання причиною тих випробувань, які ми сьогодні переживаємо, стало приниження людської гідності та відсутність суспільного діалогу.
Сьогодні бажання людей, які мешкають на Сході та Заході, на Півночі та Півдні України однакові. Усі бажають жити гідно, бути матеріально забезпеченими, мати громадську та релігійну свободу, будувати безпечне майбутнє для своїх дітей. Однак, прагнучи спільних цілей люди не чують одне одного, не довіряють своєму ближньому, проявляють агресію по відношенню до своїх братів. Усе це свідчить про те, що наше суспільство охопила не стільки політична чи економічна криза; нас вразила моральна криза, криза довіри.
Сьогодні нам треба зрозуміти, що усі ми, незалежно від нашої національності, мови, віри та культури, є громадянами однієї країни. Україна – наш спільний дім. І тільки через ПРИМИРЕННЯ та суспільну злагоду ми можемо відновити спокій та добробут в нашому домі.
ПРИМИРЕННЯ – це, перш за все, здатність прийняти свого ближнього таким, який він є. Це визнання за кожною людиною права розвивати свої культурні та релігійні традиції і тим самим творити єдність в різноманітті та стверджувати неповторну красу сучасної України.
ПРИМИРЕННЯ – це вміння залишити Богові минуле, в якому були конфлікти і протистояння, щоб воно не тяжіло над нами, коли ми прагнемо будувати спільне майбутнє.
ПРИМИРЕННЯ — це не тільки подолання прірви між людьми, це і крок назустріч Богу, Який очікує нашого навернення. Маємо визнати, що наші численні гріхи стають причиною розбрату, який панує сьогодні у нашому суспільстві. Нам слід, перш за все, примиритися з Богом шляхом покаяння і жалю за наші вчинки. Господь наш Ісус Христос, який омив усі наші гріхи Своєю кров’ю, завжди готовий прийняти нас та простити наші провини. Мир з Богом має стати фундаментом і для примирення між людьми.
Ми, представники Церков України, усвідомлюючи власну відповідальність перед Богом і людьми за долю України і кожного її мешканця, заявляємо про власну готовність сприяти ініціативам, які будуть мати за мету побудову довіри і порозуміння між громадянами України та слугуватимуть справі загального Примирення.
Ми радо констатуємо, що незважаючи на усі складні випробування останніх місяців, нам вдалося зберегти в Україні міжконфесійний, міжнаціональний та міжетнічний мир. Ми рішуче засуджуємо спроби розпалювати ворожнечу на релігійному чи національному ґрунті.
Ми підносимо молитви до Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа, аби Він відкрив нам шлях до взаємного прощення та примирення і допоміг побудувати нову Україну.»
Це - текст, який підтримують Церкви, які входять до групи «Примирення». Текст, який ми би хотіли, щоб народ України почув, щоб молився разом з нами за примирення, яке потрібно не лише нашим людям, але й нашим сусідам. Щоб надія, яка розвивається між Німеччино-Польщею, Польщею-Україною, і щоб, можливо, між Україною-Росією прийшла і на наші землі. Щиро дякую усім Владикам і представникам Церков!
Єпископ Борис Гудзяк:
— Я би хотів звернути увагу ще на одне джерело, яке ми маємо у витоках нашого християнства, але яке є нами призабуте. Ми і світ з подивом ставиться до таких фігур як Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінг, Нельсон Мандела, які примирювали і які своїм життям сповідували шлях без насильства. Вони змінювали континенти, і всі впливали на долю континентів. Але ми забуваємо, що у першому поколінні християн, були такі, які зайняли може навіть більш радикальні позиції ненасильницького протесту, ніж ці лідери XX століття. А це сини Володимира Великого, діти першого покоління Київського християнства, страстотерпці Борис та Гліб, тисячоліття мучеництва яких буде наступного, 2015 року. Борис та Гліб, як Христос, добровільно прийняли свій хрест, і тому їх назвали страстотерпцями. Вони прийняли муки так, як їх прийняв Христос. Віддали своє життя, бо відмовилися насильством відповідати на насильство свого рідного брата, який посягав на владу. Вони сьогодні своїм подвигом промовляють до України третього тисячоліття, бо маємо нових страстотерпців. І буде добре, якщо ми наступного року з нагоди тисячоліття страждання святих Бориса і Гліба подивимося ближче на таку братню любов, яка на насильство відповідає піднятими руками, бо це ми знову пережили частково у Києві та по Україні. Тут – зерно внутрішнього примирення, для зовнішнього маємо шукати інших прикладів. Борис і Гліб відкривають нам чесноти, які потрібні українським християнам у третьому тисячолітті не менше, ніж досвід Махатми Ганді чи Мартіна Лютера Кінга.
(Це повний текст стенограми "Український шлях до примирення")
КОМЕНТАРІ
Газета «День» попросила провідних експертів надати свої коментарі щодо ініціативи православних, католиків, греко-католиків та протестантів «Шлях до майбутнього через примирення».
