Унтервальд: місце зустрічі та пам'яті

А почалося все з... обурення

З початком російської агресії проти України група молоді з Підгайчиків долучилися до збору волонтерської допомоги на фронт. Пізніше їм цього стало замало — вирішили щось робити для свого села.

— Спершу ми просто збиралися, а потім зареєстрували громадську організацію – «Простір вільних ініціатив», — розповідає керівник проєкту Станіслав Клосовський. — Ми подумали про свій простір, бо після кожного заходу, що ми робили, у нас залишалося багато матеріалів, які банально не було де поскладати. Також ми думали про молодіжний простір. Але оскільки я – симпатик історії та краєзнавства, то вирішив до того простору додати історичну складову. Мене захоплювало те, як було колись. І я дуже хотів, аби люди знали це.

А особливим поштовхом до пізнання історичної пам'яті села стало... обурення – місцеві жителі не знали свого минулого і бачили його під впливом стереотипів.

— Ми почали відновлювати німецький лютеранський цвинтар, він у нас зберігся ще досить непогано. Перший раз, коли ми там поралися, прийшов сусід і каже: «Та що ви там тих фашистів прибираєте?». Ми були в шоці, бо нам ще в школі розказували, що ті люди – не фашисти, що то наші сусіди, які в 1939 році звідси поїхали. Там не було ані військових – лише цивільні поховання. А це – старший говорить стереотипами. Мене ще більше задрайвило від того, що треба показати людям, що це – не нацисти, а звичайні наші сусіди, — пригадує Стас.

Таке нетолерантне ставлення до інших є наслідком незнання історії рідного села. А глобальніше – наслідком системи виховання совєтських часів, вважає Станіслав.

— Наче Союз і був мультикультурним та багатонаціональним, але водночас навіть покоління моїх батьків, які виховані у ці часи, – не надто толерантні до якоїсь іншості. Проте, якщо заглибитися трохи далі – в покоління бабусь чи дідусів – народжених ще в 20-х роках минулого століття, то вони є абсолютно інакшими, – запевняє наш співрозмовник. Йому вдалося поспілкуватися з багатьма односельцями, які добре пам'ятають міжвоєнні роки. — Вони майже нічого не говорять, але при добрій нагоді їх можна розпитати, як було. А виявляється, що було зовсім не так, як є сьогодні. І ми хочемо показати, як це було – на прикладі нашого села.

Таким робом цей випадок посприяв виникненню цілого проєкту, а згодом знайшлися й меценати, які його підтримали. І вже зараз у Підгайчиках відкривається справжня музейна локація з центром у приміщенні колишньої німецької молочної кооперативи. Нині – це будинок сільського староства (колишньої сільради), частину з якого передали для музею "На Унтервалю".

Староство-музей поруч з колишньою кірхою

Молодь сама зробила тут ремонт. Як розповідає Станіслав: "Самі штукатурили, шпаклювали, фарбували, плитку клали, тобто як вміли – так і робили". У листопаді 2019 р. відкрили цей простір, люди почали сюди зносити майбутні експонати. Швидко назбирали близько 80 предметів – переважно елементів побуту.

За кілька тижнів до відкриття ми завітали на локацію і напросилися на екскурсію Підгайчиками. Станіслав Клосовський із запалом розповідає про музей. На той момент експонати ще не розкладені, як мають бути — в кімнаті наразі просто склад. Але вони вже розповідають свої історії.

— Ось, зокрема, вхідні двері з німецької хати — сама хата вже розвалювалася, а нам дозволили забрати двері. Вони, до речі, дуже красиві і якісно зроблені. Ми навіть знаємо місцевого майстра, який це робив. Потім ми дізналися, що його дружина була українкою, і це – одна з небагатьох історій, де німецька родина прийняла невістку-українку, бо німці були досить закритою спільнотою – власне тому, що берегли свою ідентичність, — зауважує Станіслав. — Наші німці з Унтервальдену бачили приклади колоній католицьких, багато з яких за 150 років навіть не знали своєї мови, а ці дуже вболівали за свою ідентичність.

