«Україні потрібні дії, а не співчуття» – британський волонтер Шон Гопкінс
Розмовляв Андрій Губарь
Ми бачимо неймовірне єднання всього світу проти зла, жорстокості агресора. Але, якщо у середині країни ми розуміємо, що нас мотивує національна свідомість, єдність і спільна українська мрія, то у випадку з іноземними волонтерами та благодійниками – велике людське серце і вселенська любов. А ще повага до свободи, демократії та міжнародного права.
Шон Гопкінс – успішний британський підприємець, який з перших днів налагодив систему доставки гуманітарної допомоги в Україну, організував фонд «UK for UA» і приїхав до Львова, щоб звідси координувати роботу благодійних організацій. Для нього Україна стала не є далеким сусідом, а – другом, що опинився в біді. «Я маю інвалідність, користуюся інвалідним візком і милицями, – каже Шон. – Я – не боєць. Але вмію керувати автомобілем, можу організувати, я можу надихнути. І я думаю, що кожен повинен з’ясувати, що він може зробити, а потім застосувати свої найкращі зусилля для допомоги».
Сьогодні у межах проєкту Українського католицького університету «Малі історії Великої війни» поділимося думками британця Шона про те, що відбувається сьогодні у світі і чому так важливо кожній вільній людині допомагати Україні у цьому протистоянні з екзистенційним злом – росією.
Шон Гопкінс, як багато інших іноземців, міг долучитися до підтримки Україні через пожертви або через такі відомі організації як Червоний Хрест чи ЮНІСЕФ. Але він зробив більше. Він особисто приїхав в Україну і організував службу, яка багатьом сьогодні допомагає. Чому? – розповідає Шон.
Від самого початку війни ми помітили величезне співчуття до українського народу, бажання допомогти йому і підтримати. Люди були готові допомагати, але бракувало ефективної координації процесів. Через Brexit у британців виникало багато проблем з логістикою, з європейськими митницями, з доставкою допомоги до України. Багато великих благодійних організацій повідомляли про проблеми із доступом до України, а тому люди боялися хоча б спробувати допомогти через ризик, що все зупиниться десь біля кордонів.
Тому я вирішив пройти особисто весь шлях із гуманітарною медичною допомогою, щоби переконатися, що ми можемо надіслати якомога більше допомоги якомога швидше і вона не затримуватиметься на складах у Лондоні чи Польщі без жодної користі. Я розумів, що матеріально-технічне забезпечення, техніка, медикаменти потрібні саме в Україні, потрібні медикам, територіальній обороні і цивільний.
Як менеджер і управлінець я завжди намагався усвідомлювати масштаб проблеми, щоб її ефективно вирішувати та виправляти, а не просто сидіти у вежі зі слонової кістки. Страх треба перетворювати на рішучість, і у цій ситуації я вирішив використати його як паливо для допомоги. У англійській мові є такий вислів – «бийся або тікай». Коли виникає проблема, ти або борешся, щоби її вирішити, або втікаєш від неї. Я ніколи не був людиною, яка втікає. Коли я стикаюся з викликами, я прямую до небезпеки, щоби допомогти, а не ховатися. Тож і тепер ми з групою благодійних організацій та компаній сподіваємося, що зможемо розширити те, що робимо, і отримати більше транспортних засобів, більше пожертв, більше допомоги, більше водіїв та більше людей, які хочуть допомогти. Ми хочемо направити всю цю енергію на дії, а не на співчуття. Емпатія проблему не розв’язує проблеми. Це робить тільки дія. Я знаю, що багато людей у мирних вільних демократичних країнах обурені нападом на народ, який просто хоче жити в мирі. Знаю, що диктаторам і олігархам, які через свої ЗМІ маніпулюють людьми, залишилося мало часу. Захід проти того, що відбувається в Україні. Чим швидше ми виженемо звідси убивць, ґвалтівників і злих людей, тим краще для всього людства, всього вільного світу, Тож мова йде не тільки про вас і мене. Насправді це масштабне питання, тут на полі гри або свобода, демократія і добро, або диктатура, зло, контроль, маніпуляція і просто брехня».
— Як, на вашу думку, світ має вступити у цю гру?
