«Сутінки перед світанком…» ― історії про те, чому українців не здолати

Віцепрезидент УКУ о. Богдан Прах став одним з натхненників проєкту. Йому, як дослідникові історії, неодноразово доводилося шукати в архівах матеріали про події 1940-1950-хх років. Вдавалося знайти лише 10-15% інформації ― цього замало для повноти картини. Люди не записували свідчень.

— Кожен день життя людей, який я досліджував, був важливим і для них, і для нашого історичного процесу. Але я не міг його відкрити. Коли знаходив чийсь спогад, то три дні не міг спати від радості. Я шукав матеріали роками. Тих спогадів не було.

Тому для мене дуже важливо було ловити момент і збирати інформацію від свідків, які сьогодні можуть передати прожите. Теперішні спогади будуть мати величезну цінність для майбутніх істориків.

Редакторками-упорядницями видання стали Олена Джеджора та Вероніка Саврук. Менеджерка проєкту ― Іванна Могиляк. Відеооператор і журналіст ― Петро Дідула.

Вероніка Саврук згадує, що після початку повномасштабного вторгнення в кампусі УКУ просто доводилося жити. Було дуже багато роботи: приїжджали люди, гуманітарна допомога, ліки ― руки були потрібні всюди. Але ідея о. Богдана знайшла відгук: треба фіксувати, щоб не забути.

— На другий або третій тиждень Великої війни подзвонила Іванка Могилянка: «Я готова включатися. Що треба робити?» І так почалися наші «Малі історії…». Петро Дідула їздив на залізничний вокзал, на пункти пропуску. Де ми тільки не були.

Наступним важким особисто для мене етапом була загибель Артема Димида. Тоді всі найближчі побратими приїхали на похорон: Павло Дідула, Роман Лозинський, Дмитро Пащук. Ми записали з ними інтерв’ю про те, як загинув Артем. Це були вкрай складні розмови. Дмитро Пащук свою дуже довго погоджував, а потім загинув. Це інтерв'ю ми опублікували вже без нього.

Таких історій у нас багато ― близько трьохсот. Не вистачає часу та рук, щоб їх опрацювати, опублікувати. Це колосальна робота багатьох людей, які долучаються просто так. Це все на волонтерських засадах, ми працюємо зазвичай по ночах або у вихідні. Ми хочемо зафіксувати цю війну. У нас є такі герої, яких ми вже записували по два рази, наприклад, Грицько Пристай чи Максим Осадчук. Бачимо, наскільки вони змінюються в цій війні, наскільки змінюється їхнє сприйняття всього. Важливо фіксувати цей прогрес, бо це ― історія нашої стійкості.

Тепер в Україні багато ініціатив і проєктів, які намагаються задокументувати цю війну, зберегти спогади людей, свідчення про злочини Росії, розповіді про нашу боротьбу. Але проєкт «Малі історії Великої війни» має кілька особливостей. Він повністю волонтерський. Окрім цього, його творять не фахівці, а небайдужі люди з різних сфер діяльності.

— Переважно схожі проєкти є або медійними, або документальними. А ми були такі зухвалі чи такі недосвідчені, що почали робити й те, й те. Досі нам усе вдавалося. Очевидно, впродовж цього часу акценти змінювалися. Для обох сторін проєкту було важливе чутливе око. У багатьох людей страх камери. Про багато що складно говорити. Але в нас було таке «око» ― це Петро Дідула, ― каже Олена Джеджора, історикиня, одна з редакторок-упорядниць книжки, співзасновниця проєкту «Малі історії Великої війни».

За час існування проєкту інтерв’юери вже встигли кілька разів з’їздити в експедиції: збирали історії безпосередньо в громадах, наближалися до лінії фронту. Однак першою експедицією журналіст відділу інформації УКУ, співзасновник проєкту Петро Дідула вважає ті зустрічі, що відбувалися на теренах студентського містечка.

— Ми потрапили в кампус, який змінився в один момент. Сюди приїхали люди, які почали розповідати речі, що ранили. Часом на все це хотілося затуляти вуха. Але ми відкривалися. Я пригадую, як можна було сидіти в трапезній, а за сусіднім столом медсестра з Маріуполя розповідає, як позавчора вони ледь вибралися з міста. І тоді стало зрозуміло, що про це не можна не писати. Ми не маємо морального права повз це пройти. Це була наша перша експедиція, яка дала поштовх цілому проєкту, витворила нашу команду, сформулювала ключові напрямки роботи.