Ми, наприклад, зібрали ще й інші експонати: старий хрест зі шпиля протестантської кірхи – її зараз перебудували під православну церкву і він взагалі в концепцію не підходив і нам його віддали. Збереглася ще стара німецька фотографія кірхи, на якій бачимо цей хрест. Також знайшли скрині, інші старі речі. З молоддю почали людям більше про це все розказувати, десь підняли літературу, десь позаписували інтерв’ю зі старожилами. Наше багатокультурне минуле було цікаве, звісно, не безконфліктне, але конфлікти виникали не на тлі національних ознак, а господарських – тобто практичних речей для селян, які виживали на натуральному виробництві.

Музей від початку не планувався як мертва зона, де просто стоять експонати.

— Це буде тільки музей, але й водночас простір для різних заходів. Експозиція може бути мобільною – тобто розсуватися, коли це потрібно. Для нас важливо тут проводити культурні заходи. Ми знайшли для себе комфортний простір – для 30-40 людей. Приміщення нам це дозволяє і це дуже круто, коли серед музейних експонатів відбувається, навіть те, що з музеєм не пов’язано.

Особливою «родзинкою» музею є його відеотека та інші інтерактивні експонати, які дозволяють заглибитися у минуле.

— А ще в нас можна буде побачити відеоспогади мешканців – ми їх майже не публікували, але в нас буде екран з навушниками, де можна почути ці історії від самих людей. Також з німецьких архівів ми маємо план Унтервальду – тобто хто і в якій хаті жив. Ми це будемо роздруковувати у великому форматі, аби мати можливість тими вулицями наче пройтися. Це більш цікаво буде зорієнтуватися по плану для місцевих, аби навіть дізнатися, хто жив 100 років тому в їхній хаті.

Ми маємо стару шафу з нашої дерев’яної церкви, з якої ми зробимо підпільний дослідницький кабінет. В ту шафу можна буде залізти, сісти на крісло, там стоятиме альбом з фотографіями, хочемо роздрукувати сторінки довоєнних газет, де є згадки про наше село.

Будемо також і розказувати про весь цикл життя людини: починаючи від того, як це було бути дитиною в ті часи. Ми зібрали багато історій, зокрема 5 історій про українсько-німецькі подружжя, про те, як це було йти в невістки, бо, як правило, в невістки йшли жінки-українки, а чоловіки були німцями. В нас є історія, як невістку не прийняли, при цьому, що шлюб вони брали в протестантів. Тому вони переїхали в сусіднє село. Але коли німці виїжджали в 1939 році, то забрали їх з собою.

Поруч з цим, ми знайшли ще один цікавий матеріал про те, як греко-католицькі священники хрестили німецьких дітей. І для мене це було шоком. Німців не було в нас ні римо-католиків, ні греко-католиків – лише лютерани. Хоча, можливо, німці були більш відкриті до того, аби наші священники хрестили їх дітей. Чому це робили – дуже банально – через погану медицину, коли діти народжувалися хворобливими і аби не померли нехрещеними. Що цікаво – дуже довгий час наша німецька громада не мала свого пастора. Вони мали свою школу, вчителя. І вчитель виконував роль пастора, здійснював недільні богослужіння, але не мав дозволу на проведення культу. Хоча він і хоронив. Парафія була у Львові на Зеленій – там, де зараз баптисти. Пастор приїжджав кілька разів на рік – на великі свята, коли мав візитацію, а так — то все робив вчитель. Відповідно, вчитель не міг похрестити дитину. Здоровіших – везли до Львова, а дітей хворих хрестили у нашого місцевого греко-католицького священника. Про це говорять німецькі джерело.

А тим греко-католицьким священником був отець Григорій Бойко. До речі, він – також цікава особистість, як на той час – прогресивна: був громадсько активним, читальню очолював і в організації «Луг», «Січ», «Пласт» ангажував жителів села. А пізніше змушений був втікати перед совітами, згодом опинився у Канаді, де заснував парафію в містечку біля Ніагарського водоспаду – вона існує і досі.