— Поки НАТО, Захід, країни Європи бояться, вільні люди світу можуть виправити ситуацію, замість того, щоб перекидати відповідальність на такі організації, як НАТО чи якісь конкретні країни, можна обрати шлях вперед. Він не обов’язково означає витягати зброю чи запускати бомби і ракети. Просто вільним людям потрібно встати і сказати: «Ми не допустимо цього». Росіяни не можуть націлитися на всіх людей у вільному світі. І цю відповідь ми можемо дати без залучення НАТО чи інших організацій. Це те, що люди можуть зробити, щоби допомогти іншим людям. Колись було таке наукове дослідження, присвячене відчаю: гризунів кидали у резервуари з водою і залишали їх плавати, поки ті ледь не тонули. У певний момент дослідники допомагали їм, але потім повертали їх назад. Дослідження показало, що тварини можуть витримати набагато більше, якщо їм допомагають, навіть якщо потім їх залишають сам на сам із будь-якою катастрофою. Тож і я сподіваюся, що попри всю важкість і жах ситуації, навіть невелика допомога зарадить і дозволить комусь витримати трохи довше, щоби вийти зі стану відчаю. Трохи допомоги може збільшити витривалість людей, організацій і всього іншого. Я вважаю, що якщо допомагати, то стає краще. Тому ми тут.
— Яким був ваш шлях в Україну? З якими труднощами довелося зіткнутися?
— Я їхав з Уельсу у складі колони з 19 автомобілів для допомоги. Деякі з них пожертвували, деякі придбали за гроші з пожертв. Поїздку допоміг організувати Девід Керолайн – один із моїх провідників у скаутах. Чимало скаутів задіяні у різних гуманітарних проєктах, навіть не через офіційні організації, а просто тому, що ми знаємо один одного. Є багато хороших людей серед скаутів у Пласті, скаутів у Великобританії. Ми всі знаємо один одного, довіряємо, і це допомогло доправити вантаж та допомогу туди, де вони мали опинитися.
Я відчував, що відправляти порожні вантажівки не дуже правильно, навіть попри те, що вони потрібні для військових. Адже ці ж вантажівки можна використовувати для відправки тонн гуманітарної допомоги. Тож ми завантажили стільки, скільки змогли. Чимало з тих водіїв, які їхали зі мною, зупинилися в Польщі, і зараз вони вже встигли повернутися додому, щоби почати процес знову: знайти більше припасів, залучити більше водіїв, зібрати більше палива, а потім відправити все якомога швидше до України. Це може трохи виснажувати, але ми повинні продовжувати рухатися до мети – зупинити вторгнення, зупинити війну та допомогти народові України.
Так, поїздка тяжка, але це ніщо у порівнянні з тим, з чим стикаються українці, з тими смертями та руйнуванням. Мій біль – ніщо, у порівнянні з вашим. Вибачте, що трішки депресивно говорю. Ми повинні бути щасливі, що ви тут, я тут, і вантажі розміром 100 тонн невідкладної медичної допомоги тепер є над цим підвалом-бомбосховищем і готові до розвантаження (інтерв’ю записували в одному із корпусів УКУ, у сховищі, – ред.). Я повернуся в дорогу, до телефона, до ноутбука, організую наступну вантажівку. Вона, напевно, вже завантажується. Я зрозумів, як багато можна зробити в дорозі, поки їдеш. Адже навіть у дорозі ти можеш організовувати процеси: приймати дзвінки, відповідати на електронні листи та продовжувати роботу. Я б ніколи нікого не просив зробити те, чого б сам не зробив. Це було б боягузтво, це було б по-путінськи. Сидіти в бункері і просити людей вести його війну за нього.
Ми – не боягузи. Більшість людей – патріоти і тут в Україні, і у Великобританії. Британці за останні кілька століть бачили багато воєн. Ми не хочемо, щоб війна знову повернулася у Європу. Ми довго і наполегливо боролися, щоби з цим розібратися. Тож ми переможемо і цього разу. Не відомо, як швидко це буде, але головне, що є імпульс і співчуття для того, щоб допомогти вам, українцям пройти через це випробування. Ніхто не каже, що це програна справа, а отже ми зможемо повільно і впевнено перемогти. Це схоже на те, що мені казали, коли я завантажував цю машину: «Як ти збираєшся завантажити цю машину?» Я відповів: «Поступово». За п’ять годин все було готово. Так, це було повільно, але це було зроблено, розумієте. Це краще, ніж просто говорити: «Це тяжко і важко, і ми не можемо цього зробити». Кожен має зробити те, що може, щоби дійти до перемоги або принаймні вистояти, поки вороги не втратять здатність коїти те зло, яке вони коять проти вас. Це напад на вільних людей світу, це не просто напад на Україну.
— Що мотивувало особисто вас їхати і допомагати? Що стало поштовхом?
— Деякі люди кажуть: «Чому ви так багато робите для допомоги? Ви ж можете просто пожертвувати, ви можете залишити це комусь іншому». Якщо ми всі залишимо це комусь іншому, воно ніколи не спрацює. Навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? Нам потрібні дії, термінові дії, нам потрібно більше допомоги, більше поставок, більше палива, більше всього для України. Все, що можна придумати, щоби жити нормальним організованим життям. Це те, що найнеобхідніше, поки триває атака на інфраструктуру України, на її людей, на її владу, на її армію, на її навчальні заклади, на громадське життя. Ми повинні підтримувати Україну, щоби забезпечувати нормальний стан для всіх, кого торкнулася війна. Тоді інституції та люди зможуть якнайшвидше повернутися до миру та процвітання. І виправити всю завдану шкоду.