Наступні експедиції відбувалися щораз далі. Основним завданням було побачити нові контексти, людей у них. У команді не було досвідчених інтерв’юерів. Але були ті, хто мав бажання їхати, слухати, зберігати. Петро Дідула ділиться, що хоч проєкт один, але розмови завжди були різними, залежали від того, хто був слухачем, хто ставив питання.

— Спершу згадувалися просунуті великі проєкти, у яких все відбувається по заготовках. Але, з іншого боку, ми своєю нефаховістю знайшли своє місце в просторі запису живої історії цієї війни. Ці експедиції були формою пошуку нових інтуїцій, нових питань, які щоразу давали нові плоди.

В експедиціях люди відкривалися так, як, мені здається, було б неможливо в кампусі. Наприклад, під час останньої експедиції ми записували наших уківців. І вперше ми так глибоко говорили про стосунки військових з їхніми дружинами, дітьми, стосунки побратимів у строю. Коли ми їхали на терен, звідки військові виїжджати не можуть, то чомусь спостерігали особливу відкритість з їхнього боку.

Син Петра ― Павло Дідула, військовослужбовець ЗСУ, почав записувати історії своїх побратимів просто там, де вони є. Йому вдалося провести вже близько 40 інтерв’ю. Це історії, які не лише розповідають про те, що коїться, але й про те, що відбувається з людиною, її стосунками в цих обставинах.

— Це інтерв'ю, які я записую в час ротацій, у час, коли є можливість поспілкуватися з людьми. Наші розмови дружні, бо ми спільно виконуємо різні бойові завдання. Думаю, в цьому головний їхній шарм. Мені самому цікаво слухати ці історії. Завдяки цьому проєкту я знаю більше людей, ніж наш командир бригади, ― жартує Павло.

Оксана Новікова ― одна з героїнь проєкту. Вона приїхала до Львова з Криму ще на самому початку російсько-української війни ― у 2014-му році.

— Мій перший день у Львові був 15 березня 2014-го року. Коли ми приїхали на Херсонщину, то ридали й цілували землю. Було страшно. Війна почалася для нас тоді й ми знали, що вона буде продовжуватися. Коли ми приїхали у Львівську область, нас поселили біля школи. Тоді люди теж приносили консерви й речі першої необхідності. Наприкінці 2021-го року до нас прийшли іноземні журналісти й запитали: «Скоро війна. Ви ж у курсі? Що ви будете робити? Поїдете далі?» Ми відповіли: «Так, ми в курсі. І не збираємося нікуди їхати. Нам досить. Буде тяжко, але ми залишаємося».

Ми знали, що це буде тяжко й невесело. І не два-три тижні. Треба реально воювати за свою існування. Я бачила очі російських військових ще у 2014-му році. І знала, що в Криму не було масових знищень тільки тому, що не було наказу явно знищувати. Але потім ми були неготові до всього, що відбувалося. Хоча треба було до цього готуватися.

Оксана додає, що наступне інтерв’ю з нею записували у травні 2022-го року. Це були насичені дні. Але вже зараз, після 2,5 років, жінка каже, що змінилося все. Те, що проживали в адреналіні, забувається. Тому важливо документувати, що з нами відбувалося й відбувається.

Віктор-Микола Гаврилюк, військовослужбовець, парамедик, упевнений, що ніхто не розкаже історію краще, ніж той, хто її пережив. Чоловік давав інтерв’ю вже після похорону свого побратима Артема «Курки» Димида.

— У нашому світі гине безліч людей. Є багато тих, яких ти міг би знати, але ви не познайомилися, бо просто не встигли через війну. Ви ходите поруч з ними вулицями, займаєтесь тими самими справами. Ваші шляхи мали обов'язково десь перетнутись. Але обставини склались так, що ви просто не встигли. І завдяки цим історіям вдається трішки більше пізнати тих, з ким познайомитися не вийшло. Вони допомагають нам пам’ятати цих людей такими, якими вони себе знали.