Від початку музей робився на волонтерських засадах, не було ніякої фінансової сталості, екскурсії робилися під замовлення. А експонатів ставалося все більше і все важче було їх представити. Як зауважує Станіслав, "коли немає гіда, — людина, яка заходить в наш простір, бачить просто склад старого хламу. Тобто воно все було невпорядковано, хоча красиво. Нам було добре проводити там час".

І в січні 2021 року було вирішено, що так далі не має бути — потрібно провести реекспозицію. Закликали фахівців, написали проєкт, подалися на фінансування і... несподівано для самих себе — отримали підтримку Українського культурного фонду та Державного агентства розвитку туризму. Від тоді робота закипіла.

А починається нова експозиція надворі. Отже, виходимо і знайомимося...

Німці, євреї, українці, поляки – як тут все покрутилося...

За приміщенням староства-музею є невелике подвір'я. В кутику дерев'яна споруда, яка чітко так і називається — Комора. На подвір'ї розміщують вуличну постійну експозицію і тут проводитимуться заходи. А на задній стіні староства-музею малюють стінопис, який показує тяглість поколінь — від фрагментів старих фото до символічної руки сучасності, що сіє зерно. Звідси стартують екскурсії, і це – добра візуалізація загальної філософії центру та розуміння того, що можна побачити всередині. В перспективі на подвір'ї також має бути невеликий родинний сад-парк.

З цього місця рушаємо у мандрівку селом. Поруч з староством при дорозі — колишня лютеранська кірха, а нині православна церква. Вона не така давня, як німецьке поселення. І нині вона виглядає вже не так, як раніше — теперішні її власники розбудували храм під свої потреби.

Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році, галицькі землі відійшли під австрійське панування, а у 1781 р. імператор Йосиф ІІ підписав патент про колонізацію, тобто заснування німецьких колоній-поселень в краю. Йдеться про заселення колишніх панських чи церковно-монастирських земель переважно вихідцями з гористих і малоземельних територій імперії. У таких колоніях – а їх в Галичині було достатньо багато – все було розплановано: скільки тут має бути мешканців і скільки потрібно для них криниць, де мають бути школа, урядове приміщення тощо. Робилося, як зауважує Станіслав Клосовський, все «по-німецьки»: чітко за проєктом. До речі, існувала заборона на створення змішаних поселень — католики і протестанти мали поселятися окремо. Перших тридцять лютеранських сімей прибули сюди із землі Північного Пфальц у 1783 році і їх колонія отримала назву Фраєрсбург. Але зовсім скоро назву змінили на Унтервальден, що є німецьким відповідником української назви села поруч — між ними кілька десятків метрів. Головна магістраль села — це нова дорога, так звана Подільська рейхштрассе, зі Львова на Тернопіль через Золочів. А українське село розкинулося за кількасот метрів в долині.

Тривалий час місцева лютеранська громада належала до парафії у Львові. Аж у 1886 році була створена окрема парафія, до якої, крім Унтервальдену, увійшли сусідні менші німецькі колонії Добжаніца, Ушковіце та Гайнрішгоф. Кірха була збудована у неоготичному стилі щойно у 1910 року, до того віруючі збиралися у громадських приміщеннях, насамперед школі. До речі, школа була заснована ще при створенні колонії — Австрійська імперія приділяла велику увагу освіті. І ця школа з перервою під час війни проіснувала до 1939 року. До речі, вчилися у ній не лише німецькі діти, а й українські та єврейські.

Між іншим, за словами Станіслава, єврейські будинки розкидані помежи німецькими.

— В нас було близько 15 єврейських родин, будинки яких знаходилися при трасі і поміж німецькими хатами. Коли ми записували інтерв'ю з місцевою жителькою Марією Сподарик, то вона сказала, що неподалік кірхи була «божниця» — невеликий юдейський молитовний дім.

А ось кладовища вони тут не мали, хоронили своїх родичів на кіркуті в Глинянах.