Михайло Черенков, доктор філософських наук, релігієзнавець, український протестантський богослов:
— Очень важно, что участники группы ПРИМИРЕНИЕ предложили целостное понимание примирения как движения навстречу будущему, ближнему и Богу. Потому как попытки вывести примирение из копания в прошлом, равно как попытки обосновать примирение из своей правоты, из себя самого, обречены на дурную бесконечность. Даже если мы дерзаем помыслить иное будущее, развязать узлы прошлого и освободиться от него, если мы решаемся принять и понять ближнего, без ссылки на Бога, без обращения к Нему, без нашего смирения и покаяния, эти благородные порывы закончатся ничем. Меня радует то, что инициатива украинских церквей направлена на примирение с прошлым, покаяние и прощение, но самое главное – на глубинный уровень наших проблем, на покаяние перед Богом за грехи нашей истории. Ведь только наше покаяние помогает нам увидеть и принять ближнего, увидеть и принять лучшее будущее. Поэтому в коммюнике "Путь к будущему через примирение" мы находим не просто хорошие слова, еще одни добрые пожелания, но самые главные, жизненно важные христианские истины, напомнить о которых - миссия и долг Церкви.
Генадій Христокін, кандидат філософських наук, релігієзнавець:
— І сам круглий стіл, і прийнятий документ мають надзвичайно важливе значення, і на це є кілька причин. По-перше, ми бачимо, що УПЦ є силою проукраїнською і проєвропейською. Очевидно, що УПЦ демонструє власне братське ставлення до УГКЦ і це важливо на фоні всіх зусиль Москви змалювати уніатів як силу деструктивну. По-друге, УГКЦ ясно показує власну цивілізованість, християнськість. Такого змагання за примирення українського та російського народів, яке прозвучало із вуст владики Бориса Гудзяка цілком достатньо, щоб спростувати русофобську позицію керівництва УГКЦ. Можна сказати, що той, хто після таких заяв у Москві продовжуватиме вигадувати наклепи на УГКЦ є ворогом всякої правди, цивілізації, всякого християнського братерства. Не може бути заснований православно-католицькій діалог на брехні про УГКЦ, і ті слова, які керівництво УГКЦ знаходить у цьому діалозі є ознакою абсолютно унікального феномену української толерантності та взаємної довіри. Нажаль, такої довіри до росіян поки що українці всіх церков не можуть мати, і важливо що про становлення такої довіри мріють навіть не українські православні, а саме українські уніати. По-третє, сама позитивна програма примирення є живим церковним словом, зверненим до цілого українського суспільства – від еліти до простого народу. Свого часу у відозві від 1 грудня 2011 року три найбільші українські церкви – УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ запропонували власне бачення національної ідеї для України. Три складові цієї ідеї – солідарність, права людини та правова держава стали складовою вимог майдану та частиною духу революції гідності. Сьогодні церкви пропонують власне бачення національного примирення в Україні та примирення між Україною та її сусідами. Всі заявлені у документі принципи є тим, що потрібно тут і зараз. Чи буде почутий цей заклик церков? Якщо суспільство, а особливо інтелігенція, почула заклик 1 грудня, то думаю і цей важливий документ буде почуто і він стане початком нового етапу в духовній та загальній історії українського народу. До речі, релігійна та етнічна толерантність в Україні вже сьогодні є на два порядки вищою, ніж в Росії, співмірною, а то й кращою, ніж у більшості країн Європи. Це теж – основа для примирення. Ми дійсно здатні приймати свого ближнього таким, яким він є, а отже, маємо це зробити сьогодні заради відновлення національної єдності. І дійсно, потрібно жити майбутнім. У минулому всі всім завдавали болючих ран. Вимірятися у тому хто постраждав більше за інших можна нескінченно, і все це лише розпалюватиме старі рани, але не сцілюватиме їх. Душа народу буде продовжувати кровоточити. А можна спрямувати свої зусилля у майбутнє, і відкритися до Бога, який приходить кожної літургії не лише з вічності, але й того майбутнього свого Царства, в якому лев і ягня будуть лежати поруч. Здатність відритися назустріч дару нового життя за новими правилами – це найбільша здатність людини, закладено у кожного із нас Богом. Тому всі народу можуть почати жити у правовій та демократичній країні, у толерантності та цивілізованості. І сама людська природа відкрита до того, щоб здійснювати мрію про щасливе безконфліктне життя, якщо не у всьому світі, то хоча б межах національного та регіонального простору. Такі документи є заявкою не лише на майбутній національний діалог та примирення, але і свідченням готовності до регіонального примирення в Європі, свідченням про готовність України до регіонального лідерства на східних кордонах Європейського Союзу.
Андрій Юраш, кандидат політологічних наук, релігієзнавець:
— Чи знайдеться в Україні хоч один тверезо мислячий аналітик чи релігійний діяч, який скаже, що активність у сенсі гармонізації стосунків між різними релігійними чи будь-якими іншими групами є зайвою або непотрібною? Звісно, що серед адекватних людей таких суб’єктів не знайдеться. Проти діалогу та налагодження взаємин між різними конфесіями можуть виступати тільки маргінали типу засліплених ненавистю до «всіх і до вся» окремих православних «братчиків», які не бачать жодних перспектив, окрім «священної війни» за утвердження ідеалів Русскаґо Міра (одну з іпостасей цього «священного русскаґо джихаду ми переживаємо і спостерігаємо зараз на Донбасі), або ущербні психологічно аналітики ґатунку Дмітрія Скворцова, які не знайшли для себе місця під сонцем сучасної України, а тому роблять усе можливе, аби наблизити милі їхньому серцю пейзажі путінської тундри чи мєдвєдєвської тайги.
Отож, нову акцію у рамках проекту «Примирення», до якого Україна частинно, кількома фрагментами своєї релігійної інфраструктури, була долучена ще з середини 1990-х років, слід підтримувати та вітати. Так само слід підтримувати УПЦ (так і хочеться додати – Московського Патріархату) в її прагненні розвивати окремі елементи внутрішньої та зовнішньої політики, які б вчергове засвідчували наявність і навіть переважання в її тактиці та стратегії елементів, що підтверджують присутність критичної маси потенціалу до самостійності та незалежності. Звісно, маємо на увазі відкриті та активні контакти цієї структури з УГКЦ всупереч перманентним нагадуванням з Білокам’яної, що саме Український Греко-Католицизм є каменем спотикання та спокусою для всього Християнського Світу та перепоною для спасіння мільйонів Христових вірників…
Але сказавши «А», треба не боятися говорити і «Б», «В» та тому подібні речі. Бо про яке реальне примирення, про яку консолідацію, про який дух християнської єдності та солідаризму в Україні можна серйозно говорити, коли значна частина релігійних спільнот українців і далі перебуває під духовним патронатом Москви, що відверто експортує у нашу державу не тільки дух християнського ексклюзивізму, гордині та антихристиянських упереджень щодо всіх, хто мислить чи вірить інакше, аніж патріарх Кіріл, але й – почала постачати останнім часом війну, смерть, кримінал, економічну руїну цілих регіонів! От, вам, і «Б», над яким так давно вже слід замислитися тим, хто реально, а не на словах прагне загальноукраїнської єдності та порозуміння. До того ж, всім учасникам діалогу не слід забувати й про «В», себто розширювати коло тих, хто залучений до діалогу у рамках проекту «Примирення». При всій моїй винятковій і щирій повазі до українських лютеран, але навряд чи хто скаже, що саме вони є концентрованим виразом української протестантської громади. Так само, й при максимальному респекті до УПЦ (даруйте, поки що – Московського Патріархату), але цю спільноту також ніхто не назве ексклюзивним виразником православної української ойкумени. Слава Богу, що в переговорному процесі задіяно обидва крила Католицизму, але поширення цієї ж схеми на інші впливові християнські спільноти – православну та протестантську – є вимогою та викликом сучасного моменту, без належної відповіді на які місія «Примирення» навряд чи може розраховувати на максимальний ефект!
Олександр Саган, доктор філософських наук, релігієзнавець:
— У вирішенні своїх суспільних проблем українці часто намагаються вигадати якісь нові формули, підходи, мотивуючи це особливостями чи непересічністю тих чи інших обставин. Проте логіка історичного розвитку народів свідчить про те, що більшість із подібних проблемних ситуацій наші сусіди вже переживали. І, зробивши правильний діагноз та висновки, напрацювали абсолютно «робочі» моделі їх залагодження. Саме до таких моделей належить і досвід міжнародної і міжконфесійної групи «Примирення» – досвід, гідний не лише детального вивчення, але й всілякого пропагування в Україні. Свого часу я мав можливість взяти участь в одному із заходів цієї групи, який відбувся в Україні (кожного року країни проведення заходів змінюються). І я можу підтвердити як високий теоретичний рівень таких заходів, так і максимальну наближеність аналізу/дискусій до реалій України – переживання учасниками, за словами владики Бориса Гудзяка, «болісного процесу називання речей своїм іменем». Бо тільки через Правду, якою б гіркою вона не була, суспільство повинно починати свій довгий і важкий шлях до очищення і оновлення.
Інше питання – наскільки кожен із нас готовий докласти власних зусиль до зміни ситуації на краще. Відтак заявлена у комюніке групи «Примирення» («Шлях до майбутнього через примирення») теза про «власну готовність сприяти ініціативам, які будуть мати за мету побудову довіри і порозуміння між громадянами України та слугуватимуть справі загального Примирення» додає впевненості про якнайскоріше і позитивне вирішення більшості найгостріших суспільних проблем, серед яких релігійне примирення – далеко не на останньому місці.
Як на мене, ідеї, що пропагуються в Україні групою «Примирення», мають живий відгук і сприйняття в українському суспільстві. Про це свідчить хоча б досвід міжцерковного спілкування, напрацьований ВРЦіРО, іншими церковними й громадськими об’єднаннями. З огляду на це, безсумнівною є провальність уже здійснених і, очевидно, запланованих на перспективу, спроб групи московських церковних піарників посіяти зерна розбрату між греко-католиками і православними в Україні. Проте ми не повинні самозаспокоюватися. І в цьому аспекті Круглий стіл, проведений групою «Примирення», є важливим і своєчасним заходом.
Підготував Юрій Чорноморець