Ольга Різниченко, титарка (церковна староста) Свято-Дмитрівського храму УГКЦ у м. Харкові, літературознавця, ― також героїня проєкту «Малі історії Великої війни». Вона зі сміхом згадує, як колись, у 2004-му році, привезла на Різдво до Львова цілий потяг харківських студентів. Батьки постійно дзвонили їй і погрожували, що жінка буде покарана, якщо з їхніми дітьми щось зроблять «бандерівці». Дорогою до Львова студенти пили пиво ледь не на кожній зупинці. Зі Львова поверталися іншими, стишеними. Колядували.

Уже з 2014-го року молодь їздила з вертепами до військових, які обороняли нас від російських окупантів. Останній вертеп був 16 січня 2022-го року. А вже на початку березня ті самі студенти привезли до Харкова величезну фуру з гуманітарною допомогою. Салтівка була розбомблена, ця допомога була надзвичайно вчасна.

— Усі ці десять років майже завжди з нами їздив Петро Дідула. Він до кожного міг знайти підхід. А ще міста Луганщини та Донеччини стали для нас дуже рідними. Мар’їнка, Піски, Красногорівка, Карлівка… Якихось уже не існує, якісь ― в окупації. Але в нас зародилася мережа з людей, місцевих волонтерів. Навіть зараз, в окупації, у нас залишаються люди, з якими ми тримаємо контакт.

Історії дуже різні. Але вони мають спільний момент: якби тебе спитали, що таке страх, ти б не зумів відповісти. Бо було так багато потреби подбати про інших, що на страх просто не залишалося місця й часу. В найбільш критичні моменти ми можемо мобілізуватися й почуватися великою родиною. В нас не було сумнівів у тому, що не віддамо Харків, що не можемо програти у цій війні. Хлопці вперше взяли до рук зброю, а ми привозили їм поїсти. І під гелікоптерами росіян була абсолютна певність, що ми маємо відстояти це місто.

Ольга порівнює відчуття перших місяців повномасштабної війни й теперішній стан. Помітно, що всі ми втомилися. Військові після рідкісних коротких відпусток не хочуть повертатися назад на фронт. Цивільні припинили навіть стежити за новинами. Ця втома на руку нашому ворогові.

— Наші закляті сусіди тихою сапою роблять так, щоб перемагати нас у рутині. Я не знаю, як не втрачати той дух, що був нам притаманний на Майдані 2014-го року, на початку Великої війни. Але нам точно треба зберігати ті свідчення, коли ми були найсильнішими, і постійно до них звертатися. Можливо, якраз ці історії зможуть відновити стан унікальної єдності, любові одне до одного.

Важливою рисою проєкту є саме те, що це історії звичайних людей. Не військова аналітика, не прогнози, не оцінки ситуації, а те, що переживаємо. Через ці історії, як каже Олена Джеджора, видно, яким великим насправді є мале.

— А ще це історії про героїзм. Героїзм ― це не готовність померти, а щось значно більше. Це готовність жити. Це любов до життя. Вона така всеохопна, що є в кожній історії. Я думаю, якщо говорити про секрет нашої стійкості, і чому взагалі ми досі є, то це тому, що ми вміємо любити по-справжньому.

Оскільки проєкт «Малі історії Великої війни» волонтерський, то коштів на друк збірки не передбачали. Книжка «Сутінки перед світанком: історії непохитних» побачила світ завдяки небайдужості іншої команди ― «Видавництва Старого Лева», яке взяло на себе всі витрати. Головна редакторка Мар’яна Савка ділиться, що ця збірка ― ніби спільна історія всіх нас. Саме такі історії можуть пояснити, хто такі українці, якими ми є, чому ми так тримаємося, звідки ця людяність і сила духу.

— Якщо подивитися на те, що відбувається в Україні на фронтах, то все дуже тяжко. Часом здається, що це таки сутінки. Напруга величезна, втрати шалені. Але ми знаємо, що світанок є, просто треба його дочекатися. Герої цієї книжки ― малесенька частинка тих людей країни, які творять щоденну перемогу, йдуть до неї, борються та вмирають за неї. Думаю, саме ці люди якраз і означають світанок, який обов'язково настане. Я дуже в це вірю.