Українське християнське академічне товариство обговорювало екуменізм в Україні під час війни

Олеся Косик

Яким чином наш український екуменізм впливає на світові процеси? Як Церкви змінюють ставлення до питання війни і миру? Що нового українські Церкви можуть запропонувати через свій діалог чи діалог зі суспільством? Ці та багато інших запитань розкрили за круглим столом. Про це йшлося на круглому столі, який модерував Тарас Курилець, науковий співробітник Інституту екуменічних студій УКУ.

Першим свої думки щодо екуменізму під час війни висловив о. д-р Георгій Коваленко, ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості. Він зазначив: «Екуменізм під час війни має особливий вимір. Пам’ятаємо, екуменізм перших днів – спонтанні, неофіційні спільні молитви в Києві. Буквально за день-два після цього почали такі спільні молитви організовуватися на офіційному рівні за участю Всеукраїнської Ради Церков, звісно, за відсутності однієї Церкви, яка не бажає з ніким молитися, Православної Церкви Московського патріархату. Іншим екуменічним виявом молитви є капеланське служіння. Капелани моляться разом, незалежно від віровизнання. Утім, коли капелани повертаються додому, то вони повертаються до своїх конфесій. У майбутньому важливо знайти таке спільне молитовне коло, де би було можливе спільне вшанування пам’яті воїнів та мирних жителів. Ще один вид екуменізму в час війни – це екуменізм служіння біженцям, який теж об’єднав Церкви». Також отець-доктор наголосив, що «Воюємо не за те, щоб повернутися до України минулого, а щоб побачити Україну майбутнього».

Важливою заувагою отця-доктора було: «Треба просувати в суспільстві бачення не просто хвилини мовчання, бо це радянська практика, а хвилини молитви і мовчання. Для цього нам треба бути прикладом, щоб в наших церквах, вишах, навчальних закладах, оселях звучала спільна молитва за упокій спочилих воїнів та мирних жителів, не розділяючи за релігійними ознаками».

Думки круглого столу продовжив проф. Андрій Смирнов, д-р іст. наук, проф. Національного університету «Острозька академія»: «Зверну увагу на назву форуму “Від війни до сталого миру…”. Який мир з християнського погляду хочемо мати – справедливий чи сталий мир?! Чи хочемо, щоб припинилися бойові дії і люди перестали гинути, чи хочемо, щоб ця війна більше не повторювалася, а зло було покаране?».

Професор також наголосив: «Є дуже багато проросійського лобі в Європі, у Ватикані, в різних міжнародних екуменічних організаціях. І завдання всіх українських Церков – максимально доносити інформацію, що реально відбувається в Україні: що це геноцидна війна, а не тільки конфлікт двох народів». Також зауважив, що: «Ця війна відкрила нові можливості, наприклад ПЦУ подала заявку на членство до Всесвітньої Ради Церков. Напевне, вона нешвидко буде розглянута, тому що членом Всесвітньої Ради Церков залишається РПЦ, яка буде гальмувати процес вступу… Хочеться, щоб не тільки ПЦУ, але також й інші християнські Церкви також інтегрувалися до цих міжнародних авторитетних екуменічних організацій, щоб голос України там було сильніше чути».

Роман Соловій, ректор Східноєвропейського інституту теології, насамперед визначив богословську складову питань круглого столу: «Дуже амбіційна і футуристична тема цього ЕСТ… Заголовок дуже есхатологічним мені виглядає. Мабуть, сталий мир отримаємо в дуже віддаленій есхатологічній перспективі. Те саме щодо слова “справедливість”… Навіть після Другої світової війни дуже багато німецьких політичних, релігійних лідерів через декілька років повернулися на свої посади: судді, політики, церковні єрархи і спокійно працювали до кінця свого життя… Справедливості не побачимо, тому теж сприймаю її в есхатологічному вимірі – Бог встановить справедливість, коли Він віддасть грішникам за їхні злочини і втішить усіх невинно постраждалих».

Він закцентував: «Маємо в Україні хвилю солідарності. Але з іншого боку, є величезне відчуття несправедливості, несолідарності… Останні півтора роки підкреслили, що в Україні можлива єдина екуменічна взаємодія на основі спільної єрархії цінностей: суспільних та етичних. Це те, що об’єднало українські Церкви та суспільство з лютого 2022 року. Маю на увазі цінність: життя людини, гідності людського життя та свободи, яка була потоптана і зламана російською агресією. І обурення цим жахливим кроком, і намагання захистити людське життя у всіх потребах і виявах – це те, що спонукало християнські Церкви взаємодіяти одна з одною». Тому «Важливо зберігати релігійну та політичну свободу в Україні… Через війну наростатимуть авторитарні тенденції, що трапилося також у всіх країнах, які зазнали тривалого воєнного конфлікту… Важливо, щоб не сповзти, з одного боку, в прірву релігійного популізму, а з іншого – релігійного авторитаризму, який може зруйнувати рівноправні стосунки, які є між Церквами в Україні».