За свідченнями, які зібрав Станіслав з колегами, місцеві євреї були у пошані, відзначалися своєю ученістю. Серед них були лікарі, підприємці. На всю околицю славився великий паровий млин Парнесів.

Єврейські діти ходили до звичайної державної школи, деякі – до приватної протестантської. У побуті та з сусідами, як свідчать очевидці, спілкувались українською, а між собою – на ідиші.

Також небагато в Підгайчиках було поляків – вони навіть не мали свого костелу. Щойно на початку ХХ ст. у сусідньому селі Погорільцях побудували костел святого Лаврентія. А у міжвоєнний період поблизу села Альфредівка (тодішня назва Косичів) було утворено польську колонію, також нечисельну. Як згадують місцеві мешканці, у селі вже існувала церква, але костелу не було. Тому молодші поляки ходили до сусідніх Погорільців у костел на Месу, а старші ходили до місцевої церкви.

— Ми дуже добре з поляками жили, — пригадує мешканка Косич пані Іванна Косик, спогади якої є в архіві музею. — Ми справляли українські свята, а поляки – польські. То ми ходили до них на свята, а вони до нас приходили. В нас вже була церква, а поляки не хотіли костьол ставити. В Погорільцях був костьол, то молоді ходили до Погорілець до костьола, а старі йшли всі до церкви.

Загалом, як зауважує Станіслав, серед місцевих існував чіткий поділ, чий храм: в українців — церква, у поляків — костьол, у німців — кірха, а в юдеїв — божниця.

Ще до Другої світової польська влада почала міняти ситуацію, проводячи політику уніфікації. У 1939 році був прийнятий документ про перейменування іншомовних назв населених пунктів на польський манер. І тоді Унтервальден переназвали на Подлєшшє. Як зауважує Станіслав Клосовський, на цьому тиск влади не обмежився. Протягом всіх 20-30-х років ішов процес полонізації. У відповідь німці гуртувалися у свої громадські рухи. Німці-лютерани мали приклад німців-католиків, які навіть Месу служили часто польською. Тому вони намагалися всіма силами зберегти свою ідентичність. Станіслав переказує історію, яку почув від згаданої пані Марії з кінця 30-х років.

— Всі її сусідки були німкені, але коли вони бавилися на вулиці, то говорили українською мовою. І тих коліжанок мами сварили за це. Наприклад, була коліжанка Ліза, якій мама постійно казала: “Лізо, я тобі казала говорити німецькою”». І ця історія мала продовження: «Коли ми робили 3 роки тому українсько-німецьку культурну зустріч, то на неї приїхав внук одного з наших німців Якоба Шафера – Штефан. Пані Марія якраз з ним жила по сусідству. І коли ми були на екскурсії селом, я підійшов до неї і представив Штефана. А вона так дивиться і каже: “Так то ж та Ліза, моя коліжанка, була з вашої хати”. Я йому це перекладаю, а він: “То була старша сестра мого діда”. І це чудово, що люди зустрічаються наче з різних світів, а мають спільне минуле.

Війна, що все зламала

Життя всіх мешканців Підгайчиків-Унтервальдена змінила Друга світова війна.

Ще у 1938 році почала діяла акція "Додому в Рейх", ініційована Гітлером. У жовтні-листопаді 1939 р. в німецьких селах Галичини з'явилися агітатори, які переконували виїжджати "назад додому". Діяли спеціальні німецько-радянські комісії з переселення. У результаті до кінця 1939 р. всі німці з Унтервальдена та інших колоній були виселені, включно із мішаними німецько-українськими сім'ями. Зі собою забирали, що могли, але багато майна залишалося тут. І тут залишалося найдорожче — їх домівки, їх мала батьківщина. А там їх чекала невідомість... Після певного поневіряння їх поселяли у селах під Данцігом (нині Гданськом), як правило, у будинки, звідки тільки-но виселили поляків, за що вони потерпали від польського підпілля. А у 1945 р. їх знову чекало переселення, бо вони опинилися на території, яка відійшла до Польщі. Тепер їх розпорошили по всій Німеччині, частина емігрувала за океан.

Згодом у Німеччині вони заснували «Комітет допомоги галицьким німцям» і ця організація зберегла історію своїх предків, нині активно цікавиться своєю історичною спадщиною в Україні та допомагає її зберегти. За словами Станіслава Клосовського, в Музейно-культурному центрі «На Унтервалю» є багато з того, що зберегли галицькі німці, зокрема – використано інформацію з їх видань, старовинні фото.

Ще гірша доля спіткала місцевих євреїв. Більшість з них загинули під час Катастрофи (Шоа). Частину євреїв вбили в Унтервальдені, когось відправили до табору Грушка і їх розстріляли у липні 1943 р. на горі Липовиця в околиці села Шопки біля Підгайчик. Але були і ті, хто врятувався, в першу чергу – завдяки сусідам українцям і полякам.

— Ми маємо історії як про порятунок, так і про непотрятунок. Але ті люди, які здавали євреїв нацистам – пізніше від рук нацистів і загинули. Нам не називають імен. Ніхто зі старших людей не хоче це казати, бо в селі живуть нащадки тих людей. Мовляв, для чого вони мають відповідати за те, що зробив їхній предок. І це правильно, — розповідає Станіслав. — Є історія про двох братів-євреїв з Унтервальду, які пішли в українські партизани. Як тільки німці відступили, вони повернулися додому. Батьків вже не було в живих. Сусідка сказала, що вони поїхали, а на початку 2000-х приїжджали зі Штатів. Є ще одна історія. Одна бабця розказувала, що в них в пивниці довгий час була сусідська єврейська родина і що та родина після війни виїхала та ніколи не поверталася. Були такі, що врятувалися тільки тому, що одразу пішли до радянської армії. Наприклад, наш сусід Арон Вайц у 1939 році був мобілізований, потім потрапив на фронт, повернувся з війни, а його батька вбили нацисти. І йому не було сенсу тут лишатися: він 1947 року продав хату українцям, виїхав і більше ніколи не повертався. І зараз їхня дочка дала нам відсканувати цей документ купівлі-продажу хати, який зберігся, і розповіла цю історію.

Війна змінила обличчя Унтервальдену. Після виселення німців, станом на 1940 рік, тут залишилося трохи більше 30% населення. Німецькі хати ніхто не заселяв, хоч майно потрохи місцеві розібрали.

Зміни настали, коли радянська влада почала створювати на кордоні з Третім Рейхом Яворівський військовий полігон. Тоді було знищено 130 сіл і хуторів, а їх мешканців розселено у різні куточки України, зокрема, у Бессарабію. До Унтервальдену було у 1940-1941 рр. переселено близько 40 родин з села Велика Вишенька і хуторів довкола. У 1941-1944 рр. частина з них повернулася назад, але під час другої совєтської окупації їх знову переселили. До них також приєдналися примусово виселені українці із Закерзоння — у рамках акції «обміну населення». У вільних хатах Підгайчиків та Унтервальдену поселили понад десять українських родин з Томашівського, Любачівського та Перемиського повітів. Натомість звідси виселили польські родини.

Від Унтервальдену залишився лише музей

Зі Станіславом мандруємо селом. Зараз воно повністю заселене українцями, греко-католиками і православними. І все разом називається Підгайчиками. Але різниця між старими німецькою та українською частинами збереглася і є дуже помітною: німецька розташована при автомагістралі, має чіткі паралельні і перпендикулярні вулички, будинки, поставлені за урядовим проектом і зі збереженими давніми рисами, а українська частина в долині місцевих пагорбів, будинки розміщені не симетрично, а швидше відповідно до вигинів рельєфу.

Станіслав нас заводить до давньої німецької садиби, яка гарно збереглася. Таких подібних колись було багато, але нові господарі їх змінювали для власних потреб.

Зараз у селі немає жодного німця. Але є ті, хто проживає поза колонією.