У англійській мові єдине слово, яке описує все з чим зіткнулися українці, – «зло». Воно передає абсолютно всі ті жахи, що ви тільки можете собі уявити. Зло — ось чим є ця війна. Я хочу вірити, що якби у такій ситуації опинилася моя сім’я і моя країна, якщо би це були мої друзі та сусіди, – хтось би деінде теж щось робив, щоби допомогти і повернути все до того стану, яким воно було до війни. Саме тому ми тут — щоби підтримати вас, дати вам те, що вам потрібно, аби подолати те зло, яке атакує вас. Це єдине, що я можу зробити. Я маю інвалідність, користуюся інвалідним візком і милицями. Я – не боєць. Але я вмію керувати автомобілем, я можу організувати, я можу надихнути. І я думаю, що кожен повинен з’ясувати, що він може зробити, а потім застосувати свої найкращі зусилля для допомоги.
Важко сказати, що стало закликом до дії для мене особисто. Можливо, це був брак відповідей від відповідних органів на запитання, як конкретно я можу допомогти. Це був сигнал, що в організації є певний пробіл. Звісно, була готовність допомогти, була велика підтримка, багато співчуття. Були просто люди, які вантажили та відправляли товари та допомогу до Польщі. Але не було інформаційної підтримки. Виникали певні проблеми, з якими стикався я сам, інші люди, інші організації. Тому ми створили групу, щоб вирішувати їх.
З іншого боку – було поступове нарощування у інформаційному полі: страшні сцени, бомбардування цивільної інфраструктури, російська пропаганда. І цей відчай, проблеми, нещастя, які ми бачили, – тільки стимулювали нас щось робити. З’ясувалося, що у процесі надання допомоги у вас може виникнути багато проблем: із транспортом, збором коштів, банківськими послугами, наявністю рахунку для отримання благодійної допомоги, доступом до коштів та безкоштовних поромів. Тому ми вирішили це координувати, щоб будь-який акт доброї волі був реалізованим. Найбільшою проблемою, з якою ми стикнулися виявилися транспортні послуги. У нас був доступ до автомобілів, була достатня кількість водіїв, але страхові компанії відмовлялися пускати транспортні засоби в Польщу та Україну через війну. Тому ми шукали страхові компанії, які підтримають нас, щоби все було легально, коли ми приїдемо.
Волонтери стикаються і з іншими проблемами. Тому ми тут – щоби розповісти людям про наш досвід: як отримати допомогу, як діяти в рамках законодавства різних країн, як спілкуватися з митницями, як оформлювати документи, як заощаджувати на транспорті, шукати вантаж тощо. І це більше, ніж «UK for UA», адже є люди в Австралії, в інших куточках світу, які допомагають нам отримувати і відправляти цю допомогу. Тому, ймовірно, вже скоро ми змінимо назву нашої організації на «UN for UA», тому що ми об’єднані в наших зусиллях допомогти. І разом ми витримаємо, переживемо і переможемо».
— Як британці реагують на події в Україні? Як вони відгукуються на ваші заклики про допомогу?
— Якби ви мали лише одне джерело, один засіб масової інформації, і вас постійно годували б цією пропагандою, ви могли би в це повірити. На жаль, деякі люди вірять у те, що в росії роблять все правильно для їхньої країни. Навіть на Заході, щоб скласти об’єктивну оцінку, ви повинні роззирнутися довкола, подивитися у різних ЗМІ. Незалежні медіа дуже важливі. На щастя, у нас є BBC. Попри те, що деякі люди хочуть позбутися BBC, бо їхнє утримання коштує грошей, – вони нам потрібні, адже подають неупереджені новини і розповідають факти, залишаючи право кожному самому робити висновки.
Зараз дуже потрібно дивитися на факти, на інформацію у вільних ЗМІ, у соціальних мережах, на думки незалежних експертів. Якщо у вас є нефільтрований доступ до соціальних мереж в інтернеті, ви дійсно можете побачити, що відбувається, без західної чи російської пропаганди. Сьогодні є всі можливості, щоби побачити світ нефільтрованим кимось.
Народ Великобританії вистояв у Бліц (бомбардування Великобританії авіацією гітлерівської Німеччини в період з 7 вересня 1940 до 10 травня 1941 року). Ми все ще пам’ятаємо про ці події. У нас існує колективна пам’ять про те, як це — сидіти під обстрілами у бомбосховищах. Така ж колективна пам’ять є і в інших народів Європи, які засвоїли уроки Другої світової та інших війн. Так, це було 80 років тому, але коли ми повертаємося до фактів, то розуміємо, що у 40-х роках минулого століття Європа теж стояла проти того режиму, який нині вторгається в Україну.
Ми не повинні потрапляти в пастку історії, яка повторюється. Він [путін] називає президента України нацистом попри те, що той є євреєм. Це ж оксюморон. Не можна бути і євреєм, і нацистом одночасно. Путін, безперечно, провів довгу гру. На мою думку, ця атака на Україну є частиною ширшої кампанії, що триває впродовж останніх 10-15 років: втручання у вибори на Заході, спроб розділяти та викликати слабкість у Європейському Союзі, Brexit, втручання у вибори в США, підбурювання націоналізму, ультраправих і т.д. Якщо хтось і розпалює нацистські тенденції, то це самі росіяни. Такий націоналізм нікому не підходить. Єдиним типом націоналізму насправді має бути націоналізм вільних людей, бажання бути вільними і бути частиною вільної та процвітаючої планети. Я маю на увазі, що націоналізм до певної міри хороший, але ним можна маніпулювати, щоб створити відчуття праведності, яке не є правильним.
Російська православна церква, безперечно, може стояти осторонь і виправдовувати напади на мирних жителів. Просто в тому немає нічого християнського, немає в цьому благодійності. Ви не можете називати себе християнами і вбивати жінок і дітей на вулицях, бомбити міста. Вони повинні справді встати і сказати, що в тому, що вони роблять, взагалі немає християнського аспекту. Або ж російську православну церкву потрібно вигнати із Собору Церков.
— Чи не видається вам, що однією з причин нинішньої війни є криза цінностей?
— Як я вже сказав, чимало всього привело нас туди, де ми перебуваємо зараз. Ви маєте зібрати загальну картину, зрозуміти весь геополітичний ландшафт, що твориться. Дати собі час і трохи поміркувати, подивитися на факти. На те, що могло бути відомо, хто і до кого має стосунок, і хто через кого був обраний, і хто кого підтримує, чому відбувся Brexit і чому він [путін] хоче зламати Європейський Союз і все інше. Все це вказує на сильнішу росію, відродження СРСР, потенційні напади на країни Варшавського договору, реабсорбцію вільних і мирних країн у його диктатуру. Ось до чого це врешті-решт зводиться. Тому людям потрібно розплющити очі і подивитися на те, що ж там таке, а не просто бути вівцями.
Я не православний християнин, я швидше атеїст, але вважаю не зайвим подумати, що там десь є така вища сила, яка допоможе під час кризи. Незважаючи на те, що я не релігійний, мені все одно подобається сповідувати християнські цінності.
Існує якась колективна ідея добробуту для всіх, яка поширюється крізь кордони. Просто ідея, що кожному потрібно дозволити жити мирним життям зі своєю сім’єю і бути вільним від переслідувань. Люди повинні мати доступ до основних благ: медичної допомоги, води, глобальної мережі. Через те, що багатьом людям у багатьох країнах обмежують і фільтрують інтернет, вони не можуть сформувати власну думку, вони не можуть бачити, що відбувається насправді. І вільні люди Заходу дійсно не повинні просто сидіти, склавши руки, і дозволити цій потузі зла охопити вільні миролюбні країни.
Те, що відбувається — це справді катастрофа для всіх. Не тільки для людей, які сидять у цьому бомбосховищ. Якщо ви сидите вдома на своєму зручному дивані, п’єте чашку чаю та дивитеся улюблену мильну оперу, просто подумайте: «А якби це був я? Що би я зробив? Куди би я пішов? Кого би я взяв? Чи я бився би, чи втік?». Невибіркова дія є невибірковою, тому це може бути будь-хто. Ми не знаємо, що може зробити цей божевільний [путін]. У нього є арсенал жахливих видів зброї, у нього є бажання, у нього є напівохоча армія призовників, щоб виконувати його вказівки. Тож жертвою може бути будь-хто. Ось чому для нас так важливо виправити це зараз, поки воно не почало стосуватися усіх. Людям потрібно прокинутися, зайнятися цим, зробити те, що вони можуть, зараз, а не завтра. Це терміново. І хоча ця пропаганда, анексія в інших частинах України, розпалювання ідей сепаратизму триває ще з 2014 року, сподіваюся, ми зараз у фінальній стадії всієї цієї жахливої катастрофи. Попри все, нам потрібно продовжувати. Не відривати ногу від педалі газу, а бути спокійними і знати, що все скінчиться. Це ще не зроблено, не закінчено, треба ще трохи продовжити, натиснути ще трохи сильніше, отримати ще трохи допомоги.