Отець д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, говорив про кілька важливих проєктів, які варто розпочати:

• обмін студентів та професорів — дуже важливо, щоб ПЦУ, як подібно робила УГКЦ, висилала своїх студентів за кордон для спеціалізації, для виховання майбутніх провідників;
• зближення, офіційний діалог – "Маємо вплинути на наших єрархів, на наші синоди, щоб вони встановили такий екуменічний майданчик, екуменічний форум. Чому ми б не могли встановити спільну католицько-православну літургійну комісію, щоб перекладати літургійні книги, молитви, щоб справді могти одним серцем, одними устами і тією самою мовою молитися?";
• дуже важливо, щоб православні брати стали членами Всесвітньої Ради Церков;
• календарне питання — "Ми вже прийняли новий календар, але Пасху святкуємо нарізно… Коли я говорив з покійним Йосипом Сліпим про Новоюліанський календар, то він казав, що говорив про це з митрополитом Андреєм Шептицьким ще 1923 року, коли Царгород впровадив цей календар. Митрополит Йосип казав: “То так само, як купувати штани з однією білою і з однією чорною «ногавицею»”. Як зможемо і рухомі, і нерухомі свята разом святкувати – це буде вже дуже поважний крок до зближення та майже спільного сопричастя… Як створили Папа Франциск і Патріарх Варфоломій спільну екуменічну комісію, то вони сказали, щоб ми це здійснили до 2025 року, коли християни всього світу святкуватимуть 1700-ліття І Вселенського собору, навіть протестанти хочуть це святкувати. Цього від щирого серця всім нам бажаю».

Д-р Анатолій Бабинський, викладач Українського католицького університету, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, проаналізував критерії теперішнього українського екуменізму і зазначив: «Мені здається, що український екуменізм, радше, рухається в фарватері суспільних змін. Вони його тягнуть, як паровоз. Важливо, як би це мало розвиватися?! Думаю, що всі Церкви мали би сказати, що релігійний плюралізм – це благо, це один з елементів, що не дав Україні стати другою Білоруссю».

Підсумовуючи думки попередників, д-р Павло Смицнюк, дослідник релігії Прінстонського університету США, додав: «Викликом для наших Церков є доносити правду в Латинській Америці, в країнах, які дуже часто мають позицію проросійську… Одне з питань, яке приглушує голос українців, всесвітній екуменічний – це питання свободи слова… Ми знаємо багато протестантських місій, які працювали в усьому пострадянському просторі, але вони пішли з України».

Він також помітив: «Війна – це виклик для демократії, тут парадоксально: ми воюємо за демократію, але одночасно війна призводить до занепаду демократії…». Цікаве його порівняння щодо образу війни: «Мені подобається образ війни, як танго: немає чіткого маршруту руху, партнер примушує партнерку адаптуватися до рухів. У багатьох підходах, наративах у нас є спокуса імітувати Росію. Мудрість о. Івана Дацька: “Не дивімся тут на Росію”. І це корисно та потрібно. УПЦ – це та Церква, яка не знайшла сил і потреби покаятися за співпрацю з Москвою. Треба надіятися, щоб вона знайшла ці сили. Священики-колаборанти – чи не всі з цієї Церкви. Є питання конституційні, і ці питання треба вирішувати, але також не за рахунок зневаги до права чи релігійної свободи». І наостанок закликав: «Війна все пришвидшує – це також шанс!».

Завершальні думки круглого столу звучали від проф. Людмили Филипович, д-рки філос. наук, провідної наукової співробітниці Інституту філософії НАН України: «Нам необхідно стратегічно подумати, щоб готувати екуменістів-теоретиків та екуменістів-практиків. Ще на рівні теоретичному можемо говорити про певні успіхи, хоча сьогодні потребуємо переосмислити і на богословському, і на релігієзнавчому рівні умови, риторику екуменічного діалогу. Однак, на рівні практики у нас є колосальні виклики. До прикладу, конференція щодо Почаєва. Ініціатива ПЦУ провести конференцію не була спричинена самим питанням лаври. Вони дізналися, що греко-католики 29 вересня проводять конференцію. Це виглядало, як побіжімо попереду паровоза і проведемо нашу конференцію 28 вересня. Особисто очікувала, що конференція щодо Почаївської лаври буде спільною – православно-греко-католицькою. Тому що на обидвох конференціях гасла звучали однаково, що лавру треба українізувати…». Така ситуація ще більше спонукає, що «Треба думати про академічні, освітянські, просвітницькі програми, які би витворили нової якості екуменічний діалог та екуменічне спілкування… Розмова краще за будь-яке протистояння, можливо, ми нині далеко від порозуміння, але треба думати, як зробити його практикою нашого щоденного життя».