— Наприклад, у Львові є пан Назар Крегенбільд. Його рід походить з нашого села. Проте прадід працював залізничником і його переселення не зачепило. У 1939 році місцеві німці переважно виїжджали самі, добровільно. Тому що вони пам'ятали Першу світову війну і те, як з ними поводилася російська армія, яка окупувала Галичину. Наприклад, в Унтервальдені в 1915-16 проходив російський фронт і тут ніхто не жив – росіяни спалили все, що бачили. Наші німці жили 4 роки у Львові по німецьких родинах, парафія їх прийняла. Хтось ще жив в школі, в церкві і тп. Після війни вони фактично з нуля відбудовували свої будинки. Кірха, яка тільки 1910 року була освячена, за часів війни була знищена і люди заново її відновлювали. Вони розуміли, яка ненависть є до них за національною ознакою зі сторони росіян, і коли наближався російський фронт, німці всі добровільно зголосилися виїхати.

З німецької частини спускаємося до української. Видніється старий дерев'яний храм Покрови Пресвятої Богородиці з 1756 року, а вдалині нова греко-католицька церква і шпиль згаданого костелу у сусідньому селі Погорільці.

За словами Станіслава, нещодавно вони отримали від німецьких друзів гарний подарунок — стару фотографію дерев'яної церкви, яка ще під ґонтом, а не бляхою, і не перебудована. Загалом, цей Комітет допомоги галицьким німцям став головним зберігачем архівів та партнером місцевого музею. А нащадки галицьких німців відвідують батьківщину своїх предків — для них це «ностальгійний туризм», зауважує наш гід.

За кілька років праці Станіславу та його однодумцям за підтримки проєкту «Локальна історія» та німецьких партнерів вдалося зібрати значний історичний фактаж. Найбільш цінними є спогади очевидців. Як зауважує Стас, багато з тих, в кого вони взяли відеоінтерв'ю, вже померли, а тому ці розповіді є неповторною живою пам'яттю про них.

— Це Боже провидіння, що ми встигли записати ці спогади, бо вони інакше були би вже втрачені назавжди. Фактично зараз в селі залишилося лише 2-3 людини з довоєнного покоління. Взагалі дуже цікава річ спілкуватися зі старшими людьми – вони часто можуть перекручувати дати, імена, події. Тому ми перевіряємо ці факти, розпитуємо в істориків.

І якраз по тих історіях, що ми дослідили, випитали людей, знайшли по церковних архівах — ми хочемо показати мультикультурність нашого села, якою вона була. І це дуже цінні історії. Ніхто з людей навіть не обмовився про якусь ворожнечу чи міжнаціональну нетерпимість. Всі говорять в один голос: ми жили дружно і нічого подібного не було. Одна жінка розповідала, що в них по сусідству жила єврейська родина, і її мама ходила щосуботи до них палити пічку, бо в них шабат. І то було цілком нормально. Люди століттями нормально співіснували і таке ставлення передавали з покоління в покоління. Тому, як на мене, політику ненависті можна розвинути лише на вищому рівні, а на персональному її зробити вельми важко. Бо коли ти живеш зі своїм сусідом 40 років добре, а в один момент до тебе приходять і кажуть, що він поганий і його треба вбити, то ти швидше допоможеш йому переховуватися, аніж його здаси.

Ми зібрали такі історії – і в тому весь смак мультикультурного життя. Якщо ми заглибимося в таке порівняно недалеке минуле, побачимо, як там все було, то матимемо шанс навчитися цієї толерантності одне до одного, бачити в людині людину, поважати її гідність та культурну, національну чи релігійну відмінність.

На цій позитивній темі ми завершуємо наше перше знайомство з Підгайчиками і Унтервальденом. Найперше тому – бо хочемо сюди приїхати ще. І не лише щоби побачити музей вже після відкриття — у нас тут представлені його елементи ще у робочому підготовчому вигляді, для історії. Але й також, щоби ближче познайомитися з церквою Покрови, яка має свої таємниці, про які Станіслав нам вже розказав.

А на завершення, дуже сподіваємося, що приклад молодих дослідників історії Унтервальдену надихне й інших небайдужих пізнавати і зберігати історію своєї малої батьківщини, особливо коли вона така насичена і може зникнути з пам'яті